Теми виступів і рефератів:

1. Поняття «політична еліта», її сутність та функції в політичному житті суспільства.

2. Класичні та сучасні теорії еліт.

3. Політичні лідери як суб’єкти політичного процесу.

4. Об’єктивні та суб’єктивні чинники виникнення феномену політичного лідерства.

Питання до самоконтролю та дискусії:

1. Охарактеризуйте сучасні теорії походження еліт.

2. У чому полягають функції політичної еліти?

3. Чим відрізняються система гільдій та антрепренерська система рекрутування еліт?

4. Яку типологію політичного лідерства ви можете назвати?

5. Визначте провідні тенденції формування політичних еліт і політичних лідерів в сучасній Україні.

Тема 2. Політичний процес

1. Сутність і зміст політичного процесу.

2. Форми перебігу і стадії політичного процесу.

3. Технологія прийняття політичних рішень.

Починаючи вивчати дану тему слід відзначити, що система політико- владних відносин знаходить вираження в досить складному за своєю структурою політичному процесі. Він включає до себе політичну діяльність, процеси розробки і реалізації політичного курсу, форми і методи прийняття рішень, активність громадян у вирішенні політичних проблем. Політичні відносини віддзеркалюють умови перебігу політичного процесу, послідовність стадій його розгортання та пріоритетність напрямів.

Отже, політичний процес можна визначити як сукупність діяльності всіх суб’єктів політичних відносин, що спрямована на формування, зміну чи перетворення, а також функціонування політичної системи суспільства. Це функціональна характеристика політичної системи, зміст якої полягає у виконанні суб’єктами політики своїх специфічних ролей та функцій.

В основі виникнення та розвитку політичного процесу лежать потреби та установки суб’єктів політики. Джерела розвитку політичного процесу можуть бути як внутрішніми (спричинені регламентом відносин та рівнем політичної культури), так і зовнішніми (наявні ресурси впливу суб’єктів політичної діяльності). Вони визначають інтенсивність перебігу процесу, ієрархію його учасників.

Політичний процес – сукупність дій, що здійснюються суб’єктами, носіями та інститутами влади з метою реалізації своїх прав та прерогатив у політичній сфері. По-перше, це різноманітні способи презентації рядовими учасниками політичного процесу своїх інтересів (участь у виборах, референдумах, членство в політичних партіях тощо). По-друге, це форми прийняття і реалізації управлінських рішень, що здійснюються політичними лідерами та політичними елітами. Але природним є також і те, що політичний процес охоплює й нелегітимні дії політичних суб’єктів та форми політичної активності населення: змови, терор, екстремізм, діяльність нелегальних політичних партій, тощо. Необхідно звернути увагу на те, що політичні процеси можуть бути двох типів: зовнішньополітичні та внутрішньополітичні. З точки зору публічності, здійснення елітою та виборцями своїх функцій, виділяють відкриті та приховані (тіньові) політичні процеси. Відкритість у даному випадку виражається через доступ громадськості до процесу прийняття політичних рішень, рекрутуванні еліт тощо. Приховані базуються на публічно неоформлених політичних інститутах і центрах влади.

Далі необхідно зазначити, що зміст політичного процесу полягає у різних формах політичної діяльності. Політична діяльність – сукупність політичних дій соціальних груп, класів, політичних партій та рухів, окремих індивідів, спрямована на реалізацію їх політичних інтересів, насамперед завоювання та утримання влади. На відміну від інших форм діяльності, політична діяльність – прагматична, тісно пов’язана з реальним суспільно-політичним ладом.

Структуру політичної діяльності можна показати наступним чином:

- політичне керівництво державою і суспільством (визначення цілей і завдань; формування політичної стратегії і тактики; прогнозування політичного розвитку);

- політичне функціонування (діяльність політичних інститутів (державних структур, політичних партій, громадсько-політичних об’єднань);

- участь громадян у політичному житті суспільства (належність до партії чи руху; діяльність у виборних органах державної влади; участь у виборах, референдумах);

- політичний маркетинг (форма організації і управління політичною практикою; формування і вивчення політичних потреб; організація політичного бізнесу і використання політичної арени).

Політичне керівництво здійснюється переважно через такі основні форми як державна і партійна діяльність. Важливу роль у цьому відіграють представницькі органи влади.

Аналіз діяльності суб’єкта політики потребує з’ясування його політичних інтересів, потреб, політичної свідомості, здатності до мобілізації та визначення політичних цілей. Від рівня розвиненості цих складових елементів залежить і рівень культури політичної діяльності, її результативність, доцільність та законність. За допомогою діяльності у сфері політики реалізуються усвідомлені суб’єктами політичні інтереси.

