МІЖНАРОДНЕ ПУБЛІЧНЕ ПРАВО

За загальною редакцією В. Е. Теліпко

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Київ

«Центр учбової літератури» 2010

Теліпко В. Е., Овчаренко А. С.

T 31 Міжнародне публічне право: Навч. посіб. / За заг. ред. Теліпко В. Е. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 608 а

ISBN 978-611-01-0077-9

У навчальному посібнику детально і систематизовано розкриваються основні ін­ститути й галузі сучасного міжнародного публічного права.

В книзі докладно розглядаються ключові аспекти дипломатичного і консульсько­го права, права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, права міжна­родної безпеки і міжнародного гуманітарного права, міжнародно-правових аспектів прав і свобод людини, міжнародного морського, повітряного і космічного права.

Пропонований навчальний посібник розраховано на студентів, аспірантів і ви­кладачів вищих навчальних закладів, юристів-практиків, посадових і службових осіб органів державної влади, а також усіх, хто цікавиться проблематикою міжнародного права і нормативного регулювання міжнародно-правових відносин.

УДК 341.1/8(075.8) ББК 67.412.1я73

ISBN 978-611-01-0077-9 © Теліпко В. Е., Овчаренко А. С., 2010

© Центр учбової літератури, 2010

Hominum causa omne jus gentium constitutum est. —

Все міжнародне право створене на благо людини.

В міжнародному житті сьогодні неприпустимо високий рівень стихій­ності. Взаємопов’язаний, єдиний і глобалізований світ складається майже навмання. Як і в недалекому ще минулому, значна частина міжнародних про­блем вирішується шляхом спроб і помилок, що серйозно загрожує міжнарод­ній безпеці.

Одним з основних і необхідних інструментів управління міжнародними відносинами виступає міжнародне право. Необхідність надійного міжнарод­ного правопорядку визначається тим, що неконтрольоване свавілля загрожує миру і перешкоджає співробітництву. Ніхто не може володіти монополією на прийняття рішень. Держави мають рівне право на участь у вирішенні між­народних проблем, які зачіпають їх інтереси.

Міжнародне право уявляється нам як система юридичних норм, що регу­люють міждержавні відносини з метою забезпечення миру і взаємовигідного співробітництва.

Система міжнародного права — це комплекс таких норм, що характери­зуються принциповою єдністю і одночасно упорядкованим поділом на від­носно самостійні частини (галузі, підгалузі, інститути тощо). Матеріальним системотворчим фактором для міжнародного права слугує система міжна­родних зносин, яку воно покликане обслуговувати.

Сьогодні в юридичній науці не існує якої-небудь загальновизнаної сис­теми міжнародного права. Кожен автор приділяє їй найбільшу увагу і обґрун­товує свою власну точку зору. Однак це не дає підстав для висновку, наче воно не є організованою і впорядкованою за будь-яким з критеріїв, що мо­жуть вважатися логічними, системою узгоджених і взаємопов’язаних норм; в кращому випадку це — зібрання норм різного походження, більш-менш до­вільно систематизованих авторами.

Сучасне міжнародне право визначило основні цілі взаємодії держав, а тим самим — і міжнародно-правового регулювання. Як наслідок, воно стало більш точно визначати не тільки форми, але й зміст взаємодії держав та ін­ших акторів міжнародних відносин між собою.

Усталений комплекс основних принципів міжнародного права об’єднав, організував та співпідпорядкував розрізнені групи норм. Міжнародне пра­во перестало бути тільки диспозитивним, з’явився комплекс імперативних норм, тобто загальновизнаних норм, від яких держави не мають права від­ступати у своїх відносинах навіть за взаємною згодою.

З’явилась ще одна ознака системи — чітка ієрархія норм, встановлення їх взаємного підпорядкування. Така ієрархічна вертикаль дає можливість ви­значати місце і роль тих чи інших норм в системі міжнародного права, суттє-

3

во спростити процес узгодження і подолання колізій, що є конче необхідним для ефективного функціонування цілої системи.

Як уже було відзначено, міжнародне право має єдину систему, в рамках якої і з урахуванням специфіки метода і характеру суб’єктів правового регу­лювання можна визначити як мінімум дві рівнозначні частини — міжнародне приватне і міжнародне публічне право. Останньому, принаймні в рамках да­ної книги, ми й присвятимо свою основну увагу.

4

Есть в жизни всех людей порядок некий, Что прошлых дней природу раскрывает.

Поняв его, предсказывать возможно С известной точностью грядущий ход Событий, что еще не родились, Но в недрах настоящего таятся Как семена, зародыши вещей, Их высидит и вырастит их время.

Уильям Шекспир, «Генрих IV»

«...Я думаю, що у світі, який народжується, основним джерелом конфліктів буде вже не ідеологія й не економіка. Найважливіші межі, які розділяють людство, і переважні джерела конфліктів будуть визначатися культурою. Нація-держава залишиться головною дійовою особою в міжнародних справах, але найбільш значущі конфлікти глобальної політики будуть розгортатися між націями й групами, що належать до різних цивілізацій. Вигляд світу буде формуватися взаємодією великих цивілізацій, і сучасні умови роблять

зіткнення цивілізацій неминучим».

Семюел Хантінгтон, «Зіткнення цивілізацій»

Взаємозалежність у світовій політиці. Ми живемо в еру взаємоза­лежності. Цю фразу важко зрозуміти, але ми відчуваємо, що природа політики змінюється. Такий споконвічний застосовуваний аналітиками й державни­ми діячами критерій, як могутність держав, став ілюзорнішим: «розрахунки могутності стали ще складнішими й примарнішими, ніж будь-коли». Навіть Генрі Кіссінджер, який дуже міцно асоціюється із класичною традицією, сво­го часу зазначав, що «традиційна тема міжнародних відносин — баланс сил між великими державами, колективна безпека держав — не визначають біль­ше наші ризики й наші можливості... Зараз ми вступаємо у нову еру. Старі зразки поведінки на міжнародній арені руйнуються: старі гасла перестають бути повчальними, старі рішення стають марними. Світ став взаємозалеж­ним в економіці, у комунікаціях, у людських прагненнях». Наскільки глибо­кими є ці зміни? Модерністська школа вважає, що розвиток телекомунікацій і надзвукових засобів пересування створює «глобальне село», а зростаючі со­ціальні й економічні взаємодії створюють «світ без кордонів».

Тією чи іншою мірою дедалі більше вчених розглядають наш час як такий, у якому територіальна держава, яка домінувала у світовій політиці протягом п’яти останніх століть, затьмарюється нетериторіальними акторами — такими, як транснаціональні корпорації, транснаціональні соціальні рухи й міжнародні (міждержавні та неурядові) об’єднання. Як зазначав один відомий американ­ський економіст, «з державою, як економічною одиницею майже покінчено».

5

Традиціоналісти вказують на безперервність світової політики. Військова взаємозалежність завжди існувала, і військова сила зберігає свою значимість у світовій політиці сьогодні. Достатньо звернути увагу на ядерне стримування Ірану, Північну Корею, Близький Схід, індо-пакистанські війни, охоплену край­нощами соціалізму Латинську Америку, і все стане зрозумілим. Навіть бідні й слабкі держави здатні стримувати прогрес, а широке поширення нездорового на­ціоналізму в них вносить сумніви в припущення, що держави-нації відмирають.

Проте, ні модерністи, ні традиціоналісти не створили адекватних меж для розуміння політики глобальної взаємозалежності. Модерністи вірно вказують на фундаментальні зміни, що мають місце в наш час, але вони часто без глибо­кого аналізу припускають, що розвиток технології й зростання соціальних й економічних взаємодій приведуть світ до нового стану, у якому держави і їхній контроль над використанням сили втратять свою значимість. Традиціоналісти

ж, натомість, є досить обізнаними в тому, щоб точно вказувати на вади в погля­дах модерністів, підкреслюючи збереження взаємозалежності у військовому плані, але вони не можуть точно оцінити економічну, соціальну й екологічну взаємозалежність, яка нині спостерігається і яка має безліч вимірів.

Сучасна світова політика — це не безшовне полотно, а багатошарове переплетіння різноманітних відносин. У такому світі одна модель не змо­же пояснити всі ситуації. Секрет розуміння полягає в тому, який підхід або комбінацію підходів використати при аналізі ситуації. Замінника уважному аналізу реальних ситуацій немає і ніколи не буде.

Однак без теорії все ж не обійтися; будь-який емпіричний або практич­ний аналіз ґрунтується на ній. Прагматичні політики схильні думати, що вони можуть приділяти не більше уваги теоретичним диспутам із приводу природи світової політики, аніж середньовічним схоластичним диспутам із приводу того, скільки ангелів можуть танцювати на голівці голки. Академічні вчені, однак, залишають свій відбиток у розумах державних діячів, що має значний вплив на сучасну міжнародну політику.

Потрібно визнати не тільки те, що «практики, які вірять, що вони віль­ні від будь-якого інтелектуального впливу», несвідомо знаходяться в полоні численних концепцій, створених «деякими академічними вченими якийсь час тому», але й те, що ці «академічні вчені» відіграють безпосередню роль у формуванні зовнішньої політики дедалі більшою мірою. Невірні моделі й помилкове сприйняття світової політики можуть прямо призвести до хибної або навіть катастрофічної національної політики, ба навіть вже призводять. Логічне пояснення й раціоналізація, систематичне уявлення й демократич­ний символізм стали такими переплетеними, що навіть для самих політиків буває важко відокремити реальність від риторики.

Традиційно, класичні теорії світової політики зображували потенційно «стан війни», у якому поведінку держав визначала постійна загроза військо­вого конфлікту. У часи холодної війни, особливо у перше десятиліття після закінчення другої світової війни, ця концепція, яку її прихильники назива­ли «політичним реалізмом», була повсюдно визнана дослідниками й прак­тиками в галузі міжнародних відносин. У 60-і рр. ХХ століття багато при­хильників цього реалістичного підходу не квапилося приймати і сприймати розвиток нових проблем, які не концентрувалися на військово-стратегічних

6

питаннях. Однак замінити цю модель таким же простим поглядом — напри­клад, що військова сила є застарілою, а економічна взаємозалежність — це добре, — буде рівнозначно тому, щоб забракувати одну модель і замінити її іншою, такою ж помилковою.

Взаємозалежність як аналітична концепція. У повсякденній свідомості під залежністю розуміється стан, при якому існують обмеження або значний вплив з боку зовнішніх сил. Якщо спробувати визначити взаємозалежність простіше, то вона означатиме взаємну залежність. Взаємозалежність у світо­вій політиці розуміється як ситуація, що характеризується взаємним впли­вом між країнами або між акторами в різних країнах. І це доконаний факт.

Такий вплив часто є результатом міжнародних взаємодій — потоків гро­шей, товарів, людей та інформації, що регулярно протікають через міжнарод­ні кордони. Подібні взаємодії значно зросли із часів Другої світової війни: «Останні десятиліття відкривають загальну тенденцію, за якою безліч форм людського взаємозв’язку, реалізованих через національні кордони, подвою­ються кожні десять років». Але цей взаємозв’язок — не одне й те саме, що вза­ємозалежність. Вплив взаємозв’язків на взаємозалежність буде залежати від обмежень, або витрат, асоційованих з ними. Ймовірно, що країна, яка імпортує всю нафту, що їй необхідна, буде залежнішою від постійного припливу нафти, ніж країна, яка імпортує хутра, коштовності й парфумерію (навіть в еквіва­лентному грошовому обрахунку), буде залежною від безперервного доступу до цих предметів розкоші. Взаємозалежність спостерігається там, де існують взаємні (хоча й не обов’язково симетричні) наслідки взаємодій, асоційовані з втратами. Де їх немає, там спостерігається простий взаємозв’язок. Це розхо­дження істотне, якщо ми намагаємося зрозуміти політику взаємозалежності...

