Територія, на якій певна держава здійснює суверенітет та претендує на її придбання за давниною володіння, юридичне належить іншій державі. Су­часна практика майже не має справи з апеляцією до давнини володіння, що не виключає можливості використання цієї підстави для вирішення терито­ріального спору.

§ 5. Міжнародно-правовий режим Арктики

Арктика — це північна полярна область Землі, що включає окраїни ма­териків Євразії та Північної Америки, майже весь Північний Льодовитий океан з островами (крім прибережних островів Норвегії), а також прилеглі частини Атлантичного та Тихого океанів. Дотепер у географічній та юридич­ній науці немає загальновизнаного визначення цього поняття. Дискусійним залишається питання про південну межу Арктики, хоча багато вчених схиль­ні вважати, що нею є північне полярне коло. Інші ж науковці дотримуються думки, що південна межа Арктики співпадає з південною межею зони тун­дри.

Арктичний регіон із сушею й водними просторами за своїми кліматич­ними, і в першу чергу, льодовими умовами значно відрізняється від інших частин Світового океану. Крижаний покрив, перекриває акваторію арктич­них морів більше трьохсот днів у році й робить ці води недоступними для звичайного плавання.

На сьогоднішній день всі відомі (відкриті) сухопутні утворення в Арк­тиці підпорядковані суверенітету тій чи іншій з держав, що межують із Пів­нічним Льодовитим океаном — Росії, Данії (Гренландія), Канаді, Норвегії (Шпіцберген) і США. До країн, що мають історичні інтереси в даному регі­оні, та які межують із ним, відносять Фінляндію, Швецію та Ісландію. При­чому Фінляндія з передачею Радянському Союзу району Печенги (Петсамо) втратила вихід до Північного Льодовитого океану. Ісландія визначає всю територію країни як таку, що входить до арктичної зони, але претензій на власний арктичний сектор не пред’являє.

Правовий статус Арктики формувався протягом тривалого часу, процес його розвитку триває й понині. У цей час правовий режим Арктики базуєть­ся на нормах міжнародного права й національного законодавства арктичних держав (Данії, Ісландії, Канади, Норвегії, Росії, США, Фінляндії, Швеції). В Арктиці діють ряд універсальних конвенцій (Конвенція ООН з морського права 1982 р., Чиказька конвенція про цивільну авіацію 1944 р., Договір про заборону випробувань ядерної зброї в трьох середовищах 1963 р. і ін.); одна регіональна конвенція — Угода про збереження білих ведмедів 1973 р. Однак, на відміну від Антарктики, не існує міжнародно-правового акту, що визначає статус арктичного регіону в цілому.

Початок ефективного освоєння північних просторів на межі ХІХ—ХХ століть привів до виникнення територіальних спорів про приналежність арк­тичних островів (архіпелаг Шпіцберген), а пізніше — до спроб деяких при- арктичних держав проголосити суверенітет над значними просторами Арк­тики шляхом створення так званих полярних секторів. Канада в 1921 році офіційно нотифікувала Данію про те, що всі землі й острови до Півночі від

142

канадської континентальної частини підпадають під суверенітет Канади. Ко­ролівський указ від 1926 року в додаток до Акта про північно-західні терито­рії Канади встановив правило, відповідно до якого іноземні громадяни, які бажають відвідати сухопутні райони, що прилягають до узбережжя Канади в Арктиці, повинні спочатку отримати на це дозвіл канадської влади.

Канада й Росія, що володіють найбільш великими арктичними територі­ями, дотримуються секторальної системи захисту своїх інтересів у цьому ре­гіоні. Її ініціатором виступив в 1907 р. канадський сенатор П. Пуар’є. 1 червня 1925 р. Канада вперше закріпила цю ініціативу на законодавчому рівні шля­хом прийняття доповнення до Закону про північно-західні території. Після цього Канада прийняла ряд законодавчих актів у відношенні своїх арктичних територій, які базувалися на секторальній концепції. Відповідно до положень канадського законодавства суверенітет Канади поширюється на землі й ост­рови, розташовані в межах сектори, вершиною якого є Північний полюс, а сто­ронами — меридіани 60° і 141° з.д. У законодавстві нічого не говориться про претензії Канади на морські простори в межах сектора. Однак деякі канадські політики і юристи стали тлумачити зазначені положення законодавства зна­чно ширше, тобто поширювати їх на морську територію, що зустріло протидію США та інших держав. Для захисту своїх інтересів Канада 17 липня 1970 р. прийняла закон про запобігання забруднення арктичних вод. Чинність закону поширюється на морські води шириною 100 миль у межах канадського сек­тора. Прийняття закону не зменшило тертя між Канадою й США відносно статусу канадських арктичних вод, які зберігаються й понині.

