Тема 3. Слов’яни і Київська Русь у vі – хііі ст.

Історико-географічні умови виникнення Київської Русі

У формуванні ранньої державності на теренах України важливу роль відігра-вав географічний фактор. Обширну імперію Рюриковичів ландшафтне середовище виразно ділило на окремі  природні  кліматично-рослинні зони. Б.Греков зазначав: “Без сумніву, що територію в Європі, яка зайнята східним слов’янством, необхідно розбити на пояси, які розрізняються за властивістю клімату, ґрунтів і рослинного покриття, і трактувати кожний окремо”. На півночі просторої Східноєвропейської рівнини, навколо Новгорода, розміщалася тайгова зона з прохолодним вологим кліматом, з переважанням хвойних лісів на бідних підзолистих грунтах. Далі, південно-східніше, в районі теперішньої Москви, розташована зона змішаних лісів з маловрожайними ґрунтами і значною площею боліт. За таких  природних   умов  хліб у цій зоні лісів та боліт не родив. На півдні, навколо Києва, пролягла зона Лісостепу зі знаменитими родючими чорноземами, а ще південніше, в Причорно-мор’ї, розлігся Великий Євразійський степ.

Б.Рибаков вказує: “Багатий матеріал різноманітних джерел переконує нас у тому, що східнослов’янська державність визрівала на півдні, у багатій та родючій смузі Середнього Подніпров’я. Тут за тисячу років до  Київської  Русі було відоме хліборобство. Темп історичного розвитку на півдні був значно інтенсивнішим, ніж на далекій лісовій та болотистій півночі з їх пісними ґрунтами”. Як стверджують дослідники (той же Б.Греков), “саме тут, в країні чорнозему, в смузі переходу лісу до степу, були наявні  умови  для швидшого розвитку культури порівняно з північною лісовою смугою” Значне скупчення хліборобського населення, у порів-нянні з сусідніми територіями, в дніпровському Лісостепу обумовлювалося якісно вигіднішими природно-географічними  умовами . Сприятливе для провадження сільського господарства та промислів поєднання Лісостепу і лісу, наявність розгалуженої річкової системи і запасів  природних  ресурсів поряд з іншими факторами сприяли також успішному розвитку виробничих сил і виробничих відносин, обумовлювали якісну різноманітність економіки цієї області.

На період раннього середньовіччя (кінець І тис. н.е.) припадає «малий кліматичний оптимум» - період значного потепління в Західній Європі та Північній Атлантиці. Не випадково цей час (ІХ – ХІ ст.) вважається «епохою вікінгів»: потепління надало можливість для далеких подорожей по Північній Атлантиці та відкриття Ісландії, Гренландії та навіть Північної Америки.

Перехід від оптимуму до періоду з екстремальними погодними явищами помітився з другої половини ХІІ ст.: почастішали як суворі, так і незвичайно м’які зими, посушливі літа. На початку ХІІІ ст. сезонні контрасти ще більше посилились, що призвело до сильних неврожаїв та голоду. Проте вже в 30-40-х рр. ХІІІ ст. у літописах не зафіксовано екстремальних погодних явищ. А вже в останній чверті століття стали частіше зустрічатись згадки про «великі бурі», «небувалі повені», суворі зими, надмірно посушливі чи дощові літа.

За відсутності впорядкованих сухопутних шляхів важливим фактором у житті Русі були її водні артерії. На Східноєвропейській рівнині виділяються три водно-комунікаційні артерії. Головною річковою артерією, а отже, хребетним стовпом транспортної системи Русі, був “путь із варяг у греки”. Цей шлях вів із Фінської затоки до озера Ільмень, звідти – де річками, де волоком – переходив у Західну Двіну, а звідти – до верхів’їв Дніпра, і Дніпром – до Чорного моря, а вже тоді – до центрів європейської цивілізації – Греції (Візантії) та Риму (Італії). Існував конку-ренційний річковий шлях, який вів через Мологу і Шексну на Волгу, з тих сторін простував до Каспійського моря, а звідти – до Кавказу і мусульманської Азії. Май-бутня Суздальщина-Московщина утворилася саме на цьому другому річковому шляху, і ця геополітична обставина відігравала неабияку роль в її подальшому розвитку. Третьою річково-комунікаційною системою є річки Німан та Західна Двіна, що впадають до Балтійського моря. На думку українського історика М.Чубатого, “згадані три річкові системи мали вирішальний вплив на характер, культуру та національні аспірації українців, росіян і білорусинів. Недарма головні ріки – Дніпро, Волга та Двіна – відіграють якусь містичну ролю в історичному житті цих народів”. Усі водні системи Східної Європи сполучалися між собою.

