Адміністрації Держприкордонслужби брали участь у роботі з опрацювання проектів нормативно-правових документів, що регламентують співпрацю з інституціями ЄС, а також у переговорному процесі щодо укладання ново­го базового договору про співробітництво України та ЄС. Крім того, Адмі­ністрація Державної прикордонної служби України брала активну участь у підготовці та виконанні Плану-графіку імплементації Плану дій Україна — ЄС у сфері юстиції, свободи та безпеки.

У сфері забезпечення регіональної прикордонної безпеки Адміністраці­єю Державної прикордонної служби України реалізуються заходи з погли­блення співробітництва з правоохоронними інституціями ЄС, зокрема Євро­пейською агенцією ФРОНТЕКС та країнами-членами ЄС у двосторонньому та багатосторонньому форматі.

Активно розвивається двостороннє співробітництво з прикордонними відомствами держав — членів ЄС. Відповідно до укладених двосторонніх протоколів про співробітництво оперативно-розшукових органів (з прикор­донними відомствами Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії), про спів­робітництво щодо протидії корупції (з Прикордонною вартою Польщі), про створення та функціонування консультаційних (контактних) пунктів (з при­кордонними відомствами Польщі та Румунії), про обмін статистичної та ана­літичної інформації (з Прикордонною поліцією Румунії) здійснюється об­мін інформацією та вживаються спільні заходи щодо протидії протиправній діяльності на кордоні, зокрема й спільне з Прикордонною поліцією Румунії патрулювання кордону на р. Дунай.

Започатковано співробітництво з підготовки кадрів відповідно до протоко­лу про співробітництво між навчальними закладами з Прикордонною вартою Польщі здійснюється обмін методикою навчання та стажування викладачів.

Укладено та реалізуються щорічні плани розвитку співробітництва з прикордонними відомствами ФРН, Польщі, Румунії, Словаччини, Угорщи­ни, Болгарії та Латвії, основними завданнями яких є вивчення європейсько­го досвіду прикордонного менеджменту та удосконалення співробітництва з протидії протиправній діяльності на кордоні.

§ 4. Підстави зміни державної території

Правові підстави зміни державної території — це встановлені в міжна­родному праві способи надбання чи втрати державою своєї території. Пере­лік таких основ історично не був постійним. Визнаючи право війни, держави одночасно визнавали право застосовувати силу для зміни державної терито­рії. Анексія як територіальне надбання переможця у війні була найважливі­шим стимулом для агресії. Колоніальні захоплення були юридичне виправда­ними завдяки закріпленню в міжнародному праві відкриття «цивілізованими народами» нових земель як terra nullius. Міжнародному праву були відомі також спроби держав поширити суверенітет на міжнародні простори, такі як світовий океан, і силою зброї відстоювати ці домагання.

Сучасний перелік правових основ зміни державної території базується на забороні використання з цією метою сили чи погрози силою. Це означає, що територіальні зміни не повинні піддавати загрозі чи порушувати міжна­

138

родний мир і безпеку. Винятками є національно-визвольні війни, ведення яких міжнародним правом поки не заборонене й у результаті яких можуть відбуватися територіальні зміни. Чинне міжнародне право визнає такі за­гальні правові підстави зміни державної території: самовизначення, цесія, ефективна окупація, давнина володіння. Специфічною правовою підставою тимчасової зміни державної території є оренда. Не можуть бути визнані пра­вомірними такі способи зміни державної території, як анексія, військова оку­пація.

Держава може придбати територію відповідно до діючого міжнародно­го права як іншої держави, так і внаслідок ефективної окупації нічийних і ненаселених територій. Утрата державою частини своєї території можлива тільки на користь іншої держави та тільки на підставах, передбачених у між­народному праві. Придбання чи втрата державної території завжди пов’язана з повним або частковим придбанням чи втратою суверенітету щодо цієї те­риторії.

