Також до інших органів Ватикану відносяться 9 конгрегацій чи дикасте- рій (міністерств), 11 папських комісій, бюро, апостольська бібліотека тощо. Діє Вищий церковний суд, Вищий трибунал Апостольського суду і місцевий трибунал. Порядок підтримує папська гвардія, яка складається із швейцар­ських гвардійців.

Найвищі консультативні органи — це Вселенський собор, колегія карди­налі ти єпископський синод.

Дипломатичні представники Ватикану поділяються на нунціїв, інтер- нунціїв, надзвичайних посланців і повірених у справах. Вони виконують дві функції: дипломатичну (підтримання стосунків з урядом держави перебу­вання) і релігійну (спостереження за діяльністю католицької церкви в дер­жаві перебування).

Уже в перші роки після укладення Латеранських угод апостольська сто­лиця уклала близько 50 конкордатів та міжнародних договорів, створила церковну дипломатичну академію.

Дипломатичні місії держав акредитуються при Святому престолі, а не при місті-державі Ватикан. Дипломатичні зносини Ватикану і Святого пре­столу знаходяться у віданні Секції зносин з державами Державного секрета­ріату. Секцію очолює Секретар по зносинам з державами у сані архієпископу. Іноземні посольства і представництва, акредитовані при Святому престолі, розташовуються у Римі, оскільки площа безпосередньо Ватикану занадто мала, щоб розмістити їх усіх.

Святий престол є постійним спостерігачем при ООН (з липня 2004 року з правом голосу), а також членом ще 14 організацій, серед який ВООЗ, СОТ, ЮНЕСКО, МАГАТЕ, ОБСЄ тощо. Святий престол підтримує дипломатичні зносини більш як з 170 державами світу і з кожною з них має певні, особливі дипломатичні стосунки.

§ 5. Міжнародна правосуб’єктність націй і народів, які борються незалежність

Коли уряд порушує права народу, повстання для народу і для кожної його частини є його священним правом і невідкладнішим зобов’язанням.

Декларація прав людини і громадянина 1793 року

Боротьба народів за створення власної держави почалася ще за часів бур­жуазних революцій в Європі та війни за незалежність Сполученими Штата­ми Америки. Але особливої актуальності, яка привела до виділення учасників національно-визвольних рухів в первинних суб’єктів міжнародного право, це питання набуло у б0-х роках минулого сторіччя, коли переважно народи Аф­рики масово здобували свої власні незалежні держави.

Вперше принцип самовизначення народів було закріплено у Статуті ООН, де в п. 2 ст. 1 визначається зобов’язання держав «розвивати дружні відносини між націями на основі поважання принципу рівноправності та са­мовизначення народів, а також вживати інших відповідних заходів для зміц­нення загального миру». Важливими міжнародно-правовими документами у сфері прав людини, які теж закріпили цей принцип, були Міжнародний пакт

90

про економічні, соціальні та культурні права 1966 року та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р., у п. 1 ст. 1 яких встановлено, що «всі народи мають право на самовизначення». У 1970 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповід­но до Статуту ООН, яка є кодифікаційним актом семи таких принципів, у тому числі принципу рівноправності та самовизначення народів. Тим самим цей принцип було віднесено до основоположних принципів міжнародного права, на яких будується і підтримується сучасний міжнародний правопо­рядок.

Слід звернути уваги щодо принципу права самовизначення народів за­стосовується дефініція саме «народ», а не «нація». Це пов’язано з тим, що народ може бути як поліетнічним так і моноетнічним. І коли б у Статуті ООН було б закріплено право самовизначення націй, то ним не мали змо­ги користуватися поліетнічні народи. З цього приводу була гостра дискусія під час обговорення Координаційним комітетом першої статті Статуту ООН. Одні члени комітету виступали проти вживання терміна «народ», оскільки у такому разі нібито вводиться право на відділення, а не на самовизначен­ня. Інші зазначили, що слова «нація» і «народ» вживаються у Сполученому Королівстві і Сполучених Штатах Америки одне замість іншого, у той час як континентальне право розмежовує ці два поняття. «На основі компромі­су, члени комітету домовилися про вживання цих термінів так, як це робить континентальна система права, тобто як «право на самовизначення народів» з акцентом на територіальній ознаці населення».

Народ, який бореться за свою незалежність виступає учасником міжна­родних правовідносин, через які здійснює свої права та обов’язки. Хоча, без­посередньо народ як сукупність людей, об’єднаних територіальною ознакою, не може весь одразу виступати стороною правовідносин, його представляє національно-визвольний рух, організація чи фронт, тобто політична орга­нізація, що самостійно здійснює квазідержавні функції. Тобто народи реа­лізують через таку організацію своє право на самовизначення, яка виражає їх суверену волю на міжнародній арені, а по відношенню до самих народів здійснюють законодавчі і виконавчі функції. Знов ж таки вживання у цьому контексті дефініції «національний» є не зовсім коректним. Сам термін, який вже є досить сталим у вітчизняній доктрині, запозичено із англійського від­повідника «wars of national liberation», де «national» буде еквівалентним на­шому поняттю «народний».

