Тема 5. Історична географія України хVіі – хvІіі ст.

Формування української території за часів козаччини

ХVІІ століття для українського етносу є визначальним періодом. Виникнення у XVII столітті самоназви — етнікона «українець» пов'язується з формуванням етнічної самосвідомості, що є однією з обов'язкових, найістотніших ознак етносу. Визначальною для долі етносу подією є формування його території. 1594 року фастівський католицький єпископ Й. Верещинський відзначав, що «Україна... є довша й ширша, ніж Велика й Мала Польща». В цілому ця територія співпадає з сучасною Україною. Джерела – люстрації (описи державних маєтків), грамоти на монастирські та приватні володіння тощо – дають можливість уточнити межі етнічних українських земель. Вони також дають підстави твердити про певну стабільність української етнічної межі на заході, а також на півночі. Велика хвиля української колонізації вільних земель на схід та південь припала на першу половину XVII ст.

На розширення освоєних земель та на еволюцію козацтва вплинули заходи, вжиті урядом Речі Посполитої. У конституції, прийнятій варшавським сеймом 1590 р., зазначалося: «Простори пустих місць на прикордонні за Білою Церквою не приносять ніякої користі, ні державної, ні приватної, необхідно мати з них користь, щоб вони даремно не пустували. А тому за дозволом і повноваженням від усіх чинів сейму ухвалюємо, що ми будемо роздавати ті пустелі у приватну власність особам шляхетського стану за заслуги перед Річчю Посполитою по волі і розумінню нашому». Кожний прибулий шляхтич набув право будувати у своєму маєтку замок для захисту від татар, залучаючи поселенців з інших районів. Значна частина населення осідала в «слободах» (поселеннях, звільнених від податків), але відмовлялася підпорядковуватися старостинській владі, оголошуючи себе козаками. Перехід до козацтва асоціювався не стільки з військовим промислом, стільки з ідеєю вільного господарювання. Такі люди фігурували удонесеннях королівських комісарів під назвою «непослушних».

П ро широкі масштаби покозачення населення Подніпров’я свідчать люстрації королівщин 1616 р. У Білій Церкві було «міщанських домів послушних 300», а тих, що не хотіли бути «послушними – понад 300, у Каневі – відповідно 160 і 1346, Черкасах – 150 і 800, Чигирині – 50 і 500, Крилові – 50 і 400. На південному порубіжні фактично ігнорувалися феодально-кріпосницькі порядки, а в разі спроб їх запровадження населення масово втікало на Запорожжя.

Значну роль у формуванні української державної території відігравало реєстрове козацтво. Перша згадка про реєстровців міститься у грамоті від 5 червня 1572 р. – король Сигізмунд ІІ Август підтвердив розпорядження коронного гетьмана Ю. Язловецького про набір 300 козаків на державну службу. Залучені навіть на тимчасову королівську службу користувалися «козацькими вольностями» - першочергове надання у володіння земельних угідь на пограниччі зі степом, визначена плата, звільнення від податків, від підпорядкування місцевій владі, власний суд тощо. Декларовані права козаків часто зводилися нанівець практикою тогочасного життя.

На початку XVII ст. участь козаків у військових акціях Речі Посполитої обов’язково супроводжувалась підписанням угод, де підтверджувались «козацькі вольності». Хотинська війна змусила уряд піти на поступки, пообіцяти розширити реєстр (до 20 тис.). Після переможної Хотинської битви козаки надіслали петицію Сигізмундові ІІІ, у якій значну увагу приділили місцю проживання реєстрового козацького війська. Вони прагнули мешкати і користуватися козацькими правами як у королівщинах, так і в панських маєтках. Увійшла до петиції також вимога заборонити розташування жовнірських «леж» на території Київського воєводства. Цей проект було проігноровано. Навпаки, польські комісари намагалися зберегти реєстр у попередніх рамках (3 тис.) і закріпити за козаками, які перебували на державній службі, поліційні функції. Тому в наступні роки спостерігалося помітне напруження у відносинах реєстровців із урядом.