Самовизначення ґрунтується на принципі рівноправності та самовиз­начення народів, закріпленому в п. 2 ст. 1 Статуту 00Н, а також у ст. 1 обох Міжнародних пактів про права людини 1966 р. Але будь-які спроби терито­ріальних змін, ґрунтовані на принципі самовизначення, викликають серйозні труднощі та нерідко закінчуються збройним конфліктом. Можна навести не­значну кількість прикладів, коли право на самовизначення було реалізовано без застосування сили чи погрози силою. Без застосування сили завершився розпад Чехословаччини в 1992 р. із проголошенням двох держав — Чехії та Словаччини.

Основна проблема при зміні державної території на підставі самовизна­чення пов’язана з юридичною невизначеністю суб’єкта цього права та з ко­лізією принципів самовизначення та територіальної цілісності держави. Ця колізія вирішена лише щодо колоніальних і залежних народів — вони мають право боротися за свободу та незалежність, вільно визначати свій політич­ний статус, без утручання ззовні, і здійснювати свій економічний, соціаль­ний і культурний розвиток. Державотворення, вільне приєднання до іншої незалежної державі чи об’єднання з нею, установлення будь-якого іншого по­літичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення. Саме таке розуміння принципу самови­значення призвело до розпаду колоніальних імперій наприкінці 50-х — по­чатку 60-х років XX ст. і до утворення більш ніж сотні нових держав.

З розпадом колоніальної системи питання про реалізацію права на са­мовизначення не було вичерпано. Як відомо, не всі народи створили влас­ні держави. Не торкаючись питання про доцільність продовження процесів самовизначення, слід зазначити, що в дійсності боротьба за самовизначення багатьма народами не закінчена. Об’єктом цієї боротьби зазвичай є надбання суверенітету щодо частини території держави. Саме тут і виникають трудно­щі з відображенням у міжнародному праві процесів, що реально відбувають­ся у світі, — у питанні про самовизначення існуючі держави прагнуть вико­ристовувати міжнародне право, щоб зафіксувати status quo. Так, у Декларації принципів міжнародного права сказано, що кожна держава має утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове чи повне порушення національної

139

єдності чи територіальної цілісності держави. Тому стає зрозумілою позиція іноземних держав на етапі розпаду СРСР: право виходу союзних республік зі складу Союзу визнавалося тільки за згодою самого СРСР. Такий підхід, звіс­но, суперечить природно-правовій основі права на самовизначення як права народу самостійно розпоряджатися своєю долею.

У випадку самовизначення з метою державотворення народу, що само­визначається, має належати територія, на якій він проживає й у межах якої виявляється його економічна, соціальна та культурна самобутність, що харак­теризує цей народ як суб’єкт самовизначення. При самовизначенні не пови­нно виникати питання про відплатність придбання цієї території в держави, що здійснює на ній територіальне верховенство. Право на самовизначення не може обумовлюватися згодою інших суб’єктів федерації, а також наявністю в території, на якій відбувається самовизначення, зовнішніх кордонів з інши­ми державами.

Цесія — це передача території однією державою іншій на підставі публічно-правового міжнародного договору. Приватноправовий договір цесії не спричиняє зміни публічного титулу державної території. Цесія може бути відплатною та безвідплатною. Відплатна цесія може мати форму купівлі- продажу території чи обміну територіями. У разі відплатної цесії презюму- ється рівноцінність компенсації. Безвідплатна цесія здійснюється у формі дарування. Цесія може бути повною та неповною. Повна цесія означає по­вний і остаточний перехід території під суверенітет іншої держави. Неповна цесія (оренда) не пов’язана з безповоротною втратою державою переданої території.

Купівля-продаж території. Міжнародне право спеціально не регулює правила здійснення купівлі-продажу державної території. Але, з огляду на те, що правовою формою здійснення угоди є публічно-правовий договір, він має бути укладений з дотриманням права міжнародних договорів. Усі інші умо­ви здійснення купівлі-продажу зазвичай відносять на розсуд сторін. Моти­ви купівлі-продажу державної території, як правило, не мають міжнародно- правового значення. Протягом тривалого часу купівля-продаж державної території вважалася звичайним явищем (Іноді це були величезні простори. У 1803 р. Франція продала Сполученим Штатам Америки територію Луїзі­ани за 60 млн. франків. Інший приклад: 18 (30) квітня 1867 р. Росія продала Сполученим Штатам Америки свої Північно-Американські колонії (Аляску) за 7,2 млн. дол. У сучасній міжнародно-правовій практиці вона зустрічається вкрай рідко (Одним з останніх прикладів є продаж Фінляндією Радянському Союзу 176 кв. км своєї території у 1948 р.).

