Сьогодні у розпорядженні міжнародної спільноти є цілий комплекс міжнародно-правових норм, способів і методів для успішного вирішення проблеми роззброєння і скорочення озброєнь як в повному обсязі, так і час­тинами. Статут ООН визначає порядок і шляхи вирішення цього завдання. Питання роззброєння є предметом компетенції двох спеціалізованих органів Генасамблеї ООН — Комітету із роззброєння і міжнародної безпеки (Першо­го комітету) і Комісії ООН з питань роззброєння. Остання готує рекоменда­ції з проблем роззброєння, розробляє загальні принципи переговорів з питань роззброєння, слідкує за виконанням рішень спеціальних сесій Генасамблеї ООН з цих питань. Постійно діючим органом з даної проблематики є також Конференція ООН з роззброєння, яка є єдиним наразі багатостороннім фо­румом для обговорення і вирішення проблем озброєнь.

Розглянемо коротко зміст чинних міжнародних договорів і угод щодо роззброєння.

Бактеріологічна (біологічна) зброя. 10 квітня 1972 року була відкрита для підписання Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичен­ня запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про її знищення. Цей документ, що набув чинності 26 березня 1975 року, забороняє розробку, виробництво і накопичення біологічних і таких, що містять токсини, пре­паратів, а також передбачає знищення такої зброї і засобів його доставки. В Конвенції беруть участь понад 150 держав, в тому числі й Україна.

Ця Конвенція стала першим міжнародним документом, який поставив поза законом один з видів зброї масового ураження. На жаль, при укладенні Конвенції не вдалося виробити протокол про контроль за її положеннями, тож пізніше було вирішено проводити щорічні зустрічі держав-учасниць Конвенції і зустрічі експертів для вироблення юридичних обов’язкових за­ходів міжнародного контролю за дотриманням та виконанням її положень.

Хімічна зброя. В 1993 році була відкрита для підписання Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї та її знищення. Документ набрав чинності 29 квітня 1997 року. Він став першим діючим багатостороннім міжнародним договором, що не тільки за­бороняє цілий вид зброї масового ураження, але й передбачає механізм пере­вірки військових і цивільних хімічних об’єктів. На даний момент в Конвенції беруть участь майже 150 держав.

Ця Конвенція передбачила заснування Організації із заборони хімічної зброї зі штаб-квартирою у Гаазі (Нідерланди). Згідно Конвенції держави- учасники Конвенції зобов’язані були ліквідувати свої запаси хімічної зброї категорії 1 не пізніше квітня 2007 року. Однак досі процес ліквідації в окре­мих країнах триває.

§ 4. Ядерне роззброєння

Ядерна зброя міжнародним правом поки що не заборонена. Разом з тим, уже є низка обмежень щодо її розповсюдження і удосконалення.

Заходи, що сприяють зміцненню режиму нерозповсюдження ядерної зброї, можна підрозділити на політичні, організаційні та технічні.

До політичних заходів у сфері нерозповсюдження ядерної зброї відно­сяться: укладення відповідних міжнародних угод та договорів, діяльність в

241

рамках ООН та інших міжнародних організацій, двосторонні та багатосто­ронні міжнародні зв’язки.

Система міжнародних договорів — один з найбільш ефективних бар’єрів на шляху розповсюдження ядерної зброї, адже в їхніх межах держави та інші суб’єкти міжнародного права беруть на себе конкретні зобов’язання. Ясна річ, значення різноманітних договорів залежить від таких факторів, як спрямова­ність та цілі, сфера дії та ефективність, універсальність застосування, заходи із контролю за їхнім виконанням, можливі санкції до порушників договору.

Основною метою організаційних заходів є створення та підтримання такої системи міжнародного співробітництва у сфері мирного використання атомної енергії, а також такого порядку використання цієї енергії на націо­нальному рівні, який би якнайбільше сприяв закріпленню режиму нерозпо- всюдження ядерної зброї із забезпеченням якнайширшого розвитку ядерної діяльності. Ці заходи можуть здійснюватися, при чому, як на міжнародному, так і на національному рівнях.