Пославши коронне військо на Подніпров᾿я восени 1625 р., Сигізмунд ІІІ зробив спробу приборкати «козацьку сваволю». Після кількох жорстоких сутичок в урочищі Ведмежі Лози між королівськими комісарами і козаками було підписано т.зв. Куруківську угоду, згідно з якою на державну службу брали 6 тис.козаків. Вони мали проживати у королівщинах і збиратися для допомоги кварцяному війську в разі потреби. Провести відбір до нового реєстру виявилося нелегкою справою, адже козаків налічувалося понад 40 тис. Лише через два місяці було сформовано шість полків за територіальним принципом: Білоцерківський, Канівський. Корсунський, Черкаський, Чигиринський, Переяславський. Трохи згодом створюються Полтавський, Миргородський, Лубенський і Яблунівський полки. Таким чином Середнє Подніпров᾿я стає територіальним ядром формування майбутньої козацької держави, а полково-сотенний устрій встановлюється як адміністративно-територіальний.

Становлення козацького політичного автономізму

Козацько-селянські виступи 1591 – 1596 рр. стали потужним імпульсом розвитку політичної культури козацтва, породивши паростки зовнішньополітичних орієнтацій, що поступово, впродовж першої половини XVII ст., викристалізувались у програму козацького автономізму. У вересні 1592 р. гетьман Війська Запорозького Кшиштоф Косинський у листі до польського короля вперше обґрунтував ідею непідлеглості козацької спільноти владі прикордонних старост і воєвод. Козаки активно взялися запроваджувати на підконтрольних теренах України свій «присуд», спонукали населення до принесення присяги Війську Запорізькому. Ця практика особливо набула поширення у 1594 – 1596 рр., коли козацтво опанувало територію Поділля, Придніпров’я та басейн Прип’яті. У «Кондиціях» Семерія Наливайка, надісланих 1596 р. королю Сигізмунду ІІІ, декларувалися автономістські адміністративно-територіальні принципи устрою Бузько-Дністровського Війська, яке мало розміститися на незаселених землях між Південним Бугом та Дністром.

Завдяки глибокому знанню козацьких настроїв київський католицький єпископ Йосип Верещинський взимку 1596 р. розробив проект організації Задніпровської козацької держави. Він передбачав утворення на території від Радомля й Мстислава на півночі до Переяслава й Лубен на півдні васального козацького князівства (на зразок Великого князівства Литовського), очолюваного князем і гетьманом Війська Запорозького, в якому кожен козацький полк (всього їх мало бути 13) поставав не лише військовим підрозділом, а й окремою адміністративно-територіальною одиницею із полковим центром. Єдиний обов’язок козаків перед королем полягав у несенні військової служби проти татар чи московського царя.

На початку XVII ст. козацтво, апелюючи до рицарських ідеалів, почало домагатися свого визнання «коронними синами», що означало урівняння у станових правах із шляхтою. Водночас козаки засвідчували своє право на придніпровські землі («від Могилева аж до Дніпровського гирла») як зону виняткових інтересів. Козацький політичний автономізм виявився у прагненні Війська Запорозького перенести свій організаційний устрій та юрисдикцію на «волості» (південніше умовної лінії Тетіїв – Біла Церква – Київ – Переяслав – Лубни – Миргород) й спробі, за умови визнання влади лише короля, вийти з-під підпорядкування місцевих владних структур.

У свідомості козаків після укладення Куруківської угоди утверджується переконання, начебто останньою заборонено підрозділам польського війська з᾿являтись у межах козацьких вольностей. Повсталі 1630 р. козаки вимагали виведення жовнірів з козацької території («за Білу Церкву»). У жовтні 1632 р. Корсунська козацька рада ухвалила не впускати «ляхів» у Лівобережну Україну («за свою віру стояти по Дніпро»).

Факти свідчать, що на початковому етапі революції (січень-березень 1648 р.) гетьман та його соратники не висували програми боротьби за незалежність України, оскільки спромоглися лише сформувати ідею політичної автономії для козацького регіону. Так, у першій половині березня, під час переговорів з посланцями коронного гетьмана М. Потоцького, вони висунули вимоги щодо виведення польського війська з території Задніпров`я та України, ліквідації тут „управління Речі Посполитої", права „укладати договори з іноземцями й зарубіжними монархами і робити все, що лише забагнеться їхній волі і бажанню". Важливо відзначити, що ідею автономності Б. Хмельницький прагнув донести до населення козацького регіону. За даними одного із джерел, виступаючи із Запоріжжя у похід, він звернувся до народу з універсалами-закликами підійматися на боротьбу, обіцяючи відібрати „у ляхів всю Україну`" Після здобутих перемог під Жовтими Водами і Корсунем гетьман передав через Тугай-бея полоненому М. Потоцькому програму вимог до польського уряду, що передбачала створення по Білу Церкву й Умань удільної, з визначеними кордонами, держави. Так було вперше сформульовано ідею створення національної держави (хоч на обмеженій території і залежної від Польщі). Під цим впливом серед шляхти почали поширюватися відомості про наміри Б. Хмельницького відновити Українську державу й проголосити себе її монархом. Про це повідомляв 8 червня 1648 р. холмський єпископ поморському підкоморію: „Він уже іменує себе князем київським і руським, просуваючись далі, хоче центр війни заснувати під Володимиром".

