повітряному транспорті й сполученні; запобігання економічних втрат, ви­кликаних нерозумною чи недобросовісною конкуренцією; сприяння безпеці польотів.

Функції та компетенція ІКАО мають спеціальний характер. З метою розробки принципів і методів міжнародної аеронавігації, сприяння розви­тку міжнародного повітряного транспорту ІКАО наділена координаційними, оперативними, контрольними, регуляторними та арбітражними функціями. Для їх здійснення ІКАО наділена спеціальною компетенцією, тобто правом приймати рішення або брати участь у вирішенні питань міжнародної аерона­вігації і міжнародного повітряного транспорту. Загальна компетенція ІКАО проявляється в компетенції її органів: Асамблеї, Ради, Секретаріату та чис­ленних робочих органів. Наприклад, тільки Асамблея повноважна приймати поправки до Чиказької конвенції. Рада ІКАО приймає міжнародні стандар­ти та рекомендації, розв’язує спори між державами-членами. Державами- членами ІКАО є всі, хто підписав Чиказьку конвенцію, та ті, хто до неї при­єднався. Членство є відкритим для всіх держав, що поділяють принципи і завдання ІКАО.

Структура ІКАО включає Асамблею, що скликається один раз на три роки для визначення основних напрямів діяльності ІКАО. В роботі Асамблеї беруть участь усі держави-члени ІКАО. Рада ІКАО — виконавчий, постійно діючий орган ІКАО, що проводить у життя рішення Асамблеї і керує поточ­ною діяльністю організації в період між сесіями ІКАО. До складу Ради оби­раються за спеціальними правилами і критеріями 33 держави. Обсяг функцій і повноважень Ради вельми значний, що дозволяє Раді ефективно коорди­нувати і спрямовувати діяльність ІКАО. Секретаріат ІКАО, що очолюється Генеральним секретарем ІКАО, що призначається Асамблеєю, забезпечує поточну роботу Ради і Асамблеї, забезпечує їх роботу організаційно.

Глава 2. Міжнародне космічне право

§ 7. Поняття і джерела космічного права

Міжнародне космічне право — це галузь міжнародного права, що регу­лює відносини між його суб’єктами у зв’язку з їх діяльністю з дослідження та використання космічного простору, включаючи небесні тіла, а також визна­чає права і обов’язки учасників космічної діяльності. Ці права та обов’язки випливають як із загальних принципів і норм міжнародного права, що ре­гламентують усі галузі міжнародних зносин, так і зі спеціальних принципів і норм, які відображають особливості космічного простору і специфіку кос­мічної діяльності.

Міжнародне космічне право, всупереч буквальному розумінню, поши­рюється не лише на діяльність в самому космосі, включаючи небесні тіла, але й на їх діяльність на Землі і в повітряному просторі Землі в зв’язку з вивчен­ням і освоєнням космосу.

Коло держав, на які поширюється дія норм міжнародного космічного права, значно ширше за так зване «космічний клуб», членами якого є держа­ви, які в даний момент беруть безпосередню участь у дослідження і викорис­

531

танні космічного простору з допомогою своїх технічних засобів . Цей клуб можна поділити на дві групи:

1. держави, національні космічні програми яких передбачають пілотова­ну космонавтику (тобто запуск в космічний простір пілотованих космічних кораблів і орбітальних станцій, оснащених системами життєзабезпечення і керування польотом, і призначені для життя, роботи чи іншої діяльності од­нієї чи кількох осіб в космічному просторі). Таких держав сьогодні всього три: КНР, Росія і США;

2. держави, національні космічні програми яких передбачають непілото- вану космонавтику (запуск ракет-носіїв і супутників, дослідницьких шатлів і модулів тощо). До кола цих держав належать: Азербайджан, Аргентина, Бра­зилія, Велика Британія, Німеччина, ЄС (представлений Європейським кос­мічним агентством), Ізраїль, Індія, Індонезія, Іран, Іспанія, Італія, Казахстан, Канада, КНДР, Малайзія, Пакистан, Тайвань, Україна, Франція, Південна Корея, Японія та деякі інші.

Однак фактично загальноприйняті норми міжнародного космічного права поширюється і на всі інші держави і створюють для них певні права й обов’язки незалежно від ступеня їх активності в галузі космічної діяльності.

