Проблема індоєвропейської прабатьківщини. Епоха бронзи на території України

У XVIII ст. європейські лінгвісти звернули увагу на той факт, що ряд слів у мовах народів величезної території від Індії до Західної Європи мають спільну граматичну будову. Основоположником наукових досліджень був німецький вчений Ф. Бопп та датський Р. Раск (поч. XIX ст.). Була висунута теорія про те, що етнічні спільності зі спільними рисами у мовах належали в древності до однієї індоєвропейської спільності, а індійські та іранські арії були частиною великого стародавнього масиву племен цієї спільності. Спорідненість між індоєвропей-ськими мовами виявляється у спільності їх граматичної будови. Найбільша спорідненість спостерігається між індійською, іранською, слов'янською, балтійською, германською, романською і кельтською групами мов. На думку вчених, мови згаданих стародавніх племен походять від однієї прамови, а етнічні групи, що говорили на ній, походять з однієї індоєвропейської прабатьківщини, де вони знаходилися ще до розпаду їх мовної спільності. На думку археолога А. Я. Брюсова, процес розпаду цієї спільності відбувся у V-IV тис. до н.е. внаслідок розселення племен зі своєї прабатьківщини.

Стосовно області, з якої почалося розселення індоєвропейців, в науковому світі немає єдиної думки. Зокрема, археолог Д.А.Крайнев вважає цією областю лісові простори між ріками Вісла і Дніпро. Територію первісного розселення індоєвропейців лігнвісти Т.Гамкралідзе і В.Іванов окреслюють Східною Анталією (провінція в Малій Азії), Південним Кавказом та Північною Месопотамією. Г.Чайлд, Г.М.Бонград-Левін та Е.А.Грантовський локалізують прабатьківщину індо-європейців на території, яка простяглася від Нижнього Дніпра до Уралу. На думку Ю.Шилова, до складу індоєвропейської прабатьківщини входили частина Малої Азії, західне українське Причорномор'я, а в Україні індоєвропейцями були неолі-тичні землеробські племена буго-дністровської (між Південним Бугом і Дністром) та сурсько-дніпровської (на Дніпрі) культур V-IV тис. до н.е. Серед сучасних українських вчених теорію індоєвропейської прабатьківщини між Рейном на заході, Сіверським Дінцем на сході, Балтією на півночі та Карпатами на півдні пропагує Л. Залізняк.

На сучасному рівні розвитку історичної науки локалізація прабатьківщини індоєвропейців конкретно не визначена. Але на основі лінгвістичних та археологіч-них джерел можна стверджувати, що індоєвропейські племена знаходилися в степах України. З цього приводу викликає інтерес історія племен, пам'ятки яких мають назву "ямна культура" або "ямна культурно-історична область". Вивчення цієї унікальної культури почалося в кінці XIX ст., але до цього часу в її історії є ще ряд "білих плям". Культура отримала свою умовну назву від поховального обряду племен: своїх небіжчиків вони хоронили в простих ґрунтових ямах під курганними насипами. Скотарські племена культури заселили величезну територію від Уралу до Дунаю. В степи України вони прийшли в першій половині III тис. до н.е. і жили тут до XIX ст. до н.е.

Можливо, ямна культура являється тим підґрунтям, на якому виросла і розвинулась індоєвропейська мовна спільність. На користь такої гіпотези чи припу-щення є ряд аргументів. По-перше, відносно єдина культура племен на величезній території. Звичайно, абсолютно єдиною вона не могла бути, відмінності між вели-кими регіонами масиву культури пояснюються рядом причин. Зокрема, у Поволжі племена ямної культури займалися лише скотарством, на бідних травою пасови-щах переважала лише дрібна рогата худоба, а в степах України у їх стаді перева-жала велика рогата худоба, коні. Тут вони займалися ще й землеробством. Основні відмінності між регіонами залежали переважно від того, з яким етносом змішувалися "ямники", в якій мірі відбувалися процеси при цьому, в якій мірі вони засвоювали культуру туземців.

За доби бронзи в Полісся, на Волинь та Поділля з заходу прокотилися хвилі індоєвропейських племен: культури кулястих амфор, шнурової кераміки, тшине-цько-комарівської. До речі, від останньої деякі дослідники виводять слов’янство.

Південно-західні впливи на територію України відчувалися в бронзову добу і особливо посилилися у І тис. до н.е., коли, починаючи з VІІ ст. до н.е., на північному узбережжі Чорного моря були засновані колонії греків.

Бронзовий вік інколи називають добою “першого Великого переселення народів”, оскільки саме тоді почала складатися етнічна карта Європи з характерними для неї мовними колективами та протоетнічними спільнотами. на зламі ІІІ-ІІ тис. до н.е. на місці трипільських поселень лісостепової частини вперше фіксуються пам’ятки так званої культури шнурової кераміки, інакше – бойових сокир (назва походить від характерного орнаменту на посуді, що робився перевитим шнуром, або від клиновидних сокирок з просверленим отвором). Пам’ятки племен шнурової кераміки синхронно фіксуються у багатьох регіонах сучасної Німеччини, починаючи від р.Рейну, у Південній Скандинавії, Польщі, на балтійському узбережжі, в нинішній Білорусі. Згідно з думкою лінгвістів, географіч-ний обшар їх розселення в загальних рисах збігався з ареалом побутування так званих північноіндоєвропейських діалектів, які вважаються попередниками герман-ських, балтійських і слов’янських мов. Таким чином, носії культури шнурової кераміки, найвірогідніше, були прямими предками слов’ян (центральна і південна зони розселення), балтів (північно-східна зона) та германців (північна і західна зони).