“Система верхнього Дніпра, – пише Михайло Грушевський, – в’яжеться дуже тісно з системою верхньої Волги, Західної Двіни й системою північних озер. Система Прип’яті – з системою Німана та Західного Буга і Вісли. Системи Десни – з системою Оки, середнім Поволжям та верхнім Подонєм, а Посемє і середні притоки Дніпра – Ворскла й Самара – близько зв’язані з системою Донця. В ре-зультаті маємо велетенську систему доріг, а її головні артерії збираються в середнім Подніпров’ї в його натуральнім центрі – старім Київі, що засів тут від початків людського життя на Дніпрових горбах, збираючи торговельні каравани з усіх головних Дніпрових притоків”. Саме тут, над річками, виникли перші руські міста. Уздовж більших річок, як головних торговельних шляхів, скупчувалося населення краю.

“Київська держава, – пише в своєму історико-географічному дослідженні А. Насонов, – була нестійкою єдністю, об’єднувала територію, розкидану на широких просторах Східноєвропейської рівнини, освоєну не суцільно. Усередині цієї вели-чезної території залишалися великі простори, на які фактично не розповсюджу-валася державна влада; на деякі частини вона могла поширюватися номінально або нерегулярно. Можна ствердити, що початково Київська держава складалася із території старовинної “Руської землі” і територій, розкиданих на широкому просторі Східноєвропейської рівнини”.

Землеробське використання території майбутньої Русі було ускладнене великим різноманіттям природно-територіальних комплексів. Домінуючими були соснові ліси з домішкою широколистих порід (переважно дубово-соснові). Рівнинний, знижений рельєф, достатня кількість опадів сприяли зволоженню і заболоченню, рівень ґрунтових вод завжди був високий. Літо тепле і вологе, зима м’яка і лагідна, небо взимку часто хмарне.

В І тисячолітті ліси були поширені майже на всій території України, за винятком лише Степової зони, де вони розташовувались невеликими ділянками, найчастіше по байраках і заплавах рік. Поліська зона, Карпатські й Кримські гори майже суцільно були вкриті лісами. Безлісними були лише болота, сипкі піщані ґрунти й круті схили гір. Багато лісів було і в Лісостеповій зоні, особливо в Галичині, на Поділлі, де вони займали понад половину території цих районів. Зона Полісся повністю була вкрита лісами, за винятком надмірно заболочених територій і тих місць, на яких ліси були вирубані людиною. Значні лісові масиви вкривали зону Лісостепу головним чином на Правобережжі. На Лівобережжі ліси чергувались з широкими степовими площами.

Великі простори вздовж всіх річок Лісостепу займали ліси. Береги річки Рось, що протікає на Правобережжі, були вкриті широколистяними лісами, які простягалися на південь аж до Чорного лісу, звідки брала початок р. Інгулець. Основні лісові масиви на Лівобережжі також були сконцентровані головним чином вздовж річок.

Найбільші лісові масиви зростали у гирлі Дніпра, на Олешських пісках над річками Самарою та Ореллю. Головною породою на Олешських пісках була сосна, а на берегах решти річок — дуб, а також берест, ясен, клен, верба, дикі яблуня і груша. Великі простори займали заплавні ліси, які простягались від гирла Орелі аж до Дніпровського лиману.

Наявність цілинних трав’янистих степів і степових чагарників створювала умови для поширення багатьох видів тварин у степовій зоні Східної Європи. У степах зустрічалися великі стада оленів, лосів, козуль, кабанів, диких коней табунами по кілька десятків голів; поблизу східних кордонів зустрічалися зубри, ведмеді; багато лисиць.

Однією з характерних рис природно-географічних умов розвитку східнослов’янської державності була близькість до степових просторів, де панували кочові племена.

