• приймати рішення про визнання іноземних держав;

• призначати і звільняти голів дипломатичних представництв України в інших державах та при міжнародних організаціях тощо.

2. Законом України «Про міжнародні договори України» від 29 червня

2003. року. Він встановлює порядок укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національ­них інтересів, здійснення цілей, завдань і принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України та законодавстві України. Цей Закон застосовується до всіх договорів України — міждержавних, міжуря­дових і міжвідомчих, регульованих нормами міжнародного права, незалежно від їх форми і найменування.

3. Рішенням Конституційного Суду України від 12 липня 2000 року щодо особливостей надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів з боку Верховної Ради України.

§ 2. Укладання та згода на обов’язковість міжнародного договору

Укладання міжнародного договору

Укладання міжнародного договору по своїй суті — це узгодження воль сторін, суб’єктів, що домовляються, результатом чого є угода, що виражаєть­ся у нормах договору. Існує два розуміння поняття укладення міжнародно­го договору: в широкому і вузькому сенсах. У широкому сенсі ця дефініція охоплює увесь процес підготовки, прийняття та набуття сили договору. У вузькому сенсі — це тільки стадії, що мають юридичне значення, тобто безпо­середньо прийняття та набуття сили.

Отже, укладання міжнародного договору — це сукупність процедур, із застосуванням різних засобів, що поділяється на стадії та обґрунтовує юри­дичну значимість прийнятих у результаті цього угод.

Відповідно до ст. 3 ЗУ «Про міжнародні договори» міжнародні договори України укладаються:

• Президентом України або за його дорученням — від імені України;

• Кабінетом Міністрів України або за його дорученням — від імені Уря­ду України;

• міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами — від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів.

Від імені України укладаються міжнародні договори України:

а) політичні, мирні, територіальні і такі, що стосуються державних кор­донів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континен­тального шельфу України;

б) що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина;

в) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи

165

терміни виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і ком­пенсації;

ґ) про використання території та природних ресурсів України;

д) яким за згодою сторін надається міждержавний характер.

Від імені Уряду України укладаються міжнародні договори України з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших пи­тань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України.

Міжвідомчими є міжнародні договори України з питань, віднесених до відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Стадії укладання договору

Щодо виокремлення стадій в доктрині міжнародного права немає повної згоди. Так деякі вчені виокремлюють 3 стадії укладання договору, а саме:

1. прийняття тексту договору;

2. встановлення автентичності тексту договору;

3. вираження згоди на обов’язковість договору.

При цьому деякі фахівці міжнародного права вважають, що договірна ініціатива та з’ясування повноважень передують стадії прийняття тексту до­говору, або взагалі включають ці дії до першої стадії. Ми будемо розглядати ці дії як окремі стадії укладання договору, не виокремлюючи тим не менш встановлення автентичності тексту договору в окрему стадію. Слід зауважи­ти, що незважаючи на різне доктринальне виокремлення стадій укладання договору, послідовність дій при цьому не змінюється. Отже, це не є принци­повим.

Тепер, ще раз зазначимо стадії, як ми їх будемо розглядати у цьому па­раграфі:

1. договірна ініціатива;

2. з’ясування повноважень;

3. підготовка та прийняття тексту договору;

4. висловлення згоди на обов’язковість договору.

Розглянемо перші дві стадії у цьому підпараграфі, а останнім двом бу­дуть присвячені окремі розділи.

Договірна ініціатива — це пропозиція однієї чи кількох держав або орга­ну міжнародної організації укласти міжнародний договір для врегулювання певних відносин.

Та сторона, яка виступає з пропозицією, пропонує текст договору.

З’ясування повноважень — це документ, який виходить від компетент­ного органу держави і за допомогою якого одна чи кілька осіб призначаються представляти цю державу з метою ведення переговорів, прийняття тексту до­говору або встановлення його автентичності, вираження згоди цієї держави на обов’язковість цього договору.

При укладенні двохсторонніх угод відбувається обмін повноваженнями, а при багатосторонніх — перевірка повноважень.

