Передусім, до їх кола можна віднести принцип неподільності міжнарод­ної безпеки. Він означає, що в сучасних умовах розвитку суспільства, всі кра­їни світу тісно взаємопов’язані між собою. Враховуючи наявність сучасних засобів зв’язку і комунікації можна за лічені години чи навіть хвилини до­сягти будь-якого куточка планети. Життя яскраво демонструє, що будь-яка криза, конфлікт чи заворушення в одній країні або регіоні, чи то природні катаклізми, чи військові конфлікти чи акти міжнародного тероризму, одразу ж справляють негативний вплив в решті країн та регіонів. Відтак, держави повинні ставити перед собою завдання удосконалення універсальної системи міжнародної безпеки, основні засади якої закріплені у ключових положеннях Статуту ООН.

В ряду галузевих принципів права міжнародної безпеки доцільно ви­окремити ще один, принцип не заподіяння шкоди безпеці інших держав. Він передбачає проведення державою такої зовнішньої політики, яка максималь­но враховує безпеку не лише власного суверенітету, але й безпеку всього сві­тового співтовариства, принаймні, його цивілізованої частини. Безумовно, забезпечення національної безпеки держави — один з пріоритетів діяльності її владних органів, оскільки мова йде про безпеку суспільства, забезпечення і захист прав людини і громадянина. Однак кожна держава при виробленні і здійсненні своєї зовнішньої політики, здійсненні військово-політичних та військово-технічних зв’язків з іншими державами повинна максимально вра­ховувати усі аспекти забезпечення безпеки як своїх стратегічних партнерів та союзників, так і міжнародної спільноти у цілому. Йдеться тут про те, що дер­жава повинна забезпечувати свою безпеку, співставляючи її з можливостями забезпечення безпеки інших держав. Цей своєрідний паритет безпеки конче необхідний в багатополярному, багатополісному світі, де баланс різних, час­то діаметрально протилежних інтересів і сил є визначальним фактором, від якого, власне, і залежить непорушність миру і безпеки в світі.

§ 2. Види міжнародної безпеки

Розрізняють два види міжнародної безпеки: універсальну та регіональну. Обидва вони належать до системи колективної безпеки, тобто вони можуть бути забезпечені лише колективними зусиллями всіх або більшості держав світу чи регіону.

Універсальна безпека створюється для світового співтовариства вільних держав і народів в цілому. Вона заснована на системі міжнародних догово­рів, спрямованих на забезпечення міжнародної безпеки для всіх без винятку суб’єктів міжнародного права.

Універсальна система забезпечення міжнародної безпеки сформована в рамках Організації Об’єднаних Націй. Головним органом такого забезпечен­ня виступає Рада Безпеки ООН. Це єдиний орган в світі, якому на підста­ві Статуту ООН надано право визначати, чи існує в світі загроза агресії, чи здійснюється така на практиці, і яких заходів необхідно вжити для того, щоби зберегти мир і забезпечити в повному обсязі міжнародну безпеку членів між­народної спільноти.

Рада Безпеки ООН має право вжити щодо агресора комплекс заходів, в тому числі використання збройної сили, щоб не лише припинити агресію, але

238

й створити умови для недопущення її в майбутньому. Однак застосувати ці заходи світове співтовариства може лише за умови єдності волі всіх держав- постійних членів Радбезу ООН. Цей орган діє в постійному режимі й потен­ційно здатний своєчасно реагувати на запити держав чи регіонів, які виража­ють свою занепокоєність реальними загрозами їх безпеці.

Ще одним видом колективної безпеки є регіональна міжнародна безпека

• безпека в окремому регіоні. В другій половині ХХ століття склалася сис­тема колективної безпеки в Європі. Вона заснована на механізмі функціону­вання кількох систем, в тому числі Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) та Організації Північноатлантичного договору (НАТО).

Колективна європейська безпека в рамках ОБСЄ почала формуватися в 1975 році, коли 33 європейські держави, а також США і Канада на вищому рівні підписали Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Євро­пі (НБСЄ). Для європейського континенту підписання цього акту стало над­звичайно важливою подією, яка поклала початок сучасному розподілу сил безпеки не лише в Європі, а й у світі. Поясненням цьому є дві причини.

По-перше, в ХХ ст. Європа була осередком двох світових війн, що забра­ли життя понад 55 мільйонів людей. Ініціатор обох воєн — Німеччина — після Другої світової війни понад два десятиліття проводила політику реваншиз­му, тобто намагалася спровокувати перегляд підсумків війни, що закінчилася 1945 р. І європейські держави повинні були зробити все, щоб Європа не стала театром третьої світової війни.

По-друге, незважаючи на політичний, економічний та соціокультурний розвиток Європи, вона на той момент залишалася дуже нестабільним регіо­ном, де один проти одного вели боротьбу два могутніх військово-політичних блоки — Організація Варшавського договору (ОВД) і НАТО. Відносини між ними були дуже складними і часто набували загостреного характеру. В рам­ках НБСЄ/ОБСЄ вдалося домовитися про заходи військової довіри між дер­жавами обох блоків, знизити військовий потенціал цих альянсів. Зокрема, у Заключний акт 1975 р. було включено Документ про заходи зміцнення дові­ри і деякі аспекти безпеки і роззброєння, в якому йшлося про попередні пові­домлення щодо масштабних військових навчань сухопутних військ за участю більш як 25 тис. чол., про взаємний обмін спостерігачами для присутності на військових навчаннях, про сприяння обміном військовими делегаціями тощо. Подальшу деталізацію передбачені цим Документом заходи отримали в Документі Стокгольмської конференції 1986 р. і Віденському документі пе­реговорів із заходів зміцнення довіри і безпеки 1990 р. Ці документи містили домовленості про незастосування сили чи погрози силою в усіх її проявах. В них було передбачено: щорічний обмін інформацією про національні зброй­ні сили (військова організація, особовий склад, основні системи озброєння і техніки тощо), про плани розгортання основних систем озброєння і техніки, про військові бюджети. Також було передбачено розгортання широкої ме­режі постійних контактів: відвідання авіабаз, обміни і ознайомчі візити між представниками військового керівництва, обміни між командним і офіцер­ським складом, вченими в галузі військових досліджень тощо.

Окрім того, в цих міжнародних документах було конкретизовано і розши­рено обсяг заходів повідомчого характеру. Так, військова діяльність підлягає

239