статути міжнародних організацій не є міжнародними договорами, а за своєю юридичною природою прирівнюються до державних конституцій. У світлі на­буття чинності Лісабонського договору у Європейському Союзі, який був при­йнятий у якості реанімації Європейської конституції, ця теорія отримує новий поштовх. Разом з тим розглядати статут організації як конституцію федератив­ної держави можливо лише щодо наднаціональних міжнародних організацій.

§ 4. Зміст і характер правосуб’єктності міжнародних організацій

Похідний та функціональний характер правосуб’єктності міжна­родних організацій

Міжнародна правосуб’єктність — якісна сторона характеристики юри­дичної природи міжнародних організацій, що включає в себе здатність мати права і їх самостійно здійснювати.

Міжнародна правосуб’єктність міжнародних організацій — категорія історична. Міжнародні організації набувають якість міжнародної право­суб’єктності не в силу природних властивостей організації як такої, а в залеж­ності від історичних умов, що визначаються дією об’єктивних закономірнос­тей розвитку людського суспільства. Якість міжнародної правосуб’єктності міжнародні організації почали набувати з 20-х років ХХ ст., як про це свід­чить діяльність Ліги Націй. Але особливо широко держави ступили на шлях надання міжнародним організаціям якості міжнародної правосуб’єктності після Другої світової війни. Найбільші універсальні організації світу — ООН та спеціалізовані установи — володіють такою якістю.

Своєрідність міжнародних організацій як суб’єктів міжнародного права проявляється перш за все у відсутності у міжнародній організації такої влас­тивості, як суверенітет. Права міжнародних організацій і повноваження їх вищих органів за своєю юридичною природою відрізняються від суверенних прав держави та її верховних органів. Вони мають договірне походження і є результатом узгодження воль суверенних держав — засновників міжнарод­ної організації.

Для міжнародних організацій як суб’єктів міжнародного права не є необхідним володіння територією та населенням і, відповідно, здійснення територіального верховенства. У свою чергу для суверенної держави це не­обхідні елементи, без яких нема суверенної держави. Якщо нема суверенної держави, то нема і суб’єкта міжнародного права, оскільки якість міжнародної правосуб’єктності держава бере із властивого їй суверенітету.

Низка вчених-міжнародників вважають, що міжнародні організації, так само як і суверенні держави, можуть володіти підвладною їм територією і те­риторіальною юрисдикцією. До таких організацій, зокрема, відносять ООН, а підвладними територіями називають території, які знаходяться під опікою цієї організації (наприклад, Косово), а також у минулому так звану вільну територію Трієст, щодо якої мирним договором з Італією 1947 року були по­кладені на Раду Безпеку деякі обмежені функції.

Однак суверенітет держави стосовно її території озн7ачає не лише право здійснювати державну влади незалежно від усілякої іншої влади, але й певні

204

права на територію, що витікають із суверенітету. Це пояснюється тим, що територія не тільки межа влади даної держави, але й разом з тим об’єкт гос­подарювання держави, об’єкт деяких верховних прав держави. Зрозуміло, ні про які такі права з боку міжнародної організації не може бути і мову.

Специфіка міжнародних організацій як суб’єктів міжнародного права проявляється у специфічності тих прав, якими міжнародна організація воло­діє і які здійснює на міжнародній арені.

Ще Міжнародний Суд ООН у прийнятому їм у 1949 році Консультатив­ному висновку щодо відшкодування шкоди, завданої на службі в ООН, звер­нув увагу на те, що визнання міжнародної правосуб’єктності ООН зовсім не означає, що її права і обов’язки такі ж, як права і обов’язки держави.

Дійсно, суверена держава може бути суб’єктом усіх правовідносин, які сумісні з її суверенітетом і загальновизнаними принципами і нормами між­народного права. Міжнародна організація утворюється для виконання кон­кретних завдань, вона має визначені цілі і відповідні функції, зафіксовані у засновницькому акті. Завданнями, цілями і функціями міжнародної органі­зації визначається та обмежується обсяг її міжнародних прав і обов’язків. У силу цього міжнародні організації можуть бути учасниками лише визначе­них виді правовідносин. Причому різні міжнародні організації можуть мати різний об’єм прав і обов’язків. Так, наприклад, обсяг міжнародних прав і обов’язків такого спеціалізованої установи як Всесвітня Рада Церков, менше, ніж, скажімо ЮНЕСКО чи МОП. У свою чергу обсяг прав і обов’язків цих спеціалізованих установ менше, ніж ООН.

