37 Охарактеризуйте значення економічних та політичних реформ в Росії у 60-80 рр. XIX ст. Для соціально-економічного розвитку українського суспільства.

19.02.1861р. Олександр II підписав „Маніфест” про скасування кріпосництва і „Положення селян, звільнених від кріпосної залежності”.

На кріпосних селян поширювалися економічні та політичні права вільних осіб(купувати нерухомість, займатися торгівлею і промислами, збиратися на сходи, обирати органи самоврядування). Однак селяни залишалися нижчим станом з обмеженим правом пересування. (одержували паспорт лише на 1 рік).Фактично реформа виявилася грабіжницькою для селянина, була здійснена в інтересах поміщиків. Було збережене велике поміщицьке землеволодіння. Селяни мали право на наділ землею. За кожну десятину польового наділу селянин мав щороку відробляти панщину (12-30днів). Розмір наділу коливався в залежності від родючості землі в районі. Якщо селянин бажав викупити землю у власність, поміщик мав право забрати собі 2/3 (на правому березі – 1/3) норми наділу. Отже, селяни були змушені викуповувати земельні наділи за нормами, що їх встановлювали поміщики, і за цінами, значно вищими від реальних. Держава надавала селянам кредити на 49 років за отримання наділу.

94% селянських господарств після реформи мали наділи недостатні для ведення повноцінного господарства.

Реформа 1861р зумовила процес витіснення дворянського землеволодіння буржуазним (заможні селяни, купці та ін.).

Посилився процес товаризації поміщицьких і заможних селянських господарств, чіткішою стала спеціалізація окремих районів.

Інтенсивніше використовується наймана праця та машини.

Все це разом із розширенням посівних площ зумовило подвищення врожайності.

Наслідком реформи стало розшарування селянства на сільську буржуазію та середняків.

Частина розорених селян йшла до господарств поміщиків, заможних селян і в промисловість. Посилюються міграційні процеси. (південь, Сибір, Середня Азія, Кавказ, за кордон)

В результаті напливу дешевої робочої сили, а також наявності багатих природних ресурсів на Україні (залізна руда, кам’яне вугілля, запаси прісної води, зручно розташовані порти та водні шляхи) , та приходу іноземного (франко-бельгійського) капіталу мав місце інтенсивний розвиток промисловості на укр землях., внаслідок чого Росія на поч.1890-х рр посіла 5 місце серед промислових країн світу.

Реформи 60-х рр прискорили розпад натуральних господарств і створювали ринок збуту для капіталістичного виробництва. Фабрично-заводська промисловість поглинала дрібнотоварне і мануфактурне виробництво.

За 20 років українська економіка пройшла шлях, еквівалентний 150-200 рокам розвитку країн західної Європи.

Галузі промисловості групи А (важка) та Б (легка) розвивалися паралельно (на відміну від країн заходу).

Швидкий розвиток промисловості вимагав відповідної транспортної системи. У 70-80-х рр мало місце прискорене залізничне будівництво 70-80-х рр (1-ша залізнична лінія на укр – Одеса – Балта). Це , в свою чергу, сприяло розвитку нових галузей – рейкопрокатного виробництва, транспортного машинобудування. Інтенсивно розвивалися також річкове та морське пароплавство.

Кін. 60-х рр – бурхливий розвиток промисловості Донбасу. (вугледобування), сер.80-х рр – Криворіжжя – основний район добування руди.

Швидко зростали металообробна та машинобудівна промисловість.

На поч.90-х рр в Україні – 32% всіх машинобуд. заводів Російської імперії.

У сер. 90-х рр в Україні склалися промислові райони всеросійського значення, кожен зі своєю спеціалізацією.

Товарний характер сільськогосподарського виробництва визначив подальший розвиток і технічне переоснащення підприємств легкої та харчової промисловості.

Швидкими темпами розбудовувалися міста. Великі промислові центри – Київ, Харків, Одеса, Катеринослав. На 1900р 13% населення України – міське.

Ознакою прискорення економічного розвитку стала поява пролетаріату. Капіталістичний спосіб виробництва став панівним, що зумовило значні економічні і соціальні зміни: формувалися два нові класи – буржуазія і пролетаріат, зросли великі міста, фабрики і заводи, що застосовували машинну техніку. Україна перетворилася на вугільно-металургійну базу імперії.

