тільки підземні ділянки, але і ділянки дна водойм, континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.

Повітряна територія держави — це стовп повітря над сухопутною і водною територією держави в межах її державних кордонів. Таким чином, нижньою межею повітряної території держави є її сухопутний і водний кор­дони.

Слід зауважити, що верхня межа повітряного кордону, що відокремлює державну територію від космічного простору, який є міжнародною терито­рією, дотепер конвенційно не визначена. У законодавстві України це питан­ня також не врегульоване. Проблема визначення верхньої межі повітряної території особливо актуалізувалася в останні десятиліття й обумовлена появою літаків, що літали за межами досяжності протиповітряної оборони держав, і появою супутників та космічних кораблів, орбіта яких знаходилася над територією багатьох держав і змінити яку було практично неможливо. Існує звичаєва норма міжнародного права, відповідно до якої верхня межа повітряної території держави знаходиться на висоті 100-110 км над рівнем моря.

Правовий режим її повітряного простору установлюється винятково да­ною державою. Але держави на засадах взаємності і за взаємною згодою бе­руть на себе міжнародні зобов’язання про польоти на їхню територію і через їхню територію (транзитом) іноземних повітряних апаратів. Ці зобов’язання складають предмет регулювання міжнародного повітряного права.

Під умовною (квазі) територією держави в міжнародному праві розумі­ють територію її дипломатичних представництв, розташованих у закордон­них державах, територію торгових суден у відкритому морі, повітряних суден і космічних апаратів, що несуть прапор або знак якоїсь держави, підводні ка­белі, трубопроводи, надводні споруди у відкритому морі (над шельфом).

Виділяють абсолютну і відносну умовну територію. Під абсолютною ро­зуміють, наприклад, військові судна, що повсюдно прирівнюються до тери­торії власної держави; до відносної деякі науковці прираховують, наприклад, транспорт глави дипломатичного представництва і навіть автотранспорт гро­мадянина конкретної держави, що знаходиться за кордоном.

§ 3. Державні кордони

Сфери здійснення територіального верховенства держав визначаються за допомогою кордонів, установлених між ними. Отже, кордони встановлю­ють межі державної території, і в цьому полягає їхнє основне призначення.

Державні кордони — це справжні або умовні лінії, які відповідають конфігурації території держави і відділяють її від території інших держав, а також від територій з міжнародним режимом (відкритого моря, повітряно­го простору над ним, космічного простору).

Є також і нормативні визначення державних кордонів, що містяться в національному законодавстві держав. Так, Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року визначає державний кордон як лінію і вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії, котрі визначають межі території України, — суші, вод, надр, повітряного простору.

133

Кордони можуть бути класифіковані за такими критеріями:

1. За своєю природою кордони поділяються на:

а) природні, або орографічні кордони, які встановлені з урахуванням ре­льєфу місцевості (наприклад, за річищами річок або каналів, по берегах озер, по гірських хребтах та ущелинах тощо);

б) геометричні кордони, тобто кордони, проведені по прямій, яка пере­гинає місцевість від однієї точки до іншої, незважаючи на характер місце­вості (більшість таких кордонів існує в Африці: між Єгиптом і Суданом, між Єгиптом і Лівією, Лівією і Чадом та ін.; вони проходять також між Аляскою (США) і Канадою та ін.);

в) особливим видом геометричних кордонів є так звані астрономічні кор­дони, тобто такі, лінія яких збігається з паралеллю або меридіаном (наприклад, такий кордон проходить по 38 паралелі між КНДР і Республікою Кореєю);

г) у більшості випадків держави мають комбіновані кордони. Типовим прикладом цього є африканська країна Ботсвана, яка має орографічні, гео­метричні та астрономічні кордони;

2. За складовими елементами території кордони поділяються на:

а) сухопутні, які розділяють суходіл між двома державами;

б) річкові, які розділяють річку між двома державами;

в) морські, які позначають зовнішнє обмеження територіального моря і бокове обмеження відносно територіальних вод сусідніх держав;

г) повітряні, які вважаються умовними (уявними) площинами, постав­леними перпендикулярно до земної поверхні по сухопутному та водному кордонах.

Сухопутні кордони встановлюються на основі Договорів між суміжними державами і, відповідно до цих договорів, позначаються на місцевості.

В міжнародній практиці встановлено правило про те, що якщо держав­ний кордон проходить по річці, на судноплавних ріках він проходить по се­редині фарватеру чи тальвегу (лінії найбільших глибин судноплавної ріки). На несудноплавних річках кордон встановлюється по середині річки. Проте відомі випадки коли кордон встановлювався по лінії одного з берегів річки. За загальним правилом мости через річки діляться лінією кордону по їх се­редині, незалежно від проходження лінії кордону по воді. Острова на при­кордонних річках зазвичай відносять до тієї чи іншої сторони залежно від їх положення відносно лінії кордону. На прикордонних озерах кордон може розділяти озеро навпіл або з’єднувати по прямій лінії точки виходу сухопут­ного кордону до берегів озера.

Морськими кордонами держави є зовнішні межі її територіального моря або лінія розмежування територіальних морів суміжних або протилежних держав. Зовнішні межі територіального моря встановлюються законодав­ством прибережної держави відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Повітряними кордонами державної території є бокові і висотні межі її повітряного простору. Боковою межею повітряного простору є вертикальна площина, що проходить по сухопутній і водній лініям державного кордону. Висотні межі державного кордону обмежуються 110-115 км. Повітряні кор­дони та кордони надр позначень не мають. Але в якості курйозу можна від­

134

значити спробу Швейцарії в період першої світової війни позначити свої по­вітряні кордони електричними ліхтарями.

У відповідності зі статтею 3 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року державний кордон України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, установлюється:

1. на суші — по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах;

2. на морі — по зовнішній межі територіального моря України;

3. на судноплавних ріках — по середині головного фарватеру або таль­вегу ріки; на несудноплавних ріках (струмків) — по їхній середині або по середині головного рукава ріки; на озерах і інших водоймах — по прямій лінії, що з’єднує виходи державного кордону України до берегів озера або іншого водоймища. Державний кордон України, що проходить по річці (струмків), озеру або іншій водоймі, не переміщується як при зміні обрису їхніх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла ріки у той або ін­ший бік;

4. на водоймищах гідровузлів, та інших штучних водоймах — відповідно до лінії державного кордону України, що проходила на місцевості до їхнього заповнення;

5. на залізничних і автодорожніх мостах, греблях і інших спорудах, що проходять через прикордонні ділянки судноплавних і несудноплавних рік (струмків), — по середині цих споруд або по їхній технологічній осі, незалеж­но від проходження державного кордону України по воді.

Визначення і встановлення державного кордону

Процес визначення і встановлення державного кордону проходить два основні етапи — делімітації та демаркації.

1. Делімітація — це визначення в договорі загального напрямку проход­ження державного кордону, що графічно зображене на доданих до догово­ру картах.

2. Демаркація кордону — це позначення лінії державного кордону на місцевості шляхом спорудження спеціальних прикордонних знаків на під­ставі документів про делімітацію кордонів (пірамідами, стовпами, буями, маяками тощо).

При делімітації складається докладний опис проходження лінії кордо­ну, що виключає двояке тлумачення, із нанесенням її на карти і схеми (де- лімітаційні карти) за спеціально обраними і узгодженими природними або штучними точками або орієнтирами (ріками, ручаями, гірськими вершина­ми, хребтами і т.д.). Делімітаційна карта підлягає парафуванню і підписанню, вона також скріплюється гербовими печатками договірних сторін. Україна провела делімітацію державних кордонів майже із усіма суміжними держава­ми (у 1997 році підписаний договір про делімітацію кордонів із Білорусією, у

1999. році — із Молдавією).

Демаркація повинна здійснюватися двосторонньою комісією, що форму­ється з рівної кількості представників прикордонних держав. У процесі про­ведення демаркаційних робіт складаються відповідні документи: протоколи з описами кожного прикордонного знака; спеціальні топографічні карти, на

135

які нанесено всі прикордонні знаки; загальний протокол-опис проходження державного кордону, який підписується кожною зі сторін демаркаційної ко­місії. Зазначені документи підлягають затвердженню компетентними орга­нами договірних сторін.

Сучасній міжнародній практиці відома й така процедура, як редемарка­ція кордону, тобто перевірка вже демаркованої лінії кордону для ремонту або відновлення зіпсованих чи зруйнованих прикордонних знаків, заміни знаків одного типу на знаки іншого типу, встановлення додаткових знаків тощо. У разі необхідності уточнення наявного кордону укладаються спеціальні угоди між державами. Так редемаркація була здійснена, наприклад, у районі ріки Араке на радянсько-турецькому кордоні в 1967-1972 роках.

