6. Нудьга і байдужість.

Часто в душпастирське життя на місце перших світлосяйних років священства приходять сірі будні. І як наслідок – психологічна перевтома буденними клопотами, від чого може зародитися один з ворогів священичої ревності – нудьга і байдужість.

Нудьга і байдужість є ознакою найбільшої небезпеки душпастиря. Втрата інтересу до служіння і виконування своїх обов’язків найперше може виникнути через невдачі, пов’язані з морально-духовною відсталістю пастви, особливо, якщо пастир покладався виключно на свої сили.

Часто причиною нудьги, байдужості і розчарування є те, що душпастир помилився у своєму покликанні. Замість покликання, було просте захоплення з надмірною гордістю і самовпевненістю. Через брак духовних сил і енергії душпастир забув, що під час рукоположення єпископ призивав: «Божественна благодать, що завжди недужих оздоровляє, і те що їм недостає, доповнює, поставляє благоговійного диякона у пресвітерство, тож помолімся за нього, щоб зійшла на нього благодать пресвятого духа...».

Наслідки духовної нудьги і байдужості – це небажання молитися, уникання служіння, катехизації, неприготованість до Служби Божої, проповіді, непослух церковній владі.

Оправдовує себе душпастир: фізичними немочами, хворобами, браком часу, зайнятістю, сварливою дружиною, вередливими дітьми, злою тещею, будуванням хати, поломкою автомобіля, нестачею грошей і т.д.

Священик стає формальним виконавцем відбування служіння, тобто: відслужив, відспівав, поховав, відчитав, відмолив, відбув.

7. Спокуси Ісусові.

Є пастирські спокуси, які прирівнються до спокус Ісуса Христа в пустині. Їх поділяють на спокуси матеріальні (тобто спокуса хлібом), спокуси владою (спокуса багатствами світу), і спокуси святістю (чудотворством).

І Ів. 2.16: «Бо все, що у світі, пожадливість тіла, пожадливість очей і гординя життя, не від Отця, а від світу».

а) Спокуси матеріальні.

Кожній людині, а також і священику властиво дбати про благополуччя своє і своїх близьких. Немає нічого поганого в тому, що одружений священик хоче дати своїм дітям добру освіту, забезпечити добробут своєї сім’ї, родини, самому бути охайним, забезпеченим, маючи необхідні речі.

Спокуса починається тоді,коли виникає прагнення збагачення, розкоші, тобто не виглядати біднішим за інших. Замість духовного збагачення і зросту власного і родинного у душпастиря виникає прагнення збагатитися матеріально, та примножувати доходи.

Так поступово зникають євангельські почуття жалю до знедолених та бідніших. Душпастир починає цуратися бідності, шукає зв’язків з багатими і знатними, нехай і грішними, розпусними і безбожними.

Таким чином починає вироблятися особлива ідеологія земного райського благополуччя, за якою легко виправдовується нажива, багатство, розкіш, а у совісті формується виправдання зневаги до убогості, скромності і нестатку. Цим пастир створює негативну репутацію всьому духовенству.

Душпастир, яким заволоділа матеріальна спокуса втрачає священичу орієнтацію, і правильний напрямок думок. Часто – густо оправдовує себе тим, що він, крім священика ще є батьком і головою сім’ї, за яку має дбати.

Бувають духовні особи, які падають у протилежну крайність євангельської бідності. Кидаючи все, зрікаючись навіть родини, батьків, друзів стає бідним жебраком, думаючи, що цим спасе свою душу і поведе за собою духовне стадо.

б) Спокуси владою.

Спокуси, що спричинюються владою, дуже легко і підступно заполонюють життя і діяльність душпастиря. Це не тільки кар’єризм чи славолюбство, з цього все тільки починається. Священик спочатку звикає до традиції нагород: грамота, хрест срібний, золотий, золотий з прикрасами, протоієрейство, мітра, набедреник, а дехто і сам безстидно випрошує у Архиєрея для себе нагород, посад чи кар’єри, які йому часом ночами сняться. Душпастир має усвідомити, що сам принцип нагород несумісний з Євангельською ідеологією, за якою:

Мт. 19.30: «Багато з перших будуть останніми, а останні – першими».

І Кор. 3.8: «І хто садить, і хто поливає, є одне, але кожний отримає власну нагороду згідно з своїм трудом».

