Структура бази даних комплексної історико-географічної оцінки регіону

1. Палеогеографічна характеристика – палеогеографічні методи (палео-онтологічний, палеокліматологічний, палеоантропологічний, радіотермолюмінес-центний, процентно-статистичний, літологічний тощо) – у результаті складається схема формування ландшафту від найдавніших часів до сьогодення.

2. Археологічна характеристика – методи археологічних розкопок, техно-логічний, типологічний, радіо вуглецевий, спектрального аналізу та ін.) – дина-міка археологічних культур.

3. Історико-соціокультурна характеристика – методи описовий, статистич-ний, топонімічний, лексикологічний, історичних зрізів, компаративний (порів-няльно-історичний), історико-генетичний, системно-структурний, ретроспектив-ний аналіз, джерелознавчий аналіз і синтез, архівістський аналіз, історична реконструкція, синхронний, діахронний, картографічний – динаміка моделей історико-соціокультурного розвитку регіону.

Метод лінгвістичної географії (ареальний) – сукупність прийомів, які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти.

Метод історико-географічних зрізів полягає у вивченні вузлових моментів у розвитку досліджуваного об’єкту, при проходженні яких відбувалися якісно нові зміни основних його характеристик. Історико-географічні зрізи можуть бути компонентними та інтеґральними. За допомогою перших вивчаються окремі сторони досліджуваного об’єкта в той чи інший вузловий момент, тоді коли другі передбачають комплексне дослідження об’єкта. Щоб пов’язати різночасові зрізи й визначити тенденції розвитку об’єкта за увесь історичний період, застосовуєть-ся діахронний аналіз.

Метод економічного районування дає можливість виявити взаємо-пов`язані в соціально-економічному відношенні частини країни з визначеною спеці-алізацією. Цей метод потребує обробки різноманітної інформації економічного і соціального характеру та базується на вченні про економічні райони.

Економіко-математичні методи дозволяють виразити певні кількісні співвідношення, а іноді і якісні закономірності розміщення різних форм і типів господарства, розселення і життєдіяльності населення. Великий інтерес представ-ляє математичне моделювання різних соціально-економічних процесів і об`єктів.

Геоінформаційний метод набуває дедалі більшого значення. Полягає у створенні геоінформаційних систем, які є сучасним засобом збирання, збереження та аналізу різноманітних відомостей про територію.

Становлення історичної географії як допоміжної історичної дисципліни

Історія просторових сегментів і територіальних спільнот, з якої постала істо-рична географія, сягає своїм корінням у добу античності. Стихійно-описовий період у формуванні інформаційної бази почався зі створенням перших подорожніх описів, які грецькі географи називали періплами (описання берегів) і перієгесами (описання суші). Авторів перших географічних описань у стародавній Греції називали логографами. Фахівці датують щонайменше VІ ст. до н.е. створення першого „Періплу ойкумени” Скілака Каріандського, про якого йдеться у Геродота та Стратона. У частині цього опису, що дійшла до нашого часу, є характеристика узбережжя Чорного моря, згадуються скіфи, таври, сармати.

Опис всіх відомих на той час карт на основі узагальнення відомостей, які містили періпли і перієгеси, зробив Гекатей із Мілета (V ст. до н.е.). Його „Опис Землі” вважають першою географією, про яку нам щось відомо. Гекатей описав усі грецькі колонії на Понті і відомі на той час грекам скіфські племена. Він тісно пов’язав географію з історією, описуючи народи, міста, риси політичного устрою.

Великий інтерес до географії виявляв також „батько історії” Геродот, який дав докладний опис Скіфії. Геродот вперше вдався до спроб зонування певних територій.

Елементи історичної географії зустрічаються також в працях грецького істо-рика Полібія (II ст. до н.е.); римського ученого-енциклопедиста Марка Теренція Варрона (116–27 рр. до н.е.), автора 74 творів, які склали 620 книг; Страбона з Амасії (близько 63 р. до н.е. – після 21 р. н.е.), автора “Історичних записок” в 43 книгах та “Географії” в 17 книгах – найбільшої і найвизначнішої античної праці з цієї науки; раннього римського географа Помпонія Мели (I ст. н.е.); Павсанія, інших античних авторів.

Дещо пізніше Евдокс Кнідський обґрунтував ідею кліматичних поясів. Гіппократа вважають засновником географічного детермінізму – теорії залежності життя людей від природних умов.

Термін „географія” вперше застосував Ератосфен Кіренський (276 – 194 рр. до н.е.), який очолював Олександрійську бібліотеку. Його „географічні записки” також містять спроби районування. У країнознавчому руслі витримані 17 книг „Географії” Страбона (64 р. до н.е. – 23 р. н.е.). Його вважають фундатором описово-країнознавчої (хорографічної) географії.

