ЗМІСТ
ВСТУП ДО КУРСУ
Розділ 1. ГЕОПОЛІТИЧНЕ ПІДҐРУНТЯ СУЧАСНОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ТА БЕЗПЕКОВОЇ ПОЛІТИКИ КРАЇН СНД І ГРУЗІЇ
Історичні передумови сучасних геополітичних процесів на пострадянському просторі
Геополітичні інтереси країн Співдружності
Інтеграційні об'єднання на терені СНД як геополітичні проекти
Розділ 2. УКРАЇНА В СУЧАСНОМУ ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ
Географічне розташування, природно-ресурсний і демографічний потенціал України
Геополітичне положення України
Українські державотворчі традиції як підстава геополітики сучасної Української держави
Україна в сучасному геополітичному середовищі
Формування зовнішньополітичних засад та інституцій незалежної України
Розділ 3. ГЕОПОЛІТИЧНІ ТРАДИЦІЇ, СТРАТЕГІЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ (РФ)
Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал і національний склад населення Російської Федерації
Історичні передумови геополітики й зовнішньої політики Росії
Російська Федерація у світовій геополітичній системі
Концептуальні засади зовнішньої політики і політики безпеки Російської Федерації
Зовнішня політика Російської Федерації в контексті її геополітичної стратегії
Розділ 4. ГЕОПОЛІТИЧНІ І ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ПРІОРИТЕТИ БІЛОРУСІ ТА МОЛДОВИ
Геополітичне становище і основні вектори зовнішньої політики Білорусі
Географічне розташування, національний склад населення та історичне минуле Республіки Молдова
Придністровська проблема та спроби її урегулювання
Геополітичне середовище і зовнішня політика Республіки Молдова
Розділ 5. ГЕОПОЛІТИЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ І ПРОБЛЕМИ РЕГІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ КРАЇН ПІВДЕННОГО КАВКАЗУ
Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал, національний склад населення і конфесійна ситуація в країнах Південного Кавказу
Геополітичне середовище та історичне минуле Закавказького регіону
Геополітична характеристика Закавказького регіону
Міжетнічні конфлікти у Закавказзі як загроза національній безпеці країн регіону
Міжетнічні конфлікти й сепаратистські рухи в Грузії
Грузинсько-абхазький конфлікт
Грузинсько-південноосетинський конфлікт та його наслідки
Нагірнокарабаська проблема
Розділ 6. ГЕОПОЛІТИЧНА ОРІЄНТАЦІЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА АЗЕРБАЙДЖАНУ, ВІРМЕНІЇ ТА ГРУЗІЇ
Геополітичне середовище і зовнішня політика Азербайджану
Зовнішньополітичний курс Республіки Вірменія
Зовнішня політика Республіки Грузія
Розділ 7. ГЕОПОЛІТИЧНЕ Й БЕЗПЕКОВЕ СЕРЕДОВИЩЕ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ АЗІЇ
Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал та етно-конфесійний склад населення центральноазійських республік
Історична спадщина народів центральноазійського регіону
Формування національно-державної ідентичності народів Центральної Азії
Геополітична ситуація в Центральній Азії після розпаду СРСР
Основні загрози національній безпеці країн регіону
Розділ 8. ГЕОПОЛІТИЧНА ОРІЄНТАЦІЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КАЗАХСТАНУ І КИРГИЗСТАНУ
Геополітичне середовище і зовнішня політика Республіки Казахстан
Геополітичні і зовнішньополітичні пріоритети Республіки Киргизстан
Розділ 9. ГЕОПОЛІТИЧНА ОРІЄНТАЦІЯ І ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ПРІОРИТЕТИ ТАДЖИКИСТАНУ, ТУРКМЕНИСТАНУ ТА УЗБЕКИСТАНУ
Геополітична орієнтація та зовнішня політика Республіки Таджикистан
Зовнішня політика Туркменистану
Геополітичні та зовнішньополітичні пріоритети Республіки Узбекистан
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
а) основна:
1. Андрущенко (Гринько) С. В. Україна в сучасному геополітич-ному середовищі. - К., 2005.
2. Дорошко М. С. Геополітичні інтереси та зовнішня політика держав пострадянського простору: навч. посіб. - К., 2011.
3. Дорошко М. С. Країнознавство. Країни СНД і Балтії: навч. посіб. - Чернівці, 2008.
4. Дорошко М. С, Шпакова Н. В. Держави пострадянського простору у світовій політиці. - К., 2010.
5. Кудряченко А. І., Рудич Ф. М., Храмов В. О. Геополітика: підручник. - К, 2004.
6. Орлова Т. В. Історія нових незалежних держав: Розізоуієгісшп: навч. посіб. - К, 2010.
7. Україна та Росія у системі міжнародних відносин: стратегічна перспектива: монографія / Рада нац. безпеки і оброни України, Нац. ін-т проблем міжнар. Безпеки; за заг. ред. С. І. Пирожкова. - К, 2001.
8. Центральна Азія: геостратегічний аналіз та перспективні можливості для України: монографія / Б. О. Парахонський, Ю. В. Павленко, А. 3. Гончарук та ін.; за ред. Б. О. Парахонсько-го. - К, 2001.
б) додаткова:
1. Абдулло Р. Политика США в Таджикистане: от признания независимости к партнерству // Центральная Азия и Кавказ. - 2007. - № 4 (52).
2. Аракелян Д. В. Основні положення концепцій національної безпеки країн Балтії // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2005. - № 53. - Ч. II.
3. Белоруссия на перепутье: в поисках международной идентичности. - М., 1998.
4. Бжезінський 3. Американська першість та її стратегічні імперативи. - Л.; Івано-Франківськ, 2000.
5. Бондарец Л. Американское военное присутствие в Кыргызстане: проблемы и возможные последствия (по состоянию на июнь 2007 г.) // Центральнвя Азия и Кавказ. - 2007. - № 4 (52).
6. Вартанян А. Участие Армении в процессах глобализации // Центральная Азия и Кавказ. - 2006. - № 1 (43).
7. Воробьева Л. Отношение Запада к политике России в ближнем зарубежье // Новая Евразия: Отношения России со странами ближнего зарубежья: сб. ст. - М., 1995. - № 4.
8. Гаджиее К. С. Введение в геополитику. - М., 1998.
9. Гаджиее К. С. Геополитика Кавказа. - М., 2001.
10. Гальчинський А. Україна на перехресті геополітичних інтересів. - К., 2002.
11. Геополитическое положение России. Представления и реальность / под ред. В. Колосова. - М., 2000.
12. Гиззатов В. Правовой статус Каспийского моря: кондомини-мум или делимитация // Казахстан и мировое сообщество. - 1996. - № 1.
13. Годин Ю. Почему России выгоден союз с Республикой Беларусь? // Мировая экономика и международные отношения. - 2007. - № 11.