Ст. 7 Віденських конвенцій 1969 та 1986 років передбачає можливість укладення договорів без з’ясування повноважень. Такими особами є:

• глава держави, глава Уряду і міністр закордонних справ. Можуть здій­снювати будь-які дії з метою укладання договору;

166

• глави дипломатичних представництв з метою прийняття тексту дого­вору між державами перебування і державами акредитації;

• представники держави, уповноважені репрезентувати її на міжнарод­ній конференції в міжнародних організацій або в її органах.

Ч. 4 ст. 6 Закону України «Про міжнародні договори України» визначає, що повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних догово­рів України надаються:

а) щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені України, — Президентом України;

б) щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду Украї­ни, — Кабінетом Міністрів України;

в) щодо міжвідомчих договорів — у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Підготовка та прийняття тексту договору

У міжнародній практиці існує три організаційні форми підготовки тек­сту договору:

• дипломатичні канали;

• міжнародні конференції;

• міжнародні організації.

Прийняття тексту договору є завершальним етапом узгодження позицій сторін, що домовлялися. Воно в ніякому разі не тягне за собою автоматичну згоду держави на дотримання міжнародного договору, але прийнятий текст уже не підлягає наступним змінам.

Із зміною мирового правопорядку після двох Світових війн, кількість держав почала невпинно зростати. Тепер стара формула прийняття дого­ворів шляхом згоди на це усіх сторін не відповідала вимогами часу, більше того суперечила принципам демократії. Адже кропітка робота представни­ків більш ніж сотні країн могла блокуватися голосом однієї держави. Тому була вироблена нова формула, яка відповідала принципам міжнародного права, — при участі багатьох держав у конференції, рішення про прийняття тексту договору ухвалюється двома третинами присутніх та тих, що беруть участь у голосуванні. Звісно, при ухваленні тексту двохсторонньої угоди, або при невеликій кількості учасників, ця формула втрачає сенс. Також, якщо у конференції приймають участь виключно міжнародні міжурядові органі­зації, то рішення має ухвалюватися одностайно. Це пов’язано із різницею у правосуб’єктності міжнародних організацій, на що свого часу звернула увагу Комісія міжнародного права при ООН.

Хоча цей порядок є оптимальним, прийняття тексту договору може від­буватися за іншими правилами, якщо на те буде воля учасників міжнародної конференції.

Узагалі, процедура прийняття тексту договору регулюється ст. 9 Віден­ської конвенції 1969 року.

Прийняття тексту договору супроводжується такою процедурою як вста­новлення автентичності тексту. Це процес, який фіксує текст як такий, що не підлягає змінам і є дійсним та остаточним. Після підписання тексту вияв­ленні помилки можуть бути виправленні шляхом парафування (не плутати

167

з парафуванням як способом прийняття тексту, тобто встановлення автен­тичності!), складання відповідного документу або обміну документами, що містять виправлення. Виправлений варіант може бути заново підготовлений і прийнятий в порядку, що застосовувався до документу, що містив помил­ку. Також у випадку, якщо договір був переданий депозитарію, та останній сповіщає про виправлення помилки усіх учасників прийняття міжнародного договору. Після збігу визначеного строку, депозитарій розповсюджує прото­коли, що містять виправлення серед всіх зацікавлених суб’єктів.

Шляхи або способи прийняття тексту міжнародного договору (встанов­лення автентичності тексту) зазначено у ст. 10 Віденської конвенції 1969 року.

До них відносяться:

1. підписання;

2. парафування;

3. голосування;

4. підписання під умовою (ad referendum);

5. прийняття заключного акту конференції, що містить текст договору.

Деякі способи потребують окремого пояснення. Так, на сьогодні все рід­ше застосовується така спосіб як підписання тексту, оскільки він може ви­конувати й інші функції, зокрема бути актом виразу згоди на обов’язковість договору.

Парафування — це посторінкове проставляння у лівому куті докумен­ту ініціалів відповідного органу, яке означає, що текст є остаточним. У кінці тексту договору, де має бути підпис, ініціали не ставляться. Це пояснюється прагненням виключити будь-яке помилкового тлумачення стосовно остаточ­ного підписання договору.

