Теми виступів та рефератів:

1. Поняття політичних технологій та їх види.

2. Об’єктивні та суб’єктивні чинники політичного маніпулювання.

3. Антитехнології у політичні боротьбі: використання ЗМІ.

4. Політичні міфи: види, функції, особливості формування.

Питання для самоконтролю та дискусії:

1. В чому різниця між політичними технологіями та антитехнологіями?

2. Визначте межі політичного маніпулювання.

3. Що таке популізм?

4. Назвіть позитивні та негативні функції політичного міфу.

5. Які існують технології побудови іміджу політичного діяча?

Тема 4. Соціально-політичний конфлікт

1.Сутність конфлікту, причини його виникнення та стадії розгортання.

2. Види та функції конфліктів.

3. Основні методи конфліктного врегулювання.

Список літератури

1. Політологія: підруч. / Л. М. Димитрова, С. О. Кисельов, М. Ф. Шевченко та ін.; за ред. Л. М. Димитрової, С. О. Кисельова. – К.: Знання, 2009. – 206 с.

2. Політологія: навч. посіб. / М. П. Гетьманчук, В. К. Грищук, Я. Б. Турчин та ін.; за заг. ред. М. П. Гетьманчука. – К.: Знання, 2011. – 415 с.

3. Прикладна політологія: навч. посіб. / В. П. Горбатенко (ред.). – К.: Академія, 2008. – 472 с.

4. Політологія: підручник / за ред. М. М. Вегеша. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2008. – 384 с.

5. Дарендорф Р. Современный социальный конфликт: Очерк политики свободы / Р. Дарендорф. – М.: РОССПЭН, 2002. – 288 с.

6. Кіссе А. І. Етнічний конфлікт: теорія і практика управління. Політологічний аналіз / А. Кіссе. – К.: Логос, 2006. – 380 с.

7. Пірен М. І. Конфліктологія: підруч. / І. М. Пірен. – К.: МАУП, 2007. – 360 с.

Методичні рекомендації:

Вивчення даної теми слід розпочати із з’ясування природи і сутності соціально-політичного конфлікту. Цей феномен у різні періоди історичного розвитку людства завжди цікавив дослідників, оскільки конфлікт виступає одним з головних елементів соціальної взаємодії та джерелом суспільного поступу.

Проясненням сутності конфлікту та пошуком причин його виникнення займалися, зокрема, Конфуцій, Платон, Арістотель, Т.Гоббс, Дж.Локк та інші.

Загалом, наукові уявлення про внутрішнє протиріччя, конфліктність політики утверджуються в науці з XIX ст.

Звертаючи увагу на класичні конфліктологічні вчення, не можна оминути увагою постаті Г. Зіммеля та Л. Козера. Саме Г. Зіммелю належить авторство наукового терміну „соціологія конфлікту”. Вчений вважав, що конфлікт – це невід'ємний елемент суспільного розвитку, а основними його формами є конфлікт між індивідом і суспільством, між етнічними групами, між поколіннями або між різними типами культур. Зіммель відзначав, що конфлікт може нести в собі як деструктивний, так і конструктивний потенціал. Конфлікт може змінювати свою гостроту і в силу цього мати різні наслідки для соціуму.

Він не завжди і не обов’язково призводить до руйнувань; навпаки, може призводити до соціальної інтеграції і, забезпечуючи вихід ворожості, посилювати соціальну солідарність. Вчений говорить про існування природної ворожості між людьми, яка є основою їхніх взаємин поряд із симпатією одне до одного. Л. Козер одним з перших запропонував визначення конфлікту, що отримало широке поширення в західній науці: «соціальний конфлікт можна визначити як боротьбу за цінності або претензії на статус, владу чи обмежені ресурси, в якій цілями конфліктуючих сторін є не тільки досягнення бажаного, але й нейтралізація, нанесення збитків або усунення суперника». Продовжуючи ідеї Зіммеля, за пріоритет у своїх наукових дослідженнях Козер ставить вивчення негативних та позитивних функцій, що їх виконує конфлікт. Козер стверджував, що стабільність соціальної системи залежить від кількості існуючих в її межах конфліктів. Вони можуть мати спільні елементи і форми розвитку.

Представник діалектичної концепції К. Маркс зазначав, що конфлікти пов’язані з протилежними інтересами соціальних груп і беруть свій початок у відносинах власності та її розподілу. Вони мають форму боротьби за задоволення матеріальних потреб, що відбувається в суспільстві, поділеному на ворогуючі класи.