Запуск у 1957 р. першого штучного супутника Землі поклав початок міжнародно-правового регулювання використання космічного простору. Перші та найважливіші міжнародно-правові норми в цій галузі з’явились ще до укладання міжнародних дог оворів про космос і були звичаєво- правовими. Вони встановлювали: а) космос є загальним спадком людства та не може бути об’єктом державного привласнення; б) космос може викорис­товуватися лише в мирних цілях. Ці норми і сьогодні залишаються основни­ми в міжнародно-правовому регулюванні космічного простору. Згодом були укладені міжнародні договори, що залишаються найважливішими у право­вому регулюванні використання космічного простору до цього часу: Договір про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р. (далі — Договір про космос)⁵, Угода про порятунок космонавтів та повернення об’єктів, запуще­них в космічний простір, 1968 р., Конвенція про міжнародну відповідальність за збиток, завданий космічними об’єктами, 1972 р., Конвенція про реєстрацію об’єктів, що запускаються в космічний простір, 1975 р., Угода про діяльність держав на Місяці й інших небесних тілах 1979 р.

Значний масив звичаєво-правових і договірних норм, що регулюють міжнародно-правовий режим космосу, дозволяє казати про міжнародне космічне право. Предметом регулювання міжнародного космічного права є порядок взаємовигідного використання державами космічного простору в мирних цілях. Міжнародне космічне право ґрунтоване на тих саме прин­ципах, що й загальне міжнародне право, але має і власні галузеві принципи: принцип нерозповсюдження державного суверенітету на космічний простір і

⁵ Більшість «космічних» держав відмовилась брати участь в Угоді про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. та визнати проголошену в ній норму про встановлення міжнародно-правового регулювання на добування корисних копа­лин на небесних тілах.

532

небесні тіла, принцип свободи дослідження та використання космічного про­стору та деякі інші принципи.

Міжнародне космічне право — це галузь, формування якої відбувається під впливом практики досить вузького кола «космічних» держав. Тому бага­то норм космічного права можна розглядати як локальні, а спроби надати їм загального характеру нерідко не мають успіху або навіть зустрічають проти­дію з боку «некосмічних» держав»⁶. У низці випадків останні намагаються са­мостійно створювати норми космічного права, що також не знаходить загаль­ного визнання. Деякі норми міжнародного космічного права поширюються не тільки на держави, але й на міжнародні міжурядові організації, пов’язані з космічною діяльністю. Україна є однією з небагатьох у сучасному світі кос­мічних держав.

Від самого початку зародження міжнародного космічного права більша частина фахівців виходила з того, що основні принципи і норми міжнародного права мають поширюватися і на космічну діяльність. А щодо її специфіки, то вона підлягає врахуванню виключно в спеціальних нормах, які можуть скласти окрему галузь чи підгалузь міжнародного права, однак аж ніяк не самостійну правову систему чи підсистему. На сьогодні не існує чітких і всеохоплюючих принципів міжнародного космічного права, є лише загальні підходи до регулю­вання відносин держав у цій сфері, що базуються на кількох міжнародних до­говорах, які, власне, й складають фундамент міжнародного космічного права.

Спеціальні принципи галузі міжнародного космічного права пов’язані передусім з юридичними характеристиками космосу як території, що є спіль­ним надбанням людства, а також його унікальними геофізичними якостями.

Ключове значення серед спеціальних принципів має принцип, який за­бороняє національне привласнення космічного простору, Місяця та інших небесних тіл, закріплений в Договорі про космос 1967 р. і Угоді про Місяць 1979 р. Зазначені простори, будучи спільним надбанням (космічний простір) і спадком (Місяць) людства, не можуть бути, як підкреслюється в тексті цих міжнародних документів, «...власністю будь-якої держави, міжнародної між­урядової або неурядової організації або неурядової установи чи будь-якої фі­зичної особи». Те саме стосується до їх частин і ресурсів.

З принципом не привласнення пов’язаний такий важливий для статусу космосу в цілому імператив, як свобода дослідження і використання космосу на благо всіх держав незалежно від ступеня їх економічного, наукового роз­витку чи реальної участі в космічній діяльності.

Відповідно ця свобода для держав нинішнього «космічного клубу» об­межена вимогою спрямування видобутих ресурсів на благо всіх країн. Так, у разі виявлення природних ресурсів на небесних тілах держави зобов’язані поінформувати Генерального секретаря ООН, громадськість і міжнародне наукове середовище. Зацікавлені держави можуть претендувати на надання

⁶ Одним із прикладів є спір відносно проголошення геостаціонарної орбіти про­стором, що не підлягає державному привласненню. Із запереченнями проти цього, викладеними в Боготській декларації 1976 р., продовжують виступати екваторіальні держави, над територією яких та орбіта пролягає. Не менш показовий спір відносно межі повітряного та космічного простору, де розходяться позиції «космічних» і «не- космічних» держав.

533