Щодо голосування, то її формулу ми вже зазначали вище. Нагадаймо, що це дві третини від присутніх і тих, що беруть участь у голосуванні держав у випадку багатосторонніх угод. У всіх інших випадках — рішення ухвалюєть­ся одностайно.

Підписання ad referendum («за умовою» або «до ухвалення») — це попе­редній вид підписання, який виражає остаточне погодження з текстом дого­вору уповноважених осіб, але має на увазі необхідність подальшого підтвер­дження органом держави, що репрезентується. Після такого підтвердження цей спосіб має силу звичайного остаточного підписання. Підписання за умо­вою застосовується, коли представник держави або невпевнений в окремих положеннях тексту або остаточне підписання виходить за межі його компе­тенції. У практиці США усяке підписання, що потребує ратифікації, вважа­ється ad referendum.

По завершенню дипломатичної конференції приймається заключний акт в рамках міжнародної міжурядової організації. Тут автентичність тексту встановлюється підписом посадової особи. Наприклад, відповідно до ст. 19 Статуту МОП, прийнята конференцією цієї організації конвенція підпису­ється головою конференції та Генеральним директором МОП.

Висловлення згоди на обов’язковість договору

Назва цієї стадії відповідає тій, що використовується в обох Віденських конвенціях 1969 та 1986 років. До неї прийшли не відразу. У проекті, що розро­

168

блявся використовувалися такі дефініції як «прийняття» (1950 р.), «прийняття договірних зобов’язань» (1952-1953 рр.), «участь у договорі» (1956-1960 рр.), «згода на участь» (1962 р.) та інші. Всі вони означали остаточне прийняття міжнародного договору суб’єктом, незалежно від способу його вчинення. Ви­словлення згоди на обов’язковість договору — остання та юридично вирішаль­на фаза його укладання. У результаті такої згоди суб’єкт міжнародного права приймає на себе зобов’язання виконувати договір з моменту набуття ним чин­ності. Порядок висловлення згоду визначається сторонами, що домовляються. Основна роль у цьому відводиться конституційному праву держав.

У ст. 11 Віденські конвенції дають невичерпний перелік способів вислов­лення згоди:

• підписання договору;

• обмін документами, що складають договір;

• ратифікація договору;

• прийняття;

• затвердження;

• приєднання тощо.

Слід мати на увазі, що висловлення згоди і набуття чинності — це понят­тя, які не співпадають.

Підписання тексту договору та його значення. Принцип альтернату

Підписання — це форма вираження згоди на обов’язковість договору шляхом підписання договору представником держави. Підписання надає до­говору обов’язкової сили у трьох випадках, що передбачені ст. 12 Віденської конвенції 1969 року:

1. договір передбачає, що підписання має таку силу;

2. в інший спосіб установлено домовленість держав, які беруть участь у переговорах, про те, що підписання повинне мати таку силу;

3. намір держави надати підписанню такої сили випливає з повноважень її представника або був виражений під час переговорів.

Підписання двосторонніх міжнародних договорів здійснюється за прин­ципом альтернату (чергування) — кожний уповноважений ставить підпис першим на своєму екземплярі, а потім уже другим підписує екземпляр іншої сторони; назва держави, печатка, а також текст договору відповідною мовою також розташовуються на першому місці в примірнику, що належить цій сто­роні. Якщо підписи розташовані поруч, то першим вважається місце ліворуч (при використанні арабських мов — праворуч). Якщо підписи розташовані один над одним, то першим місцем буде верхнє. При підписанні багатосто­роннього договору підписи ставляться в абетковому порядку. Вибір абетки відбувається за згодою учасників.

Обмін документами, що складають договір

Підготовлений Комісією міжнародного права проект Віденської конвен­ції не мав положення щодо обміну документами, які складають договір. І це попри те, що з усіх договорів, що були опубліковані у збірниках Ліги Націй, обмін нотами складали 25%, а на той же час у збірниках ООН — 30%. Тому

169

представником Польщі була висловлена пропозиція щодо включення цієї форми до Конвенції, що й знайшло своє вираження у її ст. 13.

