відповідальність, під якою розуміється зобов’язання вжити необхідних за­ходів для досягнення поставленої мети, що витікає із міжнародного права. Згідно ст. 24 Статуту ООН Рада Безпеки несе головну відповідальність за підтримку міжнародного миру та безпеки.

Міжнародна відповідальність реалізується на підставі матеріальної та політичної (нематеріальної) відповідальності. Деякі автори виокремлюють ще моральну відповідальність, але зазвичай вона (наприклад, здійснення певних церемоніальних дій, що відновлюють честь і гідність держави) також зводиться до політичної.

§ 2. Політична відповідальність як різновид міжнародно- правової відповідальності

Політична відповідальність та її форми

Нематеріальна відповідальність виражається у формі ресторації, сатис­факції, декларативних рішеннях, обмежень суверенітету, тощо.

Ресторація становить собою відновлення правопорушником попере­днього стану та взяття ним відповідальності за всі несприятливі наслідки (наприклад, звільнення незаконно зайнятої території та несення пов’язаних із цим майнових витрат).

Сатисфакція — це задоволення нематеріальних вимог для відшкодуван­ня шкоди, завданої перш за все честі та гідності потерпілої держави, її по­літичним інтересам. Згідно цієї форми відповідальності держава має надати у виконання зобов’язання повне відшкодування шкоди. Тобто мова йде про компенсацію збитків, що не піддаються фінансовій оцінці. Найчастіше це спричинення шкоди престижу державу, її образа, наприклад, образа прапора держави, напад на її посадових осіб, порушення дипломатичної недоторкан­ності. Часто шкода виникає із самого факту порушення зобов’язань, незалеж­но від матеріальних наслідків.

Форми сатисфакції різноманітні. Найчастіше це визнання факту пору­шення, висловлення жалю, офіційне вибачення, завірення у неповторності. У минулому було немало випадків, коли великі держави під приводом сатис­факції висували явно надмірні вимоги. Тому щоб уникнути зловживання, які суперечать принципу суверенної рівності, встановлено, що сатисфакції ма­ють бути пропорційні шкоді і не приймати форми, принизливі для держави, що несе відповідальність.

Декларативні рішення виражаються у формі рішення міжнародного ор­гану (наприклад, суду) чи організації, які визнають певну дію міжнародним правопорушенням.

Проблема примусу

Власне відповідальність не включає засоби примусу, оскільки правопо­рушення породжує лише первинну відповідальність, яка полягає в обов’язку відновити порушене право. І лише в разі небажання виконати цей обов’язок настає вторинна відповідальність — за небажання відновити порушене право. Правовідносини відповідальності виникають незалежно від волі суб’єктів у силу самого факту правопорушення. Рішення про застосування насильниць-

282

ких дій приймає потерпілий суб’єкт міжнародного права. При цьому примус має бути правомірним як за підставою та метою, так і за методами обсягу. Правомірність визначається насамперед за критерієм відповідності осно­вним цілям і принципам міжнародного права.

Проблема примусу була завжди однією із головних у міжнародному пра­ві. Посилаючись на відсутність централізованого апарату примусу, багато мислителів заперечували юридичний характер цього права, називали його позитивною мораллю. Однак насправді примус грає свою роль у функціону­ванні міжнародного права та є одним із характерних рис механізму його дії.

Разом із тим примус не грає у цьому механізмі тієї домінуючої ролі, яку вважають необхідною деякі юристи. Слід зазначити, що і у механізмі вну­трішнього права примусу не належить головна роль. Вирішальне значення мають загальносоціальні фактори. В основному права дотримуються добро­вільно внаслідок переконання у його необхідності та доцільності.

Глобалізація все тісніше пов’язує держави у єдину систему, від функціо­нування якої залежать їх життєво важливі інтереси. Забезпечення нормаль­ного функціонування системи робить необхідним повагу норм міжнародного права. Внаслідок чого зростає роль співробітництва у забезпеченні дотриман­ня міжнародно-правових норм, включаючи імплементацію відповідальності. Знижується роль прямого примусу, зростає значення заходів, які приймають міжнародні організації.