Німецький соціолог Р. Дарендорф відстоював позицію, що головними рисами будь-якого соціуму є панування, конфлікт і підкорення. Людське суспільство в межах його теорії постає як система взаємодій між конфліктуючими соціальними групами (класами). Однак, на відміну від Маркса, протиріччя зміщується зі сфери відносин власності у сферу відносин панування-підкорення, а головний конфлікт пов'язується з перерозподілом влади. Тобто існує невідповідність між правами соціальної групи та можливостями її доступу до матеріальних чи духовних благ та привілеїв. Причинами конфлікту Дарендорф визначав ідентифікацію, цінності та інтерес. Але в будь-якій конфліктній ситуації, на його думку, можна знайти засоби для раціонального оволодіння та контролю над соціальними проблемами. Вченим також були розглянуті умови виникнення, наслідки та методи врегулювання конфліктів.

Значний внесок у загальну теорію конфлікту зробив і К.Боулдінг. На його думку, конфлікт являє собою усвідомлені протиріччя і зіткнення інтересів. Тобто конфлікт – це ситуація, в якій сторони повідомляють про несумісність їх потенційних позицій чи станів і прагнуть заволодіти позицією, що виключає наміри іншої сторони. Соціальні конфлікти, вважає Боулдінг, за рівнем організованості сторін поділяються на три великі групи: конфлікти на рівні індивіда, групи й організації.

На основі та з урахуванням існуючих наукових підходів до розгляду феномену конфлікту, слід дати термінологічне визначення політичного конфлікту (від лат. «conflictus» - сутичка, суперечність, боротьба) – це зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані, насамперед, із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства.

Його учасниками можуть виступати як окремі індивіди та соціальні групи, так і класи, нації, політичні партії, держави, міжнародні організації тощо.

Що ж стосується термінологічних варіативів явища конфлікту, в науковій літературі зустрічаємо такі поняття як конкуренція, суперництво, взаємна дисгармонія, протирічливі тертя тощо. Учасниками конфлікту можуть бути обрані різні стратегії поведінки, кожна з яких полягатиме в орієнтації на власні інтереси, боротьбі за їх реалізацію. Характер цієї боротьби іноді може носити непримиренний характер, коли кожна з сторін у будь-який спосіб прагне отримати перемогу, виключаючи при цьому поступки або компроміси. В конфліктній ситуації зазвичай проявляється і така характеристика особистості як схильність до агресивної поведінки, що може носити вербальний або фізичний характер. Серед соціальних форм агресії можна згадати терор, геноцид, етнічні, релігійні, ідеологічні зіткнення та ін.

Щодо причин, які зумовлюють виникнення конфліктів, в науковій літературі можна зустріти, зокрема, таку їх класифікацію:

- територіальні, що зумовлені взаємними територіальними претензіями суб’єктів. Це намагання змінити кордони, підвищити соціальний статус і збільшити об’єм реальних прав і владних повноважень;

- політичні, викликані зміною положення еліт відносно політичної влади та оновлення їх складу. Також це зниження рівня довіри до влади та владних інститутів;

- соціально-економічні, які характеризуються різним місцем політичних суб’єктів у процесі розподілу і споживання суспільних благ. Це відмінності в доступі до матеріальних ресурсів, нерівномірність в темпах економічного розвитку окремих областей та регіонів (в тому числі, і внаслідок нераціональної інвестиційної політики держави). Зазвичай, вони є вирішальними для виникнення конфлікту;

- історичні, спричинені історичним минулим взаємовідносин окремих держав. В ньому могли мати місце війни, примусова анексія території, спроби мовної та культурної асиміляції, політичне панування, геноцид, етнічні чистки тощо. А отже минулі образи постійно підживлюють історичну пам'ять;

- ціннісні, зумовлені відмінностями в ідеологічних настановах, віросповіданні, мові, культурними та побутовими розбіжностями;

- цивілізаційні, що виникають внаслідок появи значних культурних розривів між конфліктуючими сторонами.

В цьому контексті варто згадати теорію «зіткнення цивілізацій» американського політолога С. Хантінгтона (2000 р.): конфлікти можуть виникати і в результаті глобалізації та модернізації, коли окремі групи населення виявляються краще пристосованими до умов, що змінюються.

Вчений прогнозує, що на зміну ідеологічним та іншим формам конфліктів настане час конфліктів між цивілізаціями (в тому числі між етнічними групами, що належать до різних культур) як домінуючої форми глобального конфлікту. Найзначніші конфлікти точитимуться між націями і групами, що репрезентують різні цивілізації.