Висловлена гетьманом ідея створення держави на терені козацької України не передбачала, по-перше, відновлення держави як спадкоємниці Київської Русі в етнічних межах України і, по-друге, відродження ідеї українського монархізму. Б. Хмельницький, як і переважна більшість старшини й козацтва, продовжував вважати Річ Посполиту своєю Батьківщиною, а короля — її єдиним законним володарем. Тому можемо лише говорити, що протягом березня-травня розпочався процес становлення автономістської ідеї, закладалися основи політики, яку В. Липинський назвав козацьким автономізмом.

Аналіз політичної діяльності українського гетьмана протягом першої половини 1649 р., зокрема змісту його переговорів з посольствами Польщі (лютий) і Московії (квітень) дозволяє висловити міркування, що саме у цей час відбувається розробка ним основних принципів української державної ідеї. Його намагання в кінці 1648 — на початку 1649 рр. одержати військову допомогу з боку Московії й Трансільванії свідчили: він не сподівався, що переговори з поляками можуть задовольнити політичну програму автономізації чи федералізму. Польські комісари по дорозі до Переяслава були стурбовані чутками, що Б. Хмельницький добиватиметься для Війська Запорозького та Туґай-бея виділення „окремих провінцій".

По-перше, у розмовах з комісарами Б. Хмельницький вперше чітко засвідчив право українського народу на створення власної держави в етнічних межах, реалізацію якого вважав тепер основною метою своєї діяльності. Так, 23 лютого він заявив: „виб`ю з лядської неволі народ весь руський... Досить нам на Україні і Поділлі, і Волині; тепер досить достатку в землі і князстві своїм по Львів, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте ляхи".

По-друге, гетьман висунув ідею незалежності утвореної держави від влади польського короля, розвиток якої дійшов свого логічного завершення під час квітневих переговорів з московським посольством. На його думку, висловлену А. Кисілю 21 лютого, „лядська земля згине, а Русь ще в цьому році панувати буде".

По-третє, козацький гетьман сформулював положення про соборність Української держави. Є свідчення В. Мясковського (автора щоденника, члена польського посольства), що гетьман неодноразово наголошував на намірі „відірвати від ляхів усю Русь і Україну", звільнити „з неволі народ всієї Русі".

По-четверте, Б. Хмельницький розглядав Україну як спадкоємницю Київської Русі. У розмові з московським послом він наголосив на можливості замирення з Річчю Посполитою лише за умови визнання коронним урядом Української держави „по тих кордонах, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і в неволі бути у них не хочемо".

Гійом Левассер де Боплан та його „Опис України”

«Опис України» французького військового інженера і відомого картографа Г. Левассера де Боплана – одне з найважливіших історичних джерел, що розповідають про Україну XVII ст. Книга містить унікальні свідчення очевидця про природу України, становище й побут селян та козаків, морські походи запорожців, класову боротьбу. Протягом тривалого часу праця Боплана залишалася для західноєвропейських читачів цінним джерелом інформації про Україну та її народ. Вона була перекладена на ряд мов, серед яких, однак, не було українського перекладу всього тексту.

Гійом Левассер сір де Боплан народився близько 1600 p. y Нормандії, вступивши на військову службу (у 16-річному віці став лейтенантом), спеціалізувався на військовому будівництві, набув досвіду також в галузі артилерії та картографії.