14. Гринько С. Роль енергетичного питання в сучасній геополітиці // Нові тенденції у сфері енергетичної безпеки: збірка статей на основі матеріалів міжнар. наук.-практ. конференції, Київ, 2003. - К, 2004.
15. Грозин А. Постсоветская Центральная Азия: новые геополитические тенденции и российские интересы // Центральная Азия и Кавказ. - 2007. - № 5 (53).
16. Гусаков В. Зовнішньополітичні альтернативи незалежного Казахстану: витоки інтеграційних устремлінь // Людина і політика. - 2001. - № 2.
17. Гусаков В. Сучасна середньоазіатська політична доктрина (на прикладі Узбекистану) // Людина і політика. - 2001. - № 4.
18. Дергачев В. А. Геополитика. - К., 2000.
19. Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. - М., 1991.
20. Дударев К. Посткоммунистическая Туркмения // Центральная Азия и Кавказ. - 1999. - № 4 (5).
21. Ельцин Б. Н. Место и роль России в период формирующегося многополярного мира // Дипломатический вестник. - 1998. - № 6.
22. Жеребецъкий Є. Кінець Імперії // Незалежний культурологічний часопис "ї". - 2004. - Ч. 31 [Електронний ресурс].
23. Заводський В. М. Процес інтеграції країн Балтії у Європейський Союз (1991-2004) // Історичні і політологічні дослідження: зб. ст. - Донецьк: Вид-во ДонНУ, 2007. - № 3/4.
24. Иманалиев М. Киргизия в системе совместной безопасности Центральной Азии // Центральная Азия и Кавказ. - 1999. - № 3(4).
25. Караганов С. Москва и Тбилиси: начать сначала // Россия в глобальной политике. - 2004. - Т. 2. - № 1.
26. Каримов И. Узбекистан на пороге XXI века: Угрозы безопасности и гарантии прогресса. - Ташкент, 1997.
27. Касенов У. Центральная Азия: национальные и региональные аспекты безопасности // Казахстан и мировое сообщество. - 1996. - № 1.
28. Князев А. Россия возвращается в Центральную Азию // Центральная Азия и Кавказ. - 2007. - № 5 (53).
29. Колінз Р. Передбачення у мікросоціології. Випадок совєтсь-кого колапсу // Незалежний культурологічний часопис "І". - 2005. - Чис. 39 // [Електронний ресурс].
30. Колодин Г. Нейтральный статус обязывает ко многому // Независимая газета. - 1996. - 10 января.
31. Комиссина И. Интеграционные процессы в Центральной Азии // Новая Евразия: Отношения России со странами ближнего зарубежья: сб. ст. - М., 1995. - № 4.
32. Косолапое Н. А. Конфликты постсоветского пространства и современная конфликтология // Мировая экономика и международные отношения. - 1995. - № 10.
33. Країнознавство. Країни СНД, Європи і Північної Америки: навч. посіб. / М. С. Дорошко, Р. А. Кривонос, В. П. Крижанівський, Н. Ф. Сербіна. - К, 2009.
34. Кулиев Г. Мифы и реальности нефтяной стратегии Азербайджана // Россия и мусульманский мир. - 2000. - № 2.
35. Куртов А. Туркменистан: особенности развития политического процесса // Новая Евразия: Отношения России со странами ближнего зарубежья: сб. ст. - М., 1995. - № 4.
36. Лаумулин М. Концепции безопасности азиатских государств // Казахстан и мировое сообщество. - 1996. - № 1.
37. Левитин Л. Узбекистан на историческом повороте. - М., 2001.
38. Литвин В. Зовнішня політика України 1990-2000 // Віче. - № 12.
39. Маккіндер, Гелфорд Джон. Географічна вісь історії // Незалежний культурологічний часопис "І". - 2005. - Чис. 39 // [Електронний ресурс].
40. Малышева Д. Турция и Иран в борьбе за сферы влияния в Закавказье // Россия и мусульманский мир. - 2000. - № 1.
41. Малышева Д. На "фронтах" СНГ - без перемен // Мировая экономика и международные отношения. - 2004. - № 12.
42. Маркедонов С. Азербайджан: "без друзей и без врагов" // Россия в глобальной политике. - 2007. - Т. 5. - № 4.
43. Месамед В. Ирано-туркменские отношения в эпоху перемен // Центральная Азия и Кавказ. - 2007. - № 4 (52).
44. Мехли Санаи. Отношения Ирана с центральноазиатскими странами СНГ (социально-политические и экономические аспекты). - М., 2002.
45. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980 - 2000 роки) / Гайдуков Л. Ф., Кремень В. Г., Губерський Л. В. та ін. - К., 2000.
46. Минасян С. Армения и программа ЕС "Политика европейского соседства" // Центральная Азия и Кавказ. - 2005. - № 6 (42).
47. Моисеев Е. Г. Международно-правовые основы сотрудничества стран СНГ. - М., 1997.
48. Муллоджанов П. Российско-таджикские отношения: современное состояние и перспективы развития // Центральная Азия и Кавказ. - 2007. - № 5 (53).
49. Назарбаев Н. Общественное согласие - основа демократического развития Казахстана // Казахстан и мировое сообщество. -
1996. - № 1.
50. Нартов Н. А. Геополитика. - М., 1999.
51. Национальная безопасность Казахстана: проблемы и перспективы. - М., 1998.
52. Ниязи А. Таджикистан: Конфликт регионов // Восток. -
1997. - № 2.
53. Нургалиев М. Казахстанско-американское военно-политическое сотрудничество в контексте геополитических интересов США в Центральной Азии // Центральная Азия и Кавказ. - 2007. - № 2 (50).
54. Перепелица Г. Н. Конфликт в Приднестровье. - К., 2001.
55. Перепелиця Г. М. Генезис конфліктів на посткомуністичному просторі Європи. - К., 2003.
56. Петровский В. Геоэкономика и политика // Международная жизнь. - 1997. - № 9.
57. Пляйс Я. Россия и мир на пороге XXI века. - М., 1995.
58. Разуваев В. В. Геополитика постсоветского пространства. - М., 1993.
59. Резникова О. Россия, Турция и Иран в Центральной Азии // Мировая экономика и междунар. отношения. - 1997. - № 1.
60. Розширена Європа - Сусідні країни: Нова статура відносин зі східними та південними сусідами (ЄС) / пер. з англ. - Представництво Європейської Комісії в Україні, Молдові та Білорусі, 2004.
61. Россия и Закавказье: реалии независимости и новое партнерство / под ред. Р. М. Авакова, А. Г. Лисова / ИМЭМО РАН. - М., 2000.
62. Савицкий П. Континент Евразия. - М., 1997.