Що стосується особливостей розвитку конфлікту, то зазвичай дослідники виділяють наступні стадії його процесного розгортання:

- приховану (або латентну), коли виникають передумови для створення передконфліктної ситуації. Ознаками зародження конфлікту можуть виступати підвищена увага однієї з сторін до мови, власних традицій та символіки. Конфліктність ситуації сприймається як наявність безпосередньої загрози безпеці існування групи;

- відкриту (безпосередня конфліктна взаємодія), коли внаслідок ігнорування чинників, що можуть стати передумовою виникнення конфлікту, він стає явним і переходить у відкриту стадію. Приводом для цього зазвичай стає інцидент – перша сутичка конфліктуючих сторін, спроба за допомогою сили вирішити проблему на свою користь. Іноді розвиток конфлікту і надалі залишається обмеженим інцидентом, за умови явної переваги однієї з сторін;

- стадію ескалації, що полягає у різкій інтенсифікації боротьби опонентів. Якщо заходи, вжиті на попередніх етапах не дали бажаних результатів, може розгорітись широкомасштабний конфлікт. Ознаками ескалації можуть виступати: формування «образу ворога» по відношенню до опонента, зростання негативних емоцій і очікування деструктивних дій, поширення негативних психологічних стереотипів сприйняття та поведінкових установок, застосування насильства, розширення територіальних меж конфлікту і збільшення кількості його учасників. В подальшому інтенсивність конфлікту може знижуватись у випадку, коли сторони усвідомлюють, що силовий метод не дає очікуваного результату;

- постконфліктну стадію (дія «постконфліктного синдрому»), коли відбувається перехід від протидії до пошуку рішення проблеми і припинення конфлікту. Далі має розпочатися процес відновлення, що передбачає примирення опонентів, а вимоги „переможців” приведені в адекватність з реальністю для забезпечення подальшого мирного співіснування. Також ця стадія передбачає вжиття превентивних заходів щодо виникнення подібних конфліктів в майбутньому.

Важливим місцем в теорії конфліктів займає їх типологія. Їх різновиди можна виокремити за двома визначальними критеріями. Перший відповідає на питання: «з приводу чого виникає конфлікт?», другий: «хто є взаємодіючими суб'єктами конфлікту?».

Відповідно, по горизонталі конфлікти поділяються на:

- політичні (з приводу системи політичної влади і управління);

- культурні (з приводу визначальних цінностей, традицій, особливостей поведінки та життєвих настанов соціальної групи);

- економічні (з приводу матеріальних ресурсів). Зазвичай такі конфлікти тісно пов'язані з територіальними;

- мовні (з приводу забезпечення реалізації мовних прав групи);

- територіальні або регіональні (з приводу спірної території).

В суб'єктно-функціональному відношенні їх типологізація здійснюється вже за вертикальним критерієм. Отже, відповідно до суб'єктів участі, конфлікти поділяються на:

- міжособистісні;

- міжпартійні;

- між різними гілками влади, який пов’язаний із внутрішньогруповою боротьбою за розподіл владних повноважень і відповідних позицій, зі спробами обґрунтування нового курсу в межах існуючого політичного ладу;

- між владою та опозицією, інтереси якої не враховуються при проведенні внутрішньої та зовнішньої політики держави;

- міжетнічні;

- міжконфесійні;

- міждержавні тощо.

Також конфлікти можна класифікувати за принципом геополітичної території розташування (наприклад, карабаський конфлікт), а також за історико-політичним (подієвим) принципом. В останньому випадку конфлікти можуть виникати внаслідок процесів нового державотворення (облаштування Криму в 1991 р.) чи коригування кордонів.

Можна виділити також і наступні критерії класифікації. Зокрема:

За масштабом і рівнем прояву виділяють:

- зовнішньополітичні конфлікти – це конфлікти між двома або кількома державами за сфери впливу і панування на світовій арені. Вони можуть виникнути внаслідок розбіжності територіальних, економічних, військових та інших інтересів між державами;

- внутрішньодержавні конфлікти – можуть виникнути між політичною елітою і масами.

Найбільш поширеним є поділ на:

- конфлікт цінностей – постає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ідеологічних, релігійних, культурних).

- конфлікт інтересів – пов’язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних інтересів.

- конфлікт ідентифікацій – виявляється як суперечність щодо вільного визначення індивідом своєї етнічної та громадянської належності.

За часом функціонування можна виокремити:

• короткострокові;

• середньострокові;

• довгострокові конфлікти.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на неантагоністичні (примиренні) та антагоністичні (непримиренні). Вони вважають, що невміння чи небажання вирішення неантагоністичного конфлікту сприяють його переходу в хронічну форму і навіть переростанню в антагоністичну. Натомість, пошук взаємних компромісів, адекватних засобів врегулювання конфліктів, може зняти гостроту й перетворити конфлікт на неантагоністичний.

