§ 1. Система права міжнародних договорів

159

рухи. Нарешті, значна кількість держав по різним причинам не беруть участі в конвенціях. Для них право договорів продовжує діяти як звичаєве право.

Виключне значення для права договорів має Статут ООН, який закріпив основні принципи міжнародного права. Це положення підкреслюється в пре­амбулі Віденських конвенцій, згідно яким держави-учасники укладають їх, приймаючи до уваги принципи міжнародного права, які втілені в Статуті Ор­ганізації Об’єднаних Націй. Ці принципи мають імперативну силу. Договір, що суперечить ним, є недійсним. У ст. 102 Статуту закріплене зобов’язання усіх членів реєструвати свої договори у Секретаріаті ООН.

Важлива роль в регулювання укладення та здійснення договорів нале­жить внутрішньому праву держав. Найважливіші положення містяться в конституційному праві. Більш детальні норми формуються у практиці дер­жавних органів, у судових включно. Вважається, що галузь зовнішніх зно­син потребує м’якого регулювання. Конституційне право визначає порядок укладення договорів, компетенцію органів держави, види договорів, що під­лягають ратифікації тощо. У нових конституціях проявляються тенденції до закріплення пріоритету ратифікованих договорів по відношенню до вну­трішніх законів. Внутрішнє право впливає на формування відповідних норм міжнародного звичаєвого права. У деяких державах, наприклад в Іспанії, Мексиці, Росії, Туреччині, прийняті спеціальні закони про договори. В нашій країні це Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року, який підготовлений з урахуванням Віденських конвенцій.

Договірні відносини міжнародних організацій регулюються їх засно­вницьким актами, а також договорами, що приймаються на їх основі, які на­дають їм особливий статус. У ст. 5 Конвенції 1969 року говориться, що вона застосовується к будь-якому договору, що є засновницьким актом міжнарод­ної організації, і до будь-якого договору, який прийнятий у рамках міжнарод­ної організації, без шкоди для відповідних правил даної організації.

Договори є необхідним інструментом рішення однієї із важливіших про­блем сьогодення — збільшення керованості міжнародної системи, від чого залежить рішення інших глобальних проблем. Сьогодні важко знайти яку- небудь галузь міжнародних відносин, яка б в більшому чи меншому ступені не регулювалася договорами. Вони регулюють політичне та військове спів­робітництво, економічні та фінансові зв’язки, співробітництво у сфері на­уки, техніки, культури, захисту довкілля тощо. На підставі договорів засно­вуються та діють міжнародні організації. Велике значення набули договори з регулювання взаємодії внутрішнього права держави. Вони ж здійснюють великий вплив на це право.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів (1969 р.)

Історія міжнародних договорів сягає сивої давнини. Так, ще у XIII ст. до н. е. між царем Давнього Єгипту Рамзесом II Великим та царем Хаттуши- лем III був укладений мир, який передбачав взаємодопомогу як проти зо­внішніх ворогів, так і проти внутрішніх повстань рабів. Але незважаючи на багатовікову історію, офіційна кодифікація норм, пов’язаних із прийняттям міжнародних договорів, почалася лише у ХХ ст., та й то супроводжувалася багатьма труднощами.

160

Так, безрезультатним виявилася робота спеціально запровадженого у 1924 році Комітету експертів по прогресивній кодифікації міжнародного у рамках Ліги Націй. І це попри те, що його праця обмежувалася врегулюванням питань, пов’язаних із процедурами укладення договорів у межах роботи конференцій.

У 1928 році була прийнята Конференцією американських держав Кон­венція про міжнародні договори, яка так і не набула чинності.

Лише у 1949 році, завдяки вченим експертам — членам Комісії міжна­родного права ООН, почалася кодифікація права міжнародних договорів. Незважаючи на те, що спочатку проект статей про право договорів мав явно виражений влив британської школи права, на що одразу звернули увагу ла­тиноамериканські вчені, у 1966 вдалося прийняти кінцевий проект, який вті­лював у себе різні міжнародно-правові концепції.

Після затвердження проекту почала свою роботу Віденська конференція ООН щодо права міжнародних договорів, яка відбувалася на протязі двох сесій у 1968 і 1969 роках. Конференція проходила з гострими дискусіями. Негативно віднеслися західні держави к новаціям, що стосувалися недій­сності, припинення та призупинення дії договорів. Компромісним виявило­ся включення до Конвенції у ст. 66 обов’язкову юрисдикцію Міжнародного суду ООН стосовно спорів про недійсність договорів, які мають положення, що суперечать нормам jus cogens. Щодо заборони застосування військового, економічного чи політичного примусу була прийнята окрема Декларація.

Інші питання стосувалися права участі усіх держав в укладанні міжна­родних договорів та застережень, але й стосовно них було подолано усі роз­біжності, що привело до прийняття у 1969 році Віденської конвенції про пра­во міжнародних договорів.

