Тема 4. Історична географія України хіv – хvі ст.
Українські землі під владою Золотої Орди, Великого князівства Литовського, Польщі
XІV століття відкриває добу, позначену своєрідним історичним парадоксом – втративши самостійне державне існування, українські землі остаточно оформлюються в етнічному та господарському плані. Відтепер до створення козацької держави у XVІІ ст. шляхи забезпечення геополітичних інтересів українських земель ускладнюються, стають опосередкованими. Останнє пов’язане з їх включенням до складу інших держав – Орди, Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ), Польщі. Основні процеси в українських землях мали спільні риси, та конкретна хода їх розвитку складалася неоднаково.
У складі Золотої Орди на правах васальних територій українські князівства перебували з 1240 р. до 1362 р. Монголо-татарська держава (улус Джучі) займала територію від нижньої течії Дунаю та Дністра на заході до Сир-Дар’ї та Іртиша на сході. Крайній західний кордон проходив (до 70-х років XІV ст.) по чилійському гирлу Дунаю та Дністра. Його північна точка сягала гирла р. Мурафи південніше сучасного міста Могилева-Подільського. Від гирла р. Рось лінія кордону проходила на південний схід по Дніпру до гирла р.Псел, а потім вгору за течією до впадання в неї річок Хорол і Голтви. Звідси кордон проходив на схід до р.Ворскли (південніше Полтави). Від середньої течії Ворскли кордон проходив на схід по верхів’ях річок Тагамлик, Орчик і до гирла р. Мжа, а далі по руслу Сіверського Дінця, вгору за течією, потім вгору по р.Вовчій до середньої течії р.Оскол. Там кордон різко повертав на північ по річці і продовжувався до витоків р.Тим за її течією до річок Сосни, Труди, Неручі. У цьому районі на північ ішла смуга буферних зон напівтатарських-напівслов’янських васальних територій, з яких у XV - XVІ ст. сформувалися Єлецьке, Новосільське, Волховське князівства. Північним кордоном цього буферного району була р.Уна, що впадала в Оку. Південний кордон проходив через Рязанське князівство, безпосередньо межуючи з Золотою Ордою по течії р.Мокши і у межиріччі Цни та Сури.
Перший етап литовської експансії на українські землі почався 1321 р. але інформації щодо цього періоду недостатньо. За літописними переказами, владу литовців над Києвом утвердив князь Ґедимін (1316-1341), який близько 1323 р. у битві на річці Ірпінь переміг київського князя Станіслава (з путивльської гілки Ольговичів). За допомогою золотоординців Ольговичам тимчасово вдалося відновити свою владу над Києвом. Оскільки литовські князі швидко порозумілися з місцевою знаттю, швидко переймали православну віру, а також мову і культуру населення українських та білоруських земель, історики називають литовську державу ХІV-ХV століть Литовсько-Руською. Офіційна ж її назва — Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське.
Реальні сліди просування литовців на Подніпров'я сягають другої половини 1340-х, коли Ґедиміновому синові Ольґерду, тодішньому великому князеві литовському, був підпорядкований, серед іншого, Любеч із волостю. Тоді ж, у 1340-х, скориставшися з ослаблення Золотої Орди, інший Ґедимінів син Коріат-Михайло розпочинає просуватися на Поділля - обшир, що оформився в самостійну адміністративно-територіальну одиницю вже за монгольських часів, охоплюючи простір між Дніпром і Дністром зі сходу на захід та між Россю й Чорним морем - з півночі на південь. Коріат та його сини утверджуються передусім у західній частині цього реґіону, або так званому Малому Поділлі, що обіймало околиці Кам'янця [нині Кам'янець-Подільський], Смотрича, Червонограда, Скали й Бакоти.
Другий етап литовської експансії починається після смерті Ґедиміна (1341), коли у Великому князівстві Литовському встановлюється співправління двох його синів - Ольґерда й Кейстута: Кейстутові підлягали Жемайтія, Литва і традиційно пов'язана з нею поніманська Чорна Русь, а Ольґердові - решта руських земель. Тож саме за Ольґерда Ґедиміновича (1345-1377) відбулося приєднання до Великого Князівства Чернігово-Сіверщини та Наддніпрянщини. Цьому чималою мірою посприяв політичний розкол у Золотій Орді, яка впродовж 1359-1380-х рр. була ареною запеклої міжусобної війни, врешті розколовшись на дві взаємоворожі половини й поступово втрачаючи підвладні території (наприклад, саме у 1359 р. у межиріччі Нижнього Дунаю та Дністра виникло Молдавське князівство). На зламі 1350-1360-х рр. Ольґердові вдалося витиснути ординців із Гомельщини, Чернігівщини, Переяславщини. Помітну роль у цьому відіграла битва на р. Синіх Водах [нині р. Синюха, в околицях Ново-Архангельська Кіровоградської обл.], що сталася, вірогідно, між 24 вересня — 25 грудня 1362 року.
