Згідно ст. 5 Віденської конвенції 1975 року держави, які не є членами ор­ганізації, можуть засновувати постійні місії спостерігачів, якщо таке право їм буде надано зі сторони міжнародних організацій. При окремих міжнародних організаціях і преш за все при ООН маються місії постійних спостерігачів.

У 1946 році однією з перших заснувала місію постійного спостерігача Швейцарія, яка вступила в ООН лише 10 вересня 2002 року. До вступу в ООН місії постійних спостерігачів мали Австрія, Фінляндія, Італія, Японія, Німеччина, Республіка Корея тощо. Сьогодні місії постійних спостерігачів при ООН (в Нью-Йорку) мають Ватикан і Мальтійський орден.

Відповідно до ст. 7 Віденської конвенції 1975 року функції постійної місії спостерігача полягають у підтримці зв’язку з організацією; у прояснені здійснюваної в організації діяльності та повідомлені про неї уряду держави, що посилає спостерігача; у сприянні співробітництву з організацією та веден­ня з нею переговорів.

Як можна побачити з приведеного переліку, функції постійної місії спостерігача є більш вузькими, ніж функції постійного представництва, і зводяться до забезпечення відносин з організацією, на відміну від функцій постійного представництва, які полягають у забезпеченні представництва держав-членів.

Що стосується привілеїв та імунітетів як самої місії, так і особисто по­стійного спостерігача, то вони користуються дипломатичними привілеями та імунітетами у тому ж обсязі, що й постійне представництво та його персонал.

Спочатку при розробці проекту статей Віденської конвенції 1975 року в Комісії міжнародного права ООН була висловлена точка зору про доціль­ність надання місії та особисто постійному спостерігачу привілеїв та імуні­тетів, якими володіють міжнародні організації та їх посадові особи. Однак у кінці кінців було вирішено, що оскільки місія постійного спостерігача є місі­єю суверенної держави, тому вона має володіти привілеями та імунітетами, що носять дипломатичний характер.

§ 5. Правові засади членства в міжнародних організаціях

Вступ до міжнародної організації

Різні міжнародні організації встановлюють свої правила прийому, які у низці випадків можуть відрізнятися один від одного.

Більшості міжнародних організацій відоме поняття первісних членів. До первісних членів відносяться держави, які приймали участь у розробці за­сновницького акту організації. «Первісними членами ООН , — говориться у ст. 3 Статуту ООН, — є держави, які, прийнявши участь у конференції у Сан-Франциско в утворенні міжнародної організації чи раніше підписавши Декларацію Об’єднаних Націй від 1 січня 1942 року, підписали та ратифі­кували чинний Статут відповідно до ст. 110». Первісними членами можуть бути і держави, що не брали участь у розробці статуту, але ті, які підписали та ратифікували його із самого початку. Так, п. 1 ст. ІІ Статуту РЕВ відносить до числа первісних членів Ради Економічної Взаємодопомоги країни, що під­писали та ратифікували статут. Низка міжнародних організацій перерахову­ють такі держави у додатку до засновницького акту.

212

Від первісних членів слід вирізняти членів, що приєдналися. До них від­носяться держави, які стали членами організації після початку її діяльності через приєднання до засновницького акту, який є багатостороннім міжнарод­ним договором. У низці спеціалізованих установ члени, що приєдналися, по­діляються на 2 категорії. До першої відносяться держави-члени ООН, щодо яких передбачений спрощений порядок приєднання до статуту організації. До другої держави, які не є членами ООН, щодо яких встановлюється більш жорсткі правила прийому.

Так, у п.п. 4, 5 ст. 1 Міжнародної конвенції електрозв’язку 1973 року пе­редбачається, що членом Ради можуть бути: 1) будь-яка країна, не зазначена у Додатку 1, яка стає членом ООН та яка приєднується до конвенції відповід­но до п. 4 ст. 46; 2) Будь-яка суверенна країна, не зазначена у Додатку 1 і не є членом ООН, яка приєднується до Конвенції відповідно з п. 45 ст. 46, після того, як її прохання про прийняття у якості члена Ради була ухвалена двома третинами членів Ради.