Розмежувати предметні поля географії та хорографії спробував Клавдій Птолемей (90 – 160 рр.). Призначенням географії, за Птолемеєм, було зображува-ти землю єдиною і безперервною; хорографія ж, мала наводити у своїх описаннях навіть такі дрібниці, як, наприклад, гавані, села, округи.

У ранньому середньовіччі історико-географічна складова була присутня у творах історика та християнського теолога Орозія (близько 385–420 рр.), готського історика Йордана (VI ст.), зачинателя середньовічного енциклопедизму Ісидора Севільського (560–635 рр.), “шанованого” Бєди з Нортумбрії (близько 672–735 рр.) та деяких інших авторів.

З розвитком картографії в окремий напрям в географії виділилася історична географія. Твори античної доби для учених-гуманістів XIV–XVI ст. стали не лише джерелом знань, але й взірцем, на який вони орієнтувалися при написанні власних праць. Італійські гуманісти зверталися до вивчення античної або давньої географії (vetus geographia) з метою визначення географічних об’єктів античності та біблійних часів, їхнього відношення до об’єктів сучасної географії.

Історичну географію від “сучасної географії” відділив фламандський картограф Абрагам Ортелій (Ortelius, 1527–1598 рр.). Першими працями в дослідженні античного світу були історичні атласи. У 1570 р. Ортелій видав у Антверпені збірник карт під назвою «Театр світу», до якого увійшли також три історичні карти, що супроводжувались текстами. Ортелій проголосив географію «очима історії», саме він вважається засновником історичної географії як науки.

Карта Європи часів Римської імперії. Автор – А.Ортелій

Кінець ХVІ ст. ознаменувався появою нового жанру історичної географії, який невдовзі стали називати державознавством. Його засновником вважають одного із ідеологів контрреформації Джованні Болеро, автора надзвичайно популярного в Європі енциклопедичного видання – «Всесвітніх відомостей».

ХVІІ – ХVІІІ ст. стали часом становлення класичної науки, в межах якої географічне природознавство пройшло «додисциплінарний» етап свого розвитку. У цей час воно базувалося на достовірному, здобутому шляхом топографічних обстежень і експедицій, емпіричному матеріалі і орієнтувалося на географічний детермінізм. Характер розвитку історико-географічної традиції був обумовлений змінами, які відбулись наприкінці XVII – на початку XVIII ст. в історичній науці. Прогрес історичного джерелознавства сприяв розвитку допоміжних історичних дисциплін, внаслідок чого розширився діапазон історичних досліджень, як у тематичному, так і методологічному плані. Історія поступово еволюціонувала з обмеженого жанровими рамками виду літератури в науковий підхід, що застосовувався не тільки до політичних чи військових, але й до інших аспектів минулого. 

Рухаючись назустріч одна одній, географія й історія спільно стимулювали бурхливий розвиток галузевих географічних і спеціальних історичних дисциплін.

Хронологічні рамки	Етап	Історія	Географія	Персоналії
з V ст. до н.е.	Античні та середньовічні історіографи	Поєднання історичного нарративу з географічним описом.		Геродот, Страбон, Павсаній, Геральд Камбрійский.
XIV-XV ст.	Італійський гуманізм	Інтерес до античності. Перші філолого-географічні студії.		Петрарка, Боккаччо, Бьондо
XVI ст.	Європейський Гуманізм	Поширення гуманістичної ідеології.		Абрагам Ортелій і «Parergon Theatri Orbis Terrarum».
		Прогрес у збиранні та виданні джерел.	Вплив Великих географічних відкрить. Розвиток країнознавства та картографії. Фламандська школа в картографії.
XVII ст.	Ерудитська школа	Масштабні видавничі проекти. Розробка методів історичного дослідження.	Вік атласів. Голландська школа картографії. Розвиток французької історичної картографії. Фірма Сансонів.	Христофор Келлер і «Notitia Orbis Antiqui»
XVIII ст.	Ерудитська школа	Визначення ІГ як допоміжної дисципліни при написанні нарисів церковної і політичної історії.	Історичні карти Деліля і д’Анвіля.	Аббат Лебеф (Франція), Шпенер (Германія), Хорсли (Англія), Байєр і Татищев (Росія), Шьопфлін (Ельзас)
		Поступове розширення тематики досліджень за межі античності. Виникнення інтересу до середньовіччя.
XVIII ст.	Епоха Просвітництва	Теорії географічного детермінізму		Дюбо, Монтескьє, Гердер

Виникнення і розвиток історичної географії в XIV-XVIII ст.

(по В.К. Яцунському)