Чисельність, розміщення і соціальна структура населення України

в 1921 - 1941 рр.

На чисельність населення України сильно вплинула Перша світова та громадянська війни. Багатомільйонні втрати від військових дій, епідемій, еміграції, погіршення економічного становища призвели до деякого скорочення населення у 1917 – 1920 роках (на 4 млн.). Втрати від голоду 1921 – 1923 рр. досягають 1,5 – 2 млн. чол. Проте поступово після ліквідації наслідків війни та початку економічного зростання чисельність населення почала збільшуватися. За переписом населення СРСР 1926 року чисельність населення УРСР склала 28.995 млн осіб. Крим з населенням 707 тисяч входив до складу РРФСР. Західні області входили до складу Румунії (Північна Буковина — 639 тис., Бесарабія — 286 тис. на 1930 рік), Чехословаччини (Закарпаття — 725 тис. на 1930 рік) та Польщі (Галичина та Волинь — 6828 тис. на 1931 рік). Таким чином на нинішній території України наприкінці 20-х років проживало близько 38 млн. осіб.

Перший загальний перепис населення в радянські часи відбувся на зламі 1926 року. Станом на 17 грудня 1926 року 80% населення УСРР визнали себе українцями.

За 1929 – 1940 рр. в УСРР, як і в усьому СРСР, відбувалися великі зміни в чисельності і соціальній структурі населення. Форсована індустріалізація і прискорена примусова колективізація, „розкуркулення”, фактично розорення й адміністративне виселення у віддалені місця багатьох селян, голод 1932 – 1933 рр., жорстокі репресії, які посилилися наприкінці 1920-х – у 1930-х роках привели до значного зменшення чисельності населення. Якщо зважати, що за час масового розкуркулювання у 1930 – першій половині 1931 рр. близько 100 тис. сімей було депортовано з України, що становило не менше 600 тис. чол., та приблизно стільки ж розкуркулених, але не виселених, побоюючись подальших репресій, втекло з України в інші республіки, понад 5 млн. чол. становили втрати голодних років 1932 – 1933 рр. та були сотні тисяч розстріляних і відправлених в ГУЛАГ, то можна цілком допустити, що з 1929 р. – року „великого перелому” – до початку Другої світової війни в 1939 р. Україна втратила щонайменше 7-8 млн. чол. населення. Смертність і втеча селян з сіл призвели до зменшення аграрного населення країни: з 80% в 1928 р. до 56% у 1937 р.

17 вересня 1939 р. війська Червоної армії відповідно до таємного протоколу Молотова – Ріббентропа, підписаного між СРСР та Німеччиною у серпні 1939 р., вступили на територію Західної України і Західної Білорусі. На території Західної України, офіційно долученої до складу УРСР, було створено шість областей – Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку. До Радянського Союзу відійшла територія загальною площею до 200 тис. кв. км з населенням до 13 млн. осіб, в тому числі близько 5 млн. поляків і понад 1 млн. євреїв.

Проводилась великомасштабна масова депортація населення краю; за даними науковців, з краю було вислано 10 % населення (близько 1 млн. 200 тис. чол.). Масова депортація супроводжувалася справжнім геноцидом проти населення. Загалом за 1939—1941 pp. жертвами репресій — депортацій, ув'язнень, розстрілів — став чи не кожен десятий мешканець Західної України. В одній лише Галичині, за підрахунками дослідника І. Андрухіва, за той період населення зменшилося майже на 700 000 чол. Тільки за один рік до 90 000 осіб було репресовано за політичними ознаками на Буковині та в Бессарабії.

Наступний радянський перепис населення відбувся у 1937 році. Результати його були оголошені сфальсифікованими, а фахівці (які, до речі, проводили і перепис 1926 року) у більшості своїй розстріляні.

Чому так сталося, пояснюють двома причинами: 1) надзвичайно високий відсоток "віруючих", що показувало провал атеїстичної політики; 2) надзвичайно низький показник українського населення, що було свідченням людських втрат під час голоду 1932-1933 років. Через два роки – у січні 1939 р. був проведений повторний перепис населення, результати якого визналися правдивими.

Кількість українського населення СРСР за трьома переписами:

Радикальних змін зазнав також соціальний склад населення. Передусім, у зв’язку з прискореною індустріалізацією в УСРР різко зросла кількість робітників і службовців: з 2322 тис. чол. наприкінці 1928 р. до 6578 тис. у 1940 р., тобто у 2,8 рази, в тому числі робітників – відповідно з 1774 тис. до 4610 тис. (у 2,6 рази). Значне зростання числа робітників відбувалось за рахунок некваліфікованих кадрів, у т.ч. колишніх селян. Важливим наслідком індустріалізації була ліквідація безробіття. Якщо навесні 1929 р. ще було понад 300 тис. безробітних, то на кінець 1930 р. їх не стало зовсім. Зникли такі категорії людей, як наймити в сільському господарстві і робітники в приватних підприємствах. З’явилася нова категорія – робітники МТС, яких у 1940 р. налічувалося 97 тис. Крім того, в радгоспах працювали 303 тис. чол. Колгоспників, зайнятих у громадському господарстві колгоспів, налічувалося в 1940 р. 5854 тис. чол. проти 246 тис. наприкінці 1928 р. Суцільна колективізація і масове розкуркулювання привели до ліквідації селян-одноосібників, які мали свою землю і вели самостійне господарство. Це справляло дуже негативний вплив на розвиток сільського господарства і всієї економіки.

Всього в Україні у 1940 р. робітників, службовців і колгоспників, налічувалось 12432 тис. чол. У 1930-х роках не стало непманів, приватників-торговців, куркулів. У зв’язку зі швидким зростанням чисельності робітників і службовців частка міського населення зросла з 19,6% наприкінці 1928 р. до 37,2% у 1940 р., а кількість сільського населення зменшилася з 80,4 до 62,8%. При цьому кількість українців серед міських жителів зросла у 1939 р. до 58% проти 33% у 1926 р.

Дедалі ширше залучалися до роботи на підприємствах, в організаціях та установах, до громадського життя жінки. Якщо в 1928 р. серед робітників і службовців налічувалось 487 тис. жінок, або 21% до їх загальної кількості, то в 1940 р. – 2412 тис., або 37%. Ще більше жінок працювало в колгоспах.

За роки радянської влади з низів, переважно з числа робітників і селян – членів комуністичної партії з’явився прошарок працівників, які зайняли керівні пости в державних органах, господарському й партійному апараті, в командному складі збройних сил, НКВС, міліції, у колгоспах і радгоспах. Створилася своєрідна адміністративна піраміда – партійно-державна номенклатурна верхівка, яка зосереджувала у своїх руках владу в усіх сферах життя країни і користувалася різноманітними привілеями. Протягом 1930-х років число службовців зросло в 3,6 раза.

Географія основних галузей промисловості України в 20-40-х рр. ХХ ст.

Після закінчення громадянської війни внутрішнє становище в Україні було надзвичайно складним і тяжким. Воєнні дії, які точилися на її території протягом семи років, починаючи з першої світової, потім громадянської війни, іноземної військової інтервенції, завдали економіці УСРР величезних збитків і шкоди. Загальні збитки в народному господарстві склали близько 10 млрд. золотих карбованців. Розруха вразила велику машинну індустрію, залізорудну, вугледобувну промисловість, металургію. Зокрема обсяг продукції останньої на кінець громадянської війни становив 5% довоєнної (із 57 доменних печей у 1921 р. діяла тільки одна – на Петровському заводі в Єнакієвому). Того року виробництво сталі становило 1,7%, прокату – 1,8%, видобуток вугілля в Донбасі – 22% довоєнного рівня. За роки війни занепав залізничний, річковий та морський транспорт. У стані глибокого занепаду знаходились провідні галузі легкої та харчової промисловості України. У 1920 р. із 192 цукрових заводів, що в 1914 – 1915 рр. виробляли 85 млн. пудів цукру, діяли тільки 76 із загальним обсягом продукції близько 4 млн. пудів (4,8% зазначеного рівня). Виробництво текстильної промисловості у 1921 р. знизилось в порівнянні з 1913 р. майже у 5 разів.

Запровадження нової економічної політики мало великий вплив на розвиток промисловості. Зокрема, в руках держави зосереджувались тільки великі підприємства. Всі дрібні і частина середніх передавались в оренду. В республіці як організаціям (кооперативам, комнезамам, артілям), так і приватним особам, не виключаючи колишніх власників, було здано 5200 підприємств, тобто близько половини від кількості націоналізованого фонду.

Зміни відбувалися і в системі управління промисловістю. Від жорстко централізованої системи «главкізму» (через відповідні комітети ВРНГ) періоду «воєнного комунізму» відбувається перехід до територіальної, через запровадження трестів та синдикатів, які стають головною ланкою в системі управління промисловістю. Трести являли собою територіально-галузеві об’єднання, тобто об’єднувалася лише частина підприємств галузі, розташованих на тій чи іншій території. Трести, у свою чергу, об’єднувалися в синдикати, головним завданням яких було забезпечення трестів та підприємств сировиною, матеріалами, а також реалізація їх продукції, і охоплювали цілі галузі. На кінець 1922 р. до 80 % трестованої промисловості було охоплено синдикатами.

