33.С тановище української соціальної структури в добу національної революції середини XVII ст. Та соціальну модернізацію України в складі Російської та Австрійської імперій в кінці XVIII-початку xXст.

Українському козацтву не вдалося створити рівноправне суспільство. Якщо при винекненні козацтва наголошувалось на рівноправності та демократії, то після революції кінець козацької рівноправності був вже невідворотнім.

Лівобережжя набуло рис більшої сформованості та стабільності, розвинувши суспільні відносини, подібні до тих, що існували в сусідніх країнах, де знать займала панівне становище. Після 1648р. козацтво користувалися широкими привілеями. Військова служба надавала козакам право землеволодіння й звільняла від податків. Але з кінця XVIIст. Спостерігається постійне погіршення становища рядового козацтва. Унаслідок зростання впливу старшини прості козаки втратили такі важливі політичні прерогативи, як право обирати старшину та брати участь у радах. Ще згубнішими були для них економічні проблеми. Тобто фактично козаки зрівнювались з селянами.

Становище селянства починаючи з 1648р теж постійно погіршувалось. Різький занепад селянства стався у XVIIст, коли вільні та автономні “військові поселення” було відписано з земельного фонду Гетьманщини індивідуальними землевласниками із старшини. Але все ж таки селянин ще мав право переходити до іншого пана. Закон 1727р передбачав що, лишаючи своїх феодалів селяни втрачають своє майно, а з 1760р. селяни повинні були отримувати у пана письмовий дозвіл на переїзд. Отже фактично селяни знов стають кріпаками.

На правобережжі відновила свій режим польська шляхта, яка повернула старі порядки. Соціально-економічні гноблення поглиблювались релігійною дискримінацією.

У другій половині XVIIIст. володіння козацької старшини розширювалися за рахунок захоплення нею земель у селян, рядового козацтва і царських даруваль. Найбільшим землевласником був гетьман. Різко посилюється феодальне пригноблення селянсько-козацьких мас. Селяни й козаки, окрім панщини, змушені були брати участь у будівництві фортець, каналів, платити нові види грошових податків.Збільшувалась чисельність міського населення.

Змінився адміністративний поділ: замість полків з’явились намісництва, а згодом – губернії.

У 1785 імператорський уряд включає українську знать до російського дворянства . Старшинська верхівка остаточно остаточно зрівнюється в правах з дворянством.

1775р. Катерина II надала наказ зруйнувати запорозьку Січ.

Правобережна Україна до кінця XVIIIст залишалась у складі Польші. Основними землевласниками були польські пани. Протягом 70-90-х років на Правобережжі сