27. Концепція «соціально ринкового господарства» та «сформованого суспільства» л.Ерхарда.

Найважливішим досягненням німецького неолібералізму після другої світової війни стала концепція соціального ринкового господарства, яка стала теоретичним підґрунтям кардинальних економічних реформ в ФРН. Концепція соц. ринк гос-ва (далі СРГ) включала такі основні структурні елементи: прозорий і справедливий конкурентний порядок(ґрунтувався на приватн власн на засоби вир-ва); ринок як координуючий механізм і регулятор госп дія-ті; грошовий порядок, який забезпечується незалежним ЦБ; економічна свобода в основі суспільного порядку; держава забезпечує і контролює загальні умови функціонування ринк сис-ми (за допомогою політики зміцнення конкурентного порядку); домогосп, промислові, с\г, банківські та інші підприємства як суб’єкти господарювання. Мета СРГ є завдання досягнення високого рівня добробуту для переважної більшості чл. суспільства за умов ек свободи. СРГ являє собою вдале поєднання ринкових принципів організації господарства та розвинутої системи соц. гарантій, синтезу лібералізму й держ регулюв. в інтересах сус-ва та соц.-економічного прогресу.

Сформоване суспільство – це: пошук кращого економічного порядку, якого можна досягти шляхом створення СРГ; співтовариство взаємних послуг, основою якого є високорозвинений поділ праці, що зумовлює ек-ну взаємозалежність людей, підприємств і галузей ек-ки; висока відповідальність підприємця за добробут нації; виважена державна соц. політика.

28. Соціальна школа у Франції. Теорія «трьох економік» ф.Перру.

У ІІ половині ХХ ст. у Франції з найбільш відомих вчених-економістів сформувалась так звана соціологічна або інституціонально-соціологічна школа, на чолі із Ф.Перру, основні ідеї якої використовувалися в практиці державного регулювання економіки і стали базисом методу індикативного планування. Загальна теорія, запропонована її засновником Франсуа Перру, складається з трьох основних частин:

1. Концепція "домінуючої економіки". Ринкова економіка у своєму первісному вигляді не виконує ролі регулятора рівноваги, навпаки, вона гарантує нерівність економічних суб’єктів, що виникає з різних причин: відмінності в розмірах виробництва і капіталу, різний ступень інформованості про умови діяльності, наявність або відсутність впливу на партнерів та конкурентів тощо. Головний результат цієї нерівності – існування домінуючих та підпорядкованих господарських одиниць. Перші змушують других підкорятися власним умовам, тобто заключати контракти на менш вигідних умовах. В результаті цього економічне середовище деформується. В такому випадку господарську одиницю вже не можна розглядати як самостійного ринкового гравця, скоріше вона вже є членом одного, системно організованого цілого, яке Ф.Перру назвав “макроодиницею”. Домінуючі макроодиниці є “полюсами росту” в рамках національних господарських систем, які породжують “ефект агломерації” Ними можуть бути і великі фірми, і галузі, і комплекси галузей, що через “ефект залучення” створюють цілі “зони розвитку” в регіоні або країні. Тому найважливішим завданням державної економічної політики має стати створення таких “полюсів росту” і свідоме управління середовищем розповсюдження ефекту. Але треба враховувати той факт, що збалансоване зростання практично нездійсненне, тому політика росту – це завжди політика нерівномірного зростання (незалежно від того, досягається вона свідомо чи відбувається стихійно). Тому структурна політика має бути вибірковою (селективною), а не глобальною (як у кейнсіанців). Крім того, вона має бути спрямована не на пристосування до існуючих структур, а на активне перетворення структур у бажаному напрямку.

2. Концепція “гармонізованого зростання” має вказувати шляхи і методи вдосконалення капіталістичного господарства за допомогою державного регулювання. Така політика має відповідати наступним принципам: максимізація валового реального продукту (що є основою зростання добробуту суспільства і джерелом економічного росту) і мінімізація його коливань; зменшення диспропорцій між окремими сферами господарства через гармонізацію структури економіки, що має сприяти найбільшому задоволенню особистих і суспільних потреб, а не породжувати дефіцит; врахування того, що темпи економічного зростання мають відповідати наявній робочій силі, виробничим потужностям, можливостям і бажанню інвестувати, наявним кредитним ресурсам.

3. Концепція “всезагальної економіки”, де описується суспільство майбутнього, в якому виробництво здійснюється для кожної людини, відсутні нужда та насильство. В економіці вимозі максимальної ефективності (віддачі) будуть підпорядковані не лише темпи зростання і структура виробництва, але й основні принципи організації господарства і суспільства, які виражені в різних правових інститутах, “правилах життя”, соціальних і політичних режимах. Для капіталістичного господарства це означає, передусім, зміну природи прибутку, який стає не доходом від власності, а винагородою за організаторські здібності та ділову ініціативу керівника підприємця. Зміна природи прибутку викличе і зміну психології підприємницької діяльності (бізнесмен буде керуватися не лише особистісними, але й суспільними інтересами). Держава в такій економіці посилює роль арбітра, який дотримується загального блага. Суспільство буде зацікавлено створити такий тип господарства, в якому будуть враховуватися передусім інтереси кожної людини, а не окремих особистостей чи соціальних груп.