Глава 1. Суб'єкти міжнародного права

69

2. здатність бути стороною у відносинах, урегульованих нормами міжна­родного права, які створені головним чином завдяки міжнародним угодам;

3. здатність створювати (виробляти) норми міжнародного права (за ви­нятком бенефіціарів, про що докладніше у наступному підпараграфі);

4. можливість мати самостійний міжнародно-правовий статус.

У силу їх доктринального оформлення ці ознаки можуть мати винятки стосовно окремих суб’єктів міжнародного права. Скажімо, здатність виро­бляти норми міжнародного права в основі своїй має суто наукове походжен­ня. Вона не лише не має міжнародного договірного закріплення, а й стосовно окремих суб’єктів міжнародного права не визнавалася навіть на звичаєвому рівні. Свого часу західні держави не визнавали цієї здатності за нацією, наро­дом які борються за свою незалежність. І справді, сьогодні важко назвати ту норму міжнародного права, у виробленні якої брали участь нація або народ, що боролися за незалежність. Навіть принцип самовизначення, на основі якого велась ця боротьба, було вироблено державами без будь-якої самостій­ної участі нації або народу.

Класифікація суб’єктів міжнародного права за правоутворюючою властивістю, а також за ознакою їх створення

Суб’єкти міжнародного права, в залежності від наявності спеціальної властивості правотворення розподіляються на правоутворюючі та неправо- утворюючі. До неправоутворюючих суб’єктів відносяться так звані бенефі- ціарії, тобто суб’єкти міжнародного права, які є лише користувачами міжна­родних норм. Розглянемо з метою наочніше наступну діаграму.

Як бачимо із діаграми до неправоутворюючих суб’єктів відносяться ін­дивіди, міжнародні неурядові організації та транснаціональні корпорації. Вони набули визнання у вітчизняній доктрині не так давно. Першими в цьо­му аспекті були індивіди чи фізичні особи, міжнародна правосуб’єктність об­ґрунтовувалася лише в кінці 80-х та на початку 90-х років. Зауважимо, що російські дослідників міжнародного права у своїй більшості до сьогодні не визнають міжнародні неурядові організації суб’єктами міжнародного права. Але в цілому, на сьогодні дискусію щодо визнання цих суб’єктів можна вва­жати завершеною.

Правоутворюючі суб’єкти міжнародного права, в залежності від своєї пра­вової природи і походження, розподіляються на 2 категорії: основні (первинні) та похідні (вторинні). Іноді їх ще називають суверенними та несуверенними.

Основні суб’єкти міжнародного права — це держави, а за визначених умов також народи та нації, що самостійно приймають участь в міжнародних відносинах та еволюціонують за напрямком отримання в тій чи іншій формі власної державності. Також дискусійним залишається питання щодо відно­шення до цієї категорії та взагалі до суб’єктів міжнародного права суб’єктів федерацій, адміністративно-територіальних одиниць та повстанців (на діа­грамі позначені сірим кольором).

Основні суб’єкти міжнародного права — це самостійні та самокеровані утворення, які з самого початку, вже самим фактом свого існування (ipso facto), стають носіями міжнародних прав і обов’язків внаслідок історичного розви­тку. Вони не утворюються ніким і нічим в якості таких. Їх правосуб’єктність

70

не залежить ні від чиєї зовнішньої волі і по своїй сутності носить об’єктивний характер. Вступаючи у взаємовідносини між собою, основні суб’єкти міжна­родного права роблять можливим створення міжнародного правопорядку і існування самого міжнародного права.

До категорії похідних суб’єктів міжнародного права відносяться утво­рення, джерелом правосуб’єктності яких є угоди або будь-які інші домовле­ності основних суб’єктів міжнародного права, перш за все держав, а у деяких випадках і домовленості між вже конституйованими похідними суб’єктами міжнародного права.