Можна виділити такі основні форми політичної діяльності:

- за напрямами – державна, партійна, громадсько-політична, комунікаційно-інформаційна;

- за суб’єктами політики – індивідуальна, групова, національна, міжнародна;

- за специфікою предмета впливу – теоретична, практична;

- за масштабом – внутрішньополітична (самоврядувальна), зовнішньополітична (міжнародна).

Залежно від місця, яке суб’єкти політики займають у суспільній та політичній ієрархії, виокремлюють два основних рівні політичної діяльності:

- елітарний рівень функціонування владних структур і здійснення ними своєї регулятивної діяльності щодо основних сфер суспільного життя;

- рівень масової участі (або масової політики), через форми якої народ реалізує своє право контролю за діяльністю владних структур, чинить на них тиск, вимагаючи задоволення потреб на груповому та індивідуальному рівні. Тут відбувається формування організацій, рухів, партій для безпосередньої участі в політичному процесі на вищому державному рівні.

Ще один критерій класифікації політичної діяльності – її спрямованість у майбутнє або в минуле. Відповідно, вона може бути:

- інноваційною, орієнтованою на впровадження нових інституцій, оновлення політичного курсу держави;

- стабілізуючою, що прагне зберегти існуючу політичну структуру, форми діяльності, примирити наявні суперечності;

- консервуючою, налаштованою на недопущення суттєвих змін взагалі;

- реставраційною, спрямованою на відновлення важливих інститутів і форм суспільного життя.

Залежно від способу і методів політичних дій, які застосовують для запровадження змін, в інноваційній діяльності виділяють її революційний та реформаторський види. Реформа є найпоширенішим різновидом політичних інновацій. Це складний процес поступового перетворення наявної суспільної системи та її окремих елементів. Революція також є інноваційною діяльністю. Але вона передбачає глибшу, порівняно з реформами, трансформацію суспільно-політичної системи, зміни в системі владних стосунків – захоплення влади новими політичними силами, залучення до цієї діяльності широких верств населення.

При вивченні даного питання слід підкреслити, що політична діяльність неоднорідна, в її структурі виокремлюють декілька станів, одним з яких є політичне відчуження, вияви та наслідки якого полягають у політичній пасивності, конформізмі, маніпулюванні.

Ефективність політичного функціонування – це фактична результативність діяльності основних владних структур та політичних лідерів, що вимірюється ступенем виконання ними найважливіших функцій управління.

Результативність політичної діяльності залежить від кількох чинників:

- володіння інформацією про політичні відносини між суспільними групами, що дає змогу своєчасно попередити небажаний розвиток подій;

- володіння інформацією про політичні відносини вертикально типу – між центральними та місцевими органами влади і населенням, що робить можливим оцінку рівня довіри до влади;

- прийняття політичних рішень, їх прогностичного потенціалу, передбачення можливих наслідків;

- обрання цілей та засобів їх реалізації.

В залежності від того, як складається характер політичних відносин, що лежить в їх основі ─ співробітництво та узгодження інтересів суб’єктів (консенсус) чи їх зіткнення та протиборство (конфлікт), виявляються і реалізуються різні форми розвитку. Взаємодія різних соціальних сил і визначає його форми: еволюцію, революцію, кризи, конфлікти, реформи, повстання, заколот, змову. Деякі форми лежать у площині конфлікту, інші – в сфері консенсусу.

Консенсус супроводжують еволюція і реформа. Еволюція – це політичний процес, що являє собою безперервну зміну, вдосконалення форм діяльності політичних систем та їх інститутів і характеризується поступовістю у коригуванні соціально-політичної структури суспільства.

Еволюція здійснюється в межах реформ – таких політичних перетворень і змін, які здійснюються панівними групами без порушення основ існуючого ладу. Їхньою метою може бути поліпшення соціально-політичних й економічних умов життя.

Конфлікт породжує кризу – переломний момент у стані політичної системи, який полягає в поглибленні й загостренні політичного протистояння. Криза може призвести до революції й стати початком розпаду політичної системи. Революція – корінний переворот в житті суспільства й утвердження нового суспільного ладу. Вона призводить до глобальних суспільних трансформацій і може мати різні форми прояву:

- повстання – масовий, відкритий, озброєний виступ певних соціальних сил проти влади;

- бунт – стихійний, неорганізований виступ мас;

- путч – виступ невеликої групи змовників, найчастіше військових, з метою повалення існуючої влади.