Отже, обмін документами — це спрощена процедура, яка застосовується до двохсторонніх угод. Звичайно обмінюються нотами чи листами. У біль­шості випадків таких обмін здійснюється відомством закордонних справ дер­жави з акредитованим у ньому дипломатичним представником іншої держа­ви або ж безпосередньо відомствами одне з одним.

Ноти, що підлягають обміну містять ідентичний, заздалегідь обумовле­ний зміст. Угода, що укладається таким чином, набуває чинності на момент обміну нотами. Доволі часто така нота містить проект угоди, що пропонуєть­ся. При отриманні ноти у відповідь, в якій висловлюється згода, угода вважа­ється укладеною.

Ратифікація, прийняття, затвердження та приєднання

Ратифікація — це найбільш авторитетний акт, яким держава висловлює свою остаточну згоду з міжнародних договором, шляхом прийняття його тек­сту парламентом цієї держави. Ратифікація виражається у двох аспектах: у внутрішньому та міжнародному.

У внутрішньому праві ратифікація являє собою комплекс норм, які ви­значають порядок ініціювання, розгляду та прийняття рішення стосовно пи­тання про ратифікацію. Рішення оформлюється законодавчим або іншим ак­том ратифікації, що символізує завершення внутрішнього етапу ратифікації.

Держава несе лише морально-правову відповідальність у випадку відмо­ви від ратифікації. Якщо б на ній був обов’язок ратифікувати договір, то уся процедура обговорення парламентом цього питання втрачала би сенс. Але тим не менш, уряд повинен усіляко сприяти ухваленню рішенню про ратифі­кацію, оскільки відмова від цього завдає шкоди іміджу держави як суб’єкту міжнародного права.

Міжнародний договір підлягає ратифікації в цілому. Ратифікація час­тини договору, а рівно і внесення до нього виправлень, не допускається. У законодавчий акт про прийняття рішення щодо ратифікації вносяться засте­реження та заяви. Заяви парламенту набувають юридичної сили після під­твердження іншою стороною.

Існує також поняття ратифікації під умовою. Наприклад, у лютому 1999 року Російська Рада Федерації прийняла постанову про Федеральний закон «Про ратифікацію Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Російською Федерацією та Україною». У постанові було обумовлено, що обмін ратифікаційними грамотами буде здійснений тільки після ратифікації Україною угод про Чорноморський флот. Такі дії є недружніми по відношен­ню до протилежної сторони та негативно впливають на авторитет держави на міжнародній арені.

Ратифікаційна грамота є міжнародним актом ратифікації. При укладен­ні двостороннього договору відбувається обмін ратифікаційними грамотами, а укладенні багатостороннього — здається депозитарію. Ці дії фіксуються у формі протоколу. Але іноді сторони можуть просто повідомити одна одну про ратифікацію, що відбулася, або обмінятися нотами.

170

У ввідній частині ратифікаційної грамоти вказується орган, що ратифі­кував договір, точне найменування договору; як факультативна частина мо­жуть міститися також і мотиви, що побудили державу укласти договір. Якщо конституційне право чи сам договір передбачає окрім ратифікації головою держави необхідність його затвердження визначеними органами держави, то факт такого затвердження повинен бути відображений у ратифікаційній грамоті або у протоколі обміну ратифікаційними грамотами чи здачі їх на зберігання.

Друга частина грамоти містить текст договору, додатки, застереження та заяви включно, якщо звісно вони були зроблені. У заключній частині го­вориться, що договір затверджено та буде ретельно дотримано. Грамота має бути завірена підписом голови держави та державною печаткою. Нижче по­винні бути поставлені підпис та печать міністра внутрішніх справ. Грамота прошивається шовковим шнуром кольору прапору держави. Звичайно гра­моти мають палітурку з гербом держави.

У минулому ратифікаційні грамоти оформлювалися дуже урочисто. Гра­мота поміщалася у папку, яка вкривалася шовком, бархатом чи шкірою. По­тім вони розміщувалися у красивих дерев’яних чи металевих скриньках. Сьо­годні ж у зв’язку з збільшенням чисельності договорів зовнішнє оформлення хоча й має єдину форму, але дуже спростилося.