Основний універсальний метод впливу на правопорушника полягає у за­лишенні його можливості користуватися правами та перевагами, що витіка­ють із порушеної їм систему правовідносин, наприклад із міжнародного дого­вору чи із статуту міжнародної організації. У консультативному заключному акті Міжнародного суду про Південно-Західну Африку сказано, що одним з основних принципів, які регулюють міжнародні відносини, є той, згідно якому сторона, що відмовляється від своїх зобов’язань або не виконує їх, не може визнаватися як така, що зберігає права, які, за її думкою, витікають із цих відносин.

Примус як елемент методу функціонування міжнародного права пред­ставляє собою не насильство, а один із засобів реалізації права. Його необ­хідна ознака — правомірність. Примус має бути правомірним як за підста­вою, так і за методами та об’ємом. Правомірність визначається у першу чергу основними цілями та принципами міжнародного права.

Умови та обмеження застосування репресалій під час реалізації по­літичної відповідальності

Репресалії — односторонні примусові заходи, що допускаються міжна­родним правом як контрзахід у разі правопорушення. Вони відкривають зна­чні можливості для зловживань, особливо враховуючі нерівні можливості їх застосування різними за могутністю державами. Тому міжнародне право зна­чну увагу приділяє визначенню умов та обмежень, які б звели до мінімуму можливості зловживання.

Рішення про прийняття репресалій приймається державою на власний ризик, і тому можлива ситуація, коли це рішення видасться недостатньо об­ґрунтованим. У такому разі наступає відповідальність держави за неправо­мірне застосування репресалій.

283

Репресалії мають бути направлені тільки проти держави, що несе відпо­відальність, і тільки тоді, коли остання не виконує своїх зобов’язань із пра­вовідносин відповідальності. Тим не менш у силу взаємозв’язку держав ре­пресалії похідним чином можуть зачепити і треті держави. Так, обмеження імпорту із держави-правопорушника може торкнутися інтересів третьої дер­жави, компанії якої беруть участь у виробництві предметів цього імпорту.

Репресалії обмежуються тимчасовим невиконанням потерпілою держа­вою зобов’язань щодо держави, що несе відповідальність, і правомірні лише доти, доки їх мета не буде досягнута. Вони за можливістю застосовуються та­ким чином, щоб дозволити відновлення виконання порушеного зобов’язання. Це положення пов’язано із ст. 72.2 Віденської конвенції про право міжна­родних договорів 1969 року, згідно якої припиняючи внаслідок порушення іншою стороною дію договору, держава утримується від будь-яких дій, які здатні перешкодити відновленню його сили. Аналогічно держави за можли­вістю мають обирати поворотні репресалії. Тим не менш вимога поворотності репресалії не є абсолютною. Немало випадків, коли наслідки репресалій не можуть бути ліквідовані.

Репресалії здійснюються відповідно до міжнародного права, але оскіль­ки є контрзаходами щодо правопорушника, остільки можуть виходити за рамки міжнародного права в тих межах, що визначаються характером правопорушення. З цього видно, що репресалії мають бути пропорційни­ми: інтенсивність контрзаходів не може бути вища за ту, що необхідна для досягнення безпосередньої мети. Перевищення меж необхідного саме по собі є правопорушенням, зловживанням правом. У рішенні щодо справи «Габчіково-Надьмарош» Міжнародний суд визнав, що «відвід вод Дунаю, який здійснений Чехословаччиною, не є законним контрзаходом, оскільки він був неспівмірним. Вимога пропорційності репресалій легше задовольня­ється, якщо вони застосовуються щодо того ж самого або пов’язаного з ним зобов’язання. Однак ця умова не є обов’язковою.