Наступ контрреформації, зокрема позбавлення урядом кардинала Рішельє гугенотів політичної автономії (1629), спонукав молодого військового інженера до еміграції. Наприкінці 1630 р. він прибув у Річ Посполиту. Тут як найманий інженер-фахівець став служити у артилерії польського коронного війська, що дислокувалося на Україні. Найчастіше він перебував у м. Барі (Поділля), але багато подорожував по всій Україні, займаючись військовим будівництвом і збираючи матеріали для великої карти України і спеціальних карт окремих регіонів українських земель. Під керівництвом Г. Левассера де Боплана було споруджено фортифікації: тодішню штаб-квартиру польського великого гетьмана коронного у Барі (1631), фортецю у Бродах (1632 – 1633), укріплення у Новому Конецполі (1634), Кодаку (1634), Кременчуці (1634 – 1635), укріплені табори в Кам'янці (1633), Старці (1638).

Микола Потоцький, який 1646 р. став великим коронним гетьманом, 29 березня 1647 р. з невідомих причин звільнив Боплана зі служби. Повертаючись до Франції, він зупинився у Гданську. Вдруге інженер відвідав Гданськ 1650 р. Обидва рази головною метою його перебування у цьому місті було вирішення ряду конкретних питань з відомим гравером Віллемом Гондіусом (Гондтом), який гравіював його карти та ілюстрації до «Опису України». Серед вигравійованих Гондіусом карт Боплана – «Українська географічна карта», 12 карт окремих частин України і, нарешті, перша в історії світової картографії військова топографічна карта цілої країни – «Спеціальний і докладний план України з належними їй воєводствами, округами та провінціями» (в масштабі 1 : 463 000).

Головними працями Боплана були карти України, які справедливо вважаються одним із найвищих досягнень картографії XVII ст., та його «Опис України». Останній був задуманий як пояснення до карт, але фактично став самостійним твором. Спеціально для «Опису України» Боплан замовив Гондіусові ілюстрації-мідерити, однак доля їх невідома.

Картуш Генеральної карти України Гійома де Боплана (гравійовано В. Гондіусом). Друге видання,

Гданськ, 1648.

Боплан не історик, він не досліджує, він описує країну, людність, звичаї, події, як мандрівник, який вперше потрапив до цікавої екзотичної і абсолютно невідомої місцевості. І все ж... «Опис України», при всіх своїх недоліках, переваг має значно більше, несе масу правдивої інформації. Книга безпосереднього свідка воєнних подій в Україні інженера і картографа Г.Л. де Боплана «Опис України» упродовж багатьох десятиліть була чи не єдиним авторитетним джерелом, з якого історики, географи, політики брали безліч цікавої і потрібної інформації.

Географія турецько (татарсько)-козацьких війн

Із самого свого виникнення козацтво нерозривно пов'язане з річками. Одна з перших згадок про козацтво повідомляє про захоплення ними татарського корабля на Дніпрі. Використання човнів під час походів на кримські улуси було таким частим і ефективним, що вже у 1510 р. хан задумав модернізувати Очаківську фортецю, перегородити Дніпро ланцюгами, а малі річки засипати камінням. Протягом XVI ст. збільшувалися масштаби діяльності козацьких річкових флотилій. Вони пересувають війська і вантажі, перекривають переправи, атакують ворожі суда в пониззі Дніпра і захоплюють фортеці. З другої половини XVI ст. козацтво все частіше з'являється в Чорному морі. Спочатку від його нападів потерпають міста Північного Причорномор'я, але незабаром ударів козацького флоту зазнають усі турецькі чорноморські міста, у тому числі османська столиця.

За кілька тижнів до походу на Дніпрі на численних островах збирали матеріал для будови і оснащення чайок. Кожен загін-екіпаж у складі якого було 50 – 70 козаків, будував чайку для себе протягом кількох тижнів. Залежно від того, яким великим мав бути похід, від кількості йото виставлялась флотилія величиною від кільканадцяти до 80 – 100 чайок.

Звісно, кожен черговий морський похід збагачував знання про море, про турецькі порти, про найнебезпечніші курси і небезпечні місця. Зростало знання про місцевість, про морські та теренові умови на турецьких узбережжях, про силу противника та його слабкі сторони.

Великим тактичним мистецтвом було виведення флотилії чайок з Дніпра у море побіч турецької фортеці – Очакова, яка стояла в гирлі цієї ріки. Перед флотилією за течією річки, пущені козаками, пливли великі дуби з гілками або балки, обковані залізом, для проривання ланцюгів, які перегороджували гирло Дніпра.