38. Які передумови створення політичних партій Східної України на початку ХХ століття ? Зробіть порівняльний аналіз їх програм. Які були відмінності у стратегії та тактиці під час революції 1905-1907 рр. ? В якій формі планувалося вирішити українське національне питання ?

На рубежі XX – XXI століть Україна стала одним з основних суб’єктів політичних випробувань та перетворень. Події кінця 80 – початку 90-х зумовили творення нового державного устрою в Україні, перехід від політики тоталітаризму до демократичного громадянського суспільства, від планової економіки до ринкових відносин та приватної власності.

Одним з важливих елементів у формуванні демократичного громадянського суспільства є інститут політичних партій, який виступає значним суб’єктом політичного життя та структуризації суспільства. Визначальною функцією партійної системи є її зв’язок та взаємодія між органами державної влади та громадянами, своєрідне політичне віддзеркалення різних суспільних груп і об’єднань.

Політичні партії в Україні являють собою відносно молоду інституцію, яка має визначену структуру, ідеологічне підґрунтя та певну міру організованості. Свої історичні витоки політичні партії в Україні беруть з кінця ХІХ - початку ХХ ст.. Вони пройшли жорстокі випробування в період національно-визвольних змагань та революційних перетворень. Але через низку причин ці процеси не мали завершеного характеру.

1.РУП

У 1900 р. в Харкові виникла перша в Росії українська політична партія – Революційна українська партія (РУП).Її засновники – Д.Антонович, М.Русов, М.Міхновський та ін. Програма: повна автономія України у «внутрішніх справах з забезпеченням рівноправності населяючих її національностей і на підставі найширшої демократичної конституції з Народною Радою, яка законодавчими зборами і яка вищою заступничою політичною інституцією країни».Але ця програма не сподобалась всім її членам і тому згодом відбувся розкол партії на Українську соціал-демократичну спілку(«Спілка», лідер - Меленоський) та Українську соціал-демократичну робітничу партію(УСДРП) (М.Порш).

«Спілка» опиралася на програму РСДРП.

УСДРП виступала за право кожної нації на культурне й політичне самовизначення, боротьбу «проти націоналістичних напрямів в кожній нації», створення відповідної кількості шкіл для кожної нації і т.д.

Під час революції 1905-1907 партії вели активну роботу серед пролетаріату й селянства(листівки,промови,статті..).

2.УНП

1902р. – утворення Національної народної партії (УНП) на чолі з Міхновським. ЇЇ лідери вийшли з РУПу не погоджуючись з програмними постановами щодо приорітетності соціального визволення й автономії України у складі Росії. Вони виступали за повну національну незалежність України. Під час революції писали і видавали програмні роботи, видавали листівки. Головна мета – створення самостійної української держави.

3.УДП

1897р. на зїзді «громад» у Києві була заснована «Загальноукраїнська Безпартійна Демократична Організація».Восени 1904р. вона перетворилась в Українську демократичну партію (УДП)(лідер – Лотоцький та інші). Паралельно з УДП Єфремов та інші створили Українську радикальну партію (УРП).

Наприкінці 1905р. УДП і УРП об’єднались в єдину Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

Програма окреслювала конкретні напрями політичної реформи в Росії: дотримання загальнолюдських прав між загальнодержавним парламентом і краєвими сеймами.

39 Охарактеризуйте політику самодержавства шодо України у часистолипінської реакції та український національно-визвольний рух у цей період.

Незабаром після проголошення маніфесту 17 жовтня 1905 року почалася реакція. Царський уряд уживав всіх заходів, щоб обмежити права, які обіцяно у маніфесті, і привернути абсолютне самодержавство. Це виявилося у самому титулі царя, в якому залишили слово «самодержавний». Уряд підтримували «чорносотенні» партії та окремі особи, переважно з заможних селян та дрібних міщан. Об'єктами переслідування знову стали жиди, а до них долучено українців та білорусів. Російські;: -• ряд вважав культурно-український рух за переходовий сту:-.-:ь до державного сепаратизму України, чого в дійсності ще не ;.о. Носії російської влади твер- дили, що українці «хочуть відділ;, .й Україну від Російської держави в окрему самостійну державу зі своїм гетьманом, своїми послами й консулами у чужих державах, своєю монетною системою й своїм власним військом». Отже, у своїх побоюваннях вони випереджали політичні прагнення українських діячів, що не йшли далі автономії."

Обіжник П. Столипіна 1910 року зараховував український народ до «чужородньіх» і забороняв будь-які українські організації, бо «об'єднання на інтересах національних веде до збільшення національного відокремлення». Року 1911 Столиігін пояснив докладні- ше, що «історичним завданням російської державности є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіяльних основах»."

