Є підстави вважати, що наступні роки нададуть нового життя гл. VII Ста­туту ООН «Дії щодо загрози миру, порушенню миру та актів агресії». По­казовим у цьому плані досвід застосування санкцій до Іраку у період його вторгнення до Кувейту. Резолюції Ради Безпеки зобов’язали держави до дій, які суперечили їх політичним та економічним обов’язкам щодо Іраку. Пере­важна сила рішень Ради Безпеки випливає із ст. 103 Статуту. Застосування санкцій до Іраку у короткі строки покінчило з агресією.

Обмеження суверенітету як одна з форм політичної відповідальності

Обмеження суверенітету (надзвичайна сатисфакції) являє собою різно­го роду тимчасові обмеження суверенітету та правоздатності держави, яка вчинила міжнародний злочин. Її метою є викорінення причин, що породили міжнародний злочин, і створення гарантій від його повторення.

У якості обмеження суверенітету може виступати:

1. реорганізація окремих елементів політичної системи та скасування суспільних інститутів, наявність яких сприяла скоєнню державою міжнарод­ного злочину;

2. тимчасова окупація частини або всієї території;

3. міжнародний контроль за використанням наукового та промислового потенціалу;

4. заходи щодо демілітаризації промисловості, розпуску чи скорочення збройних сил;

5. зобов’язання не оснащувати останніх у майбутньому певними видами зброї та не виробляти такі.

Наприклад, у гл. ІІ Конституцією Японії 1947 року юридично була за­кріплена відмова цієї держави від участі у військових конфліктах, яка так і називалася: «Відмова від війни». Ця глава містить лише одну ст. 9, у якій зазначається, що щиро прагнучи до міжнародного миру, заснованому на справедливості та порядку, японський народ на вічні часи відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від загрози чи застосування зброй­ної сили як засобу вирішення міжнародних спорів. Для досягнення цієї цілі, ніколи відтепер не будуть застосовуватися сухопутні, морські та військово- повітряні сили, рівно як і інші засоби війни. Право на ведення державою ві­йни не визнається.

§ 3. Матеріальна відповідальність у міжнародному праві

Форми матеріальної відповідальності

Матеріальна відповідальність виражається у формі реституцій та репа­рацій. Вони можуть використовуватися як самостійно, так і у поєднанні. Для визначення форми має значення вибір потерпілої держави.

Реституція — це поновлення у межах можливого положення, яке існува­ло до вчинення протиправного діяння (повернення неправомірно захопле­ного майна, художніх цінностей, транспортних засобів і таке інше). Пріори­тет реституції підтверджений міжнародною судовою практикою. Реституція може мати форму поновлення знищеного або повернення території. Існує поняття «юридична реституція», яка вимагає зміни юридичного положення у правовій системі держави, що несе відповідальність, або у її правовідноси­

286

нах з потерпілою державою, наприклад, відміна чи зміна певного закону чи судового рішення.

Обов’язок забезпечити реституцію не є абсолютним. Він здійснюється у тій мірі, в якій реституція не є матеріально неможливою чи зовсім непропо­рційною. Це означає, що реституція може бути частковою та супроводжува­тися компенсацією. У випадку повної неможливості реституція цілком за­мінюється репарацією.

Реституція не повинна покладати на державу, що несе відповідальність, тягар, який зовсім непропорційний вигоді потерпілою сторони. Це положен­ня застосовується лише тоді, коли існує серйозна диспропорція між тягарем, пов’язаним із реституцією, і вигодою, яку отримає потерпіла держава.

Різновидом реституції є субституція — заміна неправомірно знищеного чи пошкодженого майна аналогічним за вартістю та призначенням.

Репарація — це відшкодування матеріальної шкоди грошима, товарами, послугами, включаючи упущену вигоду. Держава, що несе відповідальність, зобов’язана компенсувати шкоду, що завдана протиправними діяннями у той мірі, в якій вона не відшкодовується реституцією. У рішенні у справі «Габчиково-Надьмарош» Міжнародний суд визначив, що існує твердо уста­лена норма міжнародного права, згідно якої потерпіла держава має право на отримання компенсації від держави, яка здійснила міжнародно-протиправне діяння, за завдану шкоду.

Загалом, реституція первинна. Однак вона може бути неможливою, на­приклад у випадку знищення музею, або ж недостатньою для повного від­шкодування шкоди. Репарація призвана забезпечити повне відшкодування. Це положення здавна підтверджується міжнародною судовою практикою.