Першим питання про зв'язок коливань клімату з пересуваннями кочових народів поставив український геолог П.А.Тутківський. Розглядаючи можливі причини цих рухів, він відкинув такі можливі причини, як нібито властива кочовим народам войовничість та соціально-демографічні фактори. Єдиним дійсно значу-щим фактором, на його думку, є коливання клімату. Тут він спирався на статистично простежені кореляції рівня опадів, цін на хліб та потоку еміграції до Америки, які стосуються Західної Європи 18 – 19 ст. Вони коливаються з періодом 33 – 35 років. Тутківський припустив, що :

• коливання клімату дужче впливають на кочові народи, ніж на осілі;

• існують довгоперіодичні коливання з періодом в сотні років.

На підставі цих припущень він склав таблицю переселень кочівників і вирахував період коливань клімату в 450 років. Недоліком цієї гіпотези було те, що Тутківський не міг підкріпити твердження про коливання клімату ніякими незалежними даними.

Виникнення міст

У VI—VIII ст. у східнослов'янському суспільстві виникали протоміста – укріплені поселення, що в зародку мали ознаки майбутніх міст: ремісниче виробництво, осередок влади, культовий центр тощо. Однак не кожне протомісто могло перерости в місто: для того мали скластися особливо сприятливі соціальні, політичні й економічні умови. Найдавнішим протомістом Південної Русі був „град Кия", що виник наприкінці V – в першій половині VI ст. Протягом наступних століть цей град переріс у велике місто, в якому в XI – першій третині XIII ст. налічувалось близько 50 тис. мешканців. Для свого часу то була дуже велика кількість городян.

Соціально-економічне, політичне й культурне життя Київської Русі зосереджу-валось у містах. Переважна більшість їх мешканців були ремісниками різних спеці-альностей, які об'єднувались у корпорації на зразок західноєвропейських цехів. Чимало городян займалися торгівлею. Міські ринки являли собою водночас головні площі, на яких вирувало життя. Там збиралися віча городян, що, починаючи з середини XII ст., відігравали значну роль у соціальному й політич-ному житті свого міста, а то й землі в цілому, як це бувало в Києві, Галичі, Чернігові, Новгороді Великому, Владимирі-на-Клязьмі тощо.

Давньоруські міста були культурними осередками. У них діяли школи й книгописні майстерні, існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед Києві, Новгороді, Владимирі-на-Клязьмі, складалися літописи, створювалися пам'ятки агіографії та художньої літератури.

Торгівля. Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяло забезпеченню продуктами харчування, сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі торгові села мали ринки. У значних міських центрах вони діяли постійно, а в Києві, Новгороді Великому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Владимирі-на-Клязьмі та ін. збиралися мало не щодня.

Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний — до країн Кавказу й Арабського Сходу. Велика торгівля провадилася також з країнами Поволжя: Хозарським каганатом і Волзькою Болгарією. Постійними були торговельні контакти Русі з Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ.

Русь постачала на ринки своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні й металеві вироби, прикраси із золота й срібла, а також рабів.

З Візантії на Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд, дорогі тканини, олію, вино, фрукти, різноманітні ремісничі вироби. Після прийняття християнства з Візантії на Русь ринув цілий потік предметів церковного богослужіння: одяг, посуд, ікони, ладан, миро, мармур, пергамент, фарби, мозаїка та ін. Із східних країн на Русь проникали дорогоцінні каміння. Свідченням цього є те, що в східно-слов’янських мовах більшість назв дорогоцінних каменів східного походження. З Індії на Русь привозили шахи. Вирішальної ролі в народному господарстві імпортні товари не відігравали, хоч значною мірою сприяли зближенню Київської Русі з іншими країнами та народами.

В ажливі події міжнародного значення – завоювання та постійні грабіжницькі напади норманських вікінгів у Західній та Південній Європі, розбій арабських піратів у Середземному морі, вторгнення угорців у Центральну Європу і утворення ними держави, яка опинилась між Візантійською та Священною Римською імперіями, - сприяли тому, що Київська Русь перетворилася в один із центрів міжнародної транзитної торгівлі. Через Київську Русь на Захід йшли візантійські, кавказькі, східні (у самому широкому розумінні цього слова) товари, на Схід – західні, північні та візантійські товари. Русь була посередником і в торгівлі між Північчю (Прибалтика, Скандинавія) і Півднем (Візантія, Кавказ).