Маючи такі директиви, місцева влада почала похід проти українських установ: «Просвіти», українські клюби, бібліотеки закрито; заборонено продавати українські книжки, навіть Євангелію українською мовою, що її видав Синод, та граматики: заборонено українські концерти, афіші, вивіски і т. п. У Києві закрито «Товариство Грамотности», що існувало коло 40 років. Але всі ці переслідування та репресії викликали зворотну реакцію: вони примушували людей, що стояли раніш осторонь українського питання, ставитися до нього уважно, бо базглуздя репресій було наявне.

У 1914 році уряд заборонив святкувати день народження Тараса Шевченка (II лютого); заборонено не тільки збори, маніфестації, а навіть звичайні у цей день панахиди. Зрозуміло, що все це викликало протести по всій Україні, заворушення, арешти, виключення студентів із шкіл. Навіть у Державній Думі. посли виступили з протестом. Треба сказати, що після короткого заспокоєння, в університетах знову почалися «сходки» і страйки. Студентів наче навмисне дратували реакційні міністри народної освіти — Шварц, а ще більше Кассо. Своши незаконними вчинками вони викликали обурення не тільки студентів, але й професорів: року 1911 коло сотні професорів та доцентів вийшли з Московського університету на знак протесту проти діяльности Кассо. За ними пішла група професора Київського Полііехнічного Інституту."

Репресії викликали нові заворушення на фабриках, заводах. У 1912 році загальний страйк викликав розстріл 200 та поранення ще більшого числа робітників на «Ленских приисках». На знак співчуття селяни та робітники влаштовували демонстрації. Студенти університетів також оголосили страйк."

Репресії уряду, які мали хаотичний характер, викликали у різних партій прагнення об'єднатись. Року 1908 усі українські політичні діячі об'єдналися на загальних засадах конституціоналізму й парляментаризму, незалежно від програми даної партії. Так постала нова організація — Товариство Українських Поступовців (ТУП), гке стало єдиною українською партією. Воно мало керівний орган — Раду, яка скликала періодичні з'їзди." Поволі налагоджувався контакт з російськими прогресивними партіями та окремими діячами. У 1913 році постав союз автономістів-федералістів з представниками недержавних народів Росії, що стояли на ґрунті національно-територіяльної автономії; у цьому союзі брали участь федералісти — росіяни та українські представники. Утворено порозуміння між ТУП, думськими фракціями трудовиків та конституційних демократів (кадетів), які зобов'язалисі ставити й підтримувати українські домагання у сфері культурнонаціонального самовизначення. Уперше виступили провідники цю ГРУП У Думі з приводу заборони у Києві святкувати століття з дні народження Т. Шевченка. У Думі вперше розгорнулася поважна дискусія в українській справі, і це справило велике враження. Року 1914. з приводу урядової заборони святкувати сторіччя з д,ня народження Шевченка, вив'язалася палка дискусія, в якій навіть дехто з правих послів обурювався тією забороною. Високий достойник, нащадок В. Капніста, граф Капніст, казав, що заборона святкувати сторіччя з дня народження Шевченка є образою для цілої України.

41. Проаналізуйте які соціально-політичні сили привели до влади Українську Центральну Раду, гетьмана Скоропадського та Директорію УНР. В чому причини катастрофічного звуження їх соціальної бази та падіння їх влади? В чому причини стрімкого посування більшовицьких загонів під' час збройних конфліктів між Радянською Росією та УНР

Проаналізуйте які соиіально-політичні сили привели до влади Українська' Центральну Раду, гетьмана Скоропадського та Директорію УНР. В чому причини катастрофічного звуження їх соціальної бази та паління їх влади? В чому причини. стрімкого посування більшовицьких загонів під час збройних конфліктів між Радянською росією та УНР?

Перша світова війна призвела до загострення соціальних, політичних і національних'супереч­ностей у Російській імперії. В Україрі активі­зувався національно-визвольний рух проти само­державства, який ставив собі за мету завоювання політичних прав. 27 лютого 1917 р. перемога Лютневої революції в Петрограді призвела до па­діння самодержавства, незабаром цар Микола II зрікся престолу. Тимчасо­вий уряд очолив князь Георгій Львов. В Україні самодержавний режим та­кож було ліквідовано, а замість старих органів влади утворено губернські, міські й повітові правління. У містах і селах було утворено паралельні орга­ни влади — Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Національні політичні сили були роздроблені, тому було необхідно створити український керівний центр. Так в Україні виник альтернативний центр влади — Українська Центральна Рада (УЦР). Вона була створена 3—4 бе­резня 1917р. в Києві на зборах представників Товариства українських посту­повців (ТУП) і українських соціал-демократів. УЦР стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократи­чну революцію в Україні. Керівником УЦР став М. С. Грушевський.

