34 Роль української шляхти як верхівки українського суспільства в політичному житті XIV – XVI ст

Найважливішим станом, що сформувався у XIV – XVI ст., була шляхта, високе положення якої корінилося, принаймні теоритично, у “крові пролитій” на військовій службі королю чи великому князеві. Тобто на вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан (шляхта), що складався з різних соціальних груп, які несли військову службу у князя і могли утримувати себе під час походів. Формування шляхти тривало від XIV до XIVст. За цей час вона пройшла шлях від соціально-неоднорідної, юридично невизначеної, відкритої верстви до консолідованого, чітко окресленого законодавчо, майже замкнутого привілейного стану Своєрідним стрижем шляхетського стану в українських землях, які входили до Великого князівства Литовського. Місце і роль цієї групи у соціальній структурі визначалися знатністю походження та великою земельною власністю.

В Україні до неї належало майже 30 найбагатших великокнязівських родів, які походиливід суверенних колись князів із династії Рюриковичів і Гедиміновичів. До шляхти належали також багаті нащадки бояр київського періоду, які мали маєтки 10-15 сіл. Шляхтичів вищої верстви називали магнатами.

Головним обов’язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. Натомість їй надавалися широкі порлітичні та економічні права й привілеї, які різко відділяли шляхту від решти населення.

Головним обов’язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. Дрібна шляхта, проте, не мала багато привілеїв, дуже часто майже не відрізнялася від селянства; займала проміжне становище між магнатами (багатими шляхтичами) та селянами.

Суспільний статус шляхти був юридично оформлений законодавством XIV – друга третина XVIст. Поступово шляхта виборола собі право свободи, недоторканості і окремого суду. Шляхтич входив до шляхетських корпорацій, так званого рицарського кола, що вирішувало різні питання життя повіту, міг вибирати та бути обраним до складу повітових органів управління, а також послів на загальнодержівний сейм. Але на практиці права української шляхти були значнообмежені по зрівнянню з польською шляхтою. Великий князь відносно легко міг позбавити українську знать земель, а її обов’язки перед князем були куди більшими, ніж у польської шляхти. Українська шляхта, щоб наздобути більших прав, повинна була переймати польські звичаї, традиції, навіть змінювати власну православну віру, оскільки польські закони передбачали, що особа, яка приймає католицизм, автоматично набуває рівних з польською шляхтою прав.

Українська шляхта була єдиною верствою, котра могла хоч якось впливати на політику країни. Так, при укладенні Люблінської унії, знаючи, що укладення такої унії обмежить їхнє всевладдя, звузить спектр привілеїв, сприятиме процвітанню конкуренстної польської провідної верстви, литовські, українські та білоруські магнати, які брали участь у переговорах, намагалися саботувати про укладення унії. Щоб остаточно зірвати сейм, після місячних переговорів, вони таємно залишили Люблін.

Спираючись тна українську шляхту, яка бажала припинення постійних прикордонних конфліктів, обмеження всевладдявласних магнатів, отримання широких прав, якими користувалася польська еліта, польський король терміново видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини від Литви і приєднання до Польші. Найдовше виступали проти унії чотири українські магнати – Чорторийський, Острозький, Корецький, Вишневецький. Каменем спотикання стали привілеї та православна віра. Але під тиском обставин ці магнати змушені були погодитися з унією. Отже, за порівняно невисоку ціну, українська шляхта не тільки не противилася, а й сприяла переходу регіонів до Польші.

Українську шляхту приваблювали у польській моделі державності гарантовані політичні свободи та станові привілеї, обмеженість королівської влади, відносна релігійна толерантність. До того ж внутрішнє становище Польші було стабільнішим.