Підйом промисловості вимагав значного розвитку енергетичної бази. До кінця 1925 р. в Україні було відбудовані і розширені усі перспективні електростанції. Їх сукупна потужність перевищувала довоєнний рівень на 27 % . За відомим планом ГОЕЛРО восени 1927 р. розпочалось будівництво Дніпрогесу. А всього згідно цього плану наприкінці 20-х років в республіці будувалось 50 електростанцій, в тому числі Харківська, Луганська, Полтавська, Артемівська, Київська та ін.

Курс на індустріалізацію було проголошено на ХIV з'їзді ВКП(б) (грудень 1925 року), що було логічним продовженням плану ГОЕЛРО і вмотивовувалось рядом обставин:

1. До 1925 року, йдучи шляхом НЕПу, країна досягла довоєнного (1913 р.) рівня, що давало підстави для подальшого розвитку.

2. Значне відставання від економічно розвинутих країн диктувало потребу індустріального розвитку.

3. Щезла надія на світову комуністичну революцію, з якою пов'язували свою стратегію російські більшовики, виникла необхідність пристосуватися до нових умов існування одної соціалістичної країни в капіталістичному оточенні і потреба зміцнити оборонну промисловість до початку нової війни.

Щодо промислового розвитку України перший п'ятирічний план виявився найбільш сприятливим. Із 1500 нових промислових підприємств, які планувалося спорудити в СРСР, 400 припадало на Україну, і більшість з них було побудовано. Деякі мали досить високий технічний рівень. До таких новобудов можна віднести Зуївську і Штерівську електростанції. Найбільшою електростанцією в Європі вважався Дніпрогес, побудований в 1932 p. у Запоріжжі. В Донбасі введено в дію 53 нові шахти, а на заводах, які уже діяли в Україні, — 12 доменних і 24 мартенівські печі.

Поряд із розширенням існуючих споруджувалися нові гіганти металургії, такі як "Азовсталь", "Запоріжсталь", "Криворіжсталь". У 1932 p. було побудовано перший в Україні електрометалургійний завод з випуску інструментальної сталі "Дніпроспецсталь". Україна вийшла на одне з перших місць у світі за рівнем розвитку чорної металургії. Непоганих результатів було досягнуто і в галузі машинобудування. З жовтня 1931 p. почав, аипускати продукцію новозбудований Харківський тракторний завод (ХТЗ). Були реконструйовані Луганський паровозобудівний завод, машинобудівні заводи в Харкові, Києві. Найбільшою в машинобудуванні України новобудовою був Краматорський машинобудівний завод.

У харчовій промисловості виникли нові галузі — маргаринова, молочна, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. Зокрема, в 1928—1937 pp. було збудовано 67 механізованих хлібозаводів, 5 великих м'ясокомбінатів. У 1932 p. став до ладу Херсонський консервний завод. В Одесі, Києві, Харкові було збудовано трикотажні фабрики. Однак розвиток легкої промисловості значно відставав від важкої, а попит постійно випереджав виробництво товарів широкого вжитку.

Якщо в першій п'ятирічці Україна одержала понад 20 % загальних капіталовкладень, то в другій і третій вони були суттєво скорочені. У зв'язку з цим кількість новобудов в Україні з кожним роком зменшувалася.

У роки довоєнних п’ятирічок мало що змінилося й у розміщенні промислових об’єктів на території України. Весь приріст виробництва припадав на традиційні промислові центри — Донбас, Придніпров’я, а також на ряд великих міст, перш за все на Харків, Київ, Одесу, в результаті чого в республіці закріплювалася традиційна структура промислового виробництва, яка, як і раніше, прив’язувала народне господарство республіки до потреб Союзу.