Тим не менш, враховуючи, що ми хочемо уникнути марних суперечок з приводу цього розходження, а навпаки, прагнемо використати концепцію взаємозалежності для того, щоб інтегрувати, а не роз’єднати модерністський і традиційний підходи ще більше, ми обираємо ширше визначення. На наш по­гляд, відносини взаємозалежності завжди включають витрати, оскільки вза­ємозалежність обмежує автономність. Але апріорі неможливо визначити, чи буде вигідно перевищувати витрати. Це буде залежати від вартості цінностей акторів, а також від природи відносин між ними. Не може бути жодних га­рантій щодо того, що відносини, які ми визначаємо як взаємозалежні, будуть характеризуватися взаємною вигодою.

Щоб докопатися істини у цьому питанні, важливо дистанціюватися від припущення, начебто заходи, які збільшують спільну вигоду, будуть певним чином вільні від дистрибутивного конфлікту. Уряди й неурядові організації методично докладатимуть своїх зусиль для збільшення їхньої частки переваг від взаємин, навіть якщо обидві сторони одержують величезну вигоду. Уряди країн, що експортують нафту, і транснаціональні нафтові компанії, напри­клад, поєднує зацікавленість у високих цінах на нафту, але вони конфлікту­ють щодо частки прибутку, який мають одержувати. Отже, ми повинні бути обережні щодо оцінок, що зростаюча взаємозалежність створює прекрасний новий світ співпраці замість поганого старого світу міжнародного конфлікту.

Усі батьки, які мають маленьких дітей, знають, що більший за розмірами пиріг не є страховкою від суперечок щодо розмірів його порцій. Оптимістич­

7

ний підхід легковажно випускає з уваги використання економічної, енерге­тичної й навіть екологічної взаємозалежності в конкурентній міжнародній політиці. Необхідно пам’ятати, що політика, озброєна інструментажем такої взаємозалежності, припускає конкуренцію навіть тоді, коли можна чекати значної чистої вигоди для обох гравців.

У своїй роботі «Політичні відносини між націями. Боротьба за владу й мир» (1948) Ганс Моргентау зазначає, що політика й суспільство підкоряють­ся об’єктивним законам, і тут недостатньо віри в «моральний політичний по­рядок, заснований на універсальних й абстрактних принципах». Ці об’єктивні закони кореняться в людській природі, і вона відкрито говорить, із усіх вад лю­дини жодна не є такою очевидною і небезпечною, як її інстинктивне прагнення до влади. І у центрі цієї боротьби перебуває держава, а точніше дві сотні дер­жав. А. Волферс уподібнював держави в їхніх взаєминах між собою більярдним кулям, оскільки кожна з них є замкненою, непроникною й суверенною величи­ною. Цікаво також зауважити, що для політичних реалістів подібна більярдна куля не має «кольору»; на їх думку, не варто брати до уваги розходження у вну­трішньому устрої тих або інших держав, тому що кожна з них переслідує свої об’єктивно існуючі національні (а точніше національно-державні) інтереси.

Остання категорія для характеру і всієї системи міжнародних відносин є ключовою. Г. Моргентау пише, «ключовою категорією міжнародної світо­будови є поняття інтересу, вираженого в термінах влади». Останнє положен­ня вимагає деяких пояснень. Ми вже зазначали, що, з погляду політичного реалізму, боротьба за владу є об’єктивним проявом людської природи й сут­ністю світової політики. У цьому сенсі, прагнення до досягнення влади (або могутності) є найголовнішою метою для будь-якої держави. З іншого боку, досягнення влади є необхідним засобом для реалізації державою своїх пер­шочергових цілей, найпершою з яких є забезпечення виживання. Виживання націй є вищим моральним імперативом політичної дії, і воно не може бути забезпечене лише сподіванням на норми міжнародного права або на роль міжнародних організацій. Г. Моргентау наполягає на об’єктивності категорії інтересу, хоча, зауважує, сам інтерес може й мінятися. «Тип інтересу, який визначає політичні дії в конкретний історичний період, залежить від полі­тичного й культурного контексту, у межах якого формується зовнішня полі­тика». Відстоювання національних інтересів у їх конкретному «наповненні» є «головним критерієм правильності зовнішньої політики держави».