Загострення суспільно-політичної ситуаціїв УНР навесні 1918 р., присутність ільшовицьких військ і вторгнення окупаційних німецьке-австрійських військ призвели до кризи влади та падіння УЦР. З 29 на ЗО квітня 1918 р. відбувся державний переворот: УЦР й уряд було розпу­щено, до влади німецьким командуванням було поставлено Павла Скоропадського.

П. Скоропадський спирався на консервативні політичні кола (Українська демократична хліборобська партія), великих землевласників' (Союз земель­них власників), військових (Українська Народна Громада) й окупаційні австро німецькі війська.Політика державної розбудови почалася зі зміни назви держави: УНР було перейменовано на Українську Державу. Міністрів було звільнено. Центральну Раду розпущено. Державний лад повинен був затвердити новий парламент —сейм. Гетьманові належала законодавча (видавав закони-універсали) й виконавча (формував і контролював уряд — Раду міністрів) влада, він же призначав Генерального суддю. Було організовано гетьман­ську варту (поліцію). Побудувати державну владу на основі рівноправної участі всіх суспільних верств у політичному житті не вдалося. Політика уряду стосовно робітників виявилася невдалою. Власники підприємств одержали право збільшувати робочий день до 12 годин. В умовах державно-політичної кризи 14 листопада 1918 р. гетьман про­голосив федерацію з небільшовицькою Росією, що остаточно скомпрометувало його уряд. Висновок. Існування Української Держави П. Скоропадського призвело до встановлення військової диктатури у виді монархії або гетьманату. Внутрішня політика мала дуже вузьку соціальну базу, що обумовило падін­ня гетьманату. Директорія, що стала надзвичайним органом влади в Україні, була створена в ніч з 13 на 14 лис­топада 1918 р. блоком партій із соціалістичною орієнтацією — Українським Національним сою­зом. Директорія складалася з 5 чоловік: А. Андрієв-ськйй. В. Винниченко, А. Макаренко, С. Петлюра, Ф. Швець. Після повалення влади гетьмана П. Ско­ропадського Директорія набула диктаторських функцій. Директорія не змогла захистити УНР, тому що не мала боєздатної ар­мії. Солдати, які були вихідцями з селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легко піддаючись агітації більшо­виків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина (ота­мани відмовлялися виконувати накази й діяли свавільно).

У рядах керівників Директорії не було єдності в погляді на перспективу національно-державної розбудови. Голова уряду В. Чехівський виступав за введення радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. Його супротивники (В. Винниченко) відстоювали парламентську си­стему. Пошук компромісів вів до нескінченного з'ясування стосунків між партіями й окремими політичними діячами (В. Винниченко і С. Петлюра).

Змагання за владу між різними політичними партіями (УСД, українські есери, «боротьбисти») не могло не послабити авторитет Директорії серед на­селення, особливо серед селян.

Зволікалося проведення аграрної реформи, яка до того ж мала популіст­ський характер. Така ситуація призвела ^о масових селянських виступів на чолі з отаманами Зеленим, Григор'євим, Махном. /

Психологічним аспектом поразки Директорії була відсутність у селян загальнонаціональних інтересів. Селяни виявили інертність у справі захис­ту власної держави. Директорія не змогла зупинити хвилю єврейських погромів у містах Правобережної та Південної України.

Після провалу переговорів між делегаціями Директорії і Раднаркому радянської Росії більшовицькі війська почали другу війну проти УНР. Ди­ректорія залишила Київ. Керівництво Директорії опинилося в міжнародній ізоляції: країни Антанти не підтримували ідею незалежної УНР, а Польща порушила умови Варшавського договору 1920 р.

Висновок. Опинившись на перехресті політичних перспектив, лідери Дире­кторії не змогли їх реалізувати і запропонувати програму реформ, що вла­штувала б основну частину населення. Директорія не врахувала помилок Центральної Ради, Несприятлива зовнішньополітична обстановка також відіграла свою роль у поразці Директорії.