До 1963 року процедура прийняття держав-нечленів ООН до ЮНЕСКО була особливо ускладненою. Ці держави могли бути прийнятими лише при умові позитивної рекомендації з боку ЕКОСОР, тому що остання володіла відповідно до ст. ІІ Угоди між ООН та ЮНЕСКО 1946 року своєрідним пра­вом вето щодо прийому до ЮНЕСКО. І тільки у 1963 році ст. ІІ вказаної угоди було скасовано.

В окремих спеціалізованих установах для прийняття в організацію дер­жави, що не є членом ООН, потребується рекомендація виконавчого орга­ну (ЮНЕСКО, ІМО). Проте слід зазначити, що питання вступу держав- нечленів ООН до міжнародних організацій було актуальним до початку 90-х років, коли у цю організацію були прийняті КНДР, Республіка Корея та інші держави. Зі вступом у 2002 році в ООН Швейцарії та Східного Тимору це питання втратило навіть теоретичне значення. Адже на сьогодні єдиною дер­жавою, що не входить до ООН залишається Ватикан, який проте є її постій­ним спостерігачем із правом голосу, а складнощі щодо вступу Ватикану до будь-якої міжнародної організації важко уявити, зважаючи на його авторитет у світі.

Що стосується ООН, то Статут ООН, по-перше, пред’являє певні вимоги до держави, що має намір вступити до неї, що інші організації (за винятком, хіба що, ЄС) не роблять, і, по-друге, встановлює складну процедуру самого прийому у члени організації. Так, п. 1 ст. 4 Статуту ООН, в якому зафіксо­вано, що прийом у члени організації відкритий для усіх миролюбних держав, які приймуть на себе зобов’язання, що містяться у цьому статуті, встанов­лює вимоги до держав. П. 2 ст. 4 передбачає безпосередньо порядок прийо­му, згідно якому прийом у члени ООН провадиться постановою Генераль­ної Асамблеї за рекомендацією Ради Безпеки. Причому питання прийому в ООН, згідно п. 3 ст. 27, не відносяться до числа процедурних, тому рішення щодо них вважаються прийнятими, коли за них подані глоси дев’яти членів Ради, включаючи співпадаючі голоси усіх постійних членів Ради.

У зв’язку з розбіжностями, які мали місце щодо питання процедури прийо­му в ООН серед держав-членів, Генеральна Асамблея у 1949 році звернулася до Міжнародного Суду за консультативним висновком, наступним чином сфор­

213

мулювавши перед Судом питання: «Чи може бути прийнята держава у члени ООН постановою Генеральної Асамблеї згідно п. 2 ст. 4 Статуту у випадку, коли Рада Безпеки не надала рекомендації про прийом чи тому, що держава- кандидат не отримала встановленої більшості голосів, або тому, що проти резо­люції, рекомендуючої прийом у члени ООН, голосував постійний член Ради?»

У Консультативному висновку Міжнародного Суду від 3 березня 1950 року вказувалося, що з аналізу тексту п. 2 ст. 4 Статуту виходить, що для прийому у члени ООН потребується: 1) рекомендація Ради Безпеки; 2) по­станова Генеральної Асамблеї.

Таким чином, Міжнародний Суд ООН підтвердив положення Статуту ООН про те, що у рішенні питання про прийняття у члени ООН мають брати участь два головних органи: Генеральна Асамблея та Рада Безпеки, при цьому без рекомендації останньої прийом у члени ООН не може бути здійснено.

У діяльності низки спеціалізованих установ поряд із суверенними дер­жавами приймають також несамоврядні території, які мають особливий пра­вовий статус і називаються членами-співробітниками, асоційованими члена­ми тощо. Кількість їх сьогодні незначна. Але, наприклад, у 1977 у Всесвітній метеорологічній організації було 7 несамоврядних територій, в ЮНЕСКО —

2. тощо. На відміну від держав, які є повноправними членами, неповноправні члени не підписують засновницького акту організації, не приймають участь у голосуванні, не можуть бути обрані в органи організації. Свій початок інсти­тут неповноправних членів веде з середини ХІХ ст. і пов’язаний із створен­ням міжнародних адміністративних союзів.

