§ 5. Запобігання незаконному поширенню технологій, науково-технічної інформації та послуг, які можуть бути використані при створенні зброї масового ураження

Експортний контроль з боку держав з метою недопущення незаконно­го поширення технологій, науково-технічної інформації та послуг, що мо­жуть бути використані при створенні зброї масового ураження, засобів її доставки, озброєння і військової техніки, відіграє важливу роль у справі забезпечення міжнародної безпеки. Такий контроль було створено як ін­струмент запобігання поширенню зброї масового знищенні і засобів його доставки.

В умовах, коли ціла низка країн намагаються отримати доступ до техно­логіям розробки власної ядерної і ракетної зброї, експортний контроль про­довжує залишатися одним з найважливіших засобів підтримання міжнарод­ної стабільності.

Країни, які не мають зброї масового ураження і працюють над її ство­ренням, вдаються до спроб придбати окремі компоненти і технології через посередників і використати їх у своїх військових програмах. Збільшення кількості держав, які володіють, зокрема, ядерною зброєю, неодмінно при­веде до суттєвого зниження рівня міжнародної безпеки і стабільності. Крім того, із зростанням вражаючих факторів і зниженням габаритів засобів зни­щення виникає реальна загроза використання такої зброї міжнародними терористичними організаціями. Тому жорсткий міжнародний контроль над експортом зброї і технологій, які можуть бути використані або вже викорис­товуються для його створення, є невід’ємною частиною політики більшості розвинених країн.

Станом на сьогодні діє п’ять міжнародних організацій, предметом ді­яльності яких є проблеми експортного контролю: Комітет Цангера і Група ядерних постачальників (обидві організації займаються запобіганням по­ширенню товарів і технологій, які можуть бути використані при створен­ні ядерної зброї); Режим контролю за ракетною технологією (організація займається контролем і запобіганням розповсюдженню технологій ство­рення ракетних засобів доставки зброї масового ураження); Вассеанарські домовленості (організація займається контролем за експортом звичайних озброєнь, товарами і технологіями подвійного призначення); Австралійська група (організація займається запобіганням розповсюдженню хімічної та біологічної зброї).

Ще одним дієвим механізмом міжнародного контролю в цьому контексті є Договір про відкрите небо (ДВН), який був підписаний 24 березня 1992 року і набрав чинності 1 січня 2002 року. Наразі майже 40 держав є учасни­ками ДВН. Договір дозволив державам-учасницям проводити спостережні польоти над їх територіями. Значення ДВН полягає в тому, що він, доповню­ючи інші багатосторонні режими роззброєння та нерозповсюдження, є ефек­тивним інструментом забезпечення транспарентності (відкритості) і прозо­рості військової діяльності держав-учасниць.

251

Глава 2. Мирні засоби вирішення міжнародних спорів

§ 6. Становлення в міжнародному праві зобов’язання мирного вирішення міжнародних спорів

Гарантію вічного миру, як писав Іммануїл Кант, «дає велика у своєму мистецтві природа, у механічному процесі якої з очевидністю виявляється доцільність, яка полягає у тому, щоб здійснити злагоду серед людей через розбіжність навіть проти їхньої волі. Тому, будучи ніби примушуючою при­чиною, закони дії якої нам невідомі, вона називається долею, а при розгля­ді її доцільності у звичайному ході речей вона, як глибоко прихована му­дрість вищої причини, що визначає цей звичайний хід речей і спрямована на об’єктивну кінцеву мету людського роду, називається провидінням.

Так само як природа, з одного боку, мудро розділяє народи, які воля кож­ної держави на основі самого міжнародного права охоче підкорила б своїй владі хитрістю або силою, так, з іншого боку, вона з’єднує через взаємний ко­рисливий інтерес ті народи, яких поняття права всесвітнього громадянства не відгородило б від насильства і війни. Дух торгівлі, що рано чи пізно опановує кожним народом, — от що несумісне з війною. Справа в тому, що з усіх сил (засобів), які є в розпорядженні державної влади, сила грошей, мабуть, найна­дійніша, тому держави змушені (звичайно, не з моральних причин) сприяти шляхетному миру і всюди, де існує загроза війни, запобігати їй своїм посеред­ництвом, немов би вони знаходилися з цією метою в постійному союзі; адже великі союзи, укладені для війни, можуть по самій своїй природі вкрай рідко здійснюватися і ще рідше бути вдалими. Саме у такий спосіб задоволенням людських примх природа гарантує вічний мир, але, звичайно, з недостатньою надійністю, щоб (теоретично) передбачити час його настання, проте практично досяжною і такою, що зобов’язує нас домагатися цієї (не такої вже примарної) мети». У трактаті «Про вічний мир» І. Кант говорить про необхідність цього і пропонує статті прелімінарного договору про вічний мир між державами:

1. «Жоден мирний договір не повинен вважатися таким, якщо при його укладанні таємно зберігається основа для нової війни». Тому що інакше це було б тільки перемир’я, тимчасове припинення воєнних дій, а не мир, що означає закінчення усякої ворожнечі і приєднувати до якого прикметник ві­чний є вже підозрілим плеоназмом. Мирний договір знищує всі наявні при­чини майбутньої війни, навіть ті, що, може, у даний момент невідомі самим договірним сторонам і які згодом можуть бути хитро і підступно знайдені в архівних документах. Якщо називати речі своїми іменами, то збереження (reservatio mentalis) на майбутнє старих претензій, про які в даний момент жодна зі сторін не згадує, тому що обидві занадто знесилені, щоб продовжу­вати війну, хоча і сповнені злочинного наміру використати з цією метою перший зручний випадок, є єзуїтською казуїстикою, не варте правителя, так само як і готовність до обґрунтування подібних дій не варта його міністра.

Зрозуміло, що тим, хто відповідно до просвітницьких понять держав­ної мудрості бачить справжнє достоїнство держави в постійному збільшенні

252

будь-якими засобами своєї могутності, наша думка здасться учнівською і пе­дантичною.

2. «Жодна самостійна держава (велика або мала — це не має значення) ні в спадщину, ні внаслідок обміну, купівлі або дарування не повинна бути придбана іншою державою».

Справа в тому, що держава (на відміну, скажімо, від землі, на якій вона знаходиться) не є майном (patrimonium). Держава — це суспільство людей, управляти і розпоряджатися якими не може ніхто, крім неї самої, тому всяка спроба прищепити його, що має, подібно до дерева, власні корені, як гілку, до іншої держави означала б знищення першої, як моральної особи і пере­творення моральної особи на річ. Це суперечило б ідеї первісного договору, без якої не можна мислити жодне право на керування народом. Загально­відомо, яку небезпеку для Європи (інші частини світу ніколи не знали ні­чого подібного) створює у наш час спосіб розширення, що полягає у тому, що навіть держави можуть одружуватися; на це дивляться або як на новий спритний спосіб без втрати сил завдяки родинним союзам збільшити свою могутність, або як на засіб розширити свої володіння. Сюди ж варто відне­сти і передачу своїх військ однією державою іншій як найманців, використо­вуваних проти неспільного для них ворога; у цьому випадку піддані вжива­ються і споживаються як речі, якими можна розпоряджатися на свій розсуд.

3. «Постійні армії (miles perpetuus) згодом повинні цілком зникнути», тому що, будучи постійно готовими до війни, вони безперестанно загрожують нею іншим державам. Армії спонукують їх до прагнення перевершити один одно­го в кількості збройних сил, що не має межі, й оскільки пов’язані з миром вій­ськові витрати стають, зрештою, важчими ніж коротка війна, то самі постійні армії стають причиною військового нападу з метою позбутися цього тягаря. До того ж. наймати людей, щоб вони вбивали або були вбиті, — значить ви­користовувати їх як прості машини або знаряддя в руках іншого (держави), а це несумісне з правами людини, властивими кожному з нас. Інша справа

• добровільне, періодичне навчання громадян використанню зброї з метою убезпечити себе і свою батьківщину від нападу ззовні. Накопичення багатств може призвести до тих же результатів, а саме: інші держави, вгледівши в цьо­му військову загрозу, будуть змушені вдатися до випереджального нападу, (тому що із трьох сил: збройної сили, сили союзів і сили грошей — остання може бути найнадійнішим знаряддям війни), якби не було так важко визна­чити розміри цієї загрози.