Та й сам характер прав міжнародної організації, в силу того що вони по­хідні від прав держав, з однієї сторони, і обмежені функціональними потреба­ми організацій — з іншої, має свої специфічні особливості.

Відомо, що міжнародні організації мають право на укладення міжнарод­них угод. Однак як саме право організацій, так і характер угод, що ними укла­даються, не позбавлені відомої специфіки. Зокрема, звертає на себе увагу обмежений характер цього права, тому що угоди можуть укладатися з визна­ченого кола питань. У той же час як договірна право- та дієздатність держа­ви безмежна, оскільки держава може укладати угоди з будь-якого питання, необхідно лише, щоб ця діяльність держави знаходилася у відповідності з загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Одначе неможна забувати про те, що як суб’єкти (сторони) певної між­народної угоди держава і міжнародна організація рівні між собою Укладаю­чи міжнародну угоду, міжнародна організація поряд з державами приймає участь у створенні правових норм, що регулюють їх взаємні відносини.

Відомо, що статути міжнародних організацій та низка багатосторонніх конвенцій, що укладаються державами, передбачає представництва при орга­нізаціях держав-членів. У літературі представництво держав-членів при ор­ганізаціях (ООН, ЮНЕСКО) отримало назву активного та пасивного права посольств.

Вищезгаданий термін навряд чи може бути застосовано до практики міжнародних організацій у зв’язку зі специфікою цього представництва. По- перше, представництво держав-членів при міжнародних організаціях носить односторонній характер, організації не мають своїх постійних представників

205

у державах-членах; по-друге, таке представництво має місце не при всіх між­народних організаціях. У свою чергу обмін між державами дипломатичними представниками завжди є взаємним актом і, як правило, загальним для усіх держав світу.

Щодо епізодичних подорожей міжнародних посадових осіб міжнарод­них організацій до держав-членів, то навряд чи такі подорожі можна розгля­дати як активне право посольства. Посольства — це постійні іноземні органи повніших відносин, і для них характерно постійне, а не епізодичне виконання своїх функцій.

При розгляді вказаного права міжнародних організацій також необхідно мати на увазі головне положення, яке полягає у тому, що це суб’єкти міжна­родного права особливого роду, щодо яких дія інститутів міжнародного пра­ва обумовлена похідним характером їх правосуб’єктності і обмежено функці­ональними потребами організації. Тому навіть щодо термінології не все може бути використано стосовно міжнародних організацій, яка є характерною для суверенних держав.

Це, зрозуміло, не послаблює загального висновку про те, що здійснення представництва навіть у таких специфічних формах, як це має місце у практи­ці міжнародних організацій, свідчить про правомочності публічно-правового характеру і є проявом міжнародної правосуб’єктності організації.

Певна специфіка має місце і в використанні міжнародними організаці­ями такого інституту міжнародного права, яким є дипломатичні привілеї та імунітети.

У засновницьких актах міжнародних організацій загального характеру зафіксовано право посадових осіб цих організацій користуватися такими привілеями та імунітетами, які необхідні для незалежного виконання ними своїх функцій у зв’язку з діяльністю організації (п. в ст. 67 Статуту ВООЗ). Таким чином, право на привілеї і імунітети обґрунтовуються функціональ­ними потребами організації, а самі ці привілеї перестають називатися дипло­матичними.

Специфіка таких суб’єктів права, як міжнародні організації, проявляєть­ся також і в тому, що вони обмежені у виборі засобів примусу та засобів ви­рішення спорів.

Відомо, що тільки держави можуть бути сторонами у справах, що розгля­даються Міжнародним Судом ООН. Отже, Міжнародний Суд як засіб для вирішення спорів, стороною у яких є міжнародна організація, виключається.

Різниця шляхів, коли держава і міжнародна організація стають суб’єктом міжнародного права, визначена наявністю у держави і відсутністю у міжна­родної організації властивостей суверенітету, визначає специфіку міжнарод­ної організації як суб’єкта міжнародного права.

Договірна правоздатність міжнародних організацій

Одним з основних прав, які мають міжнародні організації як суб’єкти міжнародного права, є право на укладання міжнародних договорів. Кіль­кість міжнародних договорів за участю міжнародних організацій неухильно збільшується. Це пояснюється, з однієї сторони, загальною тенденцією росту кількості міжнародних організацій, а з іншої — характером їх розвитку, зо­

206

крема, здійсненням міжнародними організаціями не тільки координаційної, але й оперативної діяльності, безпосередньо пов’язаної з наданням технічної, економічної та фінансової допомоги країнам, що розвиваються. В основі від­носин міжнародної організації з державою, якій надається допомога, лежить міжнародна угода. Саме такий спосіб співробітництва може найкращим чи­ном забезпечити дотримання принципу поваги суверенітету такої держави та принципу невтручання міжнародної організації у внутрішні справи цієї держави. Значення договорів за участю міжнародних організацій визнача­ється, одначе, не тільки їх кількістю, але й в значній мірі колом тих питань, які регламентуються договорами. Так, договори про правовий режим зброй­них сил, посередників ООН та військових спостерігачів, а також договори про надання технічної допомоги країнам, що розвиваються, безпосередньо пов’язані з важливими проблемами сучасності.