Обмін територіями. Міжнародне право не встановлювало і не встанов­лює правових основ для обміну державними територіями та спеціально не регулює правила його здійснення. Але, зважаючи на те, що, як і в разі з купівлею-продажем державної території, правовою формою здійснення тако­го акта є публічно-правовий договір, він має бути укладений із дотриманням права міжнародних договорів. При обміні територіями неприпустиме пору­шення принципу рівності та самовизначення. Усі інші умови здійснення об­міну державними територіями зазвичай відносять на розсуд сторін.

140

На практиці обмін територіями є одним із прийнятних способів вирі­шення прикордонних територіальних спорів. Іноді обмін викликаний праг­ненням усунути роздробленість території та переслідує економічні цілі. Зокрема, у 1890 р. Велика Британія уступила Німеччині острів Гельголанд в обмін на німецькі колонії в Африці (Занзібар). У практиці тоталітарних держав обмін територіями може мати ідеологічне підґрунтя. Обмін терито­ріями між СРСР і Польщею в 1954 р. мав на меті досягнення етнічної го­могенності у прикордонних областях і супроводжувався переселенням ет­нічних поляків з України до Польщі, а етнічних українців — з Польщі до України. Обмін територіями зберігає значення й у сучасних міжнародних відносинах.

Окупація — спосіб придбання території, яка нікому не належить (terra nullius). Окупація була надзвичайно поширена в епоху великих географічних відкриттів. При цьому населення таких територій, у тому числі народи, що мали державність, вважалися нецивілізованими, і їхні права на територію в розрахунок не брали. Спочатку окупація проводилася за допомогою встанов­лення прапору держави, яка вважала себе першовідкривачем території, і заяви про її приєднання. Згодом на окупованих територіях держави почали створю­вати колоніальні адміністрації. У сучасному світі окупація втратила значення як підстава для придбання території, тому що на Землі не залишилося нічий­них територій. Гіпотетичне окупація можлива в разі, наприклад, виникнення у відкритому морі нових островів у результаті геологічних процесів.

Ефективна окупація можлива в тих випадках, коли держава не має до­говірного чи судового підтвердження володіння частиною своєї території. Тому питання про ефективну окупацію може розглядатися не тільки щодо terra nullius, а й щодо спірних територій. У разі придбання територій вна­слідок ефективної окупації кожна зі сторін, що претендують на територію, доводить, що вона здійснює свій суверенітет на цій території більш ефектив­но. Тому обґрунтування державою свого права на територію має бути пов’я­зане не стільки з публічним проголошенням наміру володіти цією територі­єю, скільки з постійним, безупинним і досить тривалим проявом її влади на цій території. У сучасній міжнародно-правовій практиці спори, пов’язані з ефективною окупацією, досить рідкі. У зв’язку зі спором про суверенітет над Фолклендськими (Мальвінськими) островами між Аргентиною і Великою Британією остання обґрунтовує свої права ефективною окупацією.

Давність володіння у практиці й теорії міжнародного права не є загаль­новизнаною підставою для зміни державної території. Я. Броунлі пише, що «можна взяти під сумнів той факт, що доктрині давності, як такій, відводить­ся якась роль у міжнародному праві». Претензії, пов’язані з давниною воло­діння, зазвичай ґрунтовані на тривалому та мирному публічно-правовому контролі над територією, що можна розцінювати як здійснення суверенітету de facto при відсутності зустрічних домагань із боку інших держав. Загально­визнано, що, якщо дії, що породили давнину володіння, протиправні, права на територію не виникають.

Поняття давнини володіння дуже близьке до ефективної окупації. Але при давнині володіння не може виникати спору щодо юридичної приналеж­ності території, як це відбувається при обґрунтуванні ефективної окупації.

141