3. «Державні борги не повинні використовуватися для цілей зовнішньої політики». Пошуки коштів усередині країни або поза її межами не виклика­ють підозри, якщо це робиться для економічних потреб країни (поліпшення доріг, будівництва нових населених пунктів, створення за пасів на випадок неврожайних років і т. д.). Однак як засіб боротьби держав між собою кредит­на система, при якій борги можуть непомірно збільшуватися, залишаючись у той же час гарантованими (оскільки кредитори не пред’являють своїх вимог одночасно), — дотепний винахід одного торговельного народу в цьому сторіч­чі — виявляє собою небезпечну грошову силу, а саме фонд для ведення війни. Перевершуючи фонди всіх інших держав, разом узятих, цей фонд може бути виснажений лише з припиненням надходження податків (що, однак, можна

253

на довго відстрочити пожвавленням обігу, впливаючи на промисловість і ре­месло). Ця легкість ведення війни, поєднана зі схильністю до неї пануючих сил, здається притаманною людському роду і є великою перешкодою на шля­ху до вічного миру. Тому прелімінарний договір тим паче має містити в собі завдання усунення цієї перешкоди, інакше неминуче державне банкрутство завдасть невиправданої шкоди іншим державам. Отже, інші держави мають право об’єднуватися проти такої держави і її домагань.

3. «Жодна держава не повинна насильно втручатися в політичний устрій і управління іншої держави».

Тому що саме може дати їй право на це? Може бути, хибний приклад, який одна держава подає підданим іншої держави? Навпаки, цей приклад може слугувати застереженням, як зразок того, які лиха викликав на себе на­род своїм беззаконням. Та й узагалі дурний приклад, який одна вільна особа показує іншій (як scandalum acceptum), ще не може розглядатися як завдання збитку останньому. Сюди, щоправда, не можна віднести той випадок, коли держава внаслідок внутрішніх безладів розпадається на дві частини, кожна з яких є окремою державою, що претендує на самостійність. Якщо одній з них буде надано допомогу сторонньою державою, то це не можна розглядати як втручання в політичний устрій іншої (тому що в іншому випадку виникне анархія). Однак доти, поки ця внутрішня суперечка не вирішена, втручання сторонніх держав означає порушення прав незалежного народу що бореться лише зі своєю внутрішньою хворобою. Таке втручання, отже, є поганим при­кладом для інших і загрожує автономії всіх держав.

3. «Жодна держава під час війни з іншою не має вдаватися до таких во­рожих дій, які зробили б неможливим взаємну довіру в майбутньому, у мир­ний час, як, наприклад, засилання таємних убивць (percussores), отруйників (venefici), порушення умов капітуляції, підбурювання до зради (perduellio) у державі ворога і т. д.».

Це нечесні прийоми боротьби. Адже і під час війни необхідно мати хоч абияку довіру до напряму думок ворога, інакше не можна буде укласти жодного миру, і ворожі дії перетворяться у винищувальну війну (bellum internecium). Війна є сумний, змушений засіб у природному стані (де не іс­нує жодної судової інстанції, вирок якого мав би силу закону) ствердити свої права силою. Жодна зі сторін не може бути оголошена неправою, тому що це вже припускає судове рішення, і лише результат війни (подібно до того, як це має місце на так званому суді Божому) вирішує, на чиїй стороні пра­во. Каральна війна (bellum punitivum) між державами немислима (оскільки між ними не існує відносин начальника і підлеглого). Звідси випливає, що винищувальна війна, у якій можуть бути знищені обидві сторони, а разом з ними і всяке право, привела б до вічного миру лише на гігантському цвинтарі людства. Отже, подібна війна, а також використання засобів, що відкривають шлях до неї, повинні бути, безумовно, заборонені. А те, що зазначені засо­би неминуче призводять до неї, виходить з того, що ці мерзенні диявольські прийоми війни, увійшовши до вжитку, недовго утримуються в межах війни, наприклад шпигунство (uti exploratoribus), коли одні користуються безчес­ністю інших, яку відразу неможливо викорінити. Вони переходять і в мирний стан, зовсім знищуючи тим самим його покликання...».

254

Генезис зобов’язання мирного вирішення міжнародних спорів

Тривалий час загальне міжнародне право не покладало на держав обо­в’язку вирішення будь-яких спорів виключно мирними засобами, який вважався державами занадто обтяжливим для свого суверенітету. Таке зо­бов’язання держави брали на себе лише в рамках двосторонніх договорів з окремих питань. Значно рідше укладалися угоди про вирішення конкретних суперечок або певних типів спорів. Серед них особливе значення мав Договір між США та Великою Британією про дружні відносини, комерцію та наві­гацію, укладений 1794 р. (відомий як Договір Джея). Арбітражна процедура, передбачена цим договором, не тільки дозволила вирішити велику кількість спорів між двома державами, а й стала взірцем при створенні інших міждер­жавних арбітражів, яких у 1795—1914 роках було більше двохсот.