63. Туркменбаши С. Рухнама. - Ашхабад, 2002 .
64. Семенов Тян-Шанский В. П. О могущественном территориальном владении применительно к России. Очерк политической географии. - СПб, 1915.
65. Симиндей В. В. Латвийский внешнеполитический курс: период становления // Мировая экономика и международные отношения. - 1999. - № 6.
66. Современные международные отношения: учебник / под ред. А. В. Торкунова. - М., 2001.
67. Солодовник С. Центральная Азия. Геополитические контуры // Международная жизнь. - 1993. - № 9.
68. Сорокин К. Э. Геополитика современности и геостратегия России. - М., 1996.
69. Социальный облик Востока. - М., 1999.
70. Столяров К. Распад: От Нагорного Карабаха до Беловежской Пущи. - М., 2001.
71. Сулаберидзе Ю. Грузия в политике России // Центральная Азия и Кавказ. - 2007. - № 5 (53).
72. Сушко О. Нові глобальні реалії та ситуація у пострадянському просторі // Політична думка. - 2001. - № 4.
73. Тодуа 3. Азербайджанский пасьянс. - М., 2001.
74. Тренин Д. В. Балтийский шанс. Страны Балтии, Россия и Запад в складывающейся Большой Европе. - М.: Московский центр Карнеги, 1997. - 60 с.
75. Трохимчук С Україна в Європейському геополітичному вимірі: статті і доповіді. - Л., 1999.
76. Трохимчук С. Україна та світ. Геополітичні нариси. - Л.,
1996.
77. Труеецее К. М. "Цветные революции" и террористическая угроза в Центральной Азии // Политая. - 2005. - № 2 (37).
78. Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний та прикладний аспекти: кол. монографія / за ред. Ф. М. Рудича. - К., 2002.
79. Україна: утвердження незалежної держави (1991-2001) / Н. П. Барановська, В. Ф. Верстюк, С. В. Віднянський та ін. - К., 2001.
80. Улахович В. Е. Формирование основ внешней политики Республики Беларусь (1991-2005 гг.). - Минск, 2009 .
81. Усманов Д. Изменение конфигурации российского военного присутствия в Таджикистане и его влияние на обеспечение безопасности государств Центральной Азии // Центральная Азия и Кавказ. - 2007. - № 5 (53).
82. Фадеев А. Между Москвой и Минском // Международная жизнь. - 2007. - № 3.
83. Фукуяма Ф. Конец истории? // Вопросы философии. - 1990. - № 3.
84. Фурман Д., Батог К. Молдова: молдоване или румыны? (Влияние особенностей национального сознания молдаван на политическое развитие Республики Молдова) // Современная Европа. - 2007. - № 3.
85. Хорак С. Динамика российско-кыргызстанских отношений: от ситуации центр - периферия к односторонней зависимости? // Центральная Азия и Кавказ. - 2007. - № 5 (53).
86. Цыбукое В. Проблемы правопреемства в Содружестве Независимых Государств. - М., 1994.
87. Цыганков П. А. Международные отношения. - М., 1996.
88. Чантуридзе Л. "Отчалить" от Монтрё: подводные лодки для Грузии и перспективы НАТО на Черном море // Центральная Азия и Кавказ. - 2007. - № 4 (52).
89. Чепурин А. О союзничестве и комплементарное™ во внешней политике Еревана // Международная жизнь. - 2004. - № 1.
90. Чепурин А. Семь вопросов российско-грузинской повестки дня // Международная жизнь. - 2004. - № 3.
91. Чубайс А. Що чекає Росію? // Незалежний культурологічний часопис "ї". - 2004. - Чис. 31 [Електронний ресурс].
92. Шаумян Т. Индия и государства Центральной Азии // Восток. - 1996. - № 5.
93. Шергін С. Світовий порядок: концепції та реальність // Політика і час. - 1997. - № 1.
94. Шергін С. Геополітична ідентичність України [Електронний ресурс]
95. Щербак Ю. Україна: виклики і вибір. Україна в глобалізо-ваному світі XXI ст. - К., 2003.
96. Юданое Ю. Центральная Азия - новый фаворит иностранных инвесторов // Мировая экономика и международные отношения. - 2000. - № 3.
97. Яцъко А. За алгоритмом суші і моря. Теллурократія та тал-ласократія у геополітичній картині світу // Політика і час. - 2000. - № 11/12.
98. Эмерсон М. Слон и Медведь. Европейский Союз, Россия и их ближнее зарубежье. - Брюссель, М., 2001.
99. Abidi A. Iran and the Central Asian Republics: Interests and Approaches // Strategic Analysis. - 1995. - June. - Vol. XVIII. - № 3.
100. Dannreuther R. Russia, Central Asia and the Persian Gulf // Survival. - Winter, 1993-1994. - Vol. 35. - № 4.
101. Munro R. N. Central Asia and China // Central Asia and the World. - N.Y., 1994.
102. Stobdan P. Emergence of Central Asia: Strategic Implications // Strategic Analysis. - 1995a. - June. - Vol. XVIII. - № 3.
103. Stobdan P. Central Asia: India's Strategic Approach // Strategic Analysis. - 1995b. - September. - Vol. XVIII. - № 6.
Ключові напрями діалогу Україна–єс на сучасному етапі
( За матеріалами засідання «круглого столу» на тему: «Європейська інтеграція України: поточна ситуація, завдання та пріоритети державної політики» в Національному інституті стратегічних досліджень)
Співробітництво з Європейським Союзом залишається пріоритетним напрямом зовнішньої політики України. Інтеграція в європейський політичний, економічний та соціальний простір створить додаткові можливості для модернізаційного та інноваційного розвитку держави та суспільства.
Переведення політики європейської інтеграції України в якісну практичну площину передбачає реалізацію нашою державою наступних завдань:
гармонізація національного законодавства із законодавством ЄС;
створення поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі між Україною та ЄС;
запровадження безвізового режиму з країнами Євросоюзу.