Міжнародно-правові норми чітко не закріплюють, якими ознаками по­винен володіти національно-визвольний рух, щоб виступати у ролі суб’єкта міжнародного права. Однак, проаналізувавши окремі прецеденти, які мали місце в ХХ столітті і ті міжнародно-правові норми, які ці відносини регулю­ють, можна все ж ці ознаки виокремити.

Першою ознакою є наявність певної політичної сили, тобто об’єднання, яке об’єктивно може здійснювати політичну владу. Умовою визнання правосуб’єктності народу, який бореться за свою незалежність буде існуван­ня органу, який від імені цього народу здатен представляти його в міжнарод­них відносинах.

91

Другою важливою ознакою є наявність народу, який, по-перше, не має власної незалежної держави, а, по-друге, прагне її здобути. Причому народ може складатися з кількох націй, які навіть можуть знаходитися на відмеж­ованих одне від одного територіях. Наприклад, народ овамбо, що становив переважну більшість населення Намібії, складався з багатьох різних етносів та субетнічних груп: ндонга, кваньяма, квамбі, нгандьєра, нбаланту, квалууді, колонкаді, мунда, та інші, які говорили різними мовами, мали різну культу­ру, розташовувалися на території двох різних африканських країн (Анголи і Намібії), утім, ці абсолютно різні за культурою етноси почували себе єдиним народом.

Третьою важливою ознакою, є те, що національно-визвольний рух має репрезентувати якщо не все населення, то хоча б його більшість або най­більш впливову групу, яка володіє політичною владою. Зокрема організація «В’єтмінь» на чолі з Хо Ші Мінем на момент проголошення Декларації не­залежності Демократичної республіки В’єтнам 2 вересня 1945 року не була єдиною політичною силою, яку підтримувало все населення В’єтнаму, адже певна його частина притримувалася ліберальної ідеї розвитку країни, однак вона виявилася найбільш впливовою і змогла після проголошення незалеж­ності втримати владу у своїх руках.

Наступна ознака — територія, на якій народ прагне утворити нову держа­ву, має належати іншій державі. Орган, який представляє народ, що бореться за свою незалежність повинен ефективно контролювати частину території.

Наступною важливою ознакою є здатність національно-визвольного руху бути учасником міжнародних відносин. Ця ознака випливає із самої суті національно-визвольного руху. Адже якщо політична сила не може ви­ступати стороною міжнародних відносин, вона не є суб’єктом міжнародно­го права. Наприклад, радикальна ісламістська організація «Техрік Талібан- і-Пакістан» не може вважатися національно-визвольним рухом, оскільки жоден суб’єкт міжнародного права не наважується вступити з нею у правові відносини.

Досвід застосування принципу права на самовизначення є дуже важли­вим і складає прецедентне право, на яке в майбутньому при розв’язанні тери­торіальних спорів посилатимуться конфліктуючі сторони. Переважно прак­тика здійснення права на самовизначення відбувається в результаті активної діяльності Генеральної Асамблеї Організації об’єднаних націй. У деяких ви­падках у розв’язанні конфлікту бере участь Міжнародний суд Справедливос­ті (Справа Західної Сахари).

Найбільш резонансним міжнародно-правовим конфліктом, що виник із приводу застосування принципу права на самовизначення, є, безумовно, арабо-ізраїльський конфлікт на Близькому Сході, який триває уже 60 років від 29 листопада 1947 року і до сьогодення. Саме тоді виникли передумови конфлікту, коли в результаті резолюції Генеральної Асамблеї ООН відбулося розділення території Палестини і утворилися дві держави: Ізраїль і Палести­на, після чого Ізраїль розпочав насильницьке захоплення арабських земель. Організація Звільнення Палестини має статус спостерігача в ООН.

Дуже важливою прецедентною справою є справа Західної Сахари, що є найгучнішою в історії деколонізації. На територію Західної Сахари претен­

92

дувало одночасно 3 країни: Іспанія, Марокко і Мавританія причому саме на­селення території підтримувало самостійницький рух Полісаріо, який висту­пав за створення незалежної держави Західної Сахари. Країни-претенденти на територію Західної Сахари зазначали, що вони внаслідок певних історич­них зв’язків мають право на цю територію, і це право є сильнішим за право націй на самовизначення. Консультативний висновок МСС із цього приводу містить два важливих положення: по-перше, претензії інших країн не мають під собою ніякого обґрунтування і, по-друге, навіть якби вони були, народ За­хідної Сахари сам має визначити свою долю. І возз’єднання, приєднання чи об’єднання повинне відбуватися тільки в результаті вільного волевиявлення народу, а не як результат визнання чиїхось історичних прав на територію. Сахарська Арабська Демократична Республіка була передана в адміністра­тивне управління Марокко і Мавританії. Утім, незважаючи на рішення МСС, Марокко, здійснивши так званий марш 350 тис. беззбройних марокканців у Західну Сахару для підтвердження «права Марокко на національну єдність та територіальну цілісність», фактично взяла під контроль територію Захід­ної Сахари, вибивши з неї сили національно-визвольного руху Полісаріо і змусивши Іспанію піти на поступки і фактично відмовитися від претензії на цю територію. У лютому 1982 року САДР була прийнята до Організації Аф­риканської Єдності, а на знак протесту в 1984 році Марокко вийшла з цієї організації.