Неабияке значення мають і інші види угод. Так, без укладення ООН до­говорів про співробітництво з міжнародними організаціями зі спеціальних питань ці організації не могли би функціонувати у якості спеціалізованих установ, а ООН у свою чергу не могла б виконувати ті завдання в економіч­ній сфері, які безпосередньо пов’язані з координацією діяльності відповідних міжнародних організацій (ст.ст. 57-59 Статуту ООН).

Звісно, що держави, крокуючи на шляху кодифікації права договорів, не могли не враховувати все зростаючого значення договірної практики міжна­родних організацій, і починаючи з 1970-1982 років Комісія міжнародного права ООН була зайнята розробкою проекту конвенції (статей) про догово­ри між державами і міжнародними організаціями або між двома чи більше міжнародними організаціями. До цього часу доктриною і практикою було вирішене питання про правову природу угод за участю міжнародних органі­зацій, за якими було визнано характер міжнародних договорів.

18 лютого у Відень розпочала свою роботу Конференція ООН з права до­говорів між державами і міжнародними організаціями чи між міжнародними організаціями, яка завершилася 21 березня 1986 року підписанням конвенції. У роботі Конференції приймали участь 96 держав і 19 міжурядових організа­цій, головним чином спеціалізовані установи.

Існують декілька видів міжнародних договорів (угод) за участю міжна­родних організацій. Їх можна поділити на 2 групи.

До першої відносяться угоди, що укладаються організаціями з державами:

1. угоди про штаб-квартиру;

2. угоди про надання технічної допомоги;

3. угоди про збройні сили;

4. угоди МАГАТЕ про гарантії.

До другої — угоди, що укладаються організаціями між собою6

1. угоди про співробітництво;

2. угоди про правонаступництво;

3. угоди між органами (генеральними секретарями).

Вже на самому початку роботи Комісії міжнародного права над проек­том конвенції про право договорів міжнародних організацій було поставлене питання про те, до яких міжнародних організацій буде застосовуватися до­кумент, що розроблявся Комісією.

207

Вирішити його було необхідно тому, що Комісія не мала єдиної позиції стосовно кола організацій, на які розповсюджувалися раніш розроблені нею акти. Якщо положення Віденської конвенції про право міжнародних догово­рів 1969 року застосовуються до усіх міжурядових організацій як універсаль­ного, так і регіонального характеру, то Віденська конвенція про представни­цтво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року, як це витікає із самої назви конвенції, розповсюджуєть­ся лише на універсальні міжнародні організації.

Вже в рамках Комісії міжнародного права при обговоренні питання про сферу застосування майбутньої конвенції більшість членів Комісії вислови­лися на користь розповсюдження положень конвенції на усі міжурядові ор­ганізації.

Питання про джерела договірної правоздатності міжнародних організа­цій було одним із головних питань при кодифікації договірного право між­народних організацій як у рамках Комісії міжнародного права, так і на Кон­ференції ООН 1986 року з права договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями.

Договірна правоздатність — найбільш переконливе свідчення міжнарод­ної правосуб’єктності міжнародних організацій. Загальне міжнародне право, як відомо, не містить норм, які б забороняли б наділяти міжнародні органі­зації якістю міжнародної правосуб’єктності. Тому держави уповноважені це робити. Але питання про обсяг міжнародних прав та обов’язків організації, як і питання про джерела її договірної правоздатності, на практиці вирішу­ється по-різному, стосовно кожної міжнародної організації окремо.

Привілеї та імунітети міжнародної організації

Якість міжнародної правосуб’єктності міжнародних організацій, як від­мічалося, проявляється, зокрема, у праві як самих організацій, так і ї посадо­вих осіб на привілеї та імунітети. Це право закріплено у засновницьких актах більшості міжнародних організацій. Так, у ст. 105 Статуту ООН зафіксовано:

1. Організація Об’єднаних Націй користується на території кожного зі своїх членів такими привілеями та імунітетами, які необхідні для досягнення її цілей.