Принцип непорушності кордонів

Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів є логіч­ним продовженням принципу територіальної цілісності держав. Даний прин­цип забороняє будь-які посягання на державні кордони і, що найголовніше, висунення територіальних зазіхань і претензій. Принцип непорушності кор­донів надійно забезпечує стабільність державної території, міцність та уста­леність держаних кордонів.

Цей принцип уперше був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року, що, зокрема, говорить, що «держави-учасниці розглядають як не­порушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав у Європі, і тому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони».

Необхідно виділити в змісті принципу непорушності кордонів такий важливий момент як несумісність із ним прикордонних конфліктів будь- якого масштабу, навіть незначних.

Непорушність держаних кордонів є складним поняттям, яке варто роз­глядати в декількох аспектах. По-перше, державні кордони недоторкані, тому що недоторкана державна територія. Кордони визначають межі державної території, і довільної зміни положення кордонів не допускається, оскільки не допускається зміна приналежності території. По-друге, державні кордони недоторкані у тому розумінні, що недоторкана безпосередньо сама лінія кор­дону, позначена на місцевості прикордонними знаками, ніхто не має права їх руйнувати і довільно змінювати лінію кордону на найменші величини. По- третє, державні кордони недоторкані в тому значенні, що вона визначає межі правопорядку, встановленого державою на власній території, й ніхто не має права вступити на цю територію без дозволу відповідної влади.

Режим державного кордону та прикордонний режим

З метою забезпечення недоторканності кордонів суміжні держави вста­новлюють за допомогою норм внутрішньодержавного й міжнародного права певний режим, що включає порядок пропуску й пересування через кордони, проведення робіт, урегулювання інцидентів тощо. Питання, пов’язані з режи­мом українського кордону, регулюються Законом України «Про державний кордон України» 1991р., Законом України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» від 25 лютого 1994 р., Повітряним ко­

136

дексом України 1993р. та Митним кодексом України 2002 р. та відповідними міжнародними договорами,

Від режиму державного кордону варто відрізняти прикордонний режим, тобто спеціальний порядок, установлюваний державою у своїх прикордон­них районах. Зазвичай в цих районах діють спеціальні правила в’їзду, про­живання, тимчасового перебування, пересування, провадження робіт, обліку й змісту морських і річкових судів, їхнього плавання й ін. Якщо буде потреба командування прикордонних військ може вводити додаткові режимні обме­ження в прикордонних зонах.

Суміжні держави для зміцнення добросусідських відносин, швидкого і ефективного врегулювання прикордонних інцидентів за взаємною домов­леністю можуть створювати інститут прикордонних представників (при­кордонних комісарів). Їхні функції, права й обов’язки, порядок зносин та ін. визначаються в договорах про режим кордону й про порядок врегулювання прикордонних інцидентів. Особливо серйозні випадки порушення кордону розглядаються на дипломатичному рівні.

Міжнародне співробітництво з прикордонних питань

Відповідно до п. 6 Концепції розвитку Державної прикордонної служби України на період до 2015 року схваленої Указом Президента України від

19. червня 2006 року № 546/2006 розвиток прикордонного та міжнародного співробітництва передбачає:

• участь у завершенні договірно-правового оформлення державного кордону;

• здійснення заходів для зміцнення довіри та розвитку співробітництва з прикордонними службами суміжних держав на різних рівнях з протидії протиправній діяльності на державному кордоні;

• удосконалення діяльності прикордонних представників України та їх апарату;

• створення контактних пунктів із прикордонних питань на всіх ділян­ках державного кордону;

• виконання спільних програм України та суміжних держав з протидії організованій злочинності на державному кордоні; планів (цільових програм) міжнародного співробітництва Державної прикордонної служби України з інституціями Європейського Союзу та НАТО, з державами — учасницями ГУАМ; спільних проектів міжнародної технічної допомоги з Європейською Комісією, а також США, ФРН та іншими державами, міжнародними орга­нізаціями щодо облаштування державного кордону; міжнародних програм навчання особового складу Державної прикордонної служби України та ста­жування в державах — членах Європейського Союзу та НАТО;

• участь у підготовці проектів міжнародних договорів між Україною, суміжними державами, Європейським Союзом про порядок взаємодії з при­кордонних питань та співробітництво у сфері обміну інформацією.

Адміністрація Державної прикордонної служби України протягом останніх років приймає активну участь у реалізації в межах компетенції, заходів Плану дій Україна — ЄС, затверджених розпорядженням Кабінету Міністрів України від 06.08.2008 № 1072-р. Останнім часом представники

137