Найбільш гострою формою політичного конфлікту є громадянська війна – озброєна сутичка різних соціальних сил в країні заради тих чи інших політичних цілей, головною з яких є досягнення влади. У громадянську війну втягуються й великі маси цивільного населення.

Переходячи до розгляду другого питання, слід зауважити, що політичний процес розвивається за певними стадіями та напрямками. Спадкоємність цих стадій зберігається за умов співробітництва різних суспільних сил. Для кризових, конфліктних ситуацій характерні непослідовність або переривність стадій. Порушується динаміка змін і політичний процес може зазнати регресу.

Якщо виходити з того, що політичний процес – це сукупна діяльність соціальних суб’єктів з формування і перетворення політичної системи, можна виокремити наступні його стадії:

- конституювання, проголошення принципів, створення політичної системи;

- відтворення компонентів і ознак даної системи за допомогою виборчого процесу;

- прийняття та виконання політико-управлінських рішень;

- контроль за функціонуванням і спрямування розвитку системи;

- оцінка результатів.

Якщо ж мати на увазі механізми людської діяльності в конкретній ситуації, то виділяють:

- виявлення і узгодження інтересів, формулювання мети і програми діяльності;

- обговорення і прийняття політичної програми;

- її реалізація в діяльності соціальних груп та окремих осіб;

- контроль за виконанням програми;

- оцінка результатів.

Послідовність цих стадій визначається загальним станом політичних відносин, рівнем легітимності влади, мірою включення суб’єктів у політичну діяльність.

Вивчаючи останнє питання теми, необхідно зазначити, що політичний процес має об’єктивний і суб’єктивний бік прояву. До першого належать самі політичні відносини, що віддзеркалюють умови перебігу політичного процесу, послідовність стадій його розгортання та пріоритетність напрямів розвитку. Другий бік пов’язаний із розумінням політики як процесу прийняття політичних рішень окремими особами або політичними інститутами. Це технологія політичного процесу, що містить у собі основні форми і методи їх прийняття.

Таким чином, предметом нашого вивчення будуть виступати рішення, що лежать в основі політичного керівництва. З метою аналізу даного феномена, потрібно чітко уявляти, що є саме рішення: це свідомий акт суб’єкта чи об’єкта, зміст якого полягає у виборі одного з не менш як двох варіантів політичної дії, тобто, для прийняття рішення необхідне існування альтернативи. Специфіка політичних рішень полягає в тому, що вони мають владний характер, їх приймають ключові носії владних повноважень – уряд, держава, партії, громадські організації, політичні лідери, керівники різних рівнів. Як момент політичного процесу і як продукт діяльності певних політичних суб’єктів, політичне рішення виступає у двох аспектах. Для тих, хто його приймає, рішення є усвідомленим вибором напряму і способу дії, а для тих, на кого воно спрямоване, ─ директивною вказівкою, яку необхідно виконувати.

Зміст політичних рішень визначає їхню структуру, що складається з наступних елементів:

- конструктивна частина, що передбачає аналіз стану справ та їх політичну оцінку, визначення тенденцій і перспектив розвитку суспільства і держави;

- резолюційна частина, що спрямована на визначення напрямів дії, об’єднання організаційних і соціальних зусиль, визначення прийомів політичного впливу та методів їх реалізації.

Можна виділити наступні критерії класифікації політичних рішень:

- за формами прийняття (закони, постанови парламенту, нормативні акти, рішення політичних партій, груп тиску);

- за терміном дії та масштабністю цілей ─ стратегічні (охоплюють загальні і перспективні цілі суспільного розвитку), тактичні (стосуються безпосереднього виконання стратегічних рішень), оперативні (для досягнення поточних політичних завдань);

- ступенем соціальних наслідків – функціональні, які забезпечують стабільність системи, і дисфункціональні, що порушують її рівновагу.

Процес прийняття політичного рішення передбачає такі етапи:

• постановка проблеми, її аналіз та пошук інформації щодо неї;

• вироблення рекомендації (формування та пошук найбільш ефективних альтернативних рішень);

• установка або порівняльний аналіз та відбір альтернатив;

• вибір оптимальної альтернативи в якості плану дій;

• оцінка ефекту рішення і його підсумок (оновлення, перегляд чи відміна).

В політичній практиці можна керуватися різними теоріями (методами) прийняття рішень, зокрема дослідники виокремлюють:

- раціонально-універсальний ( «кореневий метод»);

- метод послідовних обмежених порівнянь (або «метод гілок»).