І от якраз визнання об’єктивності категорії інтересу зумовлює визнання неминучості конфлікту інтересів різних держав. Конфліктогенність міжнарод­ного середовища робить центральною проблемою міжнародної політики забез­печення безпеки. При цьому безпека розглядається політичними реалістами насамперед у військово-силовому й державоцентричному вигляді. Ця сфера реальної політики одержала в політичних реалістів назву високої політики, чим особливо підкреслювалося її виняткове місце (до слова, недарма офіційна посадова особа ЄС, відповідальна за політику зовнішніх зносин і оборони, іме­нується Високий представник з іноземних справ і політики безпеки).

Особливої уваги вимагає ще одне з базових положень політичного реалізму — положення про анархічну природу міжнародних відносин, яка й відрізняє міжнародні відносини від сфери внутрішньодержавних. Якщо держава всередині підконтрольної їй території має монополію на легітимне

8

насильство, то у сфері міжнародних відносин немає єдиного центру, наділе­ного правом застосовувати насильство для врегулювання конфліктів. Коли кожна держава дбає лише про свої власні національні інтереси, анархічність міжнародного середовища набуває особливого значення. У цих умовах дер­жава може розраховувати тільки на власні сили й можливості у відстоюванні своїх інтересів. Єдиний прийнятний шлях для цього — нарощування своєї потужності. Остання оцінюється політичним реалізмом з погляду здатності впливати на інших гравців міжнародної політики й розуміється досить ши­роко, насамперед, як військова й економічна міць, а також як гарантія забез­печення безпеки й добробуту, престижу, іміджу й авторитету.

Ключове завдання тих, хто відповідає за розробку зовнішньої політи­ки, полягає у вірній оцінці різних факторів могутності. При цьому важливо пам’ятати про те, що всі елементи могутності, за винятком лише географічно­го, динамічні. Отже, важливо якомога точніше вміти зіставляти різні фактори могутності різних держав. Іншими словами, у спробах дати загальну оцінку співвідношення сил різних націй, важливо точно визначити «зміни в різних компонентах сил різних націй відносно один одного». Політичний реалізм за­стерігає від типових помилок на цьому шляху, таких як абсолютизація могут­ності однієї нації (тобто, владу завжди слід розглядати як відносну категорію: вона завжди проявляється у відносинах двох або декількох держав-націй); неуважність до динамічних змін у різних факторах могутності; розгляд лише одного компонента потужності як ключового (на цій підставі Г. Моргентау говорить про геополітику як про псевдонауку тому, що вона зводить могут­ність націй винятково до географічного компоненту).

Прагнення кожної держави до максимальної реалізації своїх націо­нальних інтересів в умовах анархічного середовища призводить до встанов­лення на міжнародній арені певного балансу сил. З погляду політичного реалізму саме він, а не механізми колективної безпеки, є єдиним способом забезпечення миру. «Прагнення до влади з боку багатьох націй, кожна з яких намагається або зберегти, або порушити статус-кво, неминуче призводить до конфігурації, названої балансом сил, і політики, націленої на її збереження... Баланс сил і політика, націлена на його збереження, є не тільки неминучим, але й ключовим фактором у співтоваристві суверенних націй». У встанов­ленні, підтриманні або зміні балансу сил центральне місце приділяється ве­ликим державам — саме вони встановлюють правила гри. Продовжуючи ана­логію з більярдними кулями, можна сказати, що в цьому плані для балансу сил важливий не «колір» кулі, а її маса (тобто, її міць): «...могутніші розштов­хують тих, хто менший, але останні можуть протистояти їм, приєднуючись до коаліції інших могутніх». Ідеальним станом міжнародної спільноти, відтак, є рівновага, яка означає мир. Порушення її відновлюється новими союзами або новою війною. І те, й інше — погано; оскільки й те, й інше спричиняє до­корінний перегляд системи міжнародних зносин.

Роберт Кохейн,

«Влада й взаємозалежність».

9

«...Міжнародне право - це велика юридична споруда, яка дбайливо будувалася людством протягом століть з метою створення і ствердження нормальних впорядкованих відносин між державами...»

