Статуту ООН. У відповідності з цією нормою Генеральна Асамблея ООН резолюцією від 14 грудня 1946 року затвердила Правила про реєстрацію і опублікування міжнародних договорів. Згідно ст. 103 Статуту ООН жодна сторона незареєстрованого договору не може обґрунтовувати свої юридичні домагання в жодному із органів ООН.

Після набуття договором чинності він має бути надісланим до Секрета­ріату Організації Об’єднаних Націй з метою публікації. Відповідно до ст. 102 Статуту ООН Секретаріат зобов’язаний опублікувати будь-який договір та міжнародну угоду.

Ст. 21 Закону України «Про міжнародні договори України» визначає, що чинні міжнародні договори України публікуються українською мовою в «Зібранні діючих міжнародних договорів України» та інших офіційних дру­кованих виданнях України.

Офіційний переклад багатосторонніх міжнародних договорів України на українську мову здійснює Міністерство закордонних справ України в поряд­ку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Але від промульгації, тобто оприлюднення, міжнародного договору не залежить його обов’язкова юридична дія.

§ 3. Форма і структура міжнародного договору

Значення форми міжнародного договору

У самій Конвенції про право міжнародних договорів 1969 року питан­нями форми приділена мінімальна увага. Це пояснюється тим, що форма не впливає на обов’язкову силу договору. Відмічає значення форми договору, необхідно підкреслити принципове положення про те, що головна роль на­лежить все ж таки змісту. Зміст та форма взаємопов’язані. Якщо нема фор­ми без змісту, то й змісту не може бути без форми. Визнання визначальної ролі змісти не веде до приниження ролі форми. Не можна вважати форму договору технічним питанням, яке залежить лише від майстерності юристів- укладачів. Від форми, у який втілюється угода, у немалому ступені залежить ефективність договору.

Відносно форми договорів у міжнародному праві здавна існує положен­ня, згідно якому сторони можуть вільно обирати будь-яку форму. Комітет експертів Ліги Націй з кодифікації міжнародного права прийшов до висно­вку про те, що вибір форми залежить від волевиявлення сторін та від харак­теру відносин між державами, від звичаїв відповідних відомств, а іноді і від недбалості тих, хто готує дипломатичні акти.

Значення форми угоди полягає також у тому, що вона є однією з підстав для вирішення питання щодо правової природи актів. Як відомо, у наш час у практиці держав набули широкого розповсюдження неправові міжнародні угоди. Наприклад, Хельсінкські угоди. Наявність в угоді типових для дого­вору положень свідчить про наміри сторін розглядати його як міжнародний договір. Разом із тим і у цьому випадку вирішальне значення має зміст. Якщо угода містить положення, яки свідчать про наміри сторін прийняти на себе юридичні обов’язки, то перед нами міжнародний договір.

176

Слід мати на увазі, що договір та його текст — поняття не тотожні. До­статньо згадати про існування усних угод, що не мають тексту і тим не менш являють собою повноцінні договори. Окрім того, при тлумаченні договору текст є головним, але не єдиним свідченням його змісту.

Текст виражає та закріплює зміст угоди. Текст і угода тісно пов’язані між собою та існують у відносній єдності. Договір не може не мати тієї чи ін­шої форми, в які втілюється його зміст. Зміст є первинним, а форма похідна. Створення договору починається із досягненням угоди. Після його втілення в тій чи іншій формі можна говорити про договір.

Єдність форми та змісту не виключає протиріч між ними. Зміст дина­мічний, а форма стабільна. Розвиток починається із змін в угоді сторін. Крок за кроком збільшуються протиріччя між реальним змістом угоди та його формою. До визначених меж зміст змінюється у межах даної форми. Якщо ж зміни виходять за ці межі, то з’являється необхідність і у зміні форми. При цьому форма не є пасивним відображенням змісту. Вона здатна відкрива­ти більший чи менший простір для змін у змісті, сприяти його розвитку чи гальмувати його. Щоб бути ефективним, договір, особливо той, що визначає основи взаємовідносин сторін, повинен бути націлений на майбутнє.

Для того, щоб врегулювати сучасні міжнародні відносини, зміст догово­ру має забезпечити оптимальний баланс динамізму та стабільності. Можна навіть сказати, що динамізм — це необхідна якість, призначена забезпечити стабільність договірного регулювання в умовах, що постійно змінюються. Багато що тут залежить від характеру договору. Форма розрахованих на ве­ликі строки дій політичних договорів загального характеру повинна відкри­вати значні можливості для розвитку змісту. Форма договорів за конкретних питань повинна бути максимально точною.

У Віденській конвенції на перше місце при тлумаченні договору ставить­ся його контекст, тобто підкреслюється значення стабільної форми. Одночас­но обумовлюється, що тлумачення повинно здійснюватися «у світлі об’єкту та цілей договору», а це вже має пряме відношення до динамізму змісту.

Та взагалі питання стосовно форми договорів зводиться до письмової та усної форми. Перевага віддається звісно письмовій формі, що однак, нагада­ємо, не впливає на юридичну силу договору.

Якщо питання про письмову форму більш-менш зрозуміле, то не все так про­сто з іншою формою, а саме — з усною. Існує два різновиди угод в усній формі:

1. угоди, які не фіксуються в жодних документах;

2. угоди, які сформульовані та укладені усно, але разом з тим зафіксовані в тих чи інших документах.

Стосовно останніх, то фіксуватися може або увесь зміст, або основне по­ложення, чи сам факт укладення угоди з визначеного питання. Відомо, що зміст усних угод не буває завеликим в наслідок особливостей форми. Най­більш авторитетними видами закріплення усної угоди є спільні заяви та ко­мюніке.

Усна угода може бути зафіксована в протоколі переговорів, який підпи­сується секретарями делегацій. Усна угода може фіксуватися за допомогою звукозапису, іноді паралельно з кіно- чи телезйомкою. Звукозапис має здій­снюватися за згодою сторін, і кожна з них повинна отримати свій екземпляр.

177

Звукозапис, яка здійснювалася тільки однією із сторін, не може розглядатися як офіційна форма угоди.

Як ми вже зазначали усні договори називають ще «джентльменськими угодами». Але, слід зауважити, що не усі усні угоди є джентльменськими. По­няття «джентльменської угоди» з’явилося у міжнародній практиці у другій половині XIX ст. У 1878 році була укладена таємна російсько-британська угода. Коли її зміст став відомим, у Великої Британії вона викликала бурх­ливі протести. Голова відомства іноземних справ лорд Солсбері заявив, що це усього лише «джентльменська угода», яка зобов’язує особисто його і може не зобов’язувати тог, хто його замінить. Угоду було кваліфіковано як осо­бисте зобов’язання посадової особи, яка володіє моральною силою. У подаль­шому концепція «джентльменської угоди» дещо розширилася. Вона стала охоплювати не тільки особисті зобов’язання посадових осіб, але й моральні зобов’язання держав. Стали укладатися не тільки двосторонні, але й багато­сторонні «джентльменські угоди». Незважаючи на неправовий характер, вони тим не менш представляють нормативне явище. Встановленні ними правила регулюють міждержавні відносини. Сторони вважають себе пов’язаними їх положеннями і вимагають один від одного їх поваги.

У точному сенсі дефініція «джентльменські угоди» означає спрощену форму міжнародної угоди в усній формі, як володіє морально-політичною, а не юридично обов’язковою силою.

Також «джентльменські угоди» можуть існувати у вигляді паралельних дій, коли держави не укладають формальних угод, а вживають відповідних заходів паралельно, на основі взаєморозуміння.

Мова договору

Проблема мови договору розглядається в контексті міжнародного права з точки зору юридичних, а не лінгвістичних нюансів. Кожна мова відображає особливості відповідної правової системи. Тому одна й та сама дефініція чи термін, що використовуються в договорі, можуть розумітися дещо по-різному. Окрім того, деякі терміни, що містяться в одній мові, не мають аналогів в ін­ших. Наприклад, в англомовних державах задля позначення різних видів від­повідальності використовують два поняття: responsibility та liability. В інших мовах, у тому числі в українській є лише один термін — «відповідальність». Також, право Великої Британії відомий інститут barristers та окремо lawyers. Хоча обидва терміни перекладаються на нашу мову як «адвокат», хоча ці спе­ціалісти і відрізняються за своїм правовим статусом.

Усе це породжує певні складнощі, на які звертають увагу й керівники відомств іноземних справ, особливо правники. Про що може й свідчити й те, що для підготовки, наприклад, російськомовного тексту проектів статей, які були прийняті Комісією міжнародного права ООН, на її 53-й сесії була створена спеціальна група. До її складу увійшли юристи зі слов’яно мовних країн, для яких російський текст має особливе значення (основною масою це були колишні радянські республіки). Групу спіткали істотні труднощі. При цьому вона керувалася не лише англійським оригіналом статей, але й французьким текстом, який відображає термінологію романо-германської системи.

178

Двосторонні договори складаються на мовах обох сторін. Обидва тексти мають однакову силу, є рівно автентичними, рівно справжніми. У випадках істотного розходження між мовами договір складається на трьох мовах. Усі тексти є автентичними, але у випадку розходжень превалювати буде третя мова. Наприклад, договори між Росією та Індією укладаються на російській, хінді та англійський мовах. Усі тексти автентичні. У випадку розходження пріоритет надається англійському тексту.

Багатосторонні договори укладаються на декількох мовах. Універсальні конвенції під егідою ООН складаються на шести офіційних мовах — англій­ській, арабській, іспанській, китайській, російській та французькій. Автен­тичність текстів означає, що вони у рівному ступені виражають зміст догово­ру. Тому згідно з п. 4 ст. 33 Віденськими конвенціями у випадку розходжень приймається до уваги значення, яке з урахуванням об’єкту та цілей договору краще усього узгоджує ці тексти.

Практика Міжнародного Суду свідчить, що в деяких випадках можливо застосування й інших критеріїв при узгодженні різномовних текстів. У справ про прикордонні та транскордонні військові дії (Нікарагуа проти Гондурасу) Суд зіткнувся із розходженням різномовних текстів Бо готського пакту 1948 року. У французькому тексті говориться, що спір може бути переданий на розгляд міжнародного органу, якщо його врегулювання шляхом перегово­рів неможливо «за думкою однієї із сторін». У текстах на інших мовах (ан­глійській, іспанській та португальській) вказувалося — «за згодою сторін». Суд вирішив, що у цьому випадку треба виходити із суворого тлумачення та вважати, що необхідна думка обох сторін. Зайнята Судом позиція є об­ґрунтованою. Вона відповідає загальному правилу тлумачення, згідно яко­му у випадку сумнівів норма повинна тлумачитися так, щоб не збільшувати зобов’язання сторони та не обмежувати її прав.

Попри всі труднощі, пов’язані з різномовними текстами, інтенсифікація міжнародної правотворчості стимулює процес формування єдиної мови між­народного права, що містить загальноприйняті поняття та терміни. Процес цей має істотне значення не тільки для міжнародного, але й для внутрішньо­го права, яке все більше взаємодіє з міжнародним.

Структура міжнародного договору

Структура виражає впорядкованість елементів договору, їх розташуван­ня, характер взаємозв’язку, тобто внутрішню організацію. Вона впорядковує зміст договору, забезпечує його цілісність, єдність. У відповідності з принци­пом єдності договір являє собою єдине ціле і повинен розглядатися як єдина система норм; усі вони є обов’язковими і повинні виконуватися. Лише таке відношення до договору є добросовісним.

Договір складається із визначених компонентів, які утворюють єдину, впорядковану систему. Це найменування або титул, преамбула, централь­на частина, заключні положення, додатки. Наявність усіх компонентів не є обов’язковою, і відсутність одного чи іншого не впливає на юридичну силу договору.

Першим елементом структури договору є офіційна назва або титул. Він має значення, зокрема, для визначення об’єкту та цілей договору, у відповідності з

179

якими тлумачиться його зміст. Найменування може бути повним та неповним. Останнє характерно для договорів у спрощеній формі, в яких вказується лише назва самого акту. У повному найменуванні зазначається окрім цього його зміст (наприклад, про дружбу, торгівлю та мореплавство) та повна назва сторін.

Преамбула являє собою вступну частину договору. Її призначення поля­гає у закріпленні офіційних цілей, принципів договору та мотивів його укла­дення. Положення преамбули мають юридичну силу. Наприклад, в рішенні у 1962 році в справі про Південно-Західну Африку Міжнародний Суд визначив, що мандат і фактично, і юридично є міжнародною угодою, що носить характер договору чи конвенції. Сама преамбула мандату свідчить про такий характер. Існує два види преамбули: традиційна (повна) та сучасна (спрощена).

Преамбула складається з ряду формул:

1. Найменування держав, чи органів, від імені яких укладається угода (intitulatio).

2. Передісторія (narratio), в якій можуть викладатися обставини, що пе­редували укладенню договору, підтверджуватися попередні договори чи за­гальні цілі та принципи, вказуватися зв’язок даного договору з іншими уго­дами.

3. Мотиви укладання договору та його цілі (agenda), які несуть основне політичне навантаження. Вони фіксують заради чого укладений договір.

4. Повідомлення про рішення укласти договір.

5. Призначення вповноважених.

6. Зазначення вповноважених.

7. Перевірка повноважень.

8. Формула, що вводить згоду.

Частина договору, яка йде безпосередньо за преамбулою і містить кон­кретні норми називається центральною, а її положення — постановами. Зміст центральної частини в залежності від його об’єму, характеру та за розсудом сторін ділиться на частини, глави, статті, пункти та абзаци. Постанови розмі­щуються за видами відносин, які регулюються, а потім об’єднуються у тексті за ступенем важливості. На перше місце ставляться найбільш загальні норми, а за ними — все більш конкретні постанови. Постанови бувають основними та спеціальними. Перші встановлюють загальне правило, а другі — його кон­кретизують, уточнюють та встановлюють виключення. При цьому спеціальні постанови мають пріоритет застосування по відношенню до загальної норми, коли мова йде про випадок, який ними передбачений. Таким чином діє за­гально правовий принцип спеціального закону (lex specialist).

У заключній частині договору містяться положення, які здебільшого ма­ють процесуальний характер. Вони визначають порядок набуття чинності до­говору та його прийняття сторонами. Встановлюється строк дії договору та підстави його припинення. Також типовими для заключної частини є наступні питання: коло держав, які можуть стати учасниками; пролонгація; застережен­ня; тлумачення; розв’язання спорів; перегляд; депозитарій; обмін ратифікацій­ними грамотами чи здача їх на зберігання; реєстрація; автентичність текстів; статус додатків. Заключна частина завершується формулою (corroboration), яка встановлює згоду вповноважених та спосіб посвідчення цієї згоди.

180