тивні висновки. Міжнародні міжурядові організації не здійснюють юрисдикції щодо злочинів, скоєних на території розташування організації. Це — функція держави перебування організації, яка в той же час не може без згоди Генераль­ного секретаря Організації проводити обшуки, арешти тощо в межах розташу­вання організації.

Для міжнародних міжурядових організацій характерне одностороннє пред­ставництво; вони, як правило, не посилають своїх представників у держави- члени (виняток становить практика діяльності ООН, ОБСЄ та місії деяких інших організацій). Формально маючи право укладати міжнародні договори, фактично (і юридично)) міжнародні міжурядові організації обмежені щодо сфери реалізації цього права. Здебільшого установчі акти міжнародних органі­зацій передбачають їхнє право укладати договори про співробітництво з інши­ми міжнародними міжурядовими організаціями, про штаб-квартиру організа­ції, з адміністративних та фінансових питань, про надання технічної допомоги і з питань правонаступництва. І хоч Віденська конвенція про право договорів з участю організацій від 1986 року закріплює універсальне правило: «Право­здатність міжнародної міжурядової організації укладати договори регулюється правилами цієї організації», кількість таких договорів ще досить незначна.

Міжнародні неурядові організації утворюються юридичними та фізич­ними особами. Вони не наділені правом укладати міжнародні угоди. При­кладом міжнародної неурядової організації може бути Міжнародний комітет Червоного хреста.

Міжнародна неурядова організація повинна відповідати декільком кри­теріям.

По-перше, вона повинна мати некомерційний характер. В ООН некомер- ційний характер мається на увазі у силу вимоги про фінансування організації самими членами чи добровільними внесками. Тим не менш, формально неко- мерційні організації, що поєднують представників бізнесу, які лобіюють ко­мерційні інтереси визнаються в якості МНУО і Радою Європи, і ООН. Так, Міжнародний морський форум нафтовидобувних компаній активно співпра­цює з ООН та Міжнародною морською організацією в якості МНУО.

По-друге, організація не повинна використовувати чи пропагувати на­сильницькі методи. Відповідно, не визнаються МНУО визвольні рухи, вою­ючі чи повсталі сторони та інші озброєні групи. Як ми вже зазначали, вони є окремими суб’єктами міжнародного права.

По-третє, організація не повинна приймати участь у політиці з метою до­сягнення влади. Даний критерій виключає із кола МНУО всілякі політичні партії та опозиційні об’єднання політичних партій, таких як Ліберальний ін­тернаціонал, Соціалістичний інтернаціонал, Міжнародний союз демократів тощо.

§ 7. Питання міжнародної правосуб’єктності індивідів і транснаціональних компаній

Існують деякі утворення (насамперед індивіди та транснаціональні ком­панії), які володіють обмеженим колом прав і обов’язків у міжнародному прав, що здійснюються ними лише у міжнародній правозастосовній діяль­

96

ності. Тобто вони є фактично бенефіціаріями (користувачами) міжнародно­го права.

Правовою формою діяльності індивідів і ТНК на міжнародній арені є правозастосування позитивного характеру, наприклад захист порушеного права, чи негативного несення відповідальності за споєння міжнародного злочину.

Хоча на сьогодні питання наділення фізичної особи міжнародною правосуб’єктністю практично вирішено на її користь, але існує ще багато про­тивників цієї концепції. Їх аргументація зводиться до двох тез:

1. комплекс прав фізичних осіб опосередковується волею держав;

2. право звернення до Європейського суду з прав людини мають лише громадяни держав-членів Ради Європи (аналогічно до інших міжнародних судів).

Аргументація прихильників полягає у наступномуб

1. індивід має права і обов’язки, визначені міжнародним правом;

2. індивід може брати участь у міжнародних відносинах;

3. індивід здатен нести відповідальність за нормами міжнародного права у міжнародних кримінальних судах.

Більш радикальним у своїх судженнях є Жан Тускоз, який зауважив, що міжнародне право виникло до початку існування держави як суб’єкта міжна­родного публічного права, що застосовується повсюдно. Він є дотримується позиції, що суб’єктом права є передусім особа, а вже потім, у другу чергу, дея­кі інституції, наділені правами юридичної особи. У міжнародному праві, як у будь-якій іншій галузі права, суб’єктом є насамперед фізична особа.