Необхідність визначення нового формату відносин ЄС з Україною постала одразу після розпаду СРСР і набула свого виразу у формі стратегії партнерства і співробітництва. Починає формуватися правова база майбутніх двосторонніх відносин. У схвалених у 1993 р. Верховною Радою України «Основних напрямах зовнішньої політики України» вже було визначено, що «членство в Європейських Співтовариствах» є «перспективною метою української зовнішньої політики». У 1994 р. підписана Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами членами (далі УПС), яка на сьогодні є основним документом, що регулює двосторонні відносини між Україною та ЄС. Укладаючи УПС, сторонам вдалося охопити всі основні сфери двосторонньої співпраці. До визначених цілей партнерських стосунків були віднесені: тісна політична співпраця через розвиток політичного діалогу; гармонійні економічні відносини, які включали б сприяння торгівлі та інвестиціям; забезпечення основи для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, науково–технічного та культурного співробітництва; підтримання зусиль України щодо зміцнення демократії й розвитку її економіки та завершення переходу до ринкової економіки. З метою забезпечення виконання УПС було запроваджено інституційне співробітництво на рівнях самітів ЄС–Україна, Ради з питань співробітництва ЄС–Україна, Комітету з питань співробітництва та його семи підкомітетів. З метою координування процесу євроінтеграції України було також побудовано такий внутрішній інституційний механізм, за допомогою якого можна ефективно виконати поставлене завдання. Поступова реалізація положень УПС дозволила досягти певного прогресу з розвитку відносин між Україною та ЄС. Українська сторона починає наполягати на визнанні європейської перспективи України. У Посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002–2011 роки» було проголошено курс на практичну реалізацію завдань нової довгострокової стратегії економічного та соціального розвитку, стрижнем якої на найближчі десять років мало стати створення реальних передумов вирішення основного геополітичного завдання нашої держави – вступу України до Європейського Союзу.
Угода про асоціацію між Україною та ЄС У березні 2007 р. було започатковано переговорний процес щодо Нової посиленої угоди (НПУ) (на заміну УПС, термін дії якої спливав). Позиція української сторони полягала в тому, щоб нова Угода не стала лише посиленою УПС та надавала можливість Україні зробити перехід від партнерства і співробітництва з ЄС до відносин політичної асоціації та економічної інтеграції. З 2008 р. тривають переговори між Україною та ЄС щодо укладення Угоди про асоціацію. Складність переговорного процесу полягає у необхідності знаходження балансу інтересів як у внутрішньоекономічній площині, так і з Європейським Союзом. Для України важливо не стільки терміни підписання Угоди, скільки якісне наповнення змістовної частини та закладення в Угоді положень, які відповідають національним інтересам нашої держави. Така Угода має містити нові механізми та інструменти співробітництва, а також закласти ефективні механізми координування дій сторін та контролю за їх виконанням. Угода про асоціацію охоплює чотири основних напрями: 1) політичний діалог та зовнішня політика і політика безпеки; 2) питання юстиції, свободи і безпеки; 3) економічне та секторальне співробітництво; 4) створення глибокої та повномасштабної зони вільної торгівлі. На сьогодні сторонами попередньо досягнуто згоди повністю щодо третього напряму та щодо більшості положень інших напрямів. Згідно з Спільною заявою за результатами 13–го саміту Україна–ЄС, що відбувся 4 грудня 2009 р., лідери України та ЄС відзначили значне просування у переговорному процесі щодо Угоди про асоціацію. У підготовленому до вищезгаданого саміту Третьому спільному звіті відзначено, що сторони досягли домовленості стосовно переважної більшості положень розділу Угоди «Преамбула, цілі та загальні принципи». Також у Звіті підкреслюється, що було досягнуто широкої згоди щодо ключових елементів інституційних положень Угоди, тобто механізмів, за допомогою яких функціонуватиме посилений діалог між Україною та ЄС. Сторонам вдалося попередньо завершити роботу над усіма 31 главами секторального та економічного співробітництва, що уможливлює імплементацію Україною важливих законодавчих актів та стандартів ЄС у таких сферах, як довкілля, охорона здоров’я, сільське господарство і транспорт. Попередньо погоджений текст охоплює такі питання, як цілі політичного діалогу, формати його проведення, діалог та співробітництво у сфері внутрішніх реформ, регіональна стабільність, попередження конфліктів, антикризове управління та військово–технічне співробітництво, нерозповсюдження зброї масового знищення, роззброєння та контроль над озброєннями, а також боротьба з тероризмом. Триває обговорення питання посилання у тексті Угоди на повагу до принципів незалежності, суверенітету, територіальної цілісності і непорушності кордонів. У зв’язку із завершенням терміну дії Плану дій Україна–ЄС було розроблено «Порядок денний асоціації Україна–ЄС» (ПДА) (схвалено 16 червня 2009 р.) ПДА є новим практичним інструментом підготовлення до реалізації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС до моменту набуття нею чинності. Документ розроблено на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції, спільної участі, спільної відповідальності та спільної оцінки. ПДА має гнучкий характер, що передбачає щорічний перегляд та запровадження механізму моніторингу його реалізації. З метою здійснення огляду поступу в реалізації пріоритетів у процесі реформ, визначених у ПДА, було створено Спільний комітет на рівні старших посадових осіб, який має регулярно представляти свої доповіді Раді з питань співробітництва Україна–ЄС. В рамках першої зустрічі 26 січня 2010 р. Спільний комітет схвалив Перелік пріоритетів Порядку денного асоціації Україна–ЄС на 2010 рік, який нараховує 78 пріоритетів4. Здатність нової влади до реалізації встановлених пріоритетів стане визначальним чинником розвитку подальших відносин між Україною та ЄС. У Порядку денному асоціації зазначено, що «процес переговорів та ратифікації Угоди про асоціацію Україна–ЄС триватиме ще декілька років до того, як повна Угода зможе набути чинності». Через це очікується впровадження Тимчасової угоди (Interim Agreement), яка зможе набути чинності значно раніше і міститиме максимально практичні заходи. Наприклад, ЄС допомагатиме в підготовленні певних законопроектів, метою яких є адаптація національного законодавства до європейського, допомагати технічно і фінансово в імплементації деяких зобов’язань у сфері екології, транспорту й інших напрямів. Після того як Угода про асоціацію набуде чинності, Україна повинна буде виконати поставлені завдання, передусім у сфері адаптації українського законодавства до законодавства ЄС згідно з вимогами цієї Угоди, але не обмежуючись ними, оскільки процес адаптації законодавства є надзвичайно динамічним і не може бути обмежений визначенням конкретних сфер адаптації та переліком нормативно–правових актів ЄС, що потребують імплементації в національне законодавство. Адаптація законодавства – це складний процес приведення національного законодавства України у відповідність до acquis communitaire шляхом внесення відповідних змін до чинного законодавства та розроблення нових актів. В широкому розумінні адаптація законодавства не обмежується лише безпосередньо внесенням змін до законодавства чи створенням нових актів, оскільки надзвичайно важливими складовими процесу адаптації є також імплементація та виконання адаптованого законодавства. Без цих складових адаптація законодавства має суто формальний характер, що, в свою чергу, призводить до неефективності всього процесу в цілому.