(зрішення Міжнародного Суду ООН)

§ 1. Поняття міжнародного права

В кожній державі найважливішим регулятором суспільних відносин є право. Це система юридичних норм, які фіксують певні відносини; охороняють загальнообов’язкові правила поведінки; закріплюють права та обов’язки осіб. В сукупності ці норми (разом з іншими джерелами) складають національну систему права. В світі сьогодні існує більше двохсот національних правових систем (стільки, скільки й держав) і лише одна, яка стоїть поза ними та іноді навіть над ними. Часто між ними виникають відносини, які викликають ве­личезну множину взаємних прав та обов’язків. Тому розвиток економіки, по­літики, культури, засобів масової інформації та комунікації, транспорту тощо вимагають правового оформлення такого типу відносин, як міжнародні.

Таким чином, виникнення міжнародного права обумовлене двоєдиною, об’єктивною причиною: а) появою перших держав; б) зародженням та розви­тком відносин між ними. А оскільки на міжнародній арені немає законодав­чого органу, норми міжнародного права створюються в процесі узгодження воль самих суб’єктів міжнародного права, і, в першу чергу, держав.

Як відзначав відомий швейцарський юрист Емер де Ваттель, давні рим­ляни часто змішували право народів з правом природи, називаючи право народів природним правом, оскільки воно визнано і застосовується узагалі всіма цивілізованими націями, об’єднаннями і союзами в державі. Відносно права народів імператор Юстиніан, відомий законотворець і систематизатор римського права, говорив, що воно є спільним для всього людського роду. Справи людей та їх потреби змусили всі нації створити для себе певні норми права, оскільки спалахували війни, які приводили до полонення і поневолен­ня, що суперечить природному праву, адже в силу природного права всі люди народжуються вільними. Таким чином, римляни вважали право народів час­тиною природного права. Але оскільки під терміном gentes розумілися тіль­ки народи, Іммануїл Кант запропонував перекладати цей термін як «право держав» (jus publicum civitatum).

Аж до Другої світової війни міжнародне право акумулювало в собі норми міжнародного публічного і міжнародного приватного права. Лише по її за­вершенні воно розпалося на дві рівновеликі частини: міжнародне публічне і міжнародне приватне право.

10

Термін «міжнародне публічне право» вперше запропонував англійський філософ Джеремі Бентам ще наприкінці XVIII століття. Однак першою ві­хою в процесі становлення міжнародного права як самостійної галузі стала книга голандського юриста Гуго Гроція «Про право війни і миру. Три книги, в яких пояснюються природне право і право народів, а також принципи пу­блічного права», що побачила світ ще 1625 року. В ній вперше систематизо­вані норми про право війни, класифікацію війн на публічні і приватні, мор­ське право тощо. Гуго Гроцій наводить переконливі докази існування права народів. Посилаючись на роботи мислителів античності, він відзначає, що це право є «надбанням часу і звичаю».

До початку ХХ ст. юридичною наукою було запропоновано понад сто ви­значень міжнародного публічного права, жодне яких, щоправда, до цих пір не стало системовизначальним. Ще всередині ХІХ ст. вчені запропонували вважати міжнародним правом сукупність загальних засад і правил, якими визначаються взаємовідносини самостійних держав і розв’язуються спори в законах і звичаях окремих народів, для зміцнення і розвитку всесвітньо­го цивільного обороту. Це визначення можна назвати досить повним, однак воно вміщує в себе визначення як публічного, так і приватного міжнародного права, а відтак не розв’язує поставленого нами завдання з’ясувати природу міжнародного публічного права.

В другій половині ХХ ст. було запропоновано ще одне визначення міжнародного права, яке сьогодні можна вважати загальновизнаним. Було запропоновано міжнародне право визначити як систему договірних та звичаєво-правових норм, що регулюють відносини між державами та ін­шими суб’єктами міжнародного права, створюються шляхом узгодження волі учасників цих відносин і забезпечуються в разі потреби примусом, який здійснюється індивідуально чи колективно державами, міжнарод­ними організаціями та іншими суб’єктами міжнародного права, з метою розвитку міжнародного співробітництва і зміцнення міжнародної безпеки і миру.