Відповідно до Конституції України ратифікація здійснюється Верхо­вною Радою України. Згідно ч.ч. 1, 2 Закону України «Про міжнародні до­говори України» Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід’ємною частиною якого є текст міжнародного договору. На підставі підписаного та офіційно оприлюд­неного Президентом України закону Голова Верховної Ради України підпи­сує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом Міністра закордон­них справ України, якщо договором передбачено обмін такими грамотами.

Ратифікації підлягають міжнародні договори України: політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (мор­ської) економічної зони і континентального шельфу України, мирні; що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина; загальноеконо­мічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фі­нансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій по­зик, не передбачених Державним бюджетом України; про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки; про військову допомогу та направлення під­розділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань; що стосуються пи­тань передачі історичних та культурних цінностей Українського народу, а та­кож об’єктів права державної власності України; виконання яких зумовлює зміну законів України або прийняття нових законів України тощо.

171

Прийняття та затвердження («конфірмація») міжнародних договорів отримали розповсюдження приблизно у середині ХХ ст. Дефініція «при­йняття» охоплює дві різні процедури. Якщо договір передбачає, що він може бути прийнятий без підписання, то процедура не відрізняється від приєднан­ня. Якщо ж договір відкритий для підписання з наступним прийняттям, то процедура схожа з ратифікацією.

Така форма, як затвердження («конфірмація»), — це вираження згоди на обов’язковість договору, який не потребує ратифікації, шляхом схва­лення його урядом або іншим компетентним органом. Ч. 2 ст. 12 Закону України «Про міжнародні договори України» визначає, що затверджен­ня міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації, здій­снюється: щодо договорів, які укладаються від імені України або від імені Уряду України, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України — Президентом України (рішення Президента України про затвердження міжнародного договору України про затвердження міжнародного договору України приймається у формі указу); щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України (крім тих, що затверджуються Президентом) та міжвідомчих договорів, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Кабінету Міністрів України, — Урядом України у формі постанови.

У цілому все, що сказано про прийняття, відноситься і до затвердження.

Згідно ч. 1 ст. 14 Віденських конвенцій згода держави на обов’язковість для неї договору виражається ратифікацією, якщо:

• договір передбачає, що така згода виражається ратифікацією;

• іншим чином встановлено, що держави, що беруть участь у перегово­рах, домовилися о необхідності ратифікації;

• представник держави підписав договір за умови ратифікації;

• намір держави підписати договір під умовою ратифікації витікає із по­вноважень її представника чи було висловлено під час переговорів.

У ч. 2 цієї статті зазначено, що згода держави на обов’язковість для неї договору висловлюється прийняттям чи затвердженням на умовах, що поді­бні до тих, які використовуються при ратифікації.

Приєднання до міжнародного договору означає згоду на обов’язковість договору суб’єкту, який його не підписував, і, як правило, не приймав участі в його підготовці. У доктрині проводиться межа між поняттями «accession» та «adhesion». Якщо першою дефініцією позначають повне прийняття по­ложень договору, то друга використовується для позначення лише ситуації, коли приймаються лише деякі положення договору.

Узагалі, у практиці можна виділити три основні види приєднання:

1. приєднання, що висловлює згоду на обов’язковість міжнародного до­говору в цілому;

2. приєднання, що висловлює згоду на прийняття та застосування дер­жавою усіх положень договору, але без оформлення участі у ньому. Таке при­йняття характерне, наприклад, для договорів, що стосуються права збройних конфліктів;

3. приєднання як правило про те, що положення визнаються держава­ми, які не беруть участь у договорі, в якості норм загального міжнародного права.

172

У минулому вважалося, що приєднання до договору неможливо до на­буття їм чинності. Але, деякі міжнародні договори не набувають чинності доти, доки до них не приєднається певна кількість держав. Тобто у даному випадку може йти мова лише про те, що для держави, що приєдналася до договору, він набуває чинності не раніше його вступу у дію. Також самим урядом може бути передбачена процедура подальшої ратифікації після при­єднання. Якщо ж ратифікація не передбачена, то договір набуває чинності для держави з моменту її повідомлення про це.