До сьогоднішнього дня, незважаючи на спроби ГА ООН розв’язати кон­флікт, він залишається невирішеним, плебісцит із приводу самовизначення народу Західної Сахари не проведено, територія фактично контролюється Марокко, офіційна влада якого посилається на принцип неподільності те­риторії. Якби дії міжнародного співтовариства щодо допомоги національно- визвольним рухам були більш активними, як це було, приміром, у Намібії, де внаслідок спільних зусиль національно-визвольного руху СВАПО, Ге­неральної Асамблеї ООН та Міжнародного Суду справедливості, територія Намібії позбавилася фактичного контролю з боку ПАР і народ реалізував своє право на самовизначення.

Незважаючи на те, що внутрішнє право метрополій розглядало збройну боротьбу народів, що боролися проти колоніалізму, як кримінальний зло­чин, міжнародне право віднесло це питання не до внутрішньої компетенції держави, а до сфери міжнародно-правового регулювання. Слід зазначити, що збройний конфлікт, учасником якого є народ, що виборює свою незалеж­ність, визнається міжнародним.

Міжнародно-правовий статус народів, що виборюють свою незалежність, обмежений саме питаннями визвольної боротьби та не дорівнює статусу дер­жави. На них поширюються норми міжнародного права збройних конфлік­тів, орган національно-визвольного руху може набувати статус спостерігача при міжнародних організаціях, відкривати свої представництва на території іноземних держав, укладати певні міжнародні договори тощо.

В якості висновку слід зазначити, що інститут правосуб’єктності націй і народів, які борються за свою незалежність є достатньо колізійним, і ця колізійність випливає із суперечності на рівні окремих норм права, а саме з принципом неподільності та недоторканності території, а також на рівні пра­

93

вової доктрини, оскільки різні міжнародно-правові школи по-різному тлума­чать окремі норми цього інституту. Ця колізійність існує не через низький рівень юридичної техніки чи відносно короткий період існування інституту, оскільки процес свого становлення він розпочав понад чотири століття тому з початком Нідерландської революції, його формування було тривалим і в той же час достатньо динамічним, багатим на прецеденти. Натомість причина полягає у є відсутності політичної волі держав конкретно і однозначно вре­гулювати порядок надання правосуб’єктності націям і народам, які борються за свою незалежність. Адже кожна держава лобіює принцип самовизначення тоді, коли це вигідно їй, мовчазно підтримує, коли це стосується інших і всі­ляко цьому протидіє, коли це починає стосуватися її самої.

Повстанці як форма національно-визвольного руху

Мінливість політичної ситуації, небажання втручатися у внутрішні спра­ви інших держав спонукають уряди іноземних держав уникати визнання ста­ну війни, і тим паче вони намагаються утриматися від передчасного визна­ння тієї чи іншої держави. Саме із цією метою, відокремлено від інших форм конфліктних національно-визвольних рухів, існує інститут повстанців. Слід зазначити, що виділення повстанців є недостатньо дослідженим в міжнарод­ному праві, а більшістю науковців взагалі не розглядається як окреме питан­ня. Цей інститут зародився на основі практики, що існувала в Сполучених Штатах Америки наприкінці ХІХ століття, у зв’язку з активною діяльністю південноамериканських бунтівників на морі. Морські простори південно­го узбережжя США були дуже важливими для нейтральних країн у плані торгівлі. Тому домовленості між нейтральними країнами і повстанцями були взаємовигідними: нейтральні країни визнавали бунтівників як воюючу сто­рону, а самі бунтівники могли розраховувати на прирівнювання цими країна­ми до статусу їх як військовополонених, а також на те, що їх судна не будуть вважатися піратськими; натомість кораблі під прапором нейтральних країн не повинні були підкорятися праву огляду і захоплення, що застосовувалося повстанцями.

Нині війни ведуться переважно на суші і, якщо зона бойових дій не є надто важливою в економічному плані, нейтральні країни цілком розумно намагаються не втручатися і не визнають збройні угрупування, які ведуть бої проти окупантів, повстанцями. Сьогодні більше підкреслюється гуманітарне значення визнання повстанців, а також правове регулювання індивідуальних прав воюючих. Утім, невизнання повстанців з боку інших країн є тимчасовим, оскільки якщо те чи інше озброєне угрупування утримує певну територію впродовж достатньо тривалого проміжку часу, ігнорувати його стає дедалі важче, і зазвичай нейтральні держави через деякий час визнають ці озброєні угрупування воюючою стороною, що дає їм правову підставу здійснювати на захопленій території управлінські функції.

У ході ведення війни повстанці зобов’язані дотримуватися норм між­народного воєнного права, що закріплені у ІІІ Гаазькій конвенції 1907 року, Женевських конвенціях 1949 року та подальших додаткових протоколах до них та інших нормативних документах, що регулюють відносини міжнарод­ного права воєнних конфліктів.

94