При традиційному або раціонально-універсальному методі політичний суб’єкт стикається із конкретним завданням (наприклад, зниження рівня бідності). Особа, що приймає рішення при виборі оптимальної політики розташовує в ряд усі «цінності» або «пріоритети», що мають значення для досягнення даної мети (наприклад, покращення здоров’я бідних, зниження злочинності, ліквідація неписьменності). Потім формулюється кілька можливих альтернативних шляхів реалізації вказаної мети (наприклад, план забезпечення гарантованого рівня прибутків, державні субсидії, тощо) і серед них обирається оптимальний. За такого підходу до вироблення рішень всі альтернативи та цінності логічно обґрунтовуються і порівнюються відповідно до їх значимості, особа, що формулює політику, враховує всі можливі альтернативи і цінності.

Даний метод націлений на прийняття раціонального рішення, що базується на чітко встановлених цілях, а обрана стратегія є найбільш ефективним засобом їх досягнення. Ця модель прийняття рішень краще спрацьовує на рівні окремо взятого індивіда, але значно гірше – на рівні груп, всередині яких можуть мати місце дуже суперечливі інтереси і цілі. До того ж більшість державних органів вимушені під зовнішнім тиском приймати швидкі рішення. В силу тих чи інших політичних вимог, одні цілі й стратегії опиняються пріоритетними, а інші відступають на другий план. Керівні особи мають врахувати кожен чинник, зразок «правильного мислення». Чинники, що перешкоджають раціональному виробленню політики, включають значну кількість проблем, що можуть виявитись в оточуючому середовищі особи чи органу, що приймає рішення, а саме: багатоманітність потенційно здійснених цілей і курсів розвитку, високі інформаційні затрати, особисті, ідеологічні, професійні інтереси людей, що «роблять політику», форми девіантної поведінки, конфлікт серед виконавців рішення та інших учасників політичного процесу. Внаслідок цього політики надають перевагу скоріш прийнятним, ніж оптимальним рішенням.

Модель поступового просування до цілі є головною альтернативою моделі раціонального вибору. Вона виходить з положення про те, що на практиці політичні рішення завжди приймаються на основі неадекватної інформації і при низькому рівні розуміння проблеми. Тому вироблення політики завжди здійснюється за принципом спроб і помилок: не маючи перед собою чітко визначеної цілі, люди схильні діяти в рамках ситуації, що вже склалася. Ця модель краще підходить для плюралістичних суспільств, де політика вибудовується як сума багатьох компромісів.

На практиці застосовується «метод послідовних обмежених порівнянь» або «метод гілок». При поставленій меті, розробляючи прийнятну програму дій, особа керується не широким спектром можливостей, а лише малими послідовними кроками, що згідно досвіду вважаються такими, які можна здійснити. На практиці політики не надають переваги оптимальній програмі. Суб’єкти державного управління прагматично відбирають серед безпосередніх наявних можливостей «найбільш прийнятний» варіант, здатний задовольнити групи й осіб, зацікавлених у даній програмі. «Метод гілок» у прийнятті рішень розуміє «послідовні порівняння», бо політика ніколи не визначається «раз і назавжди», а робиться безкінечно, шляхом порівнянь між близькими варіантами.

Однак дану модель піддають критиці за певний консерватизм і неприйняття інновацій. Також вона не пояснює, як приймаються рішення радикального характеру (наприклад, проголошення війни).

Змішано-скануючий метод прийняття рішень, натомість, забезпечує масштабний процес прийняття політичних рішень та їх подальшу розробку. Він поєднує раціональний аналіз одних елементів проблеми і поступовий, менш деталізований аналіз інших. Він дозволяє поєднати переваги двох проаналізованих вище методів, краще адаптуватися до ситуації, що швидко змінюється.

Підводячи підсумки, необхідно підкреслити, що завершальною фазою процесу прийняття рішень є його реалізація (імплементація). Від того, наскільки ефективною буде імплементація рішення, залежить оцінка ефективності процесу прийняття політичних рішень взагалі. Особливості реалізації рішення визначають темпи подальшого розвитку суспільства та держави, самовдосконалення суб’єктів політики, рівень політичної культури. Цей процес є складним і багатогранним, ефективність його визначається впливом об’єктивних та суб’єктивних чинників.

Теми виступів і рефератів:

1. Людина і політика: особливості політичної поведінки і політичної діяльності.

2. Політична участь та її форми.

3. Абсентеїзм: його причини та наслідки.

4. Політичні рішення: їх види та моделі прийняття.

5. Форми перебігу та стадії політичного процесу.

6. Світовий політичний процес: закономірності та тенденції розвитку.