У ст. 15 Віденських конвенцій передбачено, що приєднання здійснюєть­ся, якщо:

• це передбачено договором;

• встановлено іншим чином, що учасники домовилися про це;

• усі учасники потім домовилися про це.

В Україні, згідно ст. 13 Закону України «Про міжнародні договори Укра­їни», рішення про приєднання України до міжнародних договорів або про їх прийняття ухвалюються: щодо договорів, які потребують ратифікації, — у формі закону України про приєднання до міжнародного договору або зако­ну України про прийняття міжнародного договору, невід’ємною частиною яких є текст міжнародного договору; щодо міжнародних договорів, які укла­даються від імені України, які не потребують ратифікації, — у формі указу Президента України; щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, які не потребують ратифікації, — у формі постанови Кабіне­ту Міністрів України.

Застереження до міжнародного договору

Як ми вже зазначали із зростанням кількості незалежних держав усе більш ускладнюється процедура узгодження позицій усіх без винятку учас­ників у багатосторонніх угодах. У цих умовах неабияку роль придбає інсти­тут застережень, який пов’язаний із висловленням згоди на обов’язковість договору. У ст. 20 обох Віденських конвенцій зазначається, що застережен­ня — це одностороння заява держави чи міжнародної організації під будь- якою назвою, зроблена при висловленні згоди з договором, що призначене виключити чи змінити юридичну дію визначених положень договору в їх застосуванні до автора застереження. Тобто, вирішальним фактором для ви­значення акту в якості застереження є не його назва, а його мета.

Завдання інституту застереження полягає у забезпеченні участі найбіль­шої кількості держав у багатосторонніх угодах. Адже держава може визнава­ти мету і принципи договору, але не бути згодною з окремими положеннями, зміна яких не впливає на об’єкт договору. Та слід зазначити, що об’єктом за­стережень мають бути лише багатосторонні угоди. У проекті Комісії міжна­родного право відповідних розділ так і називався — «Застереження до між­народних договорів». Але у ході Віденської конференції у 1968-69 рр. назву цього розділу невиправдано замінили на просто «Застереження». Хоча прак­тиці США відомі непоодинокі випадки застережень до двохсторонніх дого­ворі, що пояснюється особливостями процедури ратифікації. Адже не просто ж так в США Сенат називають «кладовищем договорів».

173

Двосторонній договір — це єдиний акт, узгоджений між сторонами, який надає їм взаємні права та обов’язки. Тому застереження завдає шкоди взаємній домовленості, порушує саму ідею двосторонньої угоди. При застереженні до багатостороннього договору породжується як би додаткова угода з автором за­стереження, яка існує поруч з багатостороннім договором. Усе це не дає мож­ливості визнати застереження до двостороннього договору частиною інститу­ту застережень. Мова може йти про додаткову правку до узгодженого тексту.

Застереження може бути зроблено при будь-якій формі висловлення згоди з договором. Причому вона може бути зроблена і на будь-якому етапі укладання договору, але юридичне значення вона набуває лише тоді, коли міститься в акті, в якому висловлюється остаточна згода на обов’язковість договору.

Право робити застереження обмежено кількома умовами, які зазначені у ст. 19 Віденських конвенцій:

1. учасники міжнародного договору можуть заборонити робити будь-які застереження;

2. у договорі прямо обмежується коло таких застережень;

3. навіть при відсутності у договорі положень про застереження, останнє буде недійсним, якщо воно несумісне з об’єктом і цілями договору.

Договір може передбачати допустимі застереження. У такому випадку зроблене застереження не потребує визнання іншими сторонами.

У якості особливого випадку Віденські конвенція виділили застережен­ня до установчого акту міжнародної міжурядової організації, оскільки він по­требує особливої цілісності. Внаслідок недопустимості різниці у правах та обов’язках сторін за будь-яких умов потрібно прийняття застереження ком­петентним органом організації.

За винятком перелічених випадків, установлюються наступні правила, звісно, якщо договір не передбачає іншого:

• прийняття застереження іншою стороною, що домовляється, робить автора застереження учасником договору по відношенню до учасника, що прийняв застереження, якщо договір є чинним для них чи як тільки він на­буває чинності, із змінами, що внесені застереженням;

• заперечення іншою стороною, що домовляється, проти застереження не перешкоджає набуття чинності договору між автором застереження та стороною, що заперечує, якщо остання не зробить іншої заяви.

• Згідно Віденським конвенціям акт, в якому висловлюється згода дер­жави на обов’язковість для неї договору та який містить застереження, набу­ває чинності в момент, коли хоча б одна із держав, що домовляються, прийме застереження.

У п. 5 ст. 20 Віденських конвенцій говориться, що якщо мова не йде о завчасно обумовлених випадках, коли застереження забороняється, чи якщо мова йде не про засновницький акт організації та договір не передбачає інше, то застереження вважається прийнятим державою, організацією, якщо вони не викажуть заперечень проти неї до спливу 12-місячного строку. Цей період починає спливати після того, як відповідних суб’єкт був повідомлений про застереження, і до тої дати, коли він висловив свою згоду на обов’язковість договору, в залежності від того, яка з цих дат є найбільш пізньою.

174

Договірні відносини носять узгоджуваний характер. Тому результати застереження є взаємними. Ст. 21 Віденських конвенцій встановила, що за­стереження, яке діє по відношенню до іншої держави, змінює положення, до якого вона зроблена, у передбачених нею межах. Що стосується інших учас­ників, то застереження не змінюють положення договору щодо їх відносин один з одним. Згідно тієї ж статті, якщо держава, що заперечує проти засте­реження, не заперечувала проти набуття чинності між собою та державою, що зробила застереження, то положення, до який відноситься застереження, не застосовується між цими двома державами у межах сфери дії такого за­стереження.

Заява, в якій висловлюється згода із застереженням або заперечення проти застереження повинні бути зроблені у письмовій формі. Цей акти доводиться до відома як до сторін, що домовляються, так і до усіх інших учасників міжнародного договору. Робиться це через депозитарію. При за­кінченні строку на прийняття рішення щодо позиції стосовно застереження, про який ми зазначали вище, за суб’єктом презюмується мовчазне визнання застереження.

У ст. 22 Віденських конвенцій зазначено, що застереження та запере­чення проти неї можуть бути у будь-який момент зняті суб’єктами, що їх за­явили, і договір буде відновлений у цілісності, якщо, певна річ, договір не передбачає інший порядок.

Депозитарії та його функції. Реєстрація та опублікування міжна­родних договорів

Після висловлення згоди на обов’язковість договору сторони двосто­ронніх договорів здійснюють обмін текстами документів, у яких виражена так згода. Щодо багатосторонніх договорів, то для зберігання автентичного тексту договору, ратифікаційних грамот та інших документів про його при­йняття призначається депозитарій (хранитель).

Депозитарій договору може бути призначений державами, які брали участь у переговорах, або визначений у самому договорі, ним може бути одна або кілька держав, міжнародна організація або головна виконавча службова особа такої організації. Так, депозитарієм обох Віденських конвенцій, Кон­венції ООН з морського права є Генеральна Асамблея ООН.

Функції депозитарію є міжнародними за своїм характером, і при вико­нанні їх депозитарій зобов’язаний діяти неупереджено. До функцій депозита­рію відповідно до ст.ст. 77-78 Віденських конвенцій належать:

• зберігання автентичного тексту договору;

• підготовка засвідчених копій автентичного тексту і будь-яких інших текстів договору, а також надсилання їх учасникам та державам, які мають право стати учасниками договору;

• одержання підписів під договором і одержання, зберігання та інформу­вання щодо документів, оповіщень і повідомлень, які його стосуються;

• реєстрація договору в Секретаріаті ООН.

Щодо реєстрації договорів, то її проводять і інші міжнародні організації, наприклад, МОП та МАГАТЕ, але навіть у цьому випадку він усе рівно під­лягає обов’язковій реєстрації в Секретаріаті ООН. Це закріплено у ст. 102

175