До кінця XIV ст. Велике Князівство залишалося конгломератом регіонів із дуже строкатим статусом, обіймаючи: домен великого князя; «збезкняжені» землі-анекси, підпорядковані його намісникам; служебні княжіння васалів великого князя; врешті — удільні князівства тих чи тих представників правлячої династії. До останніх, зокрема, належали й Київське, Новгород-Сіверське, Волинське та Подільське князівства. Київським та сіверським удільними володарями стали сини великого князя Ольґерда - Володимир і Дмитро-Корибут; на Волині княжив Ольґердів брат Любарт, а після Любарта - його син Федір; на Поділлі утвердилися Коріатовичі, сини Ольґердового брата Коріата Ґедиміновича.
Найбільших розмірів набула литовська держава за князювання Вітовта (1392 – 1430). У 1397 – 1399 рр. Вітовт здійснив три походи проти ординців. Литовські війська досягли чорноморського узбережжя біля гирла Дніпра, на правому березі якого була споруджена кам’яна фортеця Тавань. 1399 р. відбулась битва на Ворсклі, де литовське військо зазнало поразки. Ординці сплюндрували землі Київщини та Поділля. Басейн Південного Бугу, через який Литва мала вихід до Чорного моря, тепер знову був зайнятий монголами і відведений під пасовища частини ногайської орди Едигея. Вітовт почав активну колонізацію узбережжя Чорного моря. Піклуючись про захист своїх південних кордонів, Вітовт поставив собі за мету побудувати укріплену лінію на прикордонні зі степом, починаючи від Поділля і завершуючи Дніпром. За його наказом було побудовано фортеці Каравул, Білгород, Чорноград, Бендери. Безпосередньо біля моря було збудовано фортеці Дашів (Очаків) та Хаджибей (Одеса), а також низку інших замків та укріплень. У 1404 р. Вітовт приєднує до своїх володінь Смоленськ. Держава Вітовта перевершила розміри колишньої Русі, охопила вона також і північно-східні її рубежі по Рязань і південно-східні – Курщину.
Адміністративно українські землі ВКЛ поділялися на Волинську (Луцький, Володимирський, Кремінецький повіти) і Подільську (Вінницький та Брацлавський повіти) землі та Київське воєводство (Мозирський, Овруцький, Житомирський, Любецький, Чорнобильський, Київський і Черкаський повіти). Особливістю Черкаського повіту як прикордонного було те, що він мав не одне, а два центральних міста - Черкаси і Канів, в кожному з яких міг бути призначений окремий староста. Оскільки основою воєнної служби була земельна власність, то й воєнний обов’язок лежав на землевласницьких станах тогочасного суспільства. Земську повинність відбували як представники нобілітету - князі, пани, земляни, - так і категорії населення, що знаходилися поза шляхетським станом: слуги - панцирні, путні, ординські; міщани й службові татари.
Федералістичний характер ВКЛ повною мірою проявився у воєнно-адміністративному устрої цієї держави. Кожен регіон (“земля”) фактично являв собою воєнний округ, на чолі знаходився великокнязівський намісник або воєвода, як, наприклад, на Київщині. У Волинській землі місцевими військами командував маршалок, якому підпорядковувалося також подільське ополчення. Загальне керівництво над збройними силами Литовсько-Руської держави під час воєнних дій або за відсутності великого князя здійснював великий гетьман. Війська кожної з земель чи воєводства структурно складалися з ополчень повітів, на чолі яких стояли старости.
Початок польській експансії поклав Казимир ІІІ Великий. У квітні 1340 р. по смерті галицько-волинського князя Юрія ІІ Болеслава польські та угорські війська вторглися на українські території. Галичина залишилася у номінальній владі литовського князя Любарта та Орди. Боротьба між Польщею та Литвою за галицько-волинські землі продовжувалася до 1387 р., коли Галичина увійшла до складу Польщі як власність королівського трону (з 1434 р. – Руське воєводство). Претензії на Волинь Польща висунула по смерті великого князя литовського Вітовта у 1430 р. Кінець польсько-литовському протистоянню був покладений у 1454 р., коли обидві сторони погодилися на політичний компроміс: Литва утримувала за собою Волинь і Брацлавщину (Східне Поділля), а Західне Поділля і волинське прикордоння переходило до Польщі. 1569 р. на Люблінському сеймі Волинь, Брацлавщина, Підляшшя та Київщина відійшли до складу Польщі.
Географія зовнішніх економічних зв’язків
В означений період посилились відцентрові тенденції, помітні ще в добу роздробленості. Окремі території, внаслідок ослаблення внутрішньодержавних зв’язків, все більше визначають власну політику із сильними сусідами. У геополітичній ситуації цього часу помітні дві сильні орієнтації – на захід та на схід.