Торгові шляхи. Розвиток внутрішніх та зовнішніх торгових шляхів здійснювався одночасно з процесом виникнення, розширення та розквіту Київської держави.

У торгових зв’язках Київської Русі з іншими народами можна визначити такі три головні напрямки:

• західний (торгівля із західними слов’янами, скандинавськими народами, угорцями, німцями, італійцями, французами, іспанцями);

• південний (Крим, Візантія, південні слов’яни);

• східний (Волзька Булгарія, Хазарія, Середня Азія, Закавказзя, арабські країни та народу Північного Сходу).

Кожен напрямок міг мати декілька торгових шляхів, що змінювались залежно до політичної ситуації. Розглянемо ті шляхи, які пролягали територією сучасної України.

Дніпровський водний торговий шлях. Вже у ІХ ст. у східних слов’ян було декілька великих економічних і політичних центрів – міст, які підтримували між собою тісні економічні зв’язки. Найбільшими центрами того часу були Київ і Новгород, поєднані зручним водним шляхом, відомим під назвою «Із варяг у греки».

Шлях «із варяг у греки», перерізуючи з півночі на південь всю територію Київської Русі, був однією з найстаріших і найважливіших торгових артерій на лише у Східній, а взагалі у всій Європі.

Костянтин Багрянородний, очевидно, користуючись розповідями купців, досить детально описав рух однодревок-човнів давньоруських купців по Дніпровському шляху. Однодревки, що приходили до Константинополя з Русі, йшли з Невогарди (Новгорода), а також з фортеці Малініскі (очевидно, Смоленська), з Телюци (мабуть, Любеча), Чернігош (Чернігова) і з Вишеграда (Вишгорода), спускаючись Днвром до Києва, який був найважливішим центром у торівлі Русі в Візантією.

З ХІІ ст. посилилась роль Канева як збірного пункту для руських купців. З Каневом були пов’язані майже всі економічні центри Київської Русі. Канів на півдні, як Ладога на півночі, були крайніми пунктами, звідки торгові шляхи йшли далі, за межі Русі.

Від Канева однодревки рухалися вниз по Дніпру до самих порогів. Костянтин Багрянородний, подаючи опис дніпровських порогів, дає їм подвійні назви – слов’янські і варязькі. Як довів С.В.Юшков, так звані руські назви порогів були особливими географічними номенклатурами, якими користувалися всі, хто їздив Дніпром. Б.Д.Греков зазначав з цього приводу, що хоч назви порогів у Костянтина Багрянородного передані неточно, все ж ясно, що більшість з них звучить по-слов’янському. Більшість із семи назв дніпровських порогів звучить по-слов’янському і не вимагає коментарів: «Ессупі (більш пізня назва Будило), Островуніпрах, Геландрів, Неяшть (пізніше Ненаситець), Вульніпрах, Веруці, Напрезі».

Перед порогами руські купці виходили на берег і волоком тягли або жердинами штовхали свої човни, потім пливли далі. Біля Крарійської переправи (пізніше Кичкаський перевіз), що була 200 м завширшки, купців часто перестрівали печеніги. Минувши небезпечне місце, вони зупинялися на о. св. Георгія (о. Хортиця) і приносили жертви богам. Прибувши до Дніпровського лиману, відпочивали на о. св. Єфремія (о. Березань), ремонтували човни, готували їх до тривалого морського переходу. Далі понад Чорноморським узбережжям купецький караван рухався до Константинополя, де і закінчувалось багатостраждальне, небезпечне плавання.

Дніпровським шляхом користувалися і варязькі купці, а також варязькі дружини, які наймалися до руських князів і вівзантійських імператорів. Труднощі, переборені ними на цьому шляху, багатство Руської землі пізніше були оспівані у скандинавських сагах.

З кінця ХІ ст., особливо у ХІІ ст., кочівники-половці своїми нападами на мандрівників заважали пересуванню по Дніпру. Руські князі захищали цю важливу магістраль, що з’єднувала Русь з Чорним морем.

