67. Бутя людини як бутя мложливого.

Буття людини у світі не є чимось спостережуваним, речовинним, принципово вимірюваним. Наявність потреб — необхідний параметр людського буття. Для потреби найсуттєвішою характеристикою є можливість її задоволення. Тим самим відкривається вихід у новий вимір людського буття — можливісний. В кожній речі є можливість її зміни, в кожному процесі — можливість його згасання або перетворення на інший процес Причому можливості набагато менше пов'язані з конкретними властивостями речі або процесу, ніж їхні дійсні якості.Свобода є деяким інтегрованим виразом і разом з тим способом ствердження можливісного виміру людського буття. Свобода живе й дихає вибором. Здійснюючи вибір, ми тим самим надаємо якійсь одній із численних можливостей право перетворитися на дійсність. Проблема свободи перетинається з проблемою відповідальності остільки, оскільки свобода без відповідальності перетворюється на сваволю. Темною тінню відповідальності є почуття провини, оскільки ми почуваємо себе винними через „невикористане”, „непрожите” життя. Проблема свободи через відповідальність породжує проблему вибору, яка, на думку екзистенціалістів, супроводжує нас аж до відходу з життя. А проблема вибору породжує проблему зречення від можливості: аби щось вибрати треба від чогось зректися. Отже, свобода – це можливість відмовитися від можливості, що на індивідуально-психологічному рівні переживається людиною як уміння відповісти на запропоноване «ні».До свободи дії щільно примикає свобода творчості – право людського суб'єкта втілювати свої мрії й задуми, створювати щось нове, підвладне лише власним законам. Від свободи дії в ширшому розумінні свобода творчості відрізняється передусім неугилітарною спрямованістю (творчість переважно має на меті внутрішню досконалість свого предмета, а не задоволення нагальних життєвих потреб) – а відтак зосередженістю у сферах мистецтва, науки, філософії тощо.   

68.Проблема достотності людського буття.Відчуження: способи його осмислення і подолання.

    Ні буття, ні посідання не є для людини чимось зовнішнім, необов'язковим. Але ці модуси людського буття не однакові у смисловому відношенні. Якщо буття є дійсним виявом людської достотності, то посідання являє собою лишень уявну, позірну залученість людини до світу, ілюзорний спосіб її самопосвідчення. Якщо ж людина живе згідно з принципом "мати", то вона сама для себе стає чимось неістотним. Свідченням достотності буття для неї стає її стверджувальна експансія в світі — наполегливе розширення себе як певного смислового осереддя. Впродовж багатьох сторіч більшість людей була реально відлучена від маєтності, від влади, від надбань високої культури. Карл Маркс позначив такий стан людського буття поняттям "відчуження". Його постійно діючою умовою він вважав приватну власність. Причому потерпають від неї й самі власники, й ті, хто власності позбавлений. Це дві однобічності єдиного життєвого процесу. Й оскільки це однобічності, результати деформації людського буття, то вони однаково є формами вияву "негативно людського". Це егоїзм — і заздрість, насолода — і страждання, корисливий визиск — і непосильна праця тощо. Щоб повернути людське буття до стану достотності, слід відновити його цілісність, подолати відчуженість. Людські здатності, ладні породжувати, підтримувати й відновлювати достатність людського буття, не є якимись випадковими одна щодо одної. Відчувається їхня смислова спорідненість. Усі вони — вияви людської відкритості; всі означають різні способи руху людини в смисловому континуумі; всі засвідчують необхідність для людини й можливість для неї постійно перевершувати себе. Концепція відчуження суперечлива і методологічно. Поняття "відчуження" сутності людини має сенс за умови визнання певної незмінної сутності, "істинної природи" людини, яка викривляється певним " неістинним" суспільством. Іншими словами, поняття "відчуження" має сенс за антропологічної інтерпретації людини