Правовий режим Північного Льодовитого океану та прибережних морів

Проблема Північного Льодовитого океану виводиться з різниці підходів до визначення цієї ділянки земної кулі .

З однієї сторони він може розглядатися як відкрите море з усіма міжнародно-правовими наслідками, що випливають із цього розуміння.

З іншої сторони, Північний Льодовитий океан у своїй значній частині являє собою крижану (льодову) поверхню, а тому може розглядатися як осо­бливий різновид державної території прилеглих країн, які розділили океан на полярні сектори, а всі землі та острови, а також льодові поверхні, що зна­ходяться в межах полярного сектора тієї чи іншої країни, входять до складу державної території.

Морські простори становлять переважну частину арктичного регіону, і їх правовий режим у цілому визначається принципами й нормами міжнарод­ного права, що відносяться до Світового океану й закріпленими Женевських конвенціях по морському праві 1958 р. і Конвенції 1982 р.

Конвенція 1982 р., ст. 234, надає приарктичним державам право при­ймати закони й правила в покритих льодом протягом більшої частини року районах 200-мильної виключної економічної зони, спрямовані на захист мор­ського середовища.

Відповідно до Конвенції прибережні держави мають право приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил із запобі­гання, скорочення і збереження під контролем забруднення морського серед­

143

овища із суден у покритих льодами районах у межах виключної економічної зони. У районі Арктики встановлене вільне судноплавство, крім того, можли­ві стоянки військових підводних кораблів, що мають ядерну зброю.

Важлива роль у життєдіяльності СРСР, а тепер Росії належить Північно­му морському шляху (СМП), що довгий час уважався національною водною магістраллю, закритої для міжнародного судноплавства. Це було пов’язано із проблемами холодної війни. Її закінчення сприяло відкриттю в 1991 р. СМП для міжнародного судноплавства. Проте Північний морський шлях переду­сім залишається головною національною комунікацією Росії.

Арктична Рада

Арктична рада — міжнародна регіональна організація, покликана спри­яти співробітництву в галузі охорони навколишнього середовища й забезпе­чення сталого розвитку приполярних районів.

В 1989 році з ініціативи Фінляндії вісім приарктичних країн — СРСР (пізніше його місце перейшло до Росії), США, Канада, Данія, Норвегія, Шве­ція, Фінляндія й Ісландія — почали об’єднувати зусилля для захисту унікаль­ної природи північної полярної зони.

16 вересня 1993 р. Міністри Арктичних країн підписали Нуукську Де­кларацію про навколишнє середовище та розвиток в Арктиці (Гренландія, Данія). У ході реалізації цієї програми виникли передумови для більш тісно­го співробітництва, яке завершилося створенням Арктичної ради. Деклара­ція про створення Арктичної ради була підписано 19 вересня 1996 р. в Оттаві (Канада) представниками восьми арктичних держав: Данії, Ісландії, Канади, Норвегії, Росії, США, Фінляндії й Швеції.

Завдання Арктичної Ради: здійснення співробітництва, координації й взаємодії арктичних держав при активній участі корінних народів Пів­ночі й інших жителів Арктики з загальноарктичних питаннях; контроль і координація по виконанню екологічних програм; розробка, координація і контроль за виконанням програм стійкого розвитку; поширення інформа­ції, заохочення інтересу й освітніх ініціатив з питань, зв’язаних з Аркти­кою.

У Декларації відзначається, що Арктична Рада не буде займатися про­блемами військової безпеки й демілітаризації Арктики, незважаючи на те що спочатку ця область планувалася як одна із пріоритетних у його діяльності. Пояснюється це тим, що Арктика є одним із самих мілітаризованих і ядерних регіонів Землі. Корінні народи Півночі, неурядові організації, наукові цен­три, громадськість північних країн наполягають на прийнятті термінових і ефективних заходів по обмеженню озброєнь в Арктиці з перспективою по­вної демілітаризації й нейтралізації регіону. На жаль, арктичні держави не включили в перелік цілей Арктичної Ради цей важливий напрямок співро­бітництва.

Новою позитивною особливістю структури Арктичної Ради є включен­ня в неї в статусі постійних учасників представників неурядових організацій корінних народів Півночі.

Неарктичні держави можуть брати участь у роботі Арктичної Ради як спостерігачів. Україна як велика морська й наукова держава має власні ін­

144