В деяких країнах, а також на міжнародному рівні, проведені дослідження із розробки технічних заходів, включаючи вибір певних варіантів ядерного паливного циклу, що призводять до зменшення можливості використання урану та плутонію для створення ядерних вибухових приладів.

В рамках цієї теми особливу увагу доцільно звернути на договірні заходи протидії розповсюдження ядерної енергії, акцентуючи на Договорі про не- розповсюдження ядерної зброї (далі — ДНЯЗ).

Міжнародне агентство з ядерної безпеки (далі — МАГАТЕ) — автоном­на міжурядова організація, що входить до складу спеціалізованих установ системи ООН. Агентство направляє доповіді про свою роботу Генеральній Асамблеї та інших органам ООН. Воно активно співпрацює з ООН на основі угод, які передбачають, власне, відповідальність МАГАТЕ за «міжнародні дії, що відносяться до використання атомної енергії в мирних цілях».

За понад 50 років свого існування МАГАТЕ зробило значний внесок у розвиток співробітництва у сфері мирного використання атомної енергії за умов послідовного забезпечення нерозповсюдження ядерної зброї.

Агентство активно сприяє розвитку науково-технічних робіт у різнома­нітних сферах використання атомної енергії, надаючи зацікавлених країнам послуги, матеріали та обладнання, здійснюючи обмін науково-технічною ін­формацією, а також сприяє вжиттю результатів робіт у промисловості, сіль­ському господарстві, медицині та інших галузях промислової діяльності.

МАГАТЕ також здійснює широку програму технічної допомоги країнам, що розвиваються — членам Агентства із організації науково-технічної роботи та підготовки кадрів в області мирного використання атомної енергії.

Діяльність МАГАТЕ відбувається у тісній співпраці з іншими організа­ціями як на національному, так і на міжнародному рівні.

Одне з провідних місць у діяльності МАГАТЕ займає контроль с сфері мирного використання атомної енергії. Юридичне підґрунтя контролю було закладене ще у 1957 році разом із затвердженням Статуту МАГАТЕ. Статут визначає права та обов’язки Агентства в області контролю та містить технічні концепції гарантій, які можуть здійснюватись у зв’язку із технічною допомо­гою МАГАТЕ або за проханням держав.

242

В Статуті Агентства також конкретно визначені функції МАГАТЕ у сфе­рі застосування гарантій. Згідно зі статтями ІІІА5, ІІІВ2, ІХН та ХІІ, Агент­ство несе відповідальність за здійснення гарантій по відношенню до будь- яких ядерних матеріалів та установок, які знаходяться під його контролем.

Одним словом, МАГАТЕ займається контролем за діяльністю у сфе­рі мирного використання атомної енергії. Діяльність у сфері використання ядерної енергії у воєнних цілях підлягає жорсткому регулюванню сьогодні. Як на рівна міжнародних організацій, так і на рівні окремих держав уклада­ються міжнародні договори у сфері нерозповсюдження ядерної зброї.

Як відомо, ядерна ера почалась у 1945 році, коли США стали першою державою, яка випробувала, та першою та поки єдиною державою, яка ви­користала ядерну зброю на практиці — в Хіросімі та Нагасакі. За США сліду­вав СРСР, який випробував перше ядерний вибуховий пристрій у 1949 році в Казахстані на Семипалатинському випробувальному полігоні. В 1952 році ядерна зброя була створено у Великій Британії, а в 1960 році — у Франції, та в кінці кінців, в 1964 році — у Китаї. В 1998 році ядерні зброї випробували Індія та Пакистан. На думку практично всіх експертів, ядерну зброю має у своєму розпорядженні Ізраїль, який постійно утримується від будь-яких ко­ментарів на цю тему, проте жодного разу не заперечував наявність розробок у сфері ядерної енергії. Таким чином, ми сьогодні говоримо про наявність п’яти так званих ядерних держав та трьох неофіційних (Ізраїль, Індія, Па­кистан).