2. Представники членів Організації та її посадові особи також користу­ються привілеями та імунітетам, які необхідні для самостійного виконання ними своїх функцій, пов’язаних з діяльністю Організації.

У Статутах спеціалізованих установ також містяться постанови про при­вілеї та імунітети як самих організацій, так і їх посадових осіб. Наприклад, ст. ХІІ Статуту ЮНЕСКО, ст. 67 Статуту ВООЗ, в яких зафіксовано, що рада, а також представники країн-членів Ради і посадові особи Ради користуються на території кожної з цих країн привілеями та імунітетами, які необхідні для виконання функцій та досягнення цілей, передбачених цим статутом.

Статути міжнародних організацій закріплюють лише сам принцип на­дання привілеїв та імунітетів і не розкривають їх конкретного змісту, на від­міну від інших міжнародно-правових актів, спеціально укладених з цих пи­тань. До них відносяться:

1. Конвенція про привілеї і імунітети ООН 1946 року;

208

2. Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ 1947 року;

3. Конвенція про правоздатність, привілеї та імунітети Ради Економіч­ної Взаємодопомоги 1985 року;

4. Конвенція про правовий статус, привілеї та імунітети міждержавних економічних організацій, діючих у певних областях співробітництва 1980 року;

5. Угода міжнародних організацій з країною перебування тощо.

Привілеї та імунітети міжнародних організацій та їх посадових осіб

• новий інститут міжнародного права, поява якого визначається розви­тком самих міжнародних організацій, надбанням ними якості міжнародної правосуб’єктності, розширенням їх компетенції і повноважень. Своє фор­мальне закріплення принцип надання міжнародним організаціям та їх поса­довим особам привілеїв та імунітетів набуває вперше у статуті Ліги Націй.

Привілеї та імунітети міжнародних організацій та їх посадових осіб но­сять функціональний характер, тобто надаються для досягнення організаці­єю своїх цілей і для безперешкодного виконання її посадовими особами своїх функцій (ст. 105 Статуту ООН). Це означає, що вони діють тоді, коли по­садова особа знаходиться при виконанні своїх службових обов’язків. Вони відрізняються від дипломатичних привілеїв і імунітетів. Обсяг привілеїв і імунітетів у міжнародних організацій та їх посадових осіб вужче, ніж обсяг привілеїв та імунітетів як самого дипломатичного представництва, так і його співробітників. Винятком із загального правила є категорія вищих посадо­вих осіб: генеральний секретар організації та його заступники, а також члени Міжнародного Суду ООН, які користуються дипломатичними привілеями та імунітетами.

Привілеї та імунітети міжнародної організації:

• недоторканість службових приміщень організації, яка означає, що вла­да країни перебування може бути допущена у службові приміщення міжна­родної організації для виконання службових обов’язків тільки за згодою (чи за проханням) генерального секретаря (директора) організації;

• недоторканість архівів;

• недоторканість службового листування;

• судовий імунітет;

• звільнення від прямих податків та митних зборів;

• пільги щодо валюти.

Привілеї та імунітети міжнародних посадових осіб:

• судовий імунітет, який означає, що посадові особи міжнародних ор­ганізацій не підлягають судовій відповідальності за висловлене чи написане ними та за усі дії, здійсненні ними у якості посадових осіб;

• податковий імунітет, у відповідності з яким посадові особи користу­ються винятками із оподаткування окладів та винагород, які вони отримують від міжнародної організації;

• митні привілеї, які передбачають право на безмитний ввіз меблі та майна при вступі на посаду.

На відміну від дипломатичних представників, міжнародні посадові осо­би не володіють особистою недоторканістю.

209

Привілеї та імунітети надаються посадовим особами виключно в інтер­есах міжнародної організації та незалежного виконання цими особами своїх службових функцій. Тому генеральний секретар (директор) організації має право та зобов’язаний відмовитися від імунітету, наданого будь-якій поса­довій особі організації, у тих випадках, коли, на його дуку, імунітет перешко­джає здійсненню правосуддя та від нього можна відмовитися без шкоди для інтересів міжнародної організації. Щодо генерального секретаря (директора) організації право відмови від імунітету належить представницькому органу, що його призначив.

Постійні представництва держав при міжнародних організаціях та місії постійних спостерігачів

Сьогодні при багатьох міжнародних організаціях маються постійні пред­ставництва (наприклад, при ООН, ЮНЕСКО тощо) чи постійні представни­ки держав-членів (РЕВ). Окрім постійних представництв при окремих орга­нізаціях маються також постійні місії спостерігачів держав-нечленів.