Відомі ситуації імітації конфлікту як спроби ідеологічного, політичного, морального тиску. Такі конфлікти називають уявними, але вони можуть перетворитися на реальні, якщо виникне протиборство між сторонами, чиї інтереси опиняться під загрозою

В об’єктивному історичному процесі розрізняють конфлікти, що несуть позитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними, продуктивними, а за певних умов – негативними, що гальмують історичний розвиток і є деструктивними стосовно суб’єктів-учасників конфліктів.

Переходячи до вивчення останнього питання теми, слід зазначити, що залежно від суб’єктів конфліктної взаємодії, причин, що лежать в його основі, обирається відповідний метод врегулювання конфлікту.

Головною передумовою його розв’язання є відповідне взаємне бажання його учасників. Крім цього важливо чітко розуміти сутність конфлікту, його причини та можливі наслідки в разі його подальшого розгортання (ескалації).

Серед методів врегулювання політичних конфліктів можна виокремити наступні:

- морально-правовий підхід робить можливим врегулювання за допомогою встановлених правових і моральних норм;

- силовий підхід використовується, коли в ситуації нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу і нав’язати їй свою волю;

- реалістичний (метод торгу або примусово переговорний) підхід, коли сторони розуміють, що за даних умов можна досягнути лише перемир’я, тому використовують тимчасове врегулювання проблеми;

- ідеалістичний підхід має місце, коли всі зацікавлені сторони, незалежно від їхнього статусу, готові до взаємодії. При чому взаємовідносини відповідають індивідуальним поглядам та позиціям учасників.

- компромісний підхід (від лат. «compromissum» – угода, згода) – згода, порозуміння з політичними опонентами, досягнуті шляхом взаємних поступок;

- консенсусний підхід (від лат. «consensus» – згода, одностайність) – порозуміння між суб’єктами політики з певних питань на основі базових цінностей і норм.

Але, як зазначають експерти, правових засобів може виявитися недостатньо для запобігання і зняття соціальної напруги в ході латентної та відкритої стадії конфлікту. Законодавчі ініціативи повинні підкреслюватися і макрополітичними методами, до яких можна віднести прийняття адекватної виборчої і партійної системи, територіальні практики управління етнічними відмінностями та зміцнення демократичного режиму.

Підсумовуючи, можна зазначити, що більшість сучасних конфліктів розвиваються таким чином, що повне усунення причини їх виникнення малоймовірне, тому найбільшим успіхом можна вважати не остаточне розв’язання конфлікту, а його врегулювання шляхом досягнення тимчасового компромісу або повернення у латентну фазу. Завдання ж політики полягає не лише у врегулюванні цих конфліктів з найменшими наслідками, а також у передбаченні і запобіганні їх в майбутньому.

Розглядаючи це питання далі, необхідно охарактеризувати функції конфліктів. Вони можуть бути як негативні, так і позитивні. До перших можна віднести:

- загальне погіршення соціального клімату;

- неадекватне сприйняття і нерозуміння конфліктними сторонами одна одної;

- наявність жорсткої конфронтації між сторонами, що передбачає здобуття перемоги за будь-яку ціну;

- великі матеріальні та емоційні витрати на розв'язання конфлікту.

До його позитивних функцій належать:

- зняття емоційної напруги між суб'єктами конфлікту;

- конфлікт є джерелом зміни та динамічного розвитку соціальної системи;

- виконує комунікативно-інформаційну функцію;

- забезпечує інтеграцію соціальних спільнот;

- стимулює соціальну активність і діяльність людей;

- діагностує загальний стан суспільства та гостроту наявних у ньому проблем.

Отже, в процесі розгляду феномену соціально-політичного конфлікту було визначено його специфіку, причини виникнення, основні стадії розвитку та функції, а також розглянуті наявні в політичній практиці методи конфліктного врегулювання. Можна зробити висновок, що конфлікт є багатогранним явищем, що вивчається рядом суспільних наук, він визначає характер суспільного розвитку та впливає на його стабільність.

Теми виступів та рефератів:

1. Основні конфліктологічні теорії та їх особливості.

2. Політична криза як вияв конфлікту та різновиди.

3. Стадії розвитку конфлікту та їх особливості.

4. Міжетнічний конфлікт: його сутність та причини виникнення.

5. Основні методи конфліктного врегулювання.