Економічна інтеграція України з ЄС Приєднання України до Світової організації торгівлі у 2008 р. відкрило шлях до початку переговорів про створення поглибленої і всеосяжної зони вільної торгівлі (ЗВТ) між Україною та ЄС, що є стратегічним завданням нашої держави в економічній сфері. Створення даної ЗВТ з широкомасштабним регуляторним наближенням України до стандартів ЄС сприятиме поступовій інтеграції України до внутрішнього ринку Євросоюзу. Мета заходів, які Україна впроваджуватиме згідно з угодою про ЗВТ, полягає у проведенні потрібних для України реформ, що становитиме потужний імпульс для загального розвитку країни. У цьому контексті угода про ЗВТ має носити збалансований характер, відкриття ринків України має бути пропорційним отриманню користі, що очікується від цього. Поглиблена ЗВТ передбачає не тільки скасування митних тарифів на торгівлю товарами, а й лібералізацію торгівлі послугами та приведення регуляторного середовища України у відповідність з європейським. Також така ЗВТ передбачає: • впровадження нульових тарифів; • суттєве обмеження нетарифних бар’єрів у торгівлі товарами через гармонізацію або взаємне визнання технічних стандартів; • приведення у відповідність політики щодо конкуренції, корпоративного управління та внутрішнього регулювання ринків принципам, які існують в ЄС, а також до окремих стандартів охорони довкілля; • надання потрібного супроводження, включаючи технічну допомогу, інвестиції в інфраструктуру, навчання та тренінги. Складність переговорного процесу щодо створення подібної ЗВТ зумовлюється тим, що він включає в себе необхідність чіткого визначення комплексу економічних та секторальних завдань, вироблення відповідно до кожного із законодавчих механізмів адаптації та індикативних рамок їх імплементації. За визначенням експертів, реалізація поглибленої ЗВТ «залежатиме від здатності української влади та бізнесу знайти баланс інтересів для досягнення цієї мети… Вимоги, які Україна повинна буде виконати для її запровадження, фактично співпадатимуть з програмою потрібних для України реформ, що становитиме потужний імпульс для її загального розвитку». В Україні існує багато проблем, пов’язаних з доступом українських товарів до ринку ЄС, що виникають через те, що законодавство ЄС імплементується або виконується Україною неналежним чином, унаслідок чого виникають такі проблеми у торгівлі між сторонами:
технічні правила, стандарти та процедури оцінки відповідності не відповідають правилам СОТ про технічні бар’єри у торгівлі;
санітарні та фітосанітарні заходи не відповідають існуючим правилам СОТ;
права інтелектуальної власності захищаються недостатньо, включаючи, зокрема, географічні позначення та відсутність належної імплементації та виконання;
ефективні закони, що регулюють питання конкуренції, відсутні.
Для України перевагами від створення ЗВТ з ЄС є розвиток торговельних стосунків України з ЄС на паритетних засадах на довгострокову перспективу. Тому її формування має виходити із необхідності поетапної лібералізації доступу на вітчизняний ринок із чітко визначеними часовими межами.
Енергетичний вимір співробітництва Як імпортери енергоносіїв, Україна та Євросоюз спільно зацікавлені в безпечному постачанні енергоресурсів та диверсифікації їх надходження. Україна є одним з важливих партнерів ЄС в якості крупного транзитера енергоносіїв, особливо природного газу. Тому надійна робота української ГТС має для Євросоюзу стратегічне значення, а інтеграція енергетичного ринку України до європейського є особливим спільним пріоритетом. 18 грудня 2009 р. Україну прийняли до Енергетичного Співтовариства, проте остаточне приєднання країни та підписання відповідного протоколу відбудеться лише після того, як Україна приведе своє законодавство у сфері енергетики відповідно до європейських принципів та стандартів. Приєднання України до Енергетичного Співтовариства забезпечить прозорі та прогнозовані механізми формування тарифів на енергоносії, сприятиме залученню інвестицій в галузь, дасть змогу ефективніше використовувати наявний експортний потенціал. Отже, найбільш актуальною проблемою у цій сфері на сьогодні є повільне впровадження європейських стандартів та незадовільне виконання Україною домовленостей з питань модернізації газотранспортної системи, зокрема стосовно створення і функціонування прозорого газового ринку. Процес адаптації українського законодавства до законодавства ЄС у сфері енергетики продовжується, однак залишається низка проблем, що потребують якнайскорішого вирішення. По–перше, процес адаптації енергетичного законодавства України до законодавства ЄС відбувається дуже повільно. Не встигаючи впровадити чинне законодавство ЄС, Україна наразі потребує врахувати зміни, що відбулися в правовому регулюванні енергетичних питань в ЄС, а саме – прийняття Третього енергетичного пакета ЄС, про що йтиметься нижче. По–друге, електроенергетичне законодавство України потребує системних змін з метою його адаптації до стандартів ЄС. По–третє, в Україні досі не прийнято рамкового закону у газовій сфері, хоча така необхідність назріла вже давно.
Лібералізація візового режиму між Україною та ЄС Одним з важливих питань двостороннього співробітництва між Україною та ЄС виступає лібералізація візового режиму, започаткована Україною, яка у 2005 р. в односторонньому порядку ввела безвізовий режим для громадян держав–членів ЄС. У 2007 р. набула чинності Угода між Україною та Європейським Співтовариством про спрощення оформлення віз, яка запровадила спрощену та безкоштовну процедуру оформлення Шенгенських віз для певних категорій громадян України. Втім аналіз процесу практичної лібералізації візового режиму як зі сторони ЄС, так і України свідчить про неповну відповідність досягнутим домовленостям. Причинами незадовільної імплементації цієї Угоди є як недосконалість відповідних механізмів усередині України, так і відсутність єдиної консолідованої політики серед держав–членів Шенгенської зони щодо візового режиму з Україною. Це стосується, наприклад, неповної імплементації консульськими установами країн ЄС на території України ключових статей (ст. 4–7) Угоди про спрощення оформлення віз, які керуються при цьому власними інструкціями. Згідно з Всеукраїнським моніторингом видачі віз громадянам України консульськими установами країн ЄС на території України, в 21 консульстві 11 країн–членів ЄС було встановлено, що Угода сприяла певному покращенню ситуації з видачею віз громадянам України переважно в країнах «старого» Шенгену. Країни «нового» Шенгену проводять більш жорстку та обмежувальну політику щодо в’їзду громадян України на територію ЄС, ніж це передбачено Угодою, а положення щодо видачі безкоштовних та багаторазових віз пільговим категоріям громадян України виконуються не в повному обсязі. 29 жовтня 2008 р. Україна та ЄС започаткували діалог щодо розроблення умов безвізових поїздок громадян України до ЄС. У рамках такого візового діалогу обидві сторони спільно працюють над виробленням Дорожньої карти щодо впровадження безвізового режиму з чітко визначеними заходами та умовами, зокрема «технічними критеріями»: безпека документів, боротьба з міграцією, громадський порядок, захист прав людини. Втім європейська сторона не поспішає з наданням цієї карти і визначає чотири основні причини, які стоять на заваді прийняттю такого рішення: • демаркація та управління державними кордонами; • введення паспортів з біометричними даними; • створення єдиного міграційного агентства; • боротьба з нелегальною міграцією та виконання Україною Угоди про реадмісію.