Прийнята у березні 1975 року Віденська конвенція про представництво держав у їх відношеннях з міжнародними організаціями універсального ха­рактеру визначає правове положення представництв і місій при міжнародних організаціях універсального характеру.

Правове положення постійних представників при інших міжнародних організаціях (не універсального характеру) регламентується іншими між­народно-правовими актами. У Раді Економічної Взаємодопомоги, напри­клад, таким актом є Конвенція про правоздатність, привілеї та імунітети Ради Економічної Взаємодопомоги 1985 року (ст. 15).

Представництва держав при міжнародних організаціях — інститут між­народного права, поява якого пояснюється розвитком міжнародних органі­зацій, трансформацією їх у значні центри міжнародного життя, концентраці­єю у міжнародних організаціях важливих міжнародних проблем сучасності. Сьогодні держава не може знаходитися поза міжнародних організацій, а не­обхідність постійних контактів з важливішими з організацій і перш за все з ООН приводить до необхідності заснування при них інституту постійних представників.

Правове положення представників держав-членів міжнародних органі­зацій відрізняється від положення співробітників міжнародних організацій. Та обставина, що представники членів міжнародних організацій юридично пов’язані не з самою організацією, а з державами-членами, є вирішальним у визначенні характеру і змісту їх імунітету. Як представники суверенних дер­жав вони володіють дипломатичними привілеями та імунітетами.

Віденська конвенція 1975 року регламентує порядок призначення голо­ви постійного представництва та його персоналу та визначає їх правове по­ложення.

Правове положення постійного представництва держави при міжна­родній організації відрізняється від правового положення дипломатичного представництва. Агреман при призначенні постійного представника при між­народній організації, на відміну від дипломатичного представника, у держав перебування не запитується. Документом, що посвідчує призначення постій-

210

ного представника, є не вірча грамота, як це має місце у випадку призначення голови дипломатичного представництва, а повноваження. Дефініція «акре­дитування» замінюється дефініцією «призначення». Регламентуючи усі ці питання, Віденська конвенція 1975 року виходить із специфіки юридичної природи міжнародної організації, яка не є суверенною державою, а також з того положення, що правовідносини постійного представника з державою перебування здійснюються через посередництво міжнародної організації, ці специфічні правовідносини «у трикутнику»: відсилаюча держава-міжнародна організація-держава перебування.

Міжнародна організація, перш ніж здійснити прийом постійних пред­ставників держав, має отримати згоду країни перебування на заснування та­ких представництв в принципі (ст. 5), і вона автоматично розповсюджується на усі держави-члени організації.

Функції постійного представництва полягають у забезпеченні представ­ництва держави, що відсилає, при організації; у підтримці зв’язку між цією державою і організацією; у забезпеченні участі держави у діяльності органі­зації; у захисті інтересів держави щодо організації тощо (ст. 6).

Від функцій дипломатичного представництва вони відрізняються тим, що постійне представництво не має функції дипломатичного захисту грома­дян своєї держави, а також консульських функцій, які притаманні диплома­тичними представництвам. Представництво складається з голови представ­ництва, дипломатичного персоналу, адміністративно-технічного персоналу та обслуговуючого персоналу (ст. 13).

Постійне представництво як орган суверенної держави володіє дипло­матичними привілеями та імунітетами: недоторканістю приміщень представ­ництва, недоторканістю архіві та документів, звільненням приміщень пред­ставництва від оподаткування, свободою пресування та свободою зносин (ст.23-2).

Недоторканість приміщення постійного представництва — важливий імунітет, який надається представництву як органу суверенної держави для забезпечення його нормальної діяльності.

Голова представництва та члени дипломатичного персоналу представ­ництва також володіють дипломатичними привілеями та імунітетами: осо­бистою недоторканістю, недоторканістю резиденції та майна, імунітетом від юрисдикції, податковим імунітетом, звільненням від мита та огляду (ст.ст. 28­35). Аналогічними привілеями та імунітетами користуються члени сімей го­лови та співробітників дипломатичного персоналу, що живуть разом із ними.

Члени адміністративно-технічного персоналу представництва, якщо вони не є громадянами країни перебування, користуються привілеями та імунітетами з незначними винятками, які стосуються звільнення від мита та огляду, а також звільнення від цивільної та адміністративної юрисдикції, яке не розповсюджується на дію, що вчинюється ними не при виконанні своїх службових обов’язків.

Члени обслуговуючого персоналу, які не є громадянами країни перебу­вання (п. 2 ст. 36), користуються імунітетом щодо дій, вчинених ними при виконанні своїх обов’язків, та звільняються від податків, зборів та мит на за­робіток, отримує мий ними за своєю службою (п. 3 ст. 36).

211