ту носять рекомендаційний характер. Однак ці документи суттєво та пози­тивно впливають на процеси кодифікації та прогресивного розвитку міжна­родного права. В деяких випадках окремі норми резолюцій можуть набути обов’язкового характеру як звичайна правова норма. Також резолюція може використовуватися як додаткове джерело визначення та тлумачення змісту міжнародно-правових норм.

Однак більшість конференцій завершують свою роботу прийняттям за­ключного акту. Найчастіше цей документ містить виклад основних фактів роботи конференції і не є юридично обов’язковим. Однак є заключні акти, які є формою міжнародного договору (наприклад, Заключний акт Берлінської конференції по Африці 1884-85 років).

Рішення у формі резолюцій та заключних актів можуть прийматися у три такі способи:

1. шляхом голосування, де одна делегація має один голос. Таке голосу­вання може бути відкритим або таємним. Для прийняття рішення потрібна, залежно від вимог правил процедури, проста більшість голосів, кваліфікова­на або одностайна згода учасників, яка вимагає 100% голосування «за»;

2. шляхом консенсусу, за якого формальна процедура голосування від­сутня, а погоджене рішення приймається за відсутності формальних запере­чень зі сторони будь-кого з учасників конференції;

3. змішаним методом, який поєднує процедури консенсусу та голосу­вання.

§ 3. Особливості юридичної природи міжнародних організацій

Воля міжнародної організації якрезультат узгодження воль держав- членів

Міжнародні організації володіють самостійною волею, відокремленою від індивідуальних воль держав-членів. Володіння міжнародною організа­цією якістю міжнародної правосуб’єктності свідчить про наявність у орга­нізації самостійної волі. Сьогодні міжнародні організації укладають значну кількість міжнародних договорів. Договори є результатом тих чи інших юри­дичних дій, які здійснюються від імені організації її органами. В основі цих дій лежить волевиявлення міжнародної організації як такої.

Рішення, що приймаються органами організації з тих чи інших питання, у відповідності з якими здійснюється діяльність організації, також містять самостійну волю саме організації.

Міжнародні організації — вторинні, похідні суб’єкти міжнародного пра­ва. Вторинна і воля міжнародної організації, похідна від воль держав-членів, яка виступає як узгодження їх індивідуальних воль. Членами загальних міжнародних організацій є держави з різними економічним розвитком і з різною зовнішньополітичною спрямованістю: розвинені держави та країни, що розвиваються тощо. Усі вони по-своєму впливають на розробку волі між­народної організації. Тому воля міжнародної організації завжди обумовлена волевиявленням держав-членів і зазнає на собі їх вплив. Вона створюється у процесі протистояння та співробітництва її членів, якими у міжнародних

201

організаціях загального характеру є держави з різним рівнем розвитку. Різ­ниця усередині самостійної волі організації неминуча. Формування цієї волі

• складний процес, у якому із самого початку зіштовхуються різні позиції окремих держав-членів і тільки потім на ґрунті компромісу виробляється са­мостійна воля міжнародної організації. Але це не якась без особистісна, ней­тральна воля, навіть у кінці кінців вона не позбавлена окремих відтінків і осо­бливостей усередині себе.

Самостійна воля міжнародної організації — результат узгодження (а не злиття) воль держав-членів, яка існує паралельно з їх волею (а не над нею)

і проявляється у тих чи інших діях міжнародної організації, що здійснюють відповідні органи, які реалізують волю організації.

Напрямок, основний зміст та об’єм волі міжнародної організації завжди обумовлені змістом воль держав-членів.

Однак, говорячи про самостійну правову волю міжнародної організації, не слід змішувати її з верховною (суверенною) волею, якою міжнародні ор­ганізації не володіють і не можуть володіти, оскільки на відміну від держав, не є суверенними утвореннями і не володіють якими-небудь ознаками над­державного характеру.

Воля міжнародної організації, як і її міжнародна правосуб’єктність, має обмежений і спеціальний характер. Це означає, що волевиявлення організа­ції має мати місце при здійсненні дій, які відповідають засновницькому акту організації та іншим актам, що відносяться до фундаментальних актів органі­зації. Перш за все необхідно чітке дотримання компетенції міжнародної орга­нізації, а також основних загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, які належать до числа імперативних.