Із часів появи ядерної зброї СРСР виступив ініціатором боротьби за її заборону та вилучення із воєнного арсеналу. 19 червня 1946 року СРСР вніс до Комісії ООН з атомної енергії проект міжнародної конвенції про заборо­ну виробництва та використання зброї, заснованої на використанні атомної енергії в цілях масового знищення. В цьому проекті пропонувалося всім учасникам конвенції взяти на себе зобов’язання, ні за яких умов не застосо­вувати ядерну зброю, заборонити її виробництво та зберігання, знищити у тримісячний строк весь запас готової зброї та такої, що знаходиться на стадії виробництва.

Проте зрозуміло, що коли на той час таку зброю монопольно мали у влас­ності тільки США, ні про які заборони не могло йтися. Тому всі такі спроби розглядались як пропагандистські кроки.

ДНЯЗ стала першою та найбільш серйозною віхою в сфері ядерної зброї, відміченою в позиції СРСР, а в подальшому — Росії. ДНЯЗ було укладено в 1968 році, а набрав він сили в 1970 році. В 1978 році СРСР заявив, що ніко­ли не буде застосовувати ядерну зброю проти тих держав, які відмовляються від її використання, виробництва та придбання, а також не мають її на своїй території. Ця заява СРСР була у подальшому переглянута Росією. В 1982 році СРСР заявив, що бере на себе в односторонньому порядку обов’язок не застосовувати ядерну зброю першим. Ця заява також у подальшому була пе­реглянута Росією.

У січні 1986 року М. С Горбачов висунув програму знищення всієї ядер­ної зброї та створення без’ядерного миру до 2000 року. Так само як і ідея Хру­щова про побудову комунізму, ця ідея, зрозуміло, була абсолютно нереаліс­тичною. Ви самі розумієте, що вона не була реалізована.

243

На відміну від СРСР, США, Велика Британія та Франція ніколи не за­являли про необхідність заборони ядерної зброї та про повну ліквідацію її запасів, оскільки вважали ядерну зброю необхідною гарантією своєї націо­нальної безпеки. Можна сказати, що з питання про відношення до ядерної зброї позиція Росії після розпаду СРСР перетерпіла значну еволюцію та на даний час в значній мірі співпадає з позицією західних учасників так званою ядерної п’ятірки.

Ядерній зброї відведена роль вирішального засобу захисту національної безпеки країн на достатньо тривалий період часу. Окремо, проте, стоїть Ки­тай, який досі притримується принципу незастосування ядерної зброї пер­шим.

ДНЯЗ — багатосторонній міжнародний акт, розроблений Комітетом з роззброєння ООН з метою завадити розширенню кола держав, що мають ядерну зброю, забезпечити необхідний міжнародний контроль за виконан­ням державами узятих за умовами Договору зобов’язань щодо обмежен­ня можливості виникнення збройного конфлікту із застосуванням такої зброї; створити широкі можливості для мирного використання атомної енергії.

Договір був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 1 червня 1968 р. і відкритий для підписання 12 липня 1968 р. в Москві, Вашингтоні та Лондоні. Ратифікований СРСР 24 листопада 1969 р. Набув чинності 5 березня 1970 р. після здачі на зберігання ратифікаційних грамот державами-депозитаріями

• СРСР (підписав у 1968 р.), США (1968), Велика Британія (1968), а та­кож 40 іншими країнами. Франція та Китай підписали Договір у 1992 р. Хоча спочатку Договір задумувався на термін дії 25 років, 11 травня 1995 більше 170 країн-учасниць погодилися продовжити дію Договору на невизначений термін без яких-небудь додаткових умов.

За ДНЯЗ п’ять країн були визнані такими, що мають ядерну зброю: Франція (підписала у 1992), Китай (1992), Радянський Союз (1968; Росія

• як правонаступниця СРСР), Велика Британія (1968) та США (1968). Ці п’ять держав також є постійними членами Ради Безпеки ООН. Ці держави погодилися не передавати «ядерну зброю чи інші ядерні вибухові пристрої» та «ні в якій мірі не допомагати, підтримувати чи спонукати» неядерних дер­жав щодо оволодіння ядерною зброєю (Стаття I). Країни-учасники ДНЯЗ, які не мають ядерної зброї, погоджуються не «отримувати», «виробляти» чи «розробляти» ядерну зброю чи «шукати чи отримувати будь-яку допомогу у виробництві ядерної зброї» (Стаття II). Країни-учасники, що не мають ядерної зброї, також погоджуються вживати заходів безпеки від Міжнарод­ного агентства з атомної енергії для підтвердження того, що вони витрачають ядерну енергію на мирні цілі, а не на виробництво ядерної зброї чи інших ядерних вибухових пристроїв (Стаття III).