Міжнародне право визначає низку зобов’язань, порушення яких не може викликати застосування репресалій. До них відносяться зобов’язання, які ви­пливають із імперативних норм. У першу чергу це відносить до принципу незастосування сили, який забороняє застосування сили чи погрозу силою у всіх випадках, включаючи застосування репресалій. Виключення скла­дає лише випадок самооборони. У Декларації про принципи міжнародного права сказано, що держави зобов’язання утримуватися від актів репресалій, пов’язаних із застосуванням сили.

Незастосовними є репресалії і у випадку порушення зобов’язань щодо захисту основних прав людини, а також зобов’язання гуманітарного харак­теру, яке забороняє військові репресалії. Ці положення знайшли своє відо­браження у договорах щодо прав людини і у міжнародному праві у період збройних конфліктів.

Держава, що застосовує репресалії, не звільняється від виконання зобов’язань відносно мирного врегулювання спору, а також дипломатичного імунітету. У рішенні у справі щодо дипломатичного та консульського персо­налу США у Тегерані Міжнародний суд визначив, що у будь-якому випадку будь-яке порушення договору, що припускається тією чи іншою стороною не

284

може перешкодити цій стороні посилатися на положення договору, які сто­суються мирного врегулювання спорів.

Положення про дипломатичний імунітет має на меті гарантувати фізич­ну безпеку і недоторканість дипломатів та приміщень. Воно не означає не­допустимості таких заходів, як проголошення представника небажаною осо­бою, припинення чи призупинення дипломатичних відносин тощо.

До застосування репресалій потерпіла держава зобов’язана витребувати від держави-правопорушника виконання зобов’язань, що витікають для ньо­го з правовідносин відповідальності, а також повідомити його про рішення застосувати репресалії і запропонувати провести переговори. Тим не менш потерпіла держава може вжити невідкладних заходів, які необхідні для забез­печення її прав, наприклад, затримати судно, пов’язане із правопорушником.

Репресалії припиняються із досягненням мети. Мета ж полягає в тому, щоб спонукати до припинення правопорушення та до виконання зобов’язань щодо породжених ним правовідносин відповідальності. Також репресалії не можуть застосовуватися, якщо спор переданий на розгляд суду чи арбітражу.

Статут ООН з питань відповідальності

Право на самооборону відповідно до ст. 51 Статуту ООН може бути ре­алізоване виключно у відповідь на збройний напад. Цей різновид контрзахо­дів близький репресаліям, але, оскільки мова йде про реакцію на найбільш серйозне правопорушення, що служить підставою для застосування зброй­них сил, самооборону виокремлено в особливий вид.

У разі особливо небезпечних зазіхань на міжнародний правопорядок може бути використано міжнародний механізм для застосування проти держави-порушника колективних примусових заходів із використанням збройної сили. Важлива роль тут належить Раді Безпеки ООН. Ст. 42 Ста­туту ООН уповноважує його починати такі дії повітряними, морськими чи сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримання (віднов­лення) міжнародного миру та безпеки.

Згідно зі ст. 41 Статуту ООН Рада Безпеки може вимагати від членів ООН застосування примусових заходів, що передбачають повне або частко­ве припинення економічних відносин, використання залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, чи радіо- й інших засобів сполучення, а також розрив дипломатичних відносин.

На підставі гл. VII Статуту ООН застосовуються такі заходи впливу на держави як санкції. Досвід ООН у цій сфері свідчить, що вони можуть грати суттєву роль. Достатньо згадати їх значення у ліквідації расистських режимів у Південній Родезії та Південній Африці. Із зміною політичного клі­мату на накопиченням досвіду посилюється тенденція до визнання за ООН більш значних можливостей у галузі застосування санкцій та більш активне використання останніх. За останнє десятиріччя ХХ ст. Рада Безпеки 12 раз приймала рішення про санкції, а за майже половину сторіччя, що передувало йому, — лише двічі. На початку ХХІ ст. санкції ООН діяли по відношенню до Афганістану, Іраку, Ліберії, Лівії, Руанди, Сьєрра-Леоне, Сомалі, Югославії, Еритреї, Ефіопії. Особливий випадок — застосування санкцій до антиурядо­вої військової організації УНІТА, яка діє на території Анголи.

285