Відділені від інших східнослов’янських земель не лише межами окремих удільних князівств, а й кордонами, нав’язаними Ордою, Подніпров’я й Галичина мали більшу свободу, ніж приволзькі князівства. Підпорядкованість не була такою жорсткою, як у Північно-Східній Русі – дальність відстані та близькість цієї частини Русі до Європи пом’якшували характер залежності. З кінця ХІІІ ст. збір податків був переданий руським князям, що сприяло зміцненню їхньої влади.
У ХІV ст. на українських землях відновилися ремесла та промисли, торгові зв’язки.
На внутрішньому та зовнішньому ринках не було великого попиту на хліб, тому на сільськогосподарську продукцію пропозиція перевищувала попит. Переважала феодальна повинність данина натурою. Але протягом ХVІ ст. у результаті географічних відкриттів у Західній Європі пожвавилася господарська діяльність. Сталась так звана революція цін, викликана небаченим припливом до Європи золота і срібла. Ціни зросли вчетверо, а на хліб навіть у 5 разів. Феодали почали перетворювати свої маєтки на орієнтовані на ринок господарства – фільварки. Для їх існування суттєво необхідними були доступ до зовнішніх ринків та значна робоча сила. У першій половині ХVІ ст. фільварки виникли у Галичині, Волині, Поділлі. Надалі вони розвинулися у Закарпатті та Подніпров’ї.
У містах традиційно розвивались ремесла. Ремісники об’єднувались у цехи. Оскільки цехова організація була запозичена з Німеччини та Польщі, то формально членами цехів могли ставати лише католики, а ремісникам-українцям залишалось становище «партачів». Наприкінці ХІV ст. у містах поширюється магдебурзьке право, яке посилює економічну самостійність.
Із України стали інтенсивно вивозити хліб, мед, віск, хутро, шкіру, деревину, полотно, поташ. У ХVІ ст. одним з основних товарів експорту стає худоба (воли), її переганяли до Польщі і через Вроцлав і Гданськ вивозили до Західної Європи. З європейських країн надходили тканини (сукно, атлас, оксамит), одяг, ремісничі вироби, зброя, папір, вина, предмети розкоші тощо. Зі Сходу та Московського царства привозили цінні хутра, шовк, бавовняні тканини, кінську збрую, прянощі, цитрусові. У результаті, протягом ХV – ХVІ ст. Україна стає країною великої транзитної торгівлі, що зосередилась насамперед у Львові, Києві, Луцьку, Кам’янці-Подільському.
У міру свого розвитку міжнародна торгівля набирала певних організаційних форм, купці почали об’єднуватися у товариства. Так виникли об’єднання купців, які торгували з певною країною. Окремі заможні купці вели торгівлю вже не особисто, а через своїх торгових агентів на місцях, дедалі ширше користуючись при цьому кредитом. Поодинокі заможні купці, які мали вільні кошти, спеціалізувалися не лише на торгівлі, а й на кредитних операціях. Це спричинило виникнення перших «банківсько-торгівельних домів».
Однією з родзинок України було її становище як транзитної території, через яку відбувалася торгівля Європейської та Азійської цивілізацій. Великий Шовковий шлях, яким протягом століть текли товари з Далекого Сходу до Європи і назад, приносив величезні прибутки тим країнам, через які він проходив. Одна з частин цього шляху з Малої Азії і Кавказу йшла до Криму, передусім до Кафи. Саме з цього міста товари морем і сушею діставалися європейських країн, і саме сюди надходили товари у зворотному напрямку. Оскільки в часи середньовіччя домінувало каботажне плавання, то торгові судна пливли вздовж узбережжя повз Дашів, Хаджібєй, Білгород-Дністровський та ін.
Сухопутний шлях з Криму пролягав через Перекопський перешийок до Дніпра в районі Таванської переправи. Тут шлях розділявся на три частини. Одна вздовж чорноморського узбережжя йшла на Балкани, друга прямувала на подільські міста Кам’янець, Брацлав, Вінницю і далі до Польщі, а третя повертала на північ по річці чи сушею до Києва. Останній, користуючись складським правом, відігравав подібну до Кафи роль перевалочного пункту. Про рівень сухопутної торгівлі можна дізнатися від Михалона Литвина (а він створив свій трактат тоді, коли відбувалися зміни торгових шляхів та їх насиченість), який зазначав, що купці, коли їх збиралося до тисячі чоловік, об’єднувалися в каравани з багатьма навантаженими возами і в’юченими верблюдами. При проходженні через українські землі з цих караванів мали чималий зиск різні групи населення: збирачі податків, купці, міняли, човнарі, візники, корчмарі та ін. При цьому, за словами литовського дипломата, на це не скаржилися ані московські, ані татарські, ані турецькі піддані. Тому нерідко в київських хатах, окрім різних плодів і фруктів, меду, м’яса, риби, можна було знайти шовк, дорогоцінні каміння, соболя та інші хутра, пряності.