Соляний сухопутний шлях пов’язував Київ з Чорним і Азовським морями та Кримом. Йшов від Києва до Переяслава та Канева, далі вниз по лівому боці Дніпра до переправи за порогами. Від переправи окремі розгалуження вели на південь – у Крим, на південний захід – до Чорноморського узбережжя і на південний схід – до Азовського моря. Соляний шлях був тісно пов’язаний із Дніпровським.

Залозний сухопутний шлях пов’язував Русь із Азовським і Чорним морями та країнами Закавказзя. Йшов з Києва до Переяслава, далі на південний схід поміж Дніпром і Сіверським Дінцем до Дону і Тмутараканського князівства, звідти до Закавказзя. Назву одержав від «Залізних воріт» на Кавказі або від лоз на придніпровських плавнях.

Донський водний шлях. Південно-Східна Русь сполучалася з басейном Дону через ліві притоки середнього Дніпра – Ворсклу, Псьол, Сейм. Навіть в наш час, незважаючи на те, що протягом тисячоліття ріки цього басейну значно обміліли, існують волоки, які сполучають басейн Дніпра з Доном, зокрема: 1) з верхів’я Сіверського Дінця – до лівих приток Дніпра; 2) з верхів’я Псьолу – до Сіверського Дінця; 3) з верхів’я Ворскли – до Сіверського Дінця. Існували також паралельно сухопутні шляхи.

Бузький водний шлях. Для древлян, волинян, тиверців, уличів, а пізніше Київської і частково Галицько-Волинської і Муромо-Пінської земель важливу роль відігравав шлях по Південному Бугу, оскільки давав можливість безпосередньо переправлятися в басейн Чорного моря. Бузький шлях, відомий ще з часів Геродота, не міг завмерти в добу Київської Русі і зберігав певне значення для південно-західних руських земель. Підтвердженням цього можуть бути дані про широке використання в цей час населенням Середньої Наддніпрянщини волоків для зв’язку з Південним Бугом. Відомі волоки до приток Південного Бугу: з р. Росі до Собі, з Гнилоп’яті до Десни, з Тетерева до Сниводи, із Случа до Бужка, з Случа до Тетерева, із Смотрича до Вовка і т.д.

Дністровський водний шлях. Ріка Дністер своїми численними притоками охоплювала майже весь район Південно-Західної Русі. На Дністрі та його притоках були розміщені такі визначні економічні та політичні центри, як Галич, Теребовль, Білгород, Бакота, Ушиця, Хотин та ін. Дністровським шляхом вони були безпосередньо сполучені з Чорним морем. По Дністру довозилися на Русь різноманітні товари, зокрема риба й вино, про що згадується в Іпатіївському літопису під 1213 р., спускалися до Чорного моря галицькі війська, тікали берладники, осідаючи у пониззі Дністра і Дунаю.

Біла, Чорна і Червона Русі

Давньоруські літописи засвідчили цікаві терміни на означення певних частин Русі - "Біла Русь" і "Чорна Русь".

На погляд О.Гуцуляка, таємниця їх може прояснитися тільки на основі т.зв. "норманської теорії", згідно з якою правлячу династію Русі утворили представники іншоетнічного походження, а власне - варязького. На думку О. Пріцака, назва "русь" виникла у УІІІ - ІХ ст. на означення княжої дружини, тобто є суто соціальним терміном. Починаючи з Х ст. "русь" стає осілою, а не перебуваючою у "відрядженнях" на театрах бойових дій.

У Європі варягів чітко розрізняли на "світлих" (по-ірланд. "фіннгалл") та "темних" ("дубгалл") відповідно за походженням - норвезькі та датські. На цій основі О.Гуцуляк запропонував гіпотезу, згідно з якою спершу у Києві, Смоленську, Турові, Пінську, Мозирі, Клецьку, Бересті правили династії норвезького ("світлого") походження та їхня "русь" узагальнено називалася "біла". А династії датчан ("темних") замешкали у Новгороді, Полоцьку, Ростові, Білоозері, Ладозі, Чернігові і їхня "русь" стала називатися "чорна".