Відтак, міжнародне публічне право — це система договірних та звичає­вих норм і принципів, що створюються переважно державами в процесі спів­робітництва і суперництва, що виражають відносно узгоджену волю держав і регулюють відносини між державами, створеними ними міжнародними орга­нізаціями та деякими іншими суб’єктами міжнародного спілкування. Дотри­мання норм міжнародного права забезпечується індивідуальним чи колек­тивним примусом його суб’єктів, межі та форми якого визначаються ними в процесі спільної діяльності.

Термін «міжнародне публічне право» закріплений в ст.38 Статуту Між­народного Суду ООН, а також в резолюції Генеральної Асамблеї ООН про прогресивний розвиток міжнародного права та його кодифікацію від 11 груд­ня 1946 року. В преамбулі цієї резолюції вказується на необхідність ретель­ного і всебічного вивчення всього, що вже було досягнуто в галузі розвитку міжнародного права і його кодифікації, а так само і «вивчення проектів і ді­яльності офіційних та неофіційних установ, що спрямовують свої зусилля на сприяння прогресивному розвитку і формулюванню публічного і приватного міжнародного права».

11

Основною функцією міжнародного публічного права є управління ді­яльністю суб’єктів у відповідних сферах міжнародних відносин. Міжнарод­не право являє собою необхідний елемент організації міжнародних зносин і управління ними. Як справедливо відзначав Ф.Мартене ще в 1871 році, «між­народне життя існує і не потребує виправдання свого існування; міжнарод­не право визначає його, під його захистом та егідою відбувається обмін усіх людських відносин». Таким чином, міжнародне публічне право можна визна­чити як систему обов’язкових норм, виражених у визнаних суб’єктами цього права джерелах, що є загальнообов’язковим критерієм правомірно дозволе­ного і юридично недозволеного, і через які (норми) здійснюється управління і координація міжнародним співробітництвом у відповідних сферах і галузях або примус до дотримання норм цього права в разі виникнення ситуацій, що цього потребують.

Міжнародне публічне право найбільш тісно межує із міжнародним при­ватним правом. Термін «міжнародне приватне право» вперше застосував американський суддя, член Верховного Суду США Джозеф Сторі в 1834 році, який використав його в своїй праці «Коментар про колізії законів». З 1841 року термін «міжнародне приватне право» став фігурувати в працях ні­мецьких та французьких юристів.

Суб’єктами обох галузей є держави, міжнародні міжурядові та неурядові організації і в окремих випадках транснаціональні компанії та окремі інди­віди. Джерелами міжнародного публічного і приватного права є міжнародні договори та міжнародно-правові звичаї. Основні принципи міжнародного пу­блічного права є принципами, що лежать в основі й міжнародного приватного права. Переважна більшість норм міжнародного приватного права створюєть­ся державами або міжурядовими організаціями і закріплюється у договорах або уніфікованих кодексах, модельних законах, правилах, положеннях тощо. Ці норми імплементуються, як правило, шляхом застосування основних по­ложень відповідних галузей національного права і законодавства. Таким чи­ном, міжнародне приватне право можна визначити як сукупність принципів і норм, що регулюють відносини приватно-правового характеру між фізични­ми та юридичними особами та/або державами, а також міжнародними органі­заціями, в яких присутній міжнародний або іноземний елемент.

Основною відмінністю міжнародного приватного права від міжнародно­го публічного є те, що останнє слугує регламентації взаємовідносин держав між собою, визначення їх взаємних прав та обов’язків, способів взаємодії та ін., причому, як правило, для забезпечення цих цілей самими державами створюються міжнародні організації, що наділяються ними частиною делего­ваних владних повноважень. Основними суб’єктами відносин в міжнародно­му публічному праві виступають держави як такі, а також міжнародні орга­нізації, членами яких ці держави виступають. І лише в окремих випадках їх учасниками стають інші суб’єкти міжнародного права, зокрема, індивіди.

Основними ж суб’єктами відносин в міжнародному приватному праві є, передусім, фізичні та юридичні особи, іноді — держави та інші публічно- правові утворення. Тут специфікою відносин є наявність так званого «іно­земного елементу», під яким слід розуміти суб’єкт, який має іноземну при­належність (громадянство, місце проживання — стосовно фізичних осіб, та

12