П’ять країн-учасниць, що мають ядерну зброю, дали зобов’язання не за­стосовувати свою ядерну зброю проти неядерних держав, окрім відповіді на ядерну атаку чи звичайну атаку в союзі з іншою ядерною державою. Однак, ці зобов’язання формально не були включені до Договору і точні формулю­вання час від часу варіювалися. Також, з 1959 по 1991 рр. США мали ядерні боєголовки, націлені на Північну Корею, яка на той час не мала ядерної зброї.

244

Колишній міністр оборони Великої Британії Джеф Гун також цілком ясно підкреслював можливість застосування британської ядерної зброї у відповідь на необумовлений напад з боку держави, яка не визнає міжнародний норм. У січні 2006 р. президент Франції Жак Ширак наголосив, що терористична ді­яльність у Франції, організована іншою державою, може спонукати ядерну відплату, спрямовану на знищення силових центрів ворожої країни.

На Конференції 1995 року з перегляду і продовження ДНЯЗ Було також прийнято рішення щодо посилення процесу перегляду і прийняття набору «Принципів та завдань ядерного непоширення і роззброєння» для сприяння ефективному виконанню договору.

На конференції з перегляду ДНЯЗ, яка проходила з 24 квітня по 19 травня 2000 року в Нью-Йорку, був прийнятий комплексний і насичений заключний документ. Висновки в ньому відбивають неухильну підтримку і виконання принципів ДНЯЗ, суворе виконання його положень, посилені запобіжні механізми МАГАТЕ і подальші кроки до ядерного роззброєн­ня.

Одним з найзначніших практичних досягнень конференції з перегляду стало ухвалення введення в дію Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДЗЯВ) негайно по завершенні усіх ратифікаційних процедур. Країни — члени НАТО налаштовані на виконання усіх процедур підписання і ратифікації задля якомога швидшого набрання договором законної сили.

На конференції з перегляду було також наголошено на важливості до­сягнення прогресу у підписанні Договору про заборону виробництва мате­ріалів, що розщеплюються, для ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв, та зроблений заклик до відновлення переговорів з цієї тематики в рамках Конференції з роззброєння.

Зазвичай, у Договорі вбачають три основні принципи: нерозповсюджен- ня, роззброєння та мирне застосування. Така концепція ставиться під сумнів тими, хто переконаний у тому, що ДНЯЗ, як це випливає з його назви, голо­вним чином стосується нерозповсюдження, і тими, хто хвилюється через те, що система «трьох принципів» означає, що всі три елементи однаково важ­ливі.

Преамбула ДНЯЗ містить текст, що підтверджує прагнення учасників договору полегшити міжнародне напруження та зміцнити міжнародну до­віру, з метою створення у майбутньому умов для припинення виробництва ядерної зброї та погодження загального та повного роззброєння, яке, зокре­ма, ліквідує ядерну зброю та засоби для її запуску з арсеналів країн.

Формулювання 6-ї статті Договору досить неоднозначно накладає на учас­ників ДНЯЗ тільки невиразне зобов’язання рухатися у загальному напрямку ядерного та повного роззброєння: «Кожна з Сторін Договору зобов’язується в дусі доброї волі вести переговори про ефективні заходи із зупинення гонки озброєнь у найближчому майбутньому та ядерному роззброєнню, також про договір про загальне і повне роззброєння». Згідно такого тлумачення, Стаття

6. не вимагає від сторін насправді укладати угоду з роззброєння. Швидше, вона наказує їм «вести переговори у дусі доброї волі».

З іншого боку, деякі уряди, особливо тих країн, які не мають ядерної зброї та належать до Руху Неприєднання, інтерпретують 6-ту Статтю досить чітко.