У будь-якому разі, практика міжнародно-правового співробітництва в галузі правосуб’єктності фізичної особи сягає ще початку ХХ ст.. , коли у 1907 році у Картало (Коста-Ріка) на основі Вашингтонської конвенції, яка була підписана Коста-Рікою, Гватемалою, Гондурасом, Нікарагуа і Сальва­дором, Центральноамериканська палата правосуддя отримала повноважен­ня розглядати позови громадян до держав. Згідно зі ст. 2 Конвенції «Палата Правосуддя могла приймати на свій розгляд скарги, які можуть бути подані фізичними особами — підданими однієї з центральноамериканських країн — проти будь-якого з інших урядів-учасників договору у зв’язку з порушенням договорів або конвенцій, а також інші справи, що мають міжнародне значен­ня; безвідносно до того, чи підтримує цю скаргу власний уряд, чи ні, якщо ж національні можливості, які закони відповідної країни передбачають проти таких порушень, були використані або була очевидна відмова у здійсненні правосуддя».

Досить чітко міжнародна правосуб’єктність фізичної особи прогляда­ється в рішеннях Європейського Суду з прав людини. У справі «Ван Генд і Лус проти Нідерландів» Суд зазначив, що співтовариство констатує новий правовий порядок у міжнародному праві, за яким переваги держав щодо їх суверенних права обмежуються, і суб’єктами визнаються не лише держави, а й громадяни.

У межах ООН укладено ряд міжнародних конвенцій, які не тільки пе­редбачають права та обов’язки держав щодо фізичних осіб, а й наділяють останніх деякими міжнародними правами та обов’язками. Тут насамперед

97

слід назвати Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 1966 року та Факультативний протокол до нього, ст. 1 якого закріплює: «Держава- учасниця Пакту, що стає учасницею цього Протоколу, визнає компетен­цію Комітету приймати і розглядати повідомлення від осіб, які підпадають під його юрисдикцію і які твердять, що вони є жертвами порушень даною державою-учасницею якогось із прав, викладених у Пакті».

Безпосередньо формулюються міжнародні права та обов’язки фізичної особи в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права від 1966 року, в Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за ньо­го від 1948 року, у Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 1985 року, Міжнародній конвенції про припинення злочи­ну апартеїду і покарання за нього від 1973 року, в Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 1979 року, у Конвенції проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність люди­ни, видів поводження і покарання від 1985 року тощо.

Звичайно, визначені в них права і свободи індивідів є передусім про­явом суверенної волі держав. Але для міжнародної правосуб’єктності сут­тєвим є не те, ким розроблене права та обов’язки, а їхня суть. Скажімо, за злочини проти миру, проти людяності відповідальність у статуті Міжна­родного військового трибуналу у Нюрнбергу було передбачено вже після їх споєння.

Питання щодо міжнародної правосуб’єктності транснаціональних ком­паній підіймалося дуже давно, ще юристами Вест-Індської компанії. Та з збільшенням у ХХ ст. їх впливу на міжнародні відносини, набув дедалі біль­шої гостроти. Сьогодні ТНК, в яких частка внутрішньої торгівлі становить більш як третину світової торгівлі, а також понад дві третини всіх платежів за передачі технологій, вирішують не лише економічні, а й принципові полі­тичні питання міжнародного співробітництва. Державні заколоти, економіч­ні кризи в країнах, оголошення платіжної неспроможності, банкрутства тощо часто є результатом, виконаним на замовлення певної ТНК.

Водночас ТНК, не обтяжені бюрократичними структурами, досить опе­ративно можуть вирішити як власні, так і державні проблеми. Завдяки влас­ним капіталам і технологіям вони здатні піднести економіку навіть тих країн, яким не змогло допомогти міждержавне співробітництво. Проблеми боргів країн, що розвиваються, сьогодні вирішити практично неможливо без участі ТНК.

На користь надання міжнародної правосуб’єктності ТНК свідчить їх пра­во участі в роботі деяких міжнародних організацій (наприклад, ЮНКТАД), право участі в підготовці документів деяких міжнародних форумів, участі на паритетних засадах у розв’язанні проблеми «північ-південь» тощо.

Згідно ст. 13 Іранського закону про нафту від 1957 року у відносинах з ТНК застосовуються принципи міжнародного права. У висновку Міжнародного ар­бітражу у справі між Саудівською Аравією та арабо-американською нафтовою компанією (Арамко) від 1958 року міститься таке положення, що якщо не мож­на застосувати якої-небудь норми внутрішньодержавного права якої-небудь держави в усіх питаннях стосовно транспортування морем, територіальними водами, що перебувають під суверенітетом держави, та відповідальності дер­

98