Ще складнішим, ніж вихід у море, було повернення в Дніпро. Біля Очакова майже завжди чекала чайки турецька флотилія. Крім цього, просуватися проти течії, перегородженої ланцюгами річки, було важко, а в звичаю козаків, крім усього, було повертатися до Запорожжя з усіма здобутим та з чайками. Переважно ж поверталися вони ось такими двома шляхами.

1) на 3 – 4 милі на захід від Очакова, в лимані, козаки виходили із чайок і тягли їх узбережжям. Потім вище Очакова перетягували їх у Дніпро і безпечно поверталися на Січ.

2) Азовським морем, з нього ріками до Дніпра, так, як під час переходу на Чорне море. Способом цим користувалися тоді, коли біля Очакова стояла міцна турецька флотилія, або коли з походу поверталося 20—25 чайок. При цьому способі козаки також організовували оборону від татар, які намагалися відвоювати те, що було на чайках.

Хроніка значних морських походів запорожців (на матеріалах вітчизняних і зарубіжних дослідників) з середини XVI століття виглядає так.

1556. Документами зафіксовано перший спільний похід українців і росіян проти ординських завойовників. Триста запорозьких козаків разом із затоном московського дяка Ржевського спустилися в червні в пониззя Дніпра й опустошили околиці татарської фортеці Іслам-Кермен. Потім вони підійшли до Очакова й атакували фортецю.

1560. У липні запорожці, козаки з Дону і черкеси на чолі з Д. Вишневецьким, спустившись Доном, почали штурмувати Азов, але в зв'язку з прибуттям турецької ескадри (7 військових кораблів) не мали успіху. Спроба Вишневецького форсувати Таманську протоку і, проникнувши в Крим, атакувати Кафу (Феодосія), також закінчилася невдало: інша османська флотилія вже чекала на переправі і зуміла відбити цей наступ.

1575. У відповідь на грабіжницький набіг татарської орди запорожці на чолі з гетьманом Богданом Ружинським здійснили морський похід на Крим, де висаджувалися біля Гьозлева (Євпаторії) і Кафи. Затим на чайках козаки пересікли Чорне море і несподівано для турків почали штурмувати Трапезунд і Синоп.

1576. Спільно з російськими ратниками запорожці оволоділи татарською фортецею Іслам-Кермен. Дещо згодом козацькі чайки з'являються в гирлі Дунаю. Взявши Кілію, вони просуваються на південь уздовж західного узбережжя Чорного моря. Маємо свідчення про відвідання запорожцями Сілістрії та Варни. Вони того ж року висаджувалися біля Козлева і Кафи, громили тут татар, а потім ходили на протилежний берег Чорного моря до Трапезунда і Синопа.

1595. Під цією датою зафіксована поява біля турецької фортеці Синоп козацьких підводних чайок, за допомогою яких запорожцям вдалося зненацька захопити місто.

1598. Запорожці нападали на Кілію, Білгород, Тагиню, Сілістрію.

1602. На тридцяти чайках і кількох галерах, відбитих у турків, запорожці мали великий бій з османською ескадрою біля Кілії. Захопивши ще одну галеру в турків і кілька купецьких суден, козаки ввійшли в Дністровський лиман, де напали на корабель турецького воєначальника Гасан-аги. Потім направились до Білгорода і захопили вороже судно, що йшло з Кафи.

1606. Улітку дніпровські козаки кілька разів піднімалися на турецькі міста чорноморського узбережжя, зокрема на Кілію і Білгород, їм пощастило захопити серед моря десять турецьких галер з людьми, запасами і тваринами. Однак найпам'ятнішою подією того року залишалося взяття Варни. Після цього кошовий Петро Сагайдачний повів козацьку флотилію в Крим, де було взято штурмом фортецю Кафу.

1607. У березні турецький флот вийшов у Чорне море, щоб протистояти козакам. Однак під Очаковим запорожці на чолі з Петром Сагайдачним розігнали десять турецьких сторожових кораблів. Після того численні козацькі затони з'являються в Добруджі.

1609. Запорожці на 16 чайках ввійшли в гирло Дунаю, захопили й спустошили Кілію та Ізмаїл. Потім підійшли до Білгорода. який також капітулював перед козацькою флотилією. Інший козацький морський десант у цей час висадився в Кафі і захопив місто.