Розрахована у фінансовому вираженні шкода означає шкоду, яка запо­діяна як самій державі, так і її громадянам та компаніям. Держава має право вимагати компенсацію за шкоду, яка завдана здоров’ю її посадових осіб та громадян. Компенсуються не тільки матеріальні збитки, але й моральна шко­да, наприклад втрата рідних та близьких, біль та страждання, образи. У ви­падку незаконного позбавлення свободи суди виносили рішення про виплату потерпілому фіксованої суми за кожен день утримання.

При визначенні відшкодування враховується посилення шкоди намі­ряними або необмеженими діями потерпілої держави чи особи, для якої по­требується відшкодування. Ця норма представляє собою загальний принцип права, відомий правовим системам як «посилена необережність. Цей загаль­ний принцип було підтверджено Міжнародним судом у рішенні щодо справи ЛеГрандів.

Сучасним міжнародним правом заборонені контрибуції, тобто майнові виїмки під виглядом відшкодування військових витрат, що не мають відно­шення до завданої матеріальної шкоди та які носять характер військової да­нини на користь держави-переможця.

Абсолютна матеріальна відповідальність, умови її застосування

Матеріальна відповідальність також може бути абсолютною й обмеже­ною. Абсолютна відповідальність не вимагає доказів того, що шкода завдана на підставі вини суб’єкта. Як відомо, національні правові системи передба­

287

чають принципову можливість обов’язку відшкодувати шкоду, якщо вона були спричинена діями, які не є неправомірними. У ч. 4 ст. 1166 Цивільного кодексу України зазначено, що шкода, завдана правомірними діями, відшко­довується у випадках, встановлених цим кодексом та іншим законом.

Встановлення факту завдання шкоди та причинного зв’язку з діями, що потягли шкоду, є достатнім доказом для виникнення відповідальнос­ті й обов’язку сплатити компенсацію. Така відповідальність ще має назву об’єктивної відповідальності та застосовується, як правило, до власників джерел підвищеної небезпеки, які завдають шкоду під час правомірної діяль­ності. Обмежена відповідальність виникає в разі доведення того факту, що шкода завдана в результаті вини чи умислу. Тому цей вид відповідальності називають ще винною відповідальністю.

Ще з часів римського права відоме правило: «Користуйся своєю влас­ністю так, щоб не завдати шкоди власності іншого» (sic utere tuo alienum non laedas). Особливе значення це правило набуло у зв’язку з розвитком техні­ки, створенням підприємств, діяльність яких породжує колосальну небез­пеку для цілих регіонів. Достатньо пригадати Чорнобильську катастрофу 1986 року. Це спонукало Генеральну Асамблею ООН доручити Комісії між­народного права підготувати проект статей за темою «Міжнародна відпові­дальність за шкідливі наслідки дій, що не заборонені міжнародним правом». Комісія майже чверть сторіччя працювала над проектом. Однак розходжен­ня у позиціях держав, і переш за все супротив промислово розвинутих кра­їн, перешкодили досягненню мети. У 2001 році Комісія надала Генеральної Асамблеї проект статей, в якому мова йде не про відповідальність, а лише про співробітництво держав у запобіганні транскордонного збитку від небезпеч­них видів діяльності. Незважаючи на це, Генеральна Асамблея не прийняла проект і рекомендувала Комісії продовжити роботу над цією темою.

У міжнародній практиці немало випадків, які підтверджують матеріаль­ну відповідальність держави за серйозну шкоду, заподіяну іншій державі ді­яльністю на її території. Є і декілька судових прецедентів. У результаті роз­гляду справи про інцидент у протоці Корфу (підрив британських військових кораблів на мінах, встановлених у територіальних водах Албанії третьою державою) Міжнародний суд визначив існування зобов’язання кожної дер­жави свідомо не допускати використання своєї території для здійснення дій, які порушують права інших держав.

Інший відомий випадок — рішення міжнародного арбітражу щодо спору «США проти Канади» відносно шкідливих викидів канадського комбінату «Трепл Смелтер» 1938 року. У рішення зазначалося, що згідно принципам міжнародного права, а також праву Сполучених Штатів жодна держава не може використовувати свою територію таким чином, щоб завдавати шкоди димом на території іншої або власності людей, які на ній знаходяться, якщо мова йде про серйозні наслідки, і шкода доведена чіткими і переконливими доказами.

У цілій низці резолюцій міжнародних конференцій міститься положення про те, що держава несе відповідальність за забезпечення того, щоб діяльність у межах її юрисдикції або контролю не спричинювала шкоду довкіллю інших держав. Це положення підтверджено рядом резолюцій Генеральної Асамблеї

288