245

З їх точки зору, Стаття VI встановлює офіційні та специфічні зобов’язання ядерних країн-учасниць ДНЯЗ щодо роззброєння, та доводить, що ці країни не змогли виконати ці зобов’язання. Деякі урядові делегації на Конференції

з Роззброєння представили свої пропозиції з повного та загального роззбро­єння, але з цих пропозицій не було укладено жодної угоди. Критики ядерних держав, визнаних ДНЯЗ, іноді стверджують, що провал роззброєння ядер­них держав, особливо у добу після Холодної війни, роздратував деякі країни- учасники ДНЯЗ, що не мають ядерної зброї. Така невдача, додають критики, надає виправдання країнам, що не мають ядерної зброї, відмовитися від учас­ті в Договорі та розробляти власну ядерну зброю.

Інші спостерігачі припускають, що зв’язок між поширенням та роззбро­єнням може також спрацювати в зворотному напрямку, наприклад, невдача у вирішенні погрози поширення ядерної зброї в Ірані та Північній Кореї за­вдасть шкоди перспективі роззброєння. Наразі жодна ядерна держава, на їх думку, буде серйозно обмірковувати знищення своєї останньої ядерної зброї, не маючи чіткої впевненості, що інші країни не оволодіють ядерним озброєн­ням. Деякі спостерігачі натякають, що навіть процес роззброєння наддержав

• що призведе до знищення тисяч одиниць зброї та пускових установок — може зрештою зробити володіння ядерною зброєю більш привабливим через зростання стратегічної цінності навіть невеликого арсеналу. Як застерігав у

2007. р. американський експерт з питань ДНЯЗ: «логічно було б подумати, що із зменшенням кількості ядерної зброї зросте «гранична корисність» її як засобу воєнної влади. Зрештою, коли буде досягнуто мету руху за роззбро­єння, стратегічне значення навіть однієї чи двох одиниць ядерної зброї буде величезним».

12—16 вересня 1994 року в Женеві відбулася третя сесія Підготовчого комітету Конференції 1995-го, яка розглядатиме виконання і доцільність продовження терміну договору після закінчення 25-річного терміну, вста­новленого 1970 року, коли ДНЯЗ набув чинності.

До цього часу відбулися ще дві сесії Підготовчого комітету. Четверта, остаточна сесія, буде проведена у Нью-Йорку в січні 1995 року, за кілька мі­сяців до конференції.

Значення третьої сесії Підготовчого комітету полягало у тому, що на ній тривали переговори про суть проблеми, а не з формальних і правових аспек­тів, як це було раніше. Тому впродовж останніх трьох днів женевської сесії між групою західних країн і рухом неприєднання (Група 21) точилася бо­ротьба з приводу кількох ключових питань .

Західні країни беззастережно виступають за безстрокове продовження ДНЯЗ. Більшість представників Групи 21 чітко не висловилися. Однак окре­мі з них дали зрозуміти, що вони віддають перевагу подовженню на дуже ко­роткий термін, не більше, ніж на 5—10 років.

Як вважають фахівці з міжнародного права — представники західних країн, якщо ДНЯЗ не буде продовжено безстроково, він втратить чинність після закінчення узгодженого терміну. На їх думку, це може спричинити непередбачувану ситуацію у світі, коли не буде юридичних зобов’язань, які могли б запобігти придбанню ядерної зброї державами-учасниками ДНЯЗ.

246

Держави з групи 21-го шукають важелі тиску, які можна було б вико­ристати на конференції для прискорення процесу ядерного роззброєння. Внаслідок цього тиску група західних країн готова піти на певні політичні поступки, технічно не пов’язані з ДНЯЗ, однак, на думку окремих пред­ставників делегацій, пов’язані з продовженням угоди. Серед цих поступок

• укладання Договору про всебічну заборону ядерних випробувань і гло­бальна угода про припинення виробництва матеріалів розпаду. Переговори з приводу цих двох міжнародних угод тривали на Женевській конференції про роззброєння паралельно з підготовкою до конференції про продовження ДНЯЗ.