Із другої половини ХІХ ст. до початку Другої світової війни відбувається становлення норми про обмеження права держав використовувати немирні засоби для врегулювання міжнародних спорів, а згодом — і про повну забо­рону таких засобів. Інші напрями розвитку міжнародного права цього часу — регламентація на універсальному рівні окремих мирних засобів вирішення спорів, а також створення всесвітнього міжнародного судового органу.

На І Гаазькій мирній конференції 1899 р. було укладено Конвенцію про мирне врегулювання міжнародних спорів, яка на ІІ Гаазькій конференції 1907 р. була викладена в новій редакції. Україна є учасницею цих конвенцій з 1962 р.

За цими конвенціями держави-учасниці погодилися забезпечувати мир­не залагодження своїх міжнародних суперечок та уникати, наскільки це мож­ливо, звернення до сили у стосунках між собою. Конвенції детально регламен­тували деякі мирні засоби вирішення спорів (добрі послуги, посередництво, слідчі комісії) і передбачили створення Постійного третейського суду.

Статут Ліги Націй, укладений 1918 р., наклав на держав — членів цієї ор­ганізації більш жорсткі зобов’язання: не розпочинати війну, допоки не мине три місяці від дня ухвалення рішення щодо певного спору міжнародним ар­бітражем, судом або Лігою Націй. В 1920 р. вперше був створений всесвітній судовий орган — Постійна палата міжнародного правосуддя (ППМП).

Першим багатостороннім договором, що заборонив вдаватися до війни, став Пакт про відмову від війни як знаряддя національної політики, укладе­ний 27 серпня 1928 р. в Парижі (Пакт Бріана — Келлога). Держави — учасни­ці Пакту постановили, що «врегулювання або вирішення всіх спорів, що мо­жуть виникнути між ними, якого б характеру чи якого б походження вони не були, повинні завжди здійснюватися тільки мирними засобами», а також за­судили звернення до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмови­лися у своїх взаємовідносинах від війни як знаряддя національної політики. До Пакту приєдналася абсолютна більшість держав світу, тобто напередодні Другої світової війни договірне зобов’язання мирного вирішення міжнарод­них спорів набуло універсального характеру. Утім численні порушення Пак­ту звели його практичне значення нанівець.

Остаточне закріплення цього зобов’язання на всесвітньому рівні було здійснене у Статуті ООН — міжнародної організації, створеної з метою мирни­ми засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, вирішувати міжнародні спори чи ситуації, що можуть призвести до порушен­

255

ня миру. Статут закріплює принцип, згідно з яким ООН і всі її держави-члени «вирішують свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість». Також був створений Міжнародний Суд як головний судовий орган ООН, який замінив ППМП.

У Гельсінському Заключному акті НБСЄ 1975 р. європейські держави підтвердили, що у своїх стосунках керуватимуться принципом мирного вре­гулювання спорів. Установчі документи впливових регіональних організа­цій, створених після Другої світової війни (ОАД, ОАЄ, ОБСЄ, НАТО, СНД та ін.), закріпили обов’язок держав-членів вирішувати свої міжнародні спори мирними засобами.

Кожна з держав світу є учасницею численних двосторонніх і багатосто­ронніх договорів, що зобов’язують вирішувати міжнародні спори виключно в мирний спосіб. Міжнародний Суд 1986 р. у рішенні у справі про військову та воєнізовану діяльність в і проти Нікарагуа констатував існування обов’язку мирного вирішення міжнародних спорів як звичаєвої міжнародно-правової норми. Організація Об’єднаних Націй, інші універсальні та регіональні між­народні організації постійно підтверджують обов’язок держав і міжнарод­них організацій мирно вирішувати свої спори. Усе це дає підстави вважати зобов’язання мирного вирішення міжнародних спорів нормою загального міжнародного права.