БІЛА РУСЬ — назва частини західних земель Давньої Русі, на яких згодом сформувалася етнографічна Білорусь. Походження терміна остаточно не встановлено. Дехто з дослідників вважає, що він означав землі, які не залежали ні від Золотої Орди, ні від литовських феодалів. Інші - що назва походить від кольору одягу (білого) жителів краю або від їх фізичної ознаки — світлі, біляві. Стосовно земель сучасної Білорусі термін «Б. Р.» уперше вжив у 14 ст. заступник польського коронного канцлера Я. Чарнковський у «Хроніці Польщі» (1376-87). У 16—17 ст. деякі зарубіжні автори називали Б. Р. східнобілоруські і північноукраїнські землі. З поч. 17 ст. в історичних документах, де йшлося про Полоцьку, Вітебську і Мо-гилівську землі, вже користувалися термінами «Беларусь», «беларускі».

Ч о́рна Русь — історична назва земель у північно-західній Білорусі, у басейні верхньої течії річки Німану. Основними центрами Чорної Русі були Гродно, Новогрудок, Волковиськ, Слонім, Здітов (нині с. Здітово), Ліда, Несвіж. З X ст. Чорна Русь входила до Київської Русі. У XII ст. Новгород-Литовський стає центром Чорної Руси. У XIII ст. Велике князівство Литовське і Галицько-Волинське князівство вели боротьбу за Чорну Русь, у результаті якої ця територія від 40-х рр. 13 ст. (на думку декого з істориків, уже з 1219 р.) підпала під владу Литви. Близько 1255—1258 рр. тут правив син Данила Галицького - Роман Данилович, як васал литовського князя Міндовга. Деякий час Чорна Русь входила до володінь галицько-холмського князя Шварна Даниловича. Після його смерті остаточно підпала під владу Литви. Назву «Чорна Русь» у XVI-XVII ст. вживали також і в інших значеннях. Походження цієї назви не з'ясовано.

Термін „Червенська земля” можна зустріти в літописі лише одного разу, у зв'язку з розповіддю про події початку 20-років ХІІІ ст. Але на той час Червенська земля була вже лише невеликим уділом. У літописних статтях, що відносяться до періоду її політичного та економічного піднесення, вона називалась "Гради Червеньскиє". Перша згадка про них у зв'язку з походом князя Володимира "на ляхів". Оскільки до 990-х років територія Краківської землі в Польщі належала до складу Чеської держави, М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко та М. Котляр вважають, що і Червенські гради теж входили до цієї держави.

Найімовірніше, що саме Червенські гради поклали початок пізнішій Волинській землі. Розташований у місці впадіння річки Синюхи в Гучву, ліву притоку Західного Бугу, як встановлено за допомогою багатолітніх археологічних і топонімічних досліджень, Червен на час появи на історичній сцені був дуже молодим містом. На 981 р. Червенська земля ще перебувала в процесі формування, а після 1031 р. звістки про Червенські міста взагалі зникають з літопису.

Одночасно з Червенем розвивалось місто Волинь, давній центр племінного об'єднання волинян, побудований недалеко від Червена на тій самій річці Гучва при її впадінні до Західного Бугу. Червен і Волинь відігравали помітну роль як територіальні осередки не пізніше першої чверті XI ст. Далі обидва міста відходять у тінь нового соціального, економічного й політичного центру, навколо якого почала формуватися Волинська земля. — міста Володимира. Головною причиною швидкого занепаду Червена й Волиня вважають їх невигідне економічне розташування: вони були центрами малосильних сільськогосподарських округ.

М.Ф.Котляр допускає, що східний кордон Червенської землі йшов Західним Бугом, північний досягав пізніших Угровська, Верещина і Коміва, західний прилягав до р. Вепр, південний збігався з рубежем Белзького князівства, яке багато істориків розглядає як окреме територіально-політичне утворення початку XI ст. (джерела свідчать, що Белзьке князівство утворилось у 60-ті роки XII ст.).

Певний час історики вважали Белзьку землю однією з двох складових частин землі Червенської. Повідомлення літопису від 1188 р. характеризує Белз як князівський стіл, що мало поступався Володимиру (Волинському). Центром удільного князівства Белз залишався до кінця ХІІІ ст. У XI ст., коли почала складатись територія Волинської землі, Белз став її порубіжним містом. Немає можливості встановити межі Белзької землі, але джерела дають підстави вважати найпівнічнішим містом Белзької землі Всєволож, найпівденнішим — Бузьк.