18.Сучасне посткейнсіанство: загальна характеристика та основні напрями розвитку.

Економічні проблеми середини 1970-х років спричинили появу нової течії кейнсіанства - посткейнсіанство, яке виступило з критикою ортодоксального кейнсіанства. Представники посткейнсіанства, об’єднані ідеями лівих кейнсіанців, окремими положеннями вчення Д. Рікардо, марксизму та інституціоналізму, під гаслом завершення «кейнсіанської ре­волюції» та нового осмислення теорії Дж. М. Кейнса продовжи­ли критику ортодоксального варіанта кейнсіанства та неокла­сики з метою створення якісно нового синтезу макро- та мікро- економіки. Важливим завданням посткейнсіанства стало також відродження ідей Дж. М. Кейнса щодо неможливості автома­тичного досягнення економічної рівноваги та обґрунтування необхідності державного регулювання господарських процесів. Характерною рисою посткейнсіанства стало суттєве розши­рення предмета дослідження. У межах посткейнсіанської економічної теорії не проводиться жорсткого розмежування між мікроекономікою та макроекономікою, яке характерне для неокласичного кейнсіанського синтезу.

Залежно від пріоритетів у тематиці досліджень та методологіч­ного інструментарію в посткейнсіанстві виокремлюють кілька гілок:

• монетарне посткейнсіанство — С. Вайнтрауб, П. Девідсон, Ф. Карвальо, Р. Клауер, А. Лейонхуфвуд, А. Лернер, X. Мінські, Л. Рей та ін. Представники цієї течії (переважно зі США) відки­дають ортодоксальний варіант кейнсіанства, намагаються допов­нити кейнсіанську концепцію дослідженнями проблеми грошей і ділового циклу; їхні практичні пропозиції спрямовані на бороть­бу з інфляцією шляхом державного обмеження розмірів заробіт­ної плати та регулювання інвестицій; основна мета прихильників посткейнсіанства полягає в тому, щоб зробити теорію макроеко­номічного регулювання знову актуальною, дієздатною та ефек­тивною;

• калецькіанське посткейнсіанство — М. Калецький (за­сновник течії), А. Ейхнер, К. Коулінг, П. Рейнольдс, М. Сойєр та ін. Ці економісти (переважно з Великобританії), аналізуючи мік- роекономічні аспекти макроекономічної теорії, мають за мету за­повнити прогалини в дослідженні процесів ціноутворення за умов недосконалої конкуренції, розкрити вплив монополій на си­туацію середини 1970-х років (стагнація виробництва, неконтрольована інфляція тощо);

• неорікардіанське посткейнсіанство — П. Сраффа, Н. Кал­дор, М. Мілгейт, П. Гареньяні, Л. Пазінетті, Дж. Ітуелл, А. Рон- калья — здебільшого представники Великої Британії та Італії. Характерними рисами цієї течії економічної думки є поєднання теорії вартості Д.Рікардо з кейнсіанською теорією ефективного попиту, розвитку концепції Дж.М.Кейнса стосовно довгострокового періоду, посилена увага до соціальних проблем.