1612. У складі 60 чайок козацька флотилія здійснила вдалі походи на ворожі укріплення – Гьозлів, Бабадаг, Варну і Месембрій. Восени запорожці спільно з донцями знову побували під Гьозлевом, де успішно громили татар.

1613. Низовці два рази вирушали на Чорне море. Обидва походи, зокрема на чорноморські міста Криму, закінчилися успішно.

1614. Весняний похід на Чорне море виявився невдалим – шторм розкидав козацькі чайки в різні боки. Частина з них затонула, інші викинуло на анатолійський берег Туреччини, де запорожцям довелося прийняти нерівний бій. Там їх побито або ж забрано в неволю. Наприкінці липня запорожці ризикнули на відчайдушний похід 40 чайками навпростець через Чорне море під Трапезунд, де пограбували і спустошили «доми мусульманські».

1615. На 80 чайках козаки підійшли до Константинополя, гарнізон якого тоді нараховував 24 тисячі яничар і 6 тисяч сіпахів. Висадившись на берег між столичними портами Мізевною і Архіокою, спалили їх. Козаки змушені були прийняти бій біля гирла Дунаю, взяли на абордаж кілька турецьких галер і привели їх до Очакова, де спалили на очах турецького гарнізону.

1616. На виході з Дніпра в Чорне море 2 тисячі запорожців на чолі з Петром Сагайдачним прийняли навесні бій з 14-тисячною турецькою ескадрою. До рук козаків потрапило 15 галер і 100 допоміжних суден. Затим Сагайдачний повів своє військо до Кафи, спаливши яку, визволив велику кількість українських бранців.

Восени низовці спорядили похід під Самсун, що на турецькому узбережжі. Однак вітри занесли чайки до Мінеру, де потопили в порту 26 галер. Там 2000 козаків вийшли на берег і, несподівано підійшовши з суші в тил Трапезунду, здобули його.

Довідавшись, що в Дніпровському лимані на них очікує ескадра Ібрагім-паші, козаки повернули на анатолійське узбережжя Туречччини. Знову взяли темної ночі Синоп, потім просунулися вздовж берега аж до Босфору. Від Константинополя запорожці взяли курс на Азовське море, піднялися річкою Молочною, після чого підтягли чайки в Конку.

1617. Обраний замість Петра Сагайдачного старшим Війська Запорозького Дмитро Барабаш повів козаків до столиці Порти, де зони «заблимали своїми похідними вогнями у вікнах самого сералю». Здобувши в морі перемогу над оттоманською флотилією, нагнали на правителів Порти такого жаху, що ті стали погрожувати війною Польщі.

1620. 25 серпня козаки на 150 човнах спустошили усе узбережжя Чорного моря, пограбували й повністю спалили Варну.

1621. Навесні відбувся спільний похід 1300 донців і 400 запорожців «за Чорне море» на місто Різу. Цього разу козаки зазнали великих втрат під час штурму турецьких укріплень, а також під час битви з 27 османськими галерами, які їх переслідували. Але вже другий вихід на море в червні — липні був успішнішим. 16 човнів з козаками в ці дні досягли колон Помпеї біля входу в канал в Чорне море, щоб захопити карамусан. Вони спалили і розорили села.

Козаки заманили турків на мілководдя, розгромили їх, потопивши 20 кораблів. У битві, яка відбулася згодом неподалік гирла Дунаю, турки втратили ще 20 кораблів.

Восени під час бойових операцій під Хотином між Туреччиною і Польщею на Чорному морі одночасно діяло близько 10 тисяч запорожців, котрі, за словами літописця Величка, «12 суден з гарматами турецькими розбили і потопили... і самому Цариграду превелике сум'яття і жах учинили, звідусіль порохом оружейним скуривши».

1623. З ранньої весни на Дунаї та на берегах Чорного моря турки готувалися до зустрічі з козаками. Вони з'являються влітку на 300 чайках на узбережжі Порти. Біля Трапезунда попалили передмістя, захопили в полон купців, забрали з собою багато майна, у тому числі кораблі й гармати.

9 липня близько 6 тисяч козаків на 100 чайках спустошили околиці столиці Османської імперії, спалили два квартали. Однак потім були розгромлені.

1624. Незважаючи на заходи, вжиті Польщею і Туреччиною, аби не допустити нових морських походів запорожців (спалення значної кількості човнів на Дніпрі), досягнути цієї мети не вдалося. 12 березня козаки на 80 чайках висадилися поблизу Кафи, де розгромили це місто і побили багато татар.