Після конференції з роззброєння 9 вересня 1994 року не відбулося іс­тотних зрушень з питань припинення виробництва матеріалів розпаду, а також з приводу Договору про цілковиту заборону ядерних випробувань, які породили б оптимізм з приводу можливого укладання цих міжнародних угод до початку конференції 1995 року. Тому група західних країн готується до ще інтенсивнішого тиску з боку групи 21-го. Окремі делегації західних країн заздалегідь чекають нових інструкцій на випадок прогнозованого по­вороту подій, внаслідок якого ДНЯЗ буде продовжено лише на обмежений термін.

Ймовірність цього, в свою чергу, підштовхує противників ядерно­го роззброєння в країнах, котрі володіють ядерною зброєю (наприклад, у проектних лабораторіях США й Росії), чинити тиск на уряди, аби вони не зв’язували себе зобов’язаннями про цілковиту заборону ядерних випробу­вань, припинення виробництва матеріалів розпаду, надання гарантій безпе­ки учасникам ДНЯЗ й інші заходами, котрі західні ядерні країни й Росія готові обговорити з метою безстрокового продовження ДНЯЗ. Це спричи­нить ще песимістичніше ставлення до відкриття Конференції 1995 року, результати якої стосовно питань роззброєння, на які можна було б сподіва­тися, будуть ще меншими. А такі успіхи — дуже важливий фактор, оскільки в очах більшості учасників ДНЯЗ ядерні держави мусять засвідчити рух до без’ядерного світу, як цього вимагає стаття VI ДНЯЗ. В Женеві група 21 недвозначно дала зрозуміти, що Стаття VI стане головним питанням Кон­ференції.

Роззброєння — не єдина проблема, яка постала перед західними країнами. Іран, котрий формально дотримується Статей І-ІІІ ДНЯЗ, що зобов’язують держави не купувати ядерну зброю і віддати під контроль МАГАТЕ всі ядер­ні матеріали, стверджує, що він не отримує будь-яких переваг від Статті IV. По суті Стаття IV, яка гарантує державам доступ до використання ядерної енергії в мирних цілях, є компенсацією країнам, що відмовилися від ядерного озброєння.

США та інші західні країни, згідно політики нерозповсюдження ядер­ної зброї й регіональної безпеки, твердо наполягають позбавити Іран до­пуску до мирного ядерного обладнання і технологій. Відтак, на женевській сесії Іран запропонував, аби Секретаріат ООН підготував довідку з питань контролю за ядерним експортом і статті IV ДНЯЗ. Група західних країн на чолі з Великою Британією палко протестували проти даної пропозиції, об­ґрунтовуючи це тим, що Секретаріат ООН не є учасником ДНЯЗу Іран, у

247

свою чергу, згадав приклад МАГАТЕ, яке підготувало довідку по Статті IV для женевської сесії, також не будучи учасником ДНЯЗ.

Під час останнього етапу конференції група західних країн висловилася проти пропозиції Ірану стосовно довідки. Ця група була готова пожертвува­ти заключною доповіддю про роботу сесії Підготовчого комітету, аби не дати Ірану, формально підтриманому групою 21-х, можливості одержати незалеж­ну довідку про Статтю IV. На додатковому чотиригодинному засіданні голо­вуючий вольовим рішенням домігся компромісної резолюції, яка дає змогу відкласти розв’язання питання до січневої сесії Підготовчого комітету.

Але найвибухонебезпечнішим на сесії Підготовчого комітету стало пи­тання про порядок денний конференції 1995 року. Група 21 і група західних країн не довіряють одне одному. Група 21-го висловлює побоювання, мовляв ядерні країни хочуть на початку конференції поставити питання про безстро­кове продовження ДНЯЗу, аби згодом займатися розглядом дії ДНЯЗ. Група західних країн остерігається, що жменька країн на чолі з Іраном спробують саботувати ДНЯЗ. Спочатку вони спробують затіяти безкінечний розгляд дії угоди, аби наприкінці конференції не вдалося досягти консенсусу з питання продовження ДНЯЗу. Тому порядок денний конференції 1995 року також було відкладено до січневої сесії Підготовчого комітету.