На сьогодні немає доказів офіційного визнання зобов’язання мирного вирішення міжнародних спорів нормою, що має характер jus cogens, тобто ім­перативною нормою загального міжнародного права. Утім, зважаючи на всес­вітнє визнання принципу в юридичній та політичній площинах, існує велика ймовірність того, що будь-який договір, який встановить право вирішувати спори в немирний спосіб, буде визнаний юридично недійсним (нікчемним). Розглянемо^ля прикладу Віденську конвенцію про право міжнародних до­говорів 1969 р.:

• Договір є неважним, якщо на момент укладення він суперечить ім­перативній нормі загального міжнародного права. Оскільки це стосується цієї Конвенції, імперативна норма загального міжнародного права є нормою, що приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої недопустиме і яку може бути змінено тільки наступ­ною нормою загального міжнародного права, що носила б такий же характер.

Зважаючи на важливість зобов’язання мирного вирішення спорів для сучасних міжнародного права та системи міжнародних відносин, досить по­ширеним є його характеристика як принципу. У вітчизняній теорії склала­ся традиція відносити цю норму до кола основних принципів міжнародного права, тобто загальновизнаних і загальнообов’язкових норм, що визначають фундаментальні засади сучасного міжнародного правопорядку.

Принцип мирного вирішення міжнародних спорів

Принцип мирного вирішення міжнародних спорів закріплений у Статуті ООН, але його юридичний зміст усе ще залишається досить невизначеним. Проблема полягає в тому, що наявність зобов’язань, які складають зміст цьо­го принципу, доводиться на підставі переважно документів рекомендацій­ного характеру (міжнародного «м’якого» права): Декларації про принципи

256

міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 р.), Манільській декларації про мир­не вирішення міжнародних спорів (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 37/10 від 15 листопада 1982 р.), Декларації про запобігання й усунення спо­рів, що можуть загрожувати міжнародному миру та безпеці, і про роль ООН у цій галузі (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 43/51 від 5 грудня 1988 р.), Гельсінського Заключного акта НБСЄ 1975 р. та ін.

Типовий перелік зобов’язань за принципом мирного вирішення міжна­родних спорів, що пропонується сучасною доктриною міжнародного права, має такий вигляд:

• вирішувати міжнародні спори виключно мирними засобами;

• вирішувати мирними засобами всі свої спори, незалежно від їх виду;

• вирішувати спори своєчасно, у найкоротші строки;

• не залишати спори невирішеними, не припиняти процес мирного вре­гулювання та пошуку взаємоприйнятних рішень;

• використовувати визнані в міжнародному праві мирні й інші засоби на власний вибір;

• утримуватися від дій, що можуть загострити спір або поглибити на­пруженість (наприклад, висування ультимативних вимог), і не нара­жати на небезпеку міжнародний мир та безпеку;

• вирішувати спори на основі міжнародного права та справедливості; виконувати прийняте в узгодженому порядку рішення.

На практиці виникають сумніви щодо юридичної обов’язковості майже кожного з перелічених зобов’язань, а також здатності міжнародної судової установи вирішити спір про дотримання цього принципу. Як виглядає, для вирішення такого спору на основі міжнародного права доведеться встанов­лювати, наскільки і в якому обсязі певне зобов’язання, що складає зміст принципу мирного вирішення спору, встановилося як звичаєва норма або за­кріплене в міжнародному договорі, учасниками якого є сторони спору.

Як у сфері цивільно-правових, так і в міжнародно-правових відносинах однією з істотних умов зобов’язання є забезпечення його виконання та закрі­плення засобів для мирного розв’язання спору, що надає право стороні від­ступити від виконання і вимагати від сторони, котра порушила зобов’язання, відшкодування збитку. Ще на стадії укладання зобов’язання сторони почасти виходять з того, що вони дотримуватимуться взятих на себе зобов’язань, якщо визначені умови, які існують в момент його підписання, залишатимуться не­змінними. Сторони іноді цим користуються й односторонньо відмовляються від виконання зобов’язання з посиланням на змінені обставини, у зв’язку з чим подальше виконання договору нібито чи неможливе або ж недоцільне. Прикладом такого ухилення та неналежного виконання можуть бути відно­сини України та Росії. Впродовж десяти років після здобуття незалежності нашою державою ці відносини були ускладнені проявами взаємної недовіри. Декларації про стратегічне партнерство фактично тільки маскували відсут­ність порозуміння і прагнення до справжнього діалогу. У деяких випадках навіть виникала загроза серйозних міждержавних конфліктів. Основними засобами вирішення спорів, які використовували сторони, були проведення

257