За свідченням київського митрополита Іова Борецького, козаки знову направилися до столиці Османської імперії. Їхню флотилію з 102 чайок турецька ескадра, що складалася з 25 великих галер і 300 дрібних суден, намагалися перехопити ще на виході з Дніпра у Чорне море. Однак запорожцям на чолі з майбутнім гетьманом Грицьком Чорним у результаті кількаденних запеклих боїв вдалося прорватися. Через несприятливу осінню погоду 150 чайок змушені були близько місяця затриматися в районі Очакова, внаслідок чого запорожці потерпали від нестачі продовольства. Частина з них через це повернулася на Січ, інші ж, дочекавшись аж на початку жовтня гарної погоди, досягли околиць турецької столиці. «Погостювавши» в її передмістях, вони й за цим разом повернулися на Січ із здобичею.

1625. Передбачаючи нові козацькі походи на море, в Туреччині ще ранньої весни почали готуватися до зустрічі із запорожцями. Однак турки знову проґавили вихід 10 тисяч запорожців на 300 чайках у море, де вже промишляли під Трапезундом 2 тисячі донців. Там виникла суперечка між донцями і запорожцями, і вони надалі діяли окремими загонами. Козаки розгромили навколо Трапезунда 250 міст і містечок.

1626. За Куруківським договором Річ Посполита забороняла дніпровській вольниці «воювати турків» на морі. Зокрема, пункти цього документу постановляли: «Козаки не повинні здійснювати морських походів ні по Дніпру, ні по інших ріках, прилеглих до території Речі Посполитої, і не повинні порушувати трактатів, укладених з турецьким султаном... Морські судна вони повинні спалити негайно в присутності ревізорів і, під загрозою суворого покарання, не повинні спускати в море по Дніпру і по іншим рікам ні суден, ні липових колод».

М. Костомаров повідомляє про новий похід того року до Босфору, в якому взяли участь 70 козацьких човнів, він виявився невдалим: втрачено 25 чайок.

1627. Навесні запорожці на 86 чайках вийшли в море. У повідомленнях англійського дипломата Ріо:

«Вони напали на турків при гирлі Дунаю, біля міста, що зветься Бендер, вибили від 3000 до 4000 турків, витягли і спалили все навколо. Згодом вони захопили своїми малими човнами 5 галер турецького флоту».

1629. У травні близько 2 тисяч запорожців і донців напали на кримське місто Карасу-базар та навколишні села.

Козацький літописець Самійло Величко свідчить, що тоді ж на Чорному морі діяв ще один великий загін запорожців, який спустошив околиці Стамбула, поруйнував гавані в Кілії, Ізмаїлі, Балчику, Варні і Сизополі.

1632. Улітку відбувся спільний похід запорожців і донців на Синоп. З багатою здобичею козацька флотилія повернулася на Запорожжя.

1634. 30 запорозьких чайок, очолюваних Іваном Сулимою, ввійшовши в Азовське море, пробували штурмувати Азов спільно з сотнею донців, котрі, не зважаючи на заборону військового кругу, таємно приєдналися-таки до українських козаків. Штурм з використанням артилерії продовжувався чотири дні, проте успіху не приніс. Затим об'єднаний козацький загін, вирушив до гирла Дніпра і Дунаю, де розорив Акерман, Кілію, Ізмаїл. Історичні джерела повідомляють, що після цього козацька флотилія повернулася на Дон, де й зимував Іван Сулима із своїм товариством.

1637. В березні 4000 запорожців проходили через Дон у Персію, де думали найнятися в шахську армію, щоб воювати з турками.

Ріо пише про це так: «...зібравшись групою в 6000 осіб пішли на службу до перського шаха. Прибувши на береги Танаїсу, вони зустрілися з групою московських козаків, які проживали на островах тієї ріки. Від них довідалися, що коли об'єднати сили — зможуть легко здобути Асак (Азов). Після короткого роздумування про важливість місця, вирішили вони там і зупинитися».

1646. Уже з весни в європейських часописах повідомлялося про походи запорожців на турецькі міста. Разом з донцями вони «взяли три именитые места Трабузунду да Адрианопел, да еще одно место, которому имени неведомо». Інша звістка подає, що султан 50 каторг «против тех именованных казаков послал».