Після сесії окремі керівники делегацій західних країн заявляли, що Під­готовчий комітет досяг певного прогресу в обговоренні болючих питань на­передодні конференції 1995 року. Водночас частина делегатів (у тому числі провідні представники делегації США) вважають женевську сесію поразкою, оскільки вона заздалегідь визначає порядок денний січневої сесії Підготов­чого комітету на користь групи 21-го, яка тепер матиме змогу чинити тиск на Захід.

США й інші західні країни намагаються переконати менш розвинені кра­їни відмовитися від підтримки Ірану і нечисельної групи країн, які висту­пають проти Заходу з приводу безстрокового продовження ДНЯЗ й інших питань.

В той же час засоби мас медіа кожного дня демонструють наміри Іра­ну щодо продовження розвитку ядерної енергетики та ядерної програми. 29 вересня 2009 року Індія офіційно підтвердила відмову від приєднан­ня до ДНЯЗ та заявила, що в Нью-Делі його вважають дискримінаційним. Прем’єр-міністр Індії Манмохан Сингх також зазначив відмову від при­єднання до ДНЯЗ на засіданні парламенту. Цього самого дня член комісії парламенту Ірану з національної безпеки та зовнішньої політики Мухаммед Карамі рад заявив про намір вийти з ДНЯО за умови, якщо країни великої сімки не будуть дотримуватися поваги до дій Тегерану та не будуть обви­нувачувати його у відсутності транспарентності ведення ядерної діяльності та неправомірному будівництві другого заводу зі збагачення урану. На що Голова МАГАТЕ Мохаммед эль-Барадеї зазначив про відсутність реальних загроз із боку Ірану щодо розповсюдження ядерної зброї. Отже, Іран продо­вжує бути членом ДНЯО та несе відповідальність за виконання обов’язків за цим міжнародним договором.

Отже, ДНЯЗ — є стрижнем міжнародної ядерної безпеки, адже це бага­тосторонній міжнародний договір, підписаний більшістю країн світу (в тому

248

числі й Україною в 1994 році), які таким чином зобов’язались дотримуватись його вимог та виконувати зобов’язання за ним. Тим не менше, ряд держав, а саме — Індія, Пакистан, Ізраїль відмовляються від підписання договору. В той час як Іран, член ДНЯЗ, розробляє мирну програму, заручившись підтримкою вищенаведених країн та латентним «потисненням руки» та за­мовчуванням з боку Російської Федерації та Китаю. Країни повинні вжити заходів, аби забезпечити міжнародну безпеку та можливість у подальшому розвивати недискримінаційні, стабільні відносини між заходом та сходом. ДНЯЗ як інструмент такого забезпечення повинен стати гарантією безпеки. Для цього мають бути зроблені значні зусилля щодо міжнародного співробіт­ництва всього світового співтовариства.

Передумови міжнародно-правового регулювання співробітництва суб’єктів міжнародного права в сфері мирного використання атомної енергії

У своїй науковій роботі «Час світу» французький історик ХХ століття Фернан Бродель відстоює цікаву точку зору. Він зазначає, що вікові спади сприяли культурним вибухам. Як не парадоксально, коли все йде найкращим чином відповідно із економічними діагнозами, людство страждає більше, ніж, як це влучно показує Дж. Хемільтон, коли попередньо були принесені в жертву якісь блага.

Після катастроф на АЕС, періоду «гонки озброєнь», коли тисячі людей перебували у небезпеці, після практики використання енергії розщепле­ного ядра атома у воєнних цілях, людство прийшло до усвідомлення про­блем, пов’язаних з використанням атомної енергії. Рівень високої право­свідомості світового співтовариства знайшов своє відображення в Статуті ООН, в Гельсінських документах (Заключного акту НБСЄ 1975 року), інших міжнародних нормативно-правових актах, які визнали та закріпили обов’язок держав, а сьогодні вже й інших суб’єктів міжнародного права, співпрацювати один з одним з метою забезпечення міжнародного миру та безпеки.

Мирне використання атомної енергії відкрило широкі перспективи спів­робітництва держав в цій області. Міжнародні організації, органи та конфе­ренції покликані слугувати каналами такого співробітництва.

