гідротехнічних робіт у низов’ях Дунаю. Створені і діють інші спеціальні ор­гани. У 1985 році була прийнята Декларація про співробітництво придунай- ських держав із питань водного господарства ріки Дунай, особливо охорони його вод від забруднення. Декларація має на меті забезпечення раціонально­го використання вод Дунаю і захист ріки від забруднення.

Слід зазначити, що в зв’язку з розпадом СРСР, СФРЮ і ЧССР все біль­ше актуалізується питання про перегляд Конвенції 1948 року і можливі змі­ни членства в Дунайській комісії.

§ 8. Територіальні спори і претензії

Питання території в міжнародних відносинах традиційно, були предме­том суперечностей між державами.

Передусім необхідно розкрити питання про кваліфікацію суперечностей між державами відповідно до міжнародного права. Всі суперечності міжна­родне право поділяє на: міжнародну ситуацію, міжнародний спір та міжна­родний конфлікт. Названі категорії відповідають певним стадіям взаємовід­носин між сторонами залежно від їхнього розуміння обсягу порушених прав та інтересів, позиції щодо предмета суперечностей ата інтенсивності недруж­ньої поведінки.

Початковою стадією виступає міжнародна ситуація. Правова природа цього явища свідчить, що між сторонами існує винятково непорозуміння з того чи іншого об’єкта міжнародного права: поведінка однієї із сторін відхи­ляється від усталених стандартів, є нетрадиційною, не характерною і проти­лежна сторона допускає, що може статися порушення чи буд-яке інше пося­гання на її інтереси. Істотною умовою міжнародної ситуації є те, що жодна із сторін не переконана в наявності факту посягання на її права та інтереси. Як наслідок, сторона, на права та інтереси якої може бути здійснене посягання, намагається з’ясувати всі обставини ситуації та вжити заходів для забезпе­чення захисту суверенних прав та інтересів.

Міжнародний спір, на відміну від міжнародної ситуації, має іншу право­ву природу. Процесуально міжнародний спір є наступною стадією міжнарод­них суперечностей: сторони вже переконані у наявності факту посягання на суверенні права та інтереси. Якщо, в міжнародній ситуації сторони намага­ються лише встановити факт посягання, то у випадку виникнення міжнарод­ного спору — захистити порушені права. Саме це робить міжнародний спір (у тому числі територіальний) суттєвішим для міжнародних відносин, оскільки бажання виправити ситуацію з боку потерпілої держави може суттєво впли­нути на мир і міжнародну безпеку. Міжнародне право допускає лише мирне врегулювання міжнародних спорів.

На особливу увагу заслуговує питання встановлення меж міжнародно­го спору і міжнародного конфлікту. Це передусім зумовлено тим, що в науці міжнародного права немає єдиних підходів до кваліфікації міжнародного кон­флікту. Дослідники схиляються до класифікації двох категорій: міжнародний конфлікт як складова врегулювання міжнародних спорів пов’язана із недруж­німи актами обмежувального або примусового характеру, з одного боку і між­народний конфлікт із застосуванням або погрозою силою — з іншого.

154

Територіальні спори є достатньо важливою проблемою. Вони зачіпають життєво важливий елемент держави, її територію, можливо саме тому тери­торіальні спори досить часто переростають у небезпечні військові конфлікти. У таких конфліктах кожна із сторін посилається на свої права у сфері самоо­борони, недоторканності території тощо. Звичайно, в однієї зі сторін ці права удавані по відношенню до певної території. Встановлення цього останнього факту має суттєве значення для визначення правомірності дій тієї чи іншої сторони. А для цього, в свою чергу, провідне значення має правильна оцінка територіального спору, що допомагає третій стороні (державам, міжнарод­ним організаціям) визначити правильне відношення до сторін, між якими виник спір територіального характеру.

Територіальний спір — це спір між державами з приводу юридичної при­належності певної території.

Суб’єктами територіального спору можуть бути тільки держави. Спір між індивідом та державою не ставить питання про державну приналежність території і через це не є територіальним спором. Також не є територіальним спором боротьба нації за здійснення права на самовизначення та створення незалежної держави на певній території. (Хоча деякі вчені дотримуються іншої точки зору, зокрема Буткевич.) Оскільки міжнародні організації не мають власної території, вони також не можуть бути суб’єктами територіаль­ного спору.

Зовсім інша справа з односторонніми територіальними претензіями. Держава, яка висуває претензію на певну частину території іншої держави, не оспорює суверенітет даної держави над певною територією. Тобто не під­дає сумніву юридичну приналежність певної території даній державі, проте вважає, за якими — не будь підставами, справедливими чи несправедливими, що ця територія має належати їй.

Оскільки кожна сторона в територіальному спорі стверджує, що володіє суверенітетом над певною територією, то кожна сторона повинна його здій­снювати над цією територією в більшій або меншій мірі, у минулому чи в теперішньому. Згідно із практикою Міжнародного Суду ООН, який вирішив низку територіальних спорів, до актів що свідчать про здійснення суверені­тету в першу чергу належить низка державних функцій, серед цих функцій перевага віддається здійсненню цивільної та кримінальної юрисдикції, орга­нізації та здійсненню місцевої адміністрації. Акти недержавного характеру, зокрема наприклад рибальство, будівництво будинків окремими приватними особами, не мають суттєвого значення, проте в даному випадку багато чого залежить від обставин.

Інакше розгортаються події навколо території, на яку держава претендує, не оспорюючи її юридичної приналежності в даний час, проте вважаючи, що ця приналежність повинна бути по певним причинам змінена. Оскільки пи­тання про суверенітет над даною територією зрозуміле (він безперечно нале­жить певній державі), то держава-претендент не здійснює ніяких державних функцій або інших відповідних актів щодо території, на яку претендує.

Територіальний спір може бути передано для вирішення до Міжнарод­ного Суду чи арбітражу, який встановлює на чиїй стороні право, й таким шляхом вирішує питання приналежності даної території. Проте ніякий суд

155

чи арбітраж не може вирішувати питання про те, щоб певна територія, що юридично належить одній державі, була передана іншій державі. Інша спра­ва, якщо оспорюється сама юридична приналежність території.

Від територіального спору слід відрізняти прикордонний конфлікт. Останній полягає в порушенні кордону, перестрілці через кордон тощо. Те­риторіальний спір нерідко супроводжують прикордонні конфлікти та інци­денти, але останні самі собою не означають наявність територіального спору.

Питання територіальних спорів та конфліктів має велику історію. Варто було одній державі захопити територію іншої, як остання розпочинала готува­ти війну за повернення своїх територій. Таким чином, за одним територіальним загарбанням нерідко йшла ціла низка воєн за розподіл, перерозподіл земель.

Багаторазові переходи певних територій від однієї держави до іншої до­сить часто призводили до того, що кожна із сторін вважала дану територію власною. Багато з подібних спорів залишаються не вирішеними і сьогодні. Іс­нують десятки районів, приналежність яких тією чи іншою державою оскар­жується, і в цих районах нерідко виникають небезпечні збройні конфлікти.

Територіальні проблеми України

Україна - Румунія. Румунія неодноразово намагалася висунути терито­ріальні претензії до України. В 1991 р. парламент Румунії зробив з цього при­воду офіційну заяву Про пакт Ріббентропа — Молотова і його наслідки для Румунії», в якій фактично було висунуто територіальні претензії до Украї­ни. Мова йшла про Північну Буковину та Подунав’я (Бессарабію). Верховна Рада Української РСР у своїй заяві від 5 липня 1991 р. тоді рішуче заявила, що Українська РСР відкидає будь-які претензії на її землі, звідки й від кого б такі претензії не виходили.

Тривалу історію має питання розмежування меж континентального шельфу України та Румунії в Чорному морі. У вересні 2008 р. у Міжнарод­ному суді в Гаазі розпочався процес щодо острова Зміїний. Офіційний Буха­рест не ставив під сумнів право Києва на Зміїний, Румунія лише наполягала на тому, що Зміїний — це скеля.

Питання про розмежування шельфу між Румунією та Україною залиши­лося відкритим ще при підписанні українсько-румунського Договору про від­носини добросусідства і співробітництва, який було укладено 2 червня 1997 року в Констанці. Згадку про спір включили у додатковий лист-протокол, підписаний двома главами МЗС.

3 лютого 2009 року в Гаазі було оголошено рішення Міжнародного суду в справі спору України та Румунії про розподіл Чорноморського шельфу.

Рішенням Міжнародного суду ООН у справі щодо делімітації морських просторів у Чорному морі:

• визначено координати точок лінії розмежування В(м)ЕЗ та континен­тального шельфу України та Румунії у Чорному морі;

• визначено статус о. Зміїний — як острова, але, оскільки він віддалений від материкової території, не враховано його вплив на формування лінії роз­межування;

• підтверджено належність о. Зміїний Україні та існування територіаль­ного моря України (12 морських миль) навколо нього;

156

• визначено, що острів Зміїний не дає підстав для поширення В(м)ЕЗ України за межі, визначені встановленою Міжнародним судом серединної лінії.

В результаті Румунія отримала 79,34% спірних територій Чорномор­ського шельфу, а разом з ними і запаси нафти й газу

Україна - Російська Федерація. Час від часу з боку деяких представни­ків Росії ставиться під сумнів питання територіальної цілісності і недоторкан­ності України, а саме статус Автономної Республіки Крим та м. Севастополя. Відповідною до ст. 134 Конституції України Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою частиною України, згідно ж із ст. 133 Конституції України місто Севастополь входить до складу України та має спеціальний статус. Особливо гостро ця проблема мала місце в перші роки незалежності України, коли органи державної влади РФ намагалися переглянути прина­лежність Україні Криму та Севастополя.

Яскравими прикладами цього можуть послужити, зокрема наступні при­клади:

• 23 січня 1992 р. Верховна Рада Російської Федерації прийняла поста­нову, в якій доручила комітетам Верховної Ради Російської Федерації разом з Міністерством закордонних справ Росії розглянути питання про конституційність рішень 1954 року щодо передачі Кримської об­ласті зі складу РРФСР до складу УРСР і звернулась до Верховної Ради України з пропозицією також розглянути це питання. Верховна Рада України розцінила такі дії як такі, що можуть дестабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Україні і Росії.

• 21 травня 1992 року Верховна Рада Російської Федерації ухвалила Постанову «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році», пунктом 1 якої Постанову Президії Верховної Ради РРФСР від 5 лю­того 1954 року «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР» було визнано як таку, що «не має юридичної сили з моменту прийняття».

• 5 грудня 1992 р. VII з’їзд народних депутатів Російської Федерації на своєму засіданні прийняв рішення, яким доручив Верховній Раді Російської Федерації розглянути питання про статус міста Севасто­поль.

Позитивним надбанням української дипломатичної служби та часу є принаймні те, що сьогодні офіційно Москва не висуває ніяких територіаль­них претензій до України. Хоча з вуст окремих російських політиків та висо- копосадовців прожувжують лунати заклики до перегляду кордонів із Укра­їною.

Конфлікт навколо острова Тузла. Конфлікт був спричинений спору­дженням Росією дамби в Керченській протоці від Таманського півострова до острову Тузла. На думку деяких аналітиків, метою конфлікту було вчинен­ня тиску на Україну стосовно делімітації кордону в Керченській протоці та Азовському морі. У вересні 2003 року від російської станиці Тамань Темрюк-

157

ського району Краснодарського краю у напрямку до острова Тузла почали насипати греблю з метою з’єднання її з російським берегом. Працюючи у три зміни, будівельники споруджували по 150 метрів греблі на день. Перемовини почались після того, як будівельники досягли українського прикордонного пантону.

Верховна Рада України на поведінку російської сторони 23 жовтня

2003. р. прийняла постанову «Про усунення загрози теритріальної цілісності України, що виникла внаслідок будівництва Російською Федерацією дамби в Керченській протоці». У документі поведінка Росії названа недружнім ак­том, а проведення навчань прикордонних військ України підтвердили намір нашої держави захищати цю територію і не допустити приєднання до РФ. Того ж дня будівництво дамби було зупинено, між українськими прикор­донниками і російськими будівельниками залишалося близько 100 метрів. В листопаді 2003 прем’єр-міністри Росії і України домовились про припинен­ня подальшого будівництва дамби. А в липні 2005 р. Російська Федерація визнала, що о. Тузла та води навколо неї належать Україні.

В 2003 році було підписано Договір між Україною та Російською Фе­дерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керчен­ської протоки, який у квітні 2004 року ратифіковано Верховною Радою України та Державною Думою Російської Федерації. Переговорний про­цес щодо розмежування Азовського і Чорного морів та Керченської про­токи триває.

Проведено 31 раунд переговорів. Переговори проводяться у форматі ро­боти Підкомісії з Азово-Керченського врегулювання Підкомітету з міжна­родного співробітництва Українсько-Російської міждержавної комісії.

На сьогоднішній день існують різні підходи сторін до питань розмеж­ування Азовського, Чорного морів та Керченської протоки.

Найбільші розбіжності пов’язані із небажанням російської сторони ви­знати колишній адміністративний кордон між колишніми УРСР та РСФСР як державний кордон між Україною і Російською Федерацією .

158