У практиці міжнародних організацій бувають випадки, коли держава, не являючись членом організації, тим не менш приймає участь у її роботі чи у якості спостерігача, чи то в якості консультанта, яка запрошується для участі у роботі того чи іншого органу організації. Наприклад, сьогодні постійним спостерігачем при ООН є Ватикан, проте його статус — це швидше данина традиції, адже з липня 2004 року він отримав право голосу. Тобто фактично Ватикан є повноцінним членом ООН, але у зв’язку з тим, що суверенітет цієї держави є похідним від суверенітету Святого Престолу, її неможна вважати за юридичною природою однаковою з іншими державами. Тому й надання її статусу повноцінного члена ООН з юридичної точки зору є недоречним. У свою чергу у резолюції № 36 і ЕКОСОР вказувалося на можливість за­прошення країн-нечленів ООН для участі у роботі Економічної комісії для Європи (ЕКЄ) в якості консультантів на умовах, що визначаються комісією.

Припинення членства в міжнародній організації

Існують два способи припинення членства в міжнародних організаціях: вихід та виключення.

Не у всіх статутах міжнародних організацій містяться статті, які передба­чають можливість виходу із організації. Наприклад, в статутах ООН, ВООЗ та інших організацій нема таких положень. Однак це не означає, що держава- член організації не може з неї вийти.

Питання про право виходу держави із міжнародної організації обгово­рювалося на конференції у Сан-Франциско у 1945 році. Щодо ООН було ви­рішено не включати до Статуту організації яких-небудь положень про вихід.

214

У принципі відсутність у засновницькому акті організації відповідних поло­жень про вихід не може впливати на суверенне право держави на вільний вихід із міжнародної організації.

Вихід із організації, як правило, конкретно обумовлений. Ось деякі з та­ких умов:

1. необхідність письмової заяви про вихід;

2. встановлення певного періоду на початку діяльності організації, коли неможна робити заяви про вихід (такий період передбачений у Міжнародній організації цивільної авіації та Продовольчій і сільськогосподарській органі­зації ООН);

3. встановлення певного періоду набрання чинності заяви про вихід (п. 3 ст. ІІ Статуту СЕВ, наприклад, встановлює 6-місячний строк);

4. виконання перед виходом фінансових зобов’язань (наприклад у п. 6 ст. ІІ Статуту ЮНЕСКО ця зобов’язання спеціально оговорюються).

Не усі статути міжнародних організацій передбачають можливість ви­ключення з організації. Між тим держави, які систематично порушують ста­тутні положення організації, можуть бути виключені з організації. Сьогодні такі положення є в Статуті ООН (ст. 6) та у статутах спеціалізованих установ фінансового характеру: Міжнародний валютний фонд та Міжнародний банк реконструкції та розвитку.

Так, у ст. 6 Статуту ООН зафіксовано, що член організації, який система­тично порушує принцип, що містяться у цьому Статуті, може бути виключе­ний із Організації Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки.

Міжнародній практиці відомі випадки виключення держав із міжнародної організації. Так, надзвичайна сесія Організації арабських країн-експортерів нафти виключила у березні 1979 року Єгипет із організації після підписання Садатом мирного договору з Ізраїлем. У вересні 1979 року XVIII Всесвітній поштовий конгрес виключив ПАР зі Всесвітнього поштового союзу.

Призупинення членства в міжнародній організації

Призупинення членства може використовуватися як санкція та як во­левиявлення самої держави-члена. У першому випадку призупинення має місце за порушення зобов’язань, пов’язаних з фактом членства в організації переважно фінансових зобов’язань, але й не тільки них. Так, у 1968 році були призупиненні в ООН права Гаїті та Домініканської Республіки за невико­нання фінансових зобов’язань. Не один раз призупинялися права ПАР.

Призупинення як волевиявлення самої держави-члена, за своєю суттю є одностороннім призупиненням членства, що не пов’язано з порушення державою-членом своїх зобов’язань, а є її бажанням на протязі певного пері­оду часу не приймати участь у діяльності міжнародної організації.

Прикладом такого виду призупинення членства є випадок з Індонезією у 1965-66 роках, який характеризувався відсутністю співробітництва між ООН та Індонезією. У літературі цей випадок розцінювався по-різному: хтось вва­жав це виходом Індонезії із членів ООН, хтось — припиненням співробіт­ництва. Фактично ж мало місце одностороннє призупинення членства, а не вихід із організації.

Призупинення здійснюється, як правило, на певний визначений строк.

215