Більш небезпечним є те, що душпастир бажає підкорити собі паству, зробити її послушною, покірною і володарювати над нею. Пастиреві справді дана велика і надзвичайна влада від Господа, але ця влада сакраментальна, містична, втаємничена, основана на батьківській любові і пастирській співчутливості. Пастир забуває, що відповідальна влада над духовними овечками є відроджувати їхні душі, шукати, навертати, бути готовим життя за них покласти, а не тільки підкорювати і панувати над ними.

Священик опанований спокусою влади часто буває гордим, надто вимогливим, черствим, недоступним і впертим. З його уст часто чути: «Ви зобов’язані мене забезпечити, бо я священик!»; «Що ви собі думаєте, у мене сім’я»; «Я вам сказав як священик». Тому спокуса владою, з акцентуванням на авторитетність свого сану повинна викорінюватися зі свідомості ще до свячень. Натомість має бути слово розумне, виважене і обгрунтоване.

Священик наслідуючи Пастиреначальника Ісуса Христа забуває, що служить не собі, сім’ї чи родині, а Богові і ближнім. Часто трапляється так, що священик замість нагород, похвали і пошани зустічає абсолютно протилежне ставлення до себе: зневагу, навмисне приниження, непристойні жарти, безпідставні звинувачення та інше. Такі випадки потрібно сприймати як закономірність ворожого прояву до духовенства збоку грішного світу, адже за словами Ісуса Христа:

«Ви не від світу цього, інакше світ би своє любив». Часто таких принижень священик зазнає по своїй же вині, даючи привід для цього.

Якщо такі приниження священика викликані його побожністю, ревною працею, святістю життя або успіхами, викликають у когось заздрість, то такі священики є щасливі, бо нагорода на них чекає дуже велика.

Мт. 5.11-12: «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та наговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі; так бо переслідували пророків, які були перед вами».

І Птр. 3.14: «Бо коли і страждаєте за справедливість – ви щасливі!».

І Птр. 4.14: «Щасливі ви, як вас ганьблять за Христове ім’я, бо Дух слави і Божий на вас спочиває!».

в) Спокуса святості (чудотворства).

Спокуса святості є досить небезпечною серед інших спокус. Вона втягає душпастиря в тенета гріха самозахоплення та духовного самообману.

Усі таїнства, які звершуються священиком – це сміливе і свідоме прохання у Бога чуда. І під час кожного священнодійства чудо звершується, незалежно від особистих достоїнств священика, тобто його розуму, таланту, дарів і здібностей. Хліб і вино перемінюється в Тіло і Кров, вода освячується, гріхи прощаються, освячуються і благословляються ікони, хрести, будинки, транспортні засоби та багато іншого. Усе через молитву і намір священика стає освяченим і незвичайним.

Душпастир зобов’язаний прагнути святості і духовного зросту, але диявол часом його вводить в оману, спокушаючи навіюваннями, що він завдяки своїй досконалості і обдарованості вже досяг особливої святості, і може вважати себе чудотворцем.

Опинившись під владою такої спокуси, пастир починає приписувати собі те, що належить на йому, а благодаті Святого Духа. Те, що подається від Духа Святого в кожному таїнстві, та під час священнодійств, незалежно від обдарованості священика, він починає ставити у пряму залежність від своїх особистих якостей і досконалості.

Часто цю спокусу спричинює гордість душпастиря, а також похвала і лестіння оточуючих осіб, які зі слуги Божого роблять самого Бога. Для цих осіб їхній святець ніколи не помиляється, його проповіді, як пророка чи апостола, а сам він «ангел з неба».

Таким чином душпастир втрачає контроль над собою, сам у себе закохується, входить у роль цілителя, спасителя, святого. Вивчає і наслідує жести, звички, слова, рухи, ходіння і проповідування такі, які подобаються оточуючим. Постить і молиться, щоб усі бачили і чули.

Всі розглянуті пастирські спокуси не можна вважати вичерпною інформацією. Всілякі найнесподіваніші випробування можуть спіткати пастиря у будь-яких сферах його діяльності. Часто гріхи можуть підстерігати пастиря під виглядом чеснот.

ІІ Кор. 11.14: «Воно й не диво: сам бо сатана вдає з себе ангела світла».

Часто і добрі наміри ведуть на загибель за словами

св. Альфонса Лігуорі: «Добрими намірами встелена дорога до пекла».

VII. Душпастирська діяльність.

1. Обов’язки душпастиря сповняти свій уряд.

Через прийняття тайни священства, кожен душпастир зобов’язаний яким небудь способом служити Церкві і виконувати в потребі з любові одержану священичу владу. Законний обов’язок виконувати пастирський уряд мають ті, що прийняли на себе церковний уряд, або котрим такий уряд поручив їхній єпископ.

2. Прийняття парафіяльного уряду.

1) Учительський уряд.

Прийняття парафіяльного уряду зобов’язує учительський уряд виконувати свою місію простим, загально зрозумілим, доцільним і успішним способом так, щоби всі парафіяни могли добре і легко навчитися сповняти те, що є конечне до спасіння.

Душпастир має: голосити кожної неділі і свята проповіді, і провадити катехизацію; уділяти шкільним дітям науку катехизму в приписані години або самому, або маючи катехита.

2) Священичий уряд.

Священичий уряд зобов’язує душпастиря виконувати свої обов’язки достойно і поза приписами Церкви, тобто поза уставом, у приватний спосіб.

До обов’язків пароха входить:

а) Відправляти кожної неділі і свята приписані публічні і спільні богослужіння, вечірні, утрені, Служби Божі. Бажано служити Святі Літургії часто, а то і щодня;

б) Св. Тайни, як також благословення і освячення уділяти свято, спасенно і радо. Не може відлякувати чи стати щось на перешкоді священику в його священнодійстві, а навіть загроза здоров’ю чи життю.

в) За свою громаду молитися та кожної неділі і свята відправляти Службу Божу в її наміренні.

3) Пастирський уряд (царський).

Пастирський уряд – це уряд духовного настоятеля. Парох повинен повірену йому громаду наглядати і для кожного зокрема бути певним провідником на дорозі до вічного спасіння. Парох має пам’ятати, що він має бути добрим пастирем, який і життя за своїх овець може покласти. При закінченні свого земного життя кожен душпастир має дати христові звіт за поручені йому душі, і відповідатиме за кожну душу зокрема, а не загалом, бо пароху поручені дорогоцінні людські душі, а не церковна споруда чи будинки з номерами.

3. Умови успішного виконування душпастирського уряду.

Щоб душпастир міг успішно виконувати свій уряд, мусить мати відповідні умови. Добре щоб мешкав на своїй парафії, знав докладно громаду і зберігав розумну однозгідність з іншими душпастирями, заховуючи послух правлячому єпископу.

1) Обов’язок резиденції.

Першою умовою для успішного виконування всіх душпастирських обов’язків – це постійна присутність душпастиря у своїй громаді. Іншим чином не буде він у силі свою громаду навчати, уділяти їй спасительні ласки, оберігати її і управляти нею.

Обов’язок резиденції належить до перших і найважливіших обов’язків праці душпастиря, і основується як на природнім, так і на Божім і на Церковнім праві.

Тридентський Собор наказує, щоб душпастирі були дійсно зразком для свого стада і пасли його та провадили його у правді. А цього не в силі зробити той, хто не пильнує свого стада, і хто не перебуває при нім, а як наймит залишає його. Кожен парох зобов’язаний постійно перебувати зі своїми парафіянами, а коли потрібно відлучитися на короткий час, то про це повинен повідомити своїх домашніх, де можна його на випадок потреби відшукати. Коли священику потрібно відлучитися на довший час, то про це повинен знати декан і місцевий єпископ.

2) Знання громади і відомості про неї.

Коли душпастир хоче бути правдивим проповідником своєї громади, мусить її знати. Для цього не тільки потрібно знати число вірних, за котрих відповідає, але він повинен також знати матеріальне положення своїх парафіян, їх спосіб думання, настрої і розумові здібності, їхню релігійну освідченість, їхні хиби і гріховність, повинен знати добрих і злих, невігласів, мудрих і вчених, впливових людей під добрим і згубним поглядом.

Душпастир має добре бути запізнаний з парафіяльними дітьми, а також цікавитися добрими господарями, бідними і убогими, вдовами, сиротами, хворими і всіма іншими, що особливо потребують уваги, поради, напімнення і втіхи.

Джерелами конечного знання громади є розмова з попередніми парохами в даній громаді, сусідніми душпастирями, деканом, часте спілкування з парафіянами, а також приватні і власні спостереження. Нагодою для цього є відвідування школи, недужих, сповідальниця, духовні розмови, а також збори церковної ради. Не може черпати інформацію душпастир з різних пліток, чи від сумнівних людей без авторитету.