Похідні суб’єкти міжнародного права — це здебільшого міжурядові організації, рідше — інші самостійні політичні одиниці, наділені елемента­ми державності, тобто державоподібні утворення. Всі вони діють у міжна­родних відносинах у межах компетенції, яка передбачена відповідними за­сновницькими документами — статутами чи іншими правовими актами. Такі документи визначають у кожному конкретному випадку об’єм і зміст правосуб’єктності похідних суб’єктів міжнародного права. У цьому сенсі їх правосуб’єктність має конститутивний характер, і вона може припинитися (або видозмінитися) одночасно з припиненням чи зміною засновницького документу. Тобто вони мають обмежену правосуб’єктність. Також вони мо­жуть мати спеціальну компетенцію.

Інститут міжнародної правосуб’єктності

Право міжнародної правосуб’єктності — це інститут сучасного міжнарод­ного права, що об’єднує групу правових норм, де визначаються юридичний

71

72

Міжнародна деліктоздатність — це здатність суб’єкта міжнародного права нести міжнародну відповідальність за свої протиправні вчинки. Серед норм, які регулюють міжнародну деліктоздатність, розрізняють З основні підгрупи:

1. ті, що стосуються будь-якого міжнародного правопорушення (норми- принципи);

2. ті, що регулюють галузеву деліктоздатність;

3. норми, що стосуються небезпечних міжнародних злочинів (вперше з’явилися після Другої світової війни у Статуті Міжнародного воєнного три­буналу).

Деякі дослідники міжнародного права вважають визнання здатності створювати норми права як властивості суб’єкта права явним перекосом у бік особливостей міжнародного права. Вони аргументують свою позицію тим, що у загальній теорії права, у внутрішньодержавному праві такої вимо­ги до суб’єкта права немає і бути не може. Не доводячи та не спростовуючи цю позицію лише нагадаємо, що цей елемент не є обов’язковим для всіх без виключення суб’єктів міжнародного права, більше того здатність утворювати норми права є критерієм для класифікації суб’єктів на правоутворюючих та неправоутворюючих. Отже, цей елемент є спеціальним.

Основою, джерелом міжнародної правосуб’єктності є міжнародні дого­вори та звичаї, що регулюють міжнародне співробітництво учасників міжна­родних відносин. Саме в нормах міжнародного права можна виявити особли­вості міжнародної правосуб’єктності, носіїв міжнародних прав та обов’язків, риси, повноваження учасника міжнародних відносин як суб’єкта міжнарод­ного прав тощо. Міжнародна правосуб’єктність — властивість суб’єктів між­народних відносин — визнана і визначена нормами міжнародного права.

Слід виокремити у структурі інституту міжнародної правосуб’єктності комплекс норм, які встановлюють режим правового статусу учасника міжна­родних правовідносин. У цілому їх можна поділити на норми, що визначають загальні юридичні права і обов’язки.

Норми, які визначають загальні юридичні права суб’єкта міжнародного права, складають чотири основні комплекси: а) ті, що формулюють право, яке визначає міру дозволеної поведінки; б) ті, що формулюють право вимагати;

в) ті, що формулюють право суб’єкта міжнародного права на позитивні дії; г) ті, що формулюють право на домагання.

Норми, які встановлюють загальні юридичні обов’язки суб’єкта міжна­родного права, складають три основні комплекси норм: а) ті, що формулюють обов’язок активної поведінки; б) ті, що формулюють обов’язок пасивної по­ведінки; в) ті, що формулюють обов’язок терпіти заходи впливу.

Важливим для розуміння обсягу міжнародної правосуб’єктності окре­мих суб’єктів міжнародного права є наступна класифікація.

Загальна правосуб’єктність — це здатність певних осіб — це здатність пев­них осіб ipso facto (у силу факту свого існування) виступати в якості суб’єкта міжнародного права. Нею володіють тільки суверенні держави і народи, що борються за незалежність.

Галузева правосуб’єктність — це здатність суб’єктів міжнародного висту­пати в якості учасників у певній сфері міждержавних відносин. Наприклад, міжнародні міжурядові організацій.

7З