19. Неорікардіанське посткейнсіанство Поряд з рисами, що об’єднують ці дві гілки сучасного посткейнсіанства, неорікардіанству притаманні специфічні риси, які стали логічною підставою для розгляду його як окремого науко¬вого відгалуження в розвитку сучасного посткейнсіанства.Своє завдання представники неорікардіанського посткейнсіанства — П. Сраффа (1898—1983), Н. Калдор (1908—1986), М. Мілгейт (1950 р. н.), П. Гареньяні (1930 р. н.), А. Ронкалья таВажливою особливістю концептуальних основ неорікардіанського посткейнсіанства стало повернення на методологічні засади класичної політекономії та використання окремих ідей теорії К. Маркса, а також критика фундаментальних положень неокла¬сичної школи: теорій граничної корисності та граничної продуктивності. На цю особливість неорікардіанства звернув увагу, зок¬рема, професор університету Перуджи (Італія) А. Ронкалья. Характеризуючи найбільш значну працю засновника цієї течії та одного з її провідних представників П’єро Сраффи «Виробництво товарів за допомогою товарів. П. Сраффа уникав і неокласичної термінології, («реальні витрати», «кількість капіталу» А. Маршалла і т. д.), часто послуговуючись марксистським категоріальним апа¬ратом, а саме: «додатковий продукт», «вартість», «норма прибутку» тощо.На основі підходів вченого до аналізу ціноутворення П. Сраффа створив власну концепцію ціни й теорію розподілу, які ґрунтувалися на понятті фізичних витрат виробництва. Під останніми економіст розумів сукупність різних засобів виробництва, у тому числі й праці, необхідних для виробництва визначеного обсягу продукції та виражених у натурально-речових показниках..У теоріях П. Сраффи та його прихильників, посідає аналіз економічної рівноваги, під якою розуміється такий стан економіки (у довгостроковому періоді), за якого в усіх галузях існує єдина середня норма прибутку та єдиний рівень заробітної плати. У системі П. Сраффи стан рівноваги досліджується в процесі його досягнення, у динаміці, що робить аналіз ґрунтовнішим і наближеним до життєвих реалій..П. Сраффа піддав гострій критиці розподільчу функцію вільної конкуренції, побудовану на неокласичних засадах, згідно з якою кожний з факторів виробництва — праця, земля, капітал — забезпечує отримання своєї частки в створеному доході. Учений доводить, що зміна ціни на працю й капітал не обов’язково приведуть до відповідного заміщення ресурсів, що подорожчали, дешевшими. Характеризуючи конкуренцію в сучасній економіці як недосконалу, П. Сраффа наводить низку доказів на підтвердження своєї тези:• економія на витратах виробництва дає можливість великим монополістичним підприємствам максимізувати розмір отриму¬ваного ними доходу;• труднощі реалізації виробленого товару призводять до зни¬ження цін та зростання витрат обігу з метою входження на інші ринки;• у сучасній економіці цінова конкуренція поступилася міс¬цем неціновій, оскільки ціни на однакові товарів можуть відріз¬нятися залежно від торговельної марки, якості товару, упаковки та інших факторів. У господарському житті простежується ситуація з постійним коливанням цін як у бік їх підвищення, так і в бік зниження. А якщо в окремих продавців існує можливість впливу на рівень цін, наголошує П. Сраффа, то про вільну конкуренцію вже не йдеться. Економіка функціонує в умовах монополістичної конкуренції, за якої перевагу в розподілі доходів одержують великі корпорації.

Важливе місце в розробках неорікардіанського посткейнсіанства відведено проблемам економічного зростання, особливо питанням впливу процесів розподілу на економічне зростання.

Н. Калдор запропонував використовувати податок на капітальний прибуток для перерозподілу доходів; селективні (вибіркові) внески працедавців у фонд страхування з безробіття — для стимулювання перерозподілу праці на користь виробничого сектора. Н. Калдор приділяв увагу питанням ефективного попиту й необхідності державних регулюючих дій для стабілізації внутрішньої та зовнішньої економічної політики, а також питанням стимулювання економічного зростання.

Теорії економічного зростання й розподілу Н. Калдора передбачають необхідність постійної підтримки повної зайнятості. Учений припускав, що заощадження не є постійними й можуть збільшуватися до такого значення, за якого коефіцієнт дійсного зростання впаде до гарантованого рівня. Для доведення цієї тези Н. Калдор використав дані щодо розподілу доходів двох класів. економіст дійшов висновку, що гранична схильність до заощаджень кожного класу, відносна частка прибутку в доході залежать тільки від рішення щодо інвестування. Саме інвестиції визначають заощадження (або сукупний попит визначає сукупну пропозицію). Отже, чим більше інвестицій, тим більше необхідної частини прибутку вибирається з доходу.

Н. Калдора вважав ,що приріст виробничих потужностей відіграє надзвичайно важли¬ву роль у визначенні темпів економічного зростання. Оослідник стверджує досягнення повної зайнятості як у розвинутих, так і в країнах, що розвиваються, за¬лежить виключно від розмірів виробничих ресурсів, а не від вели¬чини ефективного попиту.

Наступним кроком у дослідженні Н. Калдора став аналіз коливань попиту й пропозиції та їхнього впливу на процеси інвестування й заощаджень і відповідно — на економічне зростання. Н. Калдор формулює правило, відоме як «Кембриджське правило зростання»: коефіцієнт прибутку дорівнює коефіцієнту зростання, поділеному на коефіцієнт заощаджень підприємців. Оскільки дія механізму зрівноваження інвестицій і заощаджень не може бути забезпечена в автоматичному режимі (через недосконалий характер конкуренції), стають необхідними заходи державного впливу.

Н. Калдором було розроблено також модель економічного циклу, у якій він намагався пояснити циклічні коливання економічної активності ендогенними чинниками, серед яких — процеси формування заощаджень та інвестицій на різноманітних фазах циклу ділової кон’юнктури. У результаті аналізу динаміки бізнес- циклів протягом 150 років учений приходить до висновку, що цикли за своєю тривалістю й структурою мають різний характер, а отже, неможливим є створення єдиної теорії циклів.