Основні висновки та узагальнення Діалог між Україною та Європейським Союзом ведеться за такими напрямами: • Угода про асоціацію між Україною та ЄС; • створення поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі; • лібералізація візового режиму між Україною та ЄС. Окремим важливим напрямом співробітництва є енергетична сфера. Угода про асоціацію – це саме той інструмент співпраці, який дозволить практично втілювати реформи та відійти від зайвої риторики про «європейськість» України. Крім того, між Україною та ЄС не існує гострих конфліктних проблем (наприклад, як у відносинах з РФ), так як обидва партнери мають спільне бачення й інтереси. Реалізація Україною Угоди про асоціацію (включно з частиною по ЗВТ) та реформування енергетичної сфери є саме тим процесом, який дозволяє говорити про фактичну інтеграцію до простору ЄС. Це є особливо важливим з безпекової точки зору для енергетичної сфери. Саме енергетика є майданчиком, де Україна має пройти «тест» на реформи, зробивши прозорою роботу цього сектору. Запровадження безвізового режиму України з Європейським Союзом наразі потребує руху назустріч з обох сторін. У цьому контексті надання Україні Дорожньої карти з боку ЄС до кінця 2010 р. було б виправданим кроком.D:\Documents and Settings\v.5B6A252510EB4D1\Рабочий стол\749-kljuchovi-naprjami-dialogu-ukrayinaes-na-suchasnomu-etapi.htm
Геополітика: Україна в міжнародних відносинах
Найвизначнішою історичною подією кінця XX ст., що кардинально змінила політичну карту світу, був розпад радянської колоніальної імперії. Україна, як й інші радянські республіки, стала суверенною і незалежною державою.
Відродження і зміцнення української державності створило передумови для науково виваженого, об'єктивного дослідження й переосмислення концептуальних проблем історії України, насамперед її місця і ролі в системі міжнародних відносин XX ст. Йдеться про роль і місце України в європейському геополітичному просторі, розвитку міжнародних відносин, про контакти та співпрацю між країнами. З відомих причин цей напрям історичного минулого радянська історіографія досліджувала тенденційно, а окремі його аспекти замовчувалися або ж висвітлювалися політизовано. Перебування України у складі Російської та Австро-Угорської імперій, а згодом в СРСР робило вивчення згаданих проблем, з погляду ''центру'', зайвим, недоцільним, штучним і навіть шкідливим. Домінувала думка, що Україні або невластиві зовнішньополітичні інтереси, або їх успішно та безкорисливо захищала Москва.
Однак за останні роки наукова зацікавленість до вивчення міжнародних аспектів історії України підвищилась як у вітчизняній, так і зарубіжній історіографії. Певним чином це пояснюється фактором зростання ролі України на міжнародній арені, зокрема у розв'язанні питань, що виникають перед світовим співтовариством. Об'єктивне вивчення ролі та внеску українського народу в розвиток міжнародних відносин сприятиме утвердженню України як рівноправного члена світової спільноти.
Актуальність вивчення питань міжнародних відносин і зовнішньої політики зумовлюється також потребою виваженого і збалансованого підходу України до налагодження політичних та економічних відносин з іншими країнами в сучасних умовах.
Усе це підтверджує політичне і наукове значення всебічного вивчення історії міжнародних відносин і зовнішньої політики України. Використовуючи джерельну базу, праці вітчизняних і зарубіжних дослідників, політичних і державних діячів, дипломатів, власний науковий доробок, автори навчального посібника висвітлили значення і динамізм ''українського питання'' у міжнародній політиці, простежили основні напрями зовнішньої політики на сучасному етапі.
Хронологічні межі праці охоплюють XX ст. - найскладніший і найбільш насичений драматичними і героїчними подіями період в історії українського народу, що завершився утворенням та утвердженням незалежної України.
Автори не претендують на повне і всебічне висвітлення проблеми, однак ця книга - один з перших посібників такого рівня узагальнення.
РОЗДІЛ І УКРАЇНА У ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ВИМІРІ: ІСТОРИЧНІ ОРІЄНТИРИ
Виникнення на політичній мапі світу суверенної України - знаменна подія в житті сучасного суспільства. Відомий американський дипломат Строуб Телбот охарактеризував незалежну Україну як ключовий елемент у новій Європі після холодної війни, зважаючи на її геополітичне становище, природні ресурси. Україна - європейська держава. Вона є на континенті за кількістю населення п'ятою, за розмірами території - другою, а за економічними можливостями, інтелектуальним і науково-технічним потенціалом належить до розвинутих, найбільших європейських держав. Це робить нашу країну відчутним фактором міжнародного життя. Тому зовнішня політика України спрямована на утвердження її авторитету і вагомості у світовому співтоваристві. Сучасна зовнішня політика України ґрунтується на своїх історичних традиціях і теорії української політичної думки.
На формування української політичної думки щодо її геопо-літичного становища, європейської ідеї та зовнішньополітичних орієнтирів вплинули такі чинники:
- розташування етнічної території України впродовж віків між країнами-су гідами, що позначилося на менталітеті населення різних регіонів України, науково-політичних підходах до розв'язання проблеми суверенітету;
- переважання думки про те, що саме Україна є спадкоємни цею Київської Русі й колискою східної слов'янщини, має історичні пріоритети і першість у творенні державності;
- пошуки шляхів налагодження добросусідських відносин з державами, прагнення співіснувати з ними на автономних правах чи навіть на умовах автономії або протекторату, які закінчу валися здебільшого втратою незалежності.
Суть проблеми зовнішньополітичних орієнтирів ще на початку 20-х років XX ст. визначив В.Старосольський: ''У старі часи це набувало конкретної форми виразу: ''Москва чи Варшава'', як це існувало в XVI ст. На сьогодні це вибір - ''Схід чи Захід'', з Москвою, як синонімом Сходу, чи з Європою, як синонімом Заходу. Яка орієнтація переможе?''. В. Липинський висловлювався ще конкретніше: ''Відділитися від Польщі, але так, щоб не утопитися в російському морі - ось проблема, остаточне вирішення якої Україні не вдалося знайти протягом тисячоліть''.