Щодо питання про характер волі міжнародної організації, що мають над­національний характер, необхідно зауважити, що воно, звісно, має свою спе­цифіку.

Поняття волі звичайної міжнародної міжурядової організації не тотожне поняттю волі міжнародної наднаціональної організації.

Як вже відзначалося, воля міжурядової організації — підсумок узгодже­них воль держав-членів, вона відносно незалежна від волі держав-членів. Воля наднаціональної організації у більшому ступені автономна (незалежна) від воль держав-членів, оскільки органи наднаціональної організації можуть своїми рішеннями, які вже містять волю організації, зобов’язати державні ор­гани держав-членів, навіть тоді, коли таке рішення прийнято більшістю голо­сів, тобто без загальної згоди усіх держав-членів. Однак і у таких випадках автономія волі наднаціональної організації не безмежна, оскільки її форму­вання відбувається у межах засновницького акту міжнародної організації, за межі якого організації вийти не може, навіть тоді, коли передбачено викорис­тання компетенції, що припускається.

Таким чином, питання про характер волі міжнародної організації у кін­ці кінців визначається не тільки юридичною природою міжнародної органі­зації, але й залежить від тієї мети, яку поставили перед собою держави при утворенні міжнародної організації, потребами держав у співробітництві з ви­користанням тих чи інших правових інститутів.

202

Статут міжнародної організації - міжнародний договір особливого виду

Правовою основою виникнення та діяльності міжнародних організацій є засновницький акт організації, який називається статутом. За своєю юридич­ною природою статут є міжнародним договором особливого роду (sui generis). Головна особливість міжнародного договору, що є статутом міжнародної ор­ганізації, полягає у тому, що він не тільки встановлює права і обов’язки сторін (держав), оскільки це робить будь-який міжнародний договір, але й утворює міжнародну організацію. Це означає, що засновуються органи міжнародної організації, визначається їх компетенція, встановлюється правове положен­ня членів організації, персоналу, характер відносин з іншими міжнародними організаціями, державами-нечленами тощо.

У зв’язку з цим у Віденську конвенцію про право міжнародних договорів 1965 року була включена ст. 5 наступного змісту: «Ця Конвенція застосову­ється до будь-якого договору, який є засновницьким актом міжнародної ор­ганізації, без шкоди для відповідних правил даної організації».

Стаття 5, таким чином, складається з двох частин. Вона містить загальне правило, згідно якому статути міжнародних організацій прирівнюються до міжнародних договорів, в силу чого на них розповсюджуються положення Віденської конвенції. Однак у той же час ст. 5 містить і спеціальне правило, згідно якого підкреслюється специфіка цієї групи міжнародних договорів, оскільки положення Конвенції розповсюджуються на них з урахуванням правил, що діють у самій організації.

Так, до статутів міжнародних організацій у значній своїй частині застосо­вуються положення Віденської конвенції про укладання та набуття чинності багатосторонніх договорів, недійсності договорів, значенні міжнародного до­говору для третіх держав, а також положення, що містить принцип pacta sunt servanda тощо.

У той же час у цієї категорії міжнародних договорів існує і своя специ­фіка, яка з’явилася у результаті практичної діяльності міжнародних орга­нізацій. Наприклад, для прийняття застереження, зробленого державою до засновницького акту міжнародної організації, потребується згода компетент­ного органу організації.

У практиці ООН сформувалося правило, згідно якому виключається правонаступництво статусу члена ООН, у той час як наступництво прав і обов’язків за звичайними багатосторонніми договорами можливо тощо.

Коли у 1947 році відбулося відділення Пакистану від Індії, то постало питання про те, яким шляхом Пакистан має набути статусу члена ООН: шля­хом правонаступництва чи на загальних підставах, дотримуючись процеду­ри прийому до Організації. Вступ Пакистану в ООН на загальних підставах привів до формування звичаєвої норми міжнародного права, згідно якої не існує наступництва прав і обов’язків членства у міжнародних організаціях за договорами, які є засновницькими актами міжнародних організацій. І при вступі у 1974 році в ООН Бангладеш, який виник у результаті виокремлення від Пакистану, питання про правонаступництво членства вже не виникало.

Специфіка міжнародних договорів, що є засновницькими актами міжна­родних організацій, дала підставу деяким вчених висунути теорію, згідно якої

203