Однією з головних небезпек на сьогодні залишається небезпека, пов’язана з військовим використанням атомної енергії та виникненням можливих ядер­них конфліктів чи навіть розв’язання ядерних війн, і все це при тих зусиллях, які були зроблені міжнародною спільнотою з врегулювання проблеми. Мож­ливо це й пояснює важливість та невідкладність в здійсненні повного ядер­ного роззброєння та попередженні ядерної катастрофи. Ключем у вирішенні проблеми є плідна співпраця держав з врегулювання використання атомної енергії. Що стосується її правового аспекту, то для цього потрібно виконати подвійне завдання: а) здійснити повну заборону ядерної зброї; б) забезпечи­ти рівноправне і достатньо широке міжнародне співробітництво в сфері мир­ного використання атомної (ядерної) енергії.

Важливу роль в організації такого співробітництва відіграє МАГАТЕ. Агентство розробляє багатосторонні конвенції та адміністративно-технічні

249

правила у сфері мирного використання атомної енергії. Причому процедура прийняття конвенцій не регламентована Статутом МАГАТЕ чи іншими нор­мативними актами. Практика ж виробила два основних способи прийняття конвенцій. Перший з них полягає у тому, що керівні органи Агентства при­ймають рішення про розробку Агентством проекту конвенції, призначають робочу групу або дають вказівки якому-небудь субсидіарному органові. Від­працьований цими органами документ поступає на розгляд до міжурядової конференції чи наради, як правило, із порівняно вузьким складом учасників, де розробляється кінцевий проект. Останній на затвердження Агентства не поступає, а подається безпосередньо до дипломатичної конференції з широ­ким колом учасників для обговорення та прийняття. Така процедура була використана при підготовці та підписанні Брюссельської конвенції про від­повідальність операторів ядерних суден від 25 травня 1962 року, а також Ві­денська конвенція про відповідальність за ядерну шкоду від 21 травня 1963 року.

Другий спосіб нормотворчості є похідним з практики ООН та її спеціалі­зованих установ: проект повністю розробляється в рамках Агентства, направ­ляється на укладання до держав-членів, а після внесення відповідних попра­вок затверджуються керівним органом Агентства та надається до розгляду дипломатичної конференції. Із використанням цієї процедури розроблявся проект багатосторонньої угоди щодо надання надзвичайної допомоги у ви­падку радіаційних аварій.

Ще одним із заходів, що сприяють міжнародній безпеці в контексті пи­тання ядерної зброї, є нерозповсюдження міжконтинентальних балістич­них ракет, тобто ракет, які після вимкнення двигунів здійснюють політ по балістичній траєкторії. З цією метою розроблений Міжнародний кодекс поведінки із запобігання розповсюдженню балістичних ракет. Цей кодекс є лише першим кроком на шляху до вироблення юридично зобов’язуючої багатосторонньої домовленості щодо глобального режиму ракетного непо­ширення.

Одним з головних досягнень міжнародної спільноти у тому, що стосу­ється ядерного роззброєння, є створення в різних регіонах світу великих без’ядерних зон. Без’ядерні зони створюються з метою зміцнення режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Вони існують як на державних територіях, так і на просторі міжнародної юрисдикції.

Станом на сьогодні без’ядерними зонами є: 1) Антарктика — за Дого­вором про Антарктику 1959 р.; 2) космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла, — за Договором про космос 1967 р.; 3) дно морів та океанів і їх надра (ці простори вільні від усіх видів зброї масового ураження) — за Договором про нерозміщення у вказаних просторах зброї масового ура­ження 1971 р.; 4) Латинська Америка — за Договором Тлателолко 1967 р.;

5. південна частина Тихого океану — за Договором Раротонга 1985 р.; 6) Південно-Східна Азія — за Бангкокським договором 1995 р.; 7) Африка — за Договором Пеліндаба 1996 р.; 8) архіпелаг Шпіцберген — за Договором про Шпіцберген 1920 р.; 9) Аландські острови — за Договором про Аландські острови 1920 р.

250