Українське питання у міжнародній політиці напередодні другої світової війни

Напередодні другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Основна їх мета – втримати вже підвладні землі і приєднати нові. Друга група – Англія, Франція і частково США (тобто країни-гаранти Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовільняли свої геополітичні інтереси. Третя група – Німеччина, яка, розпочала боротьбу за розширення «життєвого простору» й активно претендувала на українські землі, і Угорщина. Остання була невдоволена умовами Тріанонського мирного договору 1920 року і активно домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити свою власну долю. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед, великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Головною метою зовнішньої політики Німеччини з приходом нацистів до влади стало проголошене в «Майн кампф» здобуття нового життєвого простору для німців як народу вищої раси. Гітлер наголошував: «Певна річ, така територіальна політика не може бути здійснена в Камерунах, але винятково в Європі». «Тому для Німеччини єдина можливість проведення здорової територіальної політики полягає тільки у здобутті нової землі в самій Європі… Слід ясно розуміти, що ця мета може бути досягнутою тільки шляхом війни». «Але якщо сьогодні ми говоримо про нові землі в Європі, то насамперед можна мати на увазі тільки Росію та підвладні їй прикордонні держави». Під останніми нацистський фюрер розумів західні республіки СРСР, в тому числі й Україну.

У промові на велетенському щорічному партійному зібранні нацистів у Нюрнберзі у вересні 1936 р., він вигукував: «Якби ми мали в нашому розпорядженні незліченні сировинні багатства Уралу, ліси Сибіру, і якби безкраї родючі рівнини України були в межах Німеччини – ми б мали все».

21 липня 1940 р., вперше повідомляючи військове командування про свій намір якнайшвидше напасти на СРСР, Гітлер побіжно кинув: «Політичні цілі: Українська держава, Федерація Прибалтійських держав, Білорусія…». Через десять днів перед тією ж аудиторією він казав зовсім інше: «Остаточно: Україна, Білорусія, Балтійські держави – нам». Перше висловлювання повторювало поширену тезу німецьких геополітиків, які вважали, що для послаблення Росії від неї треба відірвати Україну, яка стане самостійною державою, орієнтованою на Німеччину, і завжди служитиме противагою Росії. Друге – відображало концепцію здобуття «життєвого простору» на Сході.

« Українське питання» привертало увагу преси у всій Європі. Вiдомий британський журналiст-мiжнародник Ланселот Лоутон виступив iз доповiддю, яка мала промовисту назву "Українське питання" 29 травня 1935 р. в примiщеннi Палати Громад парламенту Великої Британiї за iнiцiативою Англо-українського комiтету. Зокрема, журналіст зазначав: «З огляду на унiкальне географiчне положення України, маємо всi пiдстави вважати, що в наш час, коли стiльки народiв хочуть не просто утриматися на своїх посiлостях, але й поширити їх, будь-яка серйозна спроба з боку України скинути поневолювачiв i об'єднати свої чотири розмежованi частини в одну незалежну Українську державу неодмiнно викличе справжню панiку. Якщо ж Українi в цьому пощастить, то на сходi Європи з'явиться держава, за територiєю й населенням друга пiсля Росiї. Такого масштабу подiя, найвiрогiднiше, викликала б одночаснi й важливi змiни всюди».

Територіальний поділ України в роки фашистської окупації

Після окупації України її територія була розбита на декілька адміністративних одиниць. Найбільша з них називалася "Рейхскомісаріат Україна" і охоплювала Волинь, Полісся, Правобережжя, частину Полтавщини і Запоріжжя. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів: Волинь — Поділля, Дніпропетровськ, Житомир, Київ, Крим і Миколаїв, які в свою чергу поділялися на округи і райони. Рейхскомісаріат очолювала цивільна німецька окупаційна адміністрація, якою керував Е. Кох. Столицею рейхскомісаріату було м. Рівне. Для охорони громадського порядку була створена поліція, яка складалася з місцевого населення.

У липні 1941 року Буковина була окупована румунськими і німецькими військами. 19 липня Антонеску видав "Маніфест про приєднання Північної Буковини до королівства Румунії". Була утворена провінція Буковина з румунським губернатором на чолі.

Галичина як окремий дистрикт була приєднана до Генерального губернаторства Польщі. Частина Південно-Східної України, в тому числі й Одеса, були також передані Румунії. Ця територія називалася Трансністрія.

Північно-східні прифронтові території України (Чернігівська, Сумська, частина Полтавської, Харківська, Сталінська, Луганська області) передавалися в управління військовій адміністрації. Тут були створені оперативні тилові райони, на чолі яких стояли коменданти. На селі німці відновили посаду старости.

Для забезпечення жорсткого контролю за населенням вся територія України поділялася на три адміністративні зони. Перша, евакуаційна зона, відносилася до фронтового району. Населення цієї зони підлягало примусовій евакуації. В другій зоні населення міст і сіл могло вільно пересуватися тільки вдень, У третій зоні існував спеціальний окупаційний режим із комендантською годиною. На всій окупованій території була введена сурова система реєстрації населення. Вводилася обов'язкова примусова праця. За незначні порушення трудової дисципліни могли відправити в концтабір.