Але із самого початку США досить негативно віднеслися до цієї Кон­венції. Представник цієї країни виступив з пропозицією перегляду положень Конвенції з тим, щоб розширити коло її суб’єктів від виключно держав до держав і міжнародних організацій. Це могло негативно вплинути на доку­мент, адже він міг бути значно спрощений або розглядатися ще багато часу. Тому ця пропозиція не була підтримана і Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 12 листопаду 1969 року була прийнята рекомендація Віденської конференції про наступну розробку Конвенції про міжнародні договори за участю міжнародних організацій.

Віденська конвенція 1969 року набула чинності 27 січня 1980 року. Україна приєдналася до Конвенції у 1986 році, а з 29 травня того ж року вона набула чинності для нашої держави. У тому ж році для врегулювання проце­дури укладання міжнародних договорів було підписано Віденську конвенцію між державами і міжнародними організаціями та між міжнародними органі­заціями, яка так і не набула чинності. США так і не ратифікували Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року.

Поняття договору як акта, що фіксує узгоджену волю сторін, суб’єктів, які домовляються

У ст. 2 Віденської конвенції 1969 року передбачено, що договір — це між­народна угода, укладена між державами у письмовій формі та регулюється нормами міжнародного права незалежно від того чи викладена така угода в

161

одному документі, в двох чи в кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Це офіційне визначення, однак, має певні недоліки. Адже формулюван­ня стосовно регулювання міжнародної угоди нормами міжнародного права вбачається не зовсім вдалим, у силу того, що це не відображає реальність. Дійсно, норми міжнародного права, як і в загалі норми будь-якого права, ре­гулюють певні суспільні відносини, в даному випадку з приводу укладання, виконання та припинення міжнародних договорів. Тобто більш коректним, було б визначення, що норми міжнародного права регулюють відносини, які пов’язанні з укладанням міжнародних договорів.

Також вищезгадана поза визначенням вищезгаданої конвенції залиша­ються угоди, які здійснюються в усній формі, а також між іншими ніж держа­ви суб’єктами міжнародного права. Але це не ставить такі угоди за межі сфе­ри регулювання права міжнародних договорів. Договори, які укладаються в усній формі отримали назву «джентльменських угод».

Отже, виходячи з вищевикладеного, більш вдалим визнається наступне доктринальне визначення. Міжнародний договір — це угода між суб’єктами міжнародного права в усній чи письмовій формі, укладання, дія та припинен­ня якої регулюються нормами міжнародного права.

Сутність договору зводиться до узгодження позицій суб’єктів, які до­мовляються. Тобто договір — це акт, який утворюється узгодженими волями сторін. Це означає, що він не може бути змінений в односторонньому поряд­ку без згоди на те інших сторін, які брали участь у його складанні, або при­єдналися до нього. Однак після фіксації волі сторін, реальні відносини, на регулювання яких направлений договір, не є сталими і можуть змінюватися. Але це обов’язково має бути підтверджено сторонами в явній або в мовчазній формі навіть без зміни самого тексту договору.

Але не будь-яка угода між міжнародними суб’єктами права може мати характер міжнародного договору. Деякі угоди можуть не мати юридичної сили, але водночас оперувати морально-політичними заходами впливу. Все залежить від об’єкту регулювання договору та дотримання процедур, пов’язаних із прийняттям міжнародного договору, зокрема правил його ре­єстрації тощо.

Міжнародний договір — це родове поняття, що об’єднує міжнародні уго­ди з різними назвами. Наприклад, договір, угода, конкордат, картель, пакт тощо.

Назва «договір» використовується для таких актів, що регулюють най­важливіші сфери міжнародних відносин, які звичайно підлягають ратифіка­ції; «угоди», для менш важливих відносин, які частіше за все укладаються від імені уряду або якщо однією із сторін є міжнародна міжурядова організація.

Дефініція «пакт» використовується задля того, щоб підкреслити морально-політичне значення угоди.

«Конвенція» — багатостороння угода для врегулювання проблем еконо­мічного, технічного, юридичного чи гуманітарного характеру.

«Хартія» використовується для позначення особливо урочистих актів, таких як засновницькі акти міжнародних міжурядових організацій. На­

162

приклад, англійський текст Статуту ту ООН офіційно названий «хартією» (charter).

«Статут» — це назва міжнародного договору, що засновує і регулює ді­яльність міжнародних організацій або їх органів.

«Протокол» — додаткова міжнародна угода, що змінює або доповнює основний міжнародний договір.

«Обмін нотами» — різновид угоди, назва якої відображає особливий спо­сіб його укладання.

«Компроміс» — угода між державами про передачу спору, який виник або спорів, що можуть виникнути, на розгляд міжнародного арбітражу чи суду.

«Контракт» — назва угоди щодо окремих економічних питань, звичайно між державами, взаємовідносини між якими не врегульовано.

«Конкордат» використовується, якщо стороною міжнародної угоди є Ва­тикан (про що вже згадувалося вище).

Класифікація міжнародних договорів

За критерій класифікації міжнародних договорів може братися коло учасників, за яким вирізняють двосторонні та багатосторонні. У свою чергу багатосторонні в залежності від простору дії поділяються на:

1. універсальні, тобто ті, в яких беруть участь більшість суб’єктів між­народного права та які мають світове значення;

2. регіональні, тобто ті, в яких беруть участь держави та організації пев­ного регіону, тобто чи з Європи, чи з Африки тощо;

3. локальні — угоди, в яких беруть участь обмежене коло суб’єктів, які розташовані у безпосередній близькості, наприклад, Франція та Іспанія з приводу протекторату над Андоррою;

4. партикулярні — договори, в яких беруть участь обмежено коло суб’єктів, які розташовані у різних регіонах планети, наприклад, між Украї­ною та Кубою з приводу лікування та відпочинку осіб, які постраждали вна­слідок Чорнобильської катастрофи.

Міжнародні договори можуть розрізнятися в залежності від об’єкту ре­гулювання. Це можуть бути договори, які регулюють політичні, економічні, правові питання тощо.

За можливістю участі у договорі виділяють:

1. Закриті, участь в яких обмежується тільки сторонами, які уклали до­говір.

2. Відкриті, тобто договори, до яких можуть долучитися будь-які держа­ви. Прикладом може слугувати Віденська конвенція про укладання міжна­родних договорів між державами і міжнародними організаціями та між між­народними організаціями 1986 року.

3. Напівзакриті, участь у яких інших держав повинна ухвалюватися згодою всіх учасників договору. Як правило, це статуту міжнародних організацій.

За формою міжнародні договори можуть бути усні («джентльменські угоди») чи письмові. Форма договору не впливає на його юридичну силу.

Також за терміном дії виділяють строкові та безстрокові договори. Стро­ковими можуть бути угоди про обмеження викидів в атмосферне повітря тощо. Як правило ж, міжнародні договори мають безстроковий характер.

163

Існують також класифікації договорів в залежності від змісту норм (ка­тегоричні, рекомендаційні), суб’єкту укладання (міждержавні, міжурядові, міжвідомчі), в залежності від часу укладання договорів та від характеру норм (договір, що має імперативну норму має перевагу.

За юридичним змістом норм договори поділяються на:

1. правові, які містять універсальні, загальновизнані норми;

2. контрактні, в яких фіксують поточні зобов’язання держав.

Об’єкти міжнародного договору

Об’єктом міжнародного договору є все те, з приводу чого суб’єкти міжна­родного права вступають у договірні відносини. В якості об’єкту можуть бути представлені матеріальні та нематеріальні блага, конкретні дії або утримання від дій. Право міжнародних договорів не містить будь-яких обмежень стосов­но об’єкту міжнародного договору.

Отже, об’єкт міжнародного договору — це те, до чого прагнуть сторони, що домовляються шляхом укладання угоди. Сам об’єкт можна визначити з назви або із самого контексту договору, він може бути прямо зазначений у преамбулі або у перших статтях угоди. Наприклад, об’єктом Статуту ООН є створення міжнародної організації для підтримки світового правопорядку, а об’єктом Віденської конвенції 1969 року є кодифікація існуючого права між­народних договорів тощо.

Конституція України про дію міжнародного права на території України та Закон України „Про міжнародні договори України”

До Великої Французької революції конституційне право мало виключно інтровертний характер, тобто регулювало тільки внутрішні правовідносини. Саме у Конституції Франції вперше було визначено компетенцію державних органів у сфері зовнішніх зносин.

Після Першої світової війни значну увагу міжнародному праву приділи­ли конституції Веймарської республіки, себто Німеччини (1919 р.), Австрії (1920 р.) та Іспанії (1939 р.). Після Другої світової війни з’явилася закономір­на тенденція закріплення повноважень державних органів у сфері зовнішньої політики, спочатку у конституціях Японії (1946 р.), Франції (1946 р.), Італії (1947 р.), ФРН (1949 р.) і далі у більшості держав світу.

Після створення ООН, міжнародні договори все більше стосуються не тільки зовнішніх зносин, але й внутрішніх правовідносин. Достатньо згадати про прийняття стандартів з прав людини. Отже, питанням ратифікації між­народних договорів приділяється все більша увага, а отже законодавчі органи прагнуть більше контролювати ці процеси; приймається все більше спеціалі­зованого законодавства з цих питань.

В Україні укладання міжнародних договорів регулюється:

1. Конституцією України, зокрема ч. 2 ст. 9 КУ передбачає, що будь-який договір, що суперечить КУ може бути укладений після внесення до неї змін. У п.п. 1, 3-5 Конституції зазначені функції Президента у сфері зовнішніх зносин:

• забезпечувати державну незалежність, національну безпеку та право- наступництво держави;

• представляти державу у міжнародних відносинах, здійснювати керів­ництво зовнішньополітичною діяльністю держави, вести переговори та укла­дати міжнародні угоди України;

164