Проблемам зовнішньої орієнтації України, обґрунтуванню європейської ідеї присвятили праці видатні українські вчені М. Гру-шевський, В. Винниченко, І. Фещенко-Чопівський, С. Шелухін та ін. На основі їхніх праць, а також програмних документів українських політичних партій кінця ХІХ-початку XX ст. можна узагальнити картину пошуків у зазначеному напрямі. Політологи В. Мадіссон і В. Шахов констатують, що різні напрями української політичної думки поєднують такі концептуальні вузли:
1) неодмінний зв'язок з ідеєю державотворення, пояснення відсутності державності зазіханням зовнішніх сил;
2) спроби відшукати оптимальні форми міждержавного абовнутрідержавного зв'язку і взаємовідносин із сусідніми народами і країнами;
3) визначення певного регіону етнічної території України якопорної бази в державотворенні та зовнішній орієнтації;
4) розробка порівняльної психологічної характеристики українського й інших слов'янських і неслов'янських народів з метою доведення їхньої спорідненості або окремішності;
5) заклик опертися на внутрішні сили, саме український на род як головний чинник незалежності і стабільності щодо зовнішнього оточення;
6) урахування в геополітичній орієнтації соціального чинника, передусім настроїв і побажань трудових верств населення.
Дослідники виділяють і таку особливість, як надзвичайну строкатість зовнішньополітичних орієнтацій і визначення їх пріоритетності, що пропонували автори відповідних концепцій. У цьому закладена глибока історична традиція. Українські діячі готові були об'єднатися з будь-яким сусідом, щоб вибороти самостійність. Це особливо чітко простежувалося у XVII-XVIII ст. Після провалу Гадяцької угоди робили спроби опертися на Туреччину П. Дорошенко та Ю. Хмельницький, на Швецію -1. Мазепа та П. Орлик. Зондував ґрунт для спільної війни разом із Пруссією проти Росії В.Капніст. Як констатував Д.Донцов, ''все ясніше проступаюча провідна лінія польської, як також московської політики запанувати над Україною, робила вже заздалегідь безвиглядними всі спроби останньої зберегти свою незалежність в союзі з одною з цих держав проти другої''.
Вже у XIX ст. в українській суспільно-політичній думці були визначені основні орієнтаційні напрями в галузі геополітики: слов'янський, чорноморсько-балканський, центрально- і західноєвропейський, чорноморсько-балтійський, а також ''геоцентричний'', тобто рівноваги між Сходом і Заходом.
Слов'янську орієнтацію започаткували члени Кирило-Мефоді-ївського братства Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, М.Гулак та ін. Вони вважали, що кожний слов'янський народ -Україна, Росія, Польща, Білорусь, Чехія - має утвердити власну демократичну державу й об'єднатися у федерацію із спільним парламентом у Києві. Зрештою, подібні ідеї висували діячі інших слов'янських країн, однак центром всеслов'янської єдності вважали свої країни. Згодом ідею слов'янської орієнтації пропагували у працях І.Франко, М.Грушевський та ін. М.Грушевський дійшов цілком закономірного висновку, що слов'янофільська тенденція не переставала бути провідним мотивом української політичної думки.
Близькою до слов'янської була чорноморсько-балканська орієнтація, яка передбачала створення федерації держав чорно-морсько-балканського регіону. Ця ідея знайшла обґрунтування у працях С.Томашівського, С.Шелухіна. Зокрема, С.Шелухін вважав, що до Чорноморсько-Адріатичної федерації треба залучити українців, чехів, словенів, сербів, хорватів.
Великої популярності наприкінці ХІХ-початку XX ст. набув чорноморсько-балтійський напрям. Його пропагували С.Рудницький, Ю.Липа. У 1916 р. С Рудницький видав у Відні німецькою мовою працю ''Україна з політико-географічного становища'', в якій показав неминучість незалежності України з наукових позицій, з урахуванням сукупності геополітичних чинників. Подібне завдання висунув учений і в праці під дещо публіцистичною назвою ''Чому ми хочемо самостійної України'' (1916 p.). У фактологічному плані С. Рудницький детально зупинився на огляді українських історичних регіонів, охаракте-ризовуючи етнодемографічно Підляшшя, Полісся, Холмщину, Галичину, Угорську Русь, Буковину, Волинь, Поділля, Бессара-бію, Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Харківщину, Катеринославщину, Таврію, Чорномор'я, Кубанщину, Слобожанщину.
Логічним продовженням політико-географічної тематики є праця С. Рудницького ''Українська справа зі становища політичної географії'', яка вийшла друком 1923 р. У змісті простежується ідея пріоритетності національного принципу під час формування держав нової Європи. В сенсі пошуку перспектив майбутньої міжнародно-політичної організації Центрально-Схі-дної Європи С. Рудницький висунув ідею Балтійсько-Понтійсь-кої федерації, насамперед як противаги російській експансії та рівноваги щодо великих держав Західної Європи. Моделюючи географію майбутніх центрів світової сили, автор застерігає західний світ про недопустимість введення України до складу Російської імперії, яке б могло багатократно посилити російські експансіоністські амбіції і стало б передумовою анексії Росією країн Центральної Європи. На жаль, ці передбачення, які швидко збулися, залишилися поза увагою західних політиків.
Новим етапом у формуванні політичної і геополітичної думки стали праці Ю. Липи. В оригінальних дослідженнях ''Українська раса'' (1937 p.), ''Призначення України'' (1938 p.), ''Чорноморська доктрина'' (1940 p.), ''Розподіл Росії'' (1941 р.) вчений зробив всебічний генетичний і просторовий аналіз української ідентичності. Він акцентував на тих засадах, які могли б посилити енергію українства, збільшити його ''відпорну'' силу і безпеку стосовно чужих політичних, культурних та ідеологічних впливів і загалом - його творчий потенціал. Це, насамперед, етнокультурна (''расова'') і релігійна солідарність, національна воля, критичне ставлення до чужих доктрин і цінностей, вдала геополітика, у центрі якої - природна вісь Північ - Південь. Ю. Липа, зокрема, зазначав: ''Визначення напрямної на Схід чи Захід - це, передусім, нищення власного характеру, духовності, що прийшла з півдня. Духовності, що зросла під південними морями й вододілами і розпросторилась, як кров по жилах, ідучи вгору Дніпром, Дністром, Дунаєм, Бугом і Доном, несучи до найглухіших закутків українських земель подих півдня''.
Геополітичні концепції Ю. Липи - моделі активного залучення України до європейської політики, що орієнтували українство не на пристосування до існуючих, а на творення нових територіально-політичних реалій, утвердження України як суб'єкта світових міжнародних відносин.
Достатньо вагоме місце у політичній думці посідав західноєвропейський вектор, йому надавали перевагу М.Драгоманов, Б.Крупницький, Д. Донцов та ін. М. Драгоманов, пропагуючи ''поміркований європеїзм'', обґрунтовував необхідність зв'язку України із Західною Європою (як джерелом прогресу). Він наголошував, що історичний процес у всій Росії повинен пройти такий же політичний шлях, як і в країнах Західної Європи. Вчитися у країн Західної Європи, а також у США рекомендував українцям М.Грушевський. Яскраво вираженої західницької позиції дотримувався Б.Крупницький, який вважав, що Україна запозичила від Заходу все необхідне, зокрема Греко-католицьку церкву і латинську культуру. Він дійшов висновку, що Україна завжди була близькою до Європи.
