Конспект лекцій
Викладач:
о. Я. Тимішак
Івано-Франківськ
2009
Пастирське Богослівۥя
І. Вступ.
Ісус Христос котрого вже Старозавітні пророки представляли під образом пастиря радо називає себе «добрим пастирем»
Ів.10.11-16: «Я добрий пастир. Добрий пастир життя своє за овець покладе. Наймит, що не є пастир, якому вівці не належать, - бачить вовка, що надходить, та й полишає вівці і біжить геть. А вовк хапає їх і розполохує. Бо він – наймит і не турбується вівцями. Я ж – добрий пастир і знаю своїх, а мої мене знають. Як Отець мій мене знає, і я знаю Отця, і життя своє покладу я за моїх овець. Ще й інші вівці я маю, що не з цієї кошари. Я і їх мушу привести, і вчують вони мій голос, - і буде одне стадо й один пастир!»
Так само називають його і апостоли.
Євр. 13.20: «Нехай Бог миру, що підняв з мертвих того, хто кров’ю вічного завіту став великим пастирем овець, - Господа Нашого Ісуса».
І Пт. 2.25: «Бо ви блукали, немов вівці, але тепер повернулися до пастиря і наставника душ ваших».
І Пт. 5.4: «І як з’явиться архипастир, отримаєте нев’янущий вінець слави».
Після вознесіння на небо Ісус Христос виконував свій пастирський уряд невидимим способом через апостолів, а потім через єпископів та їх наслідників. Тому і апостолів і єпископів і тепер священиків називають пастирями, а їх уряд пастирським.
Метою пастирського уряду Христа було прославлення Бога і спасіння людських душ. Середниками до цієї мети є: голошення слова Божого, уділення св. Тайн, і правління вірними або властиве душпастирство.
Повну душпастирську владу має навчаюча церква, зокрема єпископи управляють церквою, а священики, як душпастирі служать Церкві.
ІІ. Завдання Пастирського Богослівۥя.
1. Пастирське Богослівۥя як наука.
Пастирське Богослів’я – це наука про суть і завдання душпастирського уряду. Це систематизований виклад правил і настанов, які вказують священикові як пастиреві Христової церкви, як сповняти свої обовۥязки і звершувати служіння задля утвердження віри і спасіння довіреної йому пастви.
Душпастирство ділимо на три головні галузі, чи уряди:
а) учительський;
б) священичий;
в) пастирський ( або царський).
Пастирське Богослівۥя говорить про душпастирську діяльність і воно належить до практичного богослівۥя.
2. Назва Пастирського Богослівۥя.
Науку, що займається пастирським урядом називають Пастирським Богослівۥям, або наукою пасторальною. Ця назва виникла недавно. Першим, хто вжив назву «Пастирське Богослівۥя», був Петро Канізій (1556 р.). В загальне вживання ця назва ввійшла на прикінці XVIII ст., після заснування Марією Тересою (Цісаревою) кафедри Пасторального Богослівۥя в 1777 р.
ІІІ. Джерела Пастирського Богослівۥя і допоміжні середники.
1. Поділ джерел і середників.
Джерела Пастирського Богослівۥя поділяються на: загальні і спеціальні.
До загальних джерел належать:
а) Св’яте Письмо Старого і Нового Завіту та усне передання;
б) рішення Вселенських Соборів;
в) канонічне право, приписи і рубрики церковних книг, служебників, требників, катехизмів та ін.;
г) рішення Апостольського Престолу і Конгрегації Східних Церков.
До спеціальних джерел для поодиноких Архиєпархій, єпархій, екзархатів належать:
а) правосильні рішення національних, провінційних і єпархіяльних синодів;
б) декрети і пастирські послання єпископів;
в) церковно-політичні закони, звичаї, традиції, побожні церковні практики, які не суперечать церковним законам.
Загальне Пастирське Богослівۥя говорить про особу душпастиря, про його звання, освіту, духовну формацію і належний вишкіл, рукоположення і післанництво, тобто місію. Спеціальне Пасторальне Богослівۥя говорить про саму діяльність пастиря, отже про катехитику, гомілетику, літургіку, тобто суто про душпастирську діяльність.
2. Допоміжні середники.
Окрім загальних і спеціальних джерел Пастирського Богослівۥя є ще допоміжні середники. До них належить:
а) історичне і систематичне богослів’я;
б) теорія об’явлення і релігії;
в) біблійні студії: патрологія і патристика, історія Церкви, історія синодів, археологія, догматика, моральна теологія, апологетика;
г) філософські науки: логіка, метафізика, психологія, антропологія, педагогіка, державне право і пастирська медицина.
ІV. Особа душпастиря та його природні здібності.
Пастирський уряд є велики й і важливий. Хто хоче йому посвятитися, мусить мати наперед відповідні природні здібності, а також належне виховання, духовну формацію, вишкіл та здобути духовну освіту. Потім має прийняти добровільно і свідомо без канонічних перешкод дияконські і священичі свячення. Після цього душпастир збоку церковної влади отримує місію і призначеня для душпастирської праці.
Св. Василій Великий: «Ти пастир? Тоді вважай, щоб ти не занедбав чогось з того, що пастирю належить! Що ж це таке? Те, що заблукало, приведи назад; перев’яжи зранене, вилікуй слабе!»
Отже, до виконування священичого уряду є потреба трьох передумов: покликання, рукоположення і місія.
1. Покликання.
Пастирське покликання – це здатність людини невимушено приходити до Христа, прагнути творити Його волю, вірно служити Йому і спонукати до цього інших.
Богослови поділяють покликання на внутрішнє і зовнішнє.
Внутрішнє покликання – це внутрішнє устремління, настрій душі, внутрішній голос, прагнення Бога, що кличе людину до іншого життя.
Зовнішнє покликання – це певний зовнішній поштовх спричинений іншою духовною особою, батьками, друзями, а також хворобою, потрясінням, втратою близьких, тобто ті зовнішні чинники, які раптом змінюють наше життя. Також впливають на покликання такі чинники, як: виходець з священичої родини, захоплення богословською наукою, захоплення священичим саном, служінням, ризами та іншим.
Ознаками помилкового покликання можуть бути:
Шукання матеріальної вигоди;
Політичні чи національні переконання (Я спасу Україну будучи священиком);
Зробити кар’єру, стати єпископом;
Зовнішнє захоплення красою богослужінь, співу;
Прагнення батьків і родини мати свого священика;
Уникнення військової служби;
Втеча від світських проблем чи гріхів.
Ознаками доброго і правдивого покликання можуть бути:
Вільний потяг серця до великої і святої справи – служити найперше Богові, потім людям і наостанку собі, тобто мати добрий намір;
Бажання утверджувати царство Боже і тіло Христове в людських душах;
Готовність до жертви служіння ближньому і взяти ярмо Христове на себе плекаючи знання і здібності;
Ведення чесного і побожного життя, практикування святості та подавання доброго прикладу для вірних.
Вибираючи служіння Богові часто на перепоні стають: друзі, родичі, близькі, сусіди, а то і батьки.
Св. Іван Золотоустий: «Матері люблять тіла своїх дітей, але погорджують їхніми душами. Бажають їм добра у цьму світі, але не дбають про те, що їх очікує в іншому».
Св. Іван Золотоустий: «Скільки священиків побачимо між проклятими в дні суду, бо прийняли священичий сан, щоб догодити родині».
Слід пам’ятати, що ані шляхетне походження, ані воля батьків, ані талант і здібності не є ознаками правдивого покликання, бо крім цього всього потрібне праведне, жертвенне, святе життя злучене з Божим покликом.