тереси в Арктиці, тому повинна брати активну участь у діяльності Арктичної Ради й у справі створення нового правового режиму для цього регіону, який би враховував і неї законні інтереси.

§ 6. Міжнародно-правовий режим Антарктики

Антарктика — анти—Арктика, полярна область на протилежній від Арк­тики південній частині земної кулі. Вона розташована навколо Південного полюсу та охоплює материк Антарктида з прилеглими шельфовими льодови­ками та островами Атлантичного, Індійського та Тихого океанів (так звано­го Південного, або Антарктичного океану³) Антарктика володіє специфічним комплексом природних умов, які відрізняють її від інших фізико-географічних районів Землі. В наукових колах висловлювалися різноманітні точки зору від­носно того, що брати за географічну межу Антарктики. Більшість вчених вва­жають, що північною межею Антарктики є лінія антарктичної конвергенції — смуга злиття холодних антарктичних вод з водами помірних широт.

Серцем Антарктики є материк Антарктида. Його площа складає 13975 км². Антарктида — це найвищий материк на планеті. Середня її висота більше

1999. м. В центральній частині крижаний покрив піднімається до 4000 м. Ра­зом з тим і розміри, і висота південного материка були б значно менші, якби на ньому не було криги.

Антарктида є найхолоднішим із усіх материків. На станції Восток 21 липня 1983 р. було зареєстровано абсолютний мінімум температури для всієї планети, який склав —89,2°С.

Територіальні претензії (зазіхання) в Антарктиці

Початок висування односторонніх територіальних зазіхань (посягань) на антарктичні території поклала Англія, королівським указом Едуарда VII від 21 липня 1908р. Вона ж першою спробувала реалізувати свої домагання в Антарктиці шляхом секторального поділу, під яким розуміється розповсю­дження державою суверенітету на всі землі у межах оголошеного сектору, вершиною якого є полюс, бічними гранями — визначені меридіани, а осно­вою — конкретна широта або, як в Арктиці, узбережжя держави. 28 берез­ня 1917р. королівським указом Георга V Англія ще більше розширила межі власних домагань в Антарктиці.

В поданому в 1984 р. у відповідь на запит Генерального секретаря ООН документі, що викладає позицію Англії з питань Антарктики, стверджуєть­ся, що Сполучене Королівство було першою державою, яка розпочала дослі­джувати Антарктику, організувавши в 1772-1775 роках експедицію капітана Кука, поділила з Росією пальму першості в справі відкриття Антарктичного континенту, першою заявила про володіння антарктичними землями, пер­

³ У 2000 р. Міжнародна гідрографічна організація (МГО) виділила Південний океан зі складу Атлантичного, Індійського та Тихого. Межі між трьома океанами вель­ми умовні, в той же час води, прилеглі до Антарктиди, мають свою специфіку. МГО прийняла межею Південного океану зону Договору про Антарктику (район на південь від 60 паралелі південної широти).

145

шою вирішила врегулювати діяльність в Антарктиці, заявивши суверенні права на територію.

Правові підстави територіальних посягань (зазіхань) в Антарктиці Ан­глії, Нової Зеландії, Австралії, Франції, Норвегії, Аргентини та Чилі неодна­кові. Ці країни використовують посилання на право першовідкривача, оку­пацію, правонаступництво, принцип uti possidetis, офіційні акти про набуття прав володіння, виконання адміністративних актів, здійснення юрисдикції, секторальний підхід, географічну близькість, геологічну схожість тощо.

Для європейських держав, а також в певною мірою Австралії та Новій Зеландії характерні посилання на право першовідкривача тих або інших ан­тарктичних районів, проведення протягом тривалого часу серйозних науко­вих досліджень і як наслідок — на часткову окупацію.

Франція та Норвегія обґрунтовують свої права на антарктичні землі від­криттям та дослідженням об’єктів цих домагань відповідно французькими та норвезькими громадянами; Австралія — відкриттями в ХІХ ст. англійських, а в ХХ ст. — австралійських мореплавців. Нова Зеландія також посилається на англійські експедиції. Окрім того австралійці та новозеландці в якості під­став своїх домагань висувають докази про економічну, стратегічну та еколо­гічну значимість для їхніх країн відповідних антарктичних територій через те, що вони знаходяться порівняно близько до Австралії та Нової Зеландії.

Південноамериканські країни — Аргентина та Чилі — більше посила­ються на географічну близькість та геологічну подібність. Антарктиди з їх континентом, ефективну окупацію територій, їх економічну та стратегічну важливість для обох країн.

Доктрина міжнародного права про правовий статус Антарктики

В науці міжнародного права не існує єдності поглядів відносно право­вого положення Антарктики.

1. Англійські юристи Лоуренс та Хіггінс висловлювали точку зору, що антарктичні землі необхідно розглядати в якості res nullius (terra nullius)

• нічийної речі (землі), яка нікому не належить, тобто не перебуває під су­веренітетом якої-небудь держави і тому відкрита для експлуатації кожним. Концепція res nullius стосовно Антарктики може розумітися подвійно:

а) з однієї сторони, землі, які розглядаються як res nullius, можуть стати об’єктом проголошення над ними суверенітету шляхом їх окупації;

б) з іншого боку, якщо жодна держава не змогла набути на ці землі пра­ва, то вони подібно мінеральним ресурсам глибоководних районів морського дна будуть відкриті для вільної експлуатації.

2. На противагу концепції res nullius висуваються ствердження про те що, Антарктику слід розглядати як res communis — спільну власність для всіх держав і тому не підлягає привласненню.

Деякі юристи, які є прихильниками концепції загальної спадщини люд­ства, витлумачують це положення як рівнозначне визнання Антарктики спільною власністю усього людства. Відповідно мається на увазі, що викорис­тання Антарктики та її ресурсів повинне здійснюватися лише з санкції усього людства. Інша група юристів, вважають що res communis стосовно Антарктики означає лише спільне користування всіма державами, а не спільну власність.

146

Обидва поняття мають спільну рису. Вони виключають привласнення району однією або кількома державами. Res communis має на увазі вільний доступ всіх держав до району та його ресурсів.

3. Розглядаючи Антарктику як район, що не знаходиться під юрисдикці­єю якої-небудь держави, низка правників дотримуються точки зору, що через її значимість для всього людства з точки зору екології, важливості її міне­ральних та живих ресурсів, необхідності забезпечення міжнародного миру та безпеки цей район необхідно розглядати як загальну спадщину людства. Концепція загальної спадщини людства передбачає, що доступ до ресурсів має бути предметом міжнародного регулювання шляхом створення універ­сальної міжнародної організації із участю всіх держав. На дану організацію покладають контроль та регулювання використання ресурсів.

4. Існує й ще одна теорія, яка достатньо своєрідно вирішує проблему територіальних посягань в Антарктиці та використання її мінеральних ре­сурсів. Мова йде про оголошення Антарктики Всесвітнім парком (заповідни­ком). Прихильники цієї ідеї плекають надії, що виключивши назавжди пер­спективу розробки антарктичних ресурсів, вони ліквідують джерело спору навколо територіальних посягань.

Договір про Антарктику

Договір про Антарктику було підписано 1 грудня 1959 р. у Вашингто­ні дванадцятьма державами, вчені яких активно проводили дослідження на території Антарктики та навколо неї протягом Міжнародного геофізичного року 1957-58 рр. Договір набув чинності в 1961 р., і з тих пір до нього приєд­налося багато інших держав. На сьогодні сторонами Договору є 47 країн. 17 вересня 1992 р. Верховна Радою України прийняла Постанову «Про приєд­нання України до Договору про Антарктику 1959 року». Договір набув чин­ності для України з 28 жовтня 1992 р.

До важливих положень Договору можна віднести наступне:

1. Відповідно до положень ст. І договору «Антарктика використовується тільки в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі, як створення військових баз i укріплень, проведення військо­вих маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї».

Таким чином, Антарктика перетворена в район нашої планети, де діють режими немілітаризації та нейтралізації. Вперше за всю історію цілий конти­нент та прилеглі до нього території були оголошені зоною миру міжнародно­го співробітництва.

2. Свобода наукових досліджень в Антарктиці і співробітництво з цією метою, а також обмін даними й результатами наукових спостережень в Ан­тарктиці й забезпечується вільний доступ до них (ст. ІІ—III ).

3. Оголошення Антарктики без’ядерною зоною. В ct.V Договору зазна­чено, що «будь-які ядерні вибухи в Антарктиці і видалення в цьому районі радіоактивних матеріалів забороняються». Була створена перша в світі ефек­тивно функціонуюча без’ядерна зона, територія вільна від ядерної зброї.

Серед держав, що підписали Договір, було сім країн — Аргентина, Ав­стралія, Чилі, Франція, Нова Зеландія, Норвегія й Велика Британія — у яких були територіальні претензії, причому в деяких випадках на ті самі території.

147

США та Росія, зберігають за собою «основи для претензії». Усі позиції одно­значно захищаються в ст. IV, що зберігає статус кво:

«Ніякі дії або діяльність, що мають місце, поки цей Договір залишається чинним, не створюють основи для заяви, підтримання або заперечення будь- якої претензії на територіальний суверенітет в Антарктиці і не створюють ні­яких прав суверенітету в Антарктиці. Ніяка нова претензія або розширення існуючої претензії на територіальний суверенітет в Антарктиці не заявляєть­ся, поки цей Договір залишається чинним».

З метою сприяння виконанню завдань Договору й забезпечення дотри­мання його положень, «усі райони Антарктики, включаючи всі станції, уста­новки й устаткування в цих районах ... завжди відкриті для інспекції будь- якими спостерігачами...» ( ст. VII)

Система Договору про Антарктику

Договір про Антарктику є основою низки суміжних угод, які разом із за­ходами, вжитими в рамках Договору про Антарктику і суміжних угод, нерід­ко називаються Системою Договору про Антарктику.

До інших угод, що становлять цю систему, належать:

1. Протоколу про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику (Мадрид, 1991)

2. Конвенція про збереження тюленів Антарктики (КОАТ, Лондон, 1972)

3. Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики (АНТКОМ, Канберра, 1980)

Незважаючи на те, що КОАТ і АНТКОМ є самостійними угодами, вони містять положення, що накладають на сторони цих угод зобов’язання, викла­дені в основних частинах Договору про Антарктику, таких, як ст. IV, що сто­сується правового статусу територіальних претензій. Протокол про охорону навколишнього середовища відкритий для приєднання тільки для сторін До­говору про Антарктику

Протокол про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику

Протокол про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику було підписано в Мадриді 4 жовтня 1991 р. і набув чинності в 1998 р. Він визначає Антарктику як «природний заповідник, призначений для миру й науки», і встановлює основні принципи, застосовні до діяльнос­ті людини в Антарктиці, а в ст. 7 забороняє будь-яку діяльність, пов’язану

з мінеральними ресурсами Антарктики, за винятком наукових досліджень. До 2048 р. Протокол може бути змінений тільки при одностайній ухвалі всіх Консультативних Сторін Договору про Антарктику. Крім того, заборона на діяльність, пов’язану з мінеральними ресурсами, не може бути знята доти, поки не набуде чинності юридично обов’язковий режим, що регулює освоєн­ня мінеральних ресурсів Антарктики (ст. 25.5).

В 1998 р., у рік набрання чинності Протоколом про охорону навколиш­нього середовища до Договору про Антарктику, був створений Комітет з охорони навколишнього середовища (КООС). Засідання КООС звичайно проводяться одночасно із КСДА для розв’язку питань, пов’язаних з охоро­

148

ною й раціональним використанням навколишнього середовища, і надання рекомендацій КНДА.

22 лютого 2001 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про приєднан­ня України до Протоколу про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику», а 24 червня 2001 р. Протокол набрав чинності щодо України.

Суміжні угоди

1. Конвенція про збереження тюленів Антарктики (КОАТ)

На початку 19-го ст. промисел тюленів був одним з основних видів гос­подарської діяльності, і до 1820-м рокам чисельність популяцій антарктич­них тюленів істотно скоротилася. Перший природоохоронний режим, що розповсюджувався на всю територію Антарктики, був створений Погодже­ними заходами щодо збереження антарктичної фауни й флори, прийнятими на КНДА в 1964р. Згодом Консультативні сторони розробили Конвенцію про збереження тюленів Антарктики (КОАТ), яка була підписана в Лондоні в 1972 р. і набула чинності в 1978 р.

Україна не є учасником Конвенції про збереження тюленів Антарктики (КОАТ).

2. Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики (АНТКОМ)

Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики (АНТКОМ) була підписано в Канберрі 20 травня 1980 р. і набула чинності в 1982 р. Вона передбачає збереження й раціональне використання крилю, плавникових риб і інших морських живих ресурсів у районі застосування Конвенції. Район застосування Конвенції не повністю збігається з районом дії Договору про Антарктику; Договір поширюється на територію південні­ше 60-ї паралелі південної широти, а в район застосування Конвенції вхо­дить також район, що перебуває між цією паралеллю та лінією антарктичної конвергенції. Важливою особливістю АНТКОМ є її екосистемний підхід до збереження, що вимагає обліку впливів на екосистему в процесі регулюван­ня промислу морських ресурсів.

4. лютого 1994 р. Верховна Рада України прийняла Постанову «Про участь України у Конвенції про збереження морських живих ресурсів Ан­тарктики 1980 року»

Наради

Щороку дванадцять сторін, що спочатку підписали Договір, і ті сторо­ни, які проявляють свою зацікавленість в Антарктиці «проведенням там іс­тотної науково-дослідної діяльності» — Консультативними сторонами — зу­стрічаються «з метою обміну інформацією, взаємних консультацій з питань Антарктики, що становлять спільний інтерес, а також розробки, розгляду й рекомендації своїм урядам заходів, що сприяють здійсненню принципів і ці­лей даного Договору»(ст. IX). Це Консультативна нарада за договором про Антарктику (КНДА).

Крім чергових Консультативних нарад і засідань КООС, Консультатив­ні сторони також скликають Спеціальні консультативні наради за договором про Антарктику й Наради експертів для розгляду конкретних проблем.

149

Консультативна нарада за договором про Антарктику (КНДА)

3. 1961 по 1994 р.р. КНДА, як правило, скликалися раз у два роки, однак з 1994 р. Наради проводяться щорічно. КНДА проводять Консультативні сторо­ни за абеткою назв країн англійською мовою. З 2 по 13 червня 2008р. в м. Києві проходила ХХХІ Консультативна нарада за договором про Антарктику.

На нараді присутні представники:

1. Консультативних сторін.

2. Спостерігачів — у цей час це Науковий комітет з антарктичних до­сліджень (SCAR), Комісія зі збереження морських живих ресурсів Антарк­тики (АНТКОМ) і Рада керуючих національних антарктичних програм (COMNAP)

3. Запрошених Експертів, таких, як Коаліція по Антарктиці й Південно­му океану та Міжнародна асоціація антарктичних туристичних операторів.

3. червня 2004 р. Українська держава отримала статус консультативної сторони.

Заходи, Рішення та Резолюції, які ухвалюються на КНДА методом кон­сенсусу, запроваджують у життя принципи Договору про Антарктику та Про­токолу про охорону навколишнього середовища й містять правила й керівни­цтва для керування районом Договору про Антарктику й роботи КНДА.

Тільки Консультативні сторони беруть участь у прийнятті розв’язків. Однак інші учасники наради, можуть брати участь у дискусіях.

Секретаріат Договору про Антарктику

Договір про Антарктику не мав ніякого постійного органа аж до 1 верес­ня 2004 р., коли був створений Секретаріат Договору про Антарктику, що базується в Буенос-Айресі (Аргентина).

Під керівництвом КНДА Секретаріат виконує наступні завдання:

• Сприяння в проведенні щорічних Консультативних нарад за догово­ром про Антарктику (КНДА) і засідань Комітету з охорони навко­лишнього середовища (КООС)

• Сприяння в здійсненні обміну інформацією між сторонами відповід­но до вимог Договору й Протоколу

• Збір, зберігання й поширення документів КНДА

• Надання й поширення інформації про систему Договору про Антарк­тику й діяльності в Антарктиці.

Україна та Антарктика

У 1992 р. Росія оголосила себе правонаступницею антарктичних станцій колишнього Радянського Союзу і відмовила Україні в передачі однієї із них. Упродовж лютого-серпня 1992 р. направлено ряд ініціативних листів вче­них і спеціалістів, звернень установ і організацій до державних органів щодо необхідності відновлення і продовження Україною діяльності в Антарктиці. 3 липня 1992 р. Президент України Л. Кучма видав указ про участь України в дослідженнях Антарктики. У вересні 1992 р. Парламент України схвалив документи про приєднання України до Антарктичного договору, а 26 жовтня 1993 р. утворено Центр антарктичних досліджень (згодом — Український ан­тарктичний центр).

150