Намагання утвердити думку про переорієнтацію України на Захід було характерним для політичних поглядів Д. Донцова. Аналізуючи геополітичне становище України, історичні, політичні, культурні традиції, Д. Донцов стверджував: ''...через Литву і Польщу і через їх річкову систему вона [Україна. -Авт.] скоріше була продовженням середньої Європи. Культурно Україна вже була і в значній мірі вже ще зістала Європа''. Д. Донцов дійшов висновку, що ''... се положення України означає якраз головні лінії нашої політики. Коли історія (і географія) зробила з нас аванпост Європи проти Росії... то першою заповіддю нашої політики повинно бути : 1) В політиці внутрішній - плекання всіх засад західної культури ... 2) У політиці зовнішній - повна сепарація від Росії. І там, і тут стисла сполука з Європою''. Серед європейських держав Д.Донцов у геополітичній орієнтації віддавав перевагу Німеччині й Австро-Угорщині. У 1917 р. він писав, що українське питання тісно пов'язане з долею Австро-Угорщини й Німеччини, до перемоги яких ми, російські українці, й наші брати в Австро-Угорщині прив'язуємо нашу будучність''.
Заслуговує на увагу геополітична концепція ''рівноваги'' між Сходом і Заходом. Цю одвічну українську проблему намагалися розв'язати багато вчених. Наприклад, М. Грушевський, котрий рекомендував українцям вчитися у країн Заходу, одночасно закликав ''не спішити замикатися в який-небудь один круг зв'язків, відносин і впливів, а брати як можна ширше ... в сфері старих зв'язків колишньої Російської держави, і поза ними''.
Достатньо розважливо розглядав концепцію рівноваги між Сходом і Заходом І. Лисяк-Рудницький. Він вважав, що східні та західні впливи, які взаємно доповнювали один одного, мали місце на всіх етапах української історії, і це стало невід'ємним елементом життя. Україна, на його думку, за етносом і естетичними світосприйманнями належить до Сходу, а за політичною і соціальною структурою - до європейського світу. Вона об'єднує дві традиції, є легітимним членом обох культур. У цьому, за І. Лися-ком-Рудницьким, і полягає синтез між Сходом та Заходом.
У політичній думці знайшла втілення також орієнтація, яку умовно можна визначити геоцентричною. її дотримуються окремі представники ''лівого'' (соціал-демократичного) і націонал-радикального та монархічно-аристократичного крила українства. Першочерговим у побудові держави, на їхню думку, є опора на внутрішні сили - на різні його верстви у різних авторів. Так, В.Винниченко вважав, що, починаючи від Б. Хмельницького, у державотворчих концепціях переважала ''нещасна орієнтація на зовнішні сили'', тому й спричинилася втрата української державності. ''В чому може бути наша сила? - запитував В. Винниченко. І відповідав: ''Тільки в нашому народі, в злитті з нашими внутрішніми силами ... Коли вони хотітимуть самостійної Української Держави, тоді зовнішні сили повинні будуть серйозно подумати над тим, чи можна не задовольнити це хотіння''.
Але якщо В. Винниченко безпосередньо пов'язував процес державотворення зі соціальними питаннями і робив ставку на трудові верстви, то В. Липинський закликав однаковою мірою відмежуватися і від Польщі, і від Росії, віддаючи перевагу аристократії.
Особливе й вагоме місце в геополітичній орієнтації української політичної думки посідали й посідають відносини з Росією. Стосовно відносин з Росією існує думка про дистанціювання від неї. На те були об'єктивні і суб'єктивні причини. Цьому сприяли, з одного боку, недалекоглядна імперська політика царської Росії у Східній Україні, а з іншого - гнучкіша і ліберальніша політика щодо українства Австро-Угорщини. Коли українці Галичини порівняно лояльно ставилися до австро-угорського панування, то в Наддніпрянській Україні, зазначав Б. Кістяківський, ''жодний новий етап у поступовому розвитку і поширенню сепаратизму і ''самостійництва'' завжди так або інакше був зв'язаний або навіть викликаний якою-небудь попередньою репресією проти українства''.
Однак єдності поглядів у відносинах з Росією ніколи не було. Особливо це виявилося на початку XX ст., передусім у програмних документах українських партій.
За автономію чи федеративні відносини з Росією висловлювалися соціалісти-революціонери (УПСР), Українська федеративно-демократична партія, Українська радикально-демократична партія, за повну незалежність, ''самостійну Україну від Карпат аж по Кавказ і Кубань'' - Революційна українська партія, Українська партія соціалістів-самостійників та ін.
Свій погляд на геополітичне місце України висловив глава української Греко-католицької церкви Андрей Шептицький. Він вважав Україну центральноєвропейською державою, повноправним членом ''Середньої Європи'', що належить до політико-пра-вового європейського простору.
Якими б різними не були погляди на геополітичні орієнтації України, однак більшість українських діячів вірили, що у Новій Європі займе належне місце й Нова Україна. Вона покликана перетворитися у провідну країну світу, стати центром інтеграції Східної та Західної Європи на засадах християнської демократії та наріжних моментах формування нової духовної і християнської за своїм змістом цивілізації.
РОЗДІЛ ІІ УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НАПЕРЕДОДНІ ТА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ РОЗДІЛ ІІ УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НАПЕРЕДОДНІ ТА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ 1. Світові суперечності й українські землі на початку XX cт.
Початок XX ст. у міжнародних відносинах характерний, насамперед, завершенням територіального поділу світу. Цей період ознаменований швидким зростанням продуктивних сил, економічним розвитком, значними досягненнями в галузі науки і техніки. Нерівномірність економічного розвитку вкрай загострила суперечності між найбільшими державами світу. Боротьба за нові ринки збуту, колонії, сфери впливу, поділ світу відповідно до змін у співвідношенні сил становить основний зміст зовнішньої політики цих держав.
У боротьбі за перерозподіл здобутих раніше позицій і територіальних володінь утворювалися військово-політичні блоки держав. У 1879 - 1882 pp. утворився Троїстий союз у складі Німеччини, Австро-Угорщини й Італії. У 1907 р. остаточно сформувався другий військово-політичний блок держав - Антанта у складі Англії, Франції та Росії.
Землі України, поділені ще у XVII ст., перебували у складі Австро-Угорщини і Росії, що становили два протилежних блоки. Кожна з цих держав претендувала на ту територію України, яка була за її межами. Отже, головний театр воєнних дій у майбутній війні розгортався б на українській етнічній території. Виходячи з цього, і складали свої плани держави. Світова війна, розпочавшись 28 липня 1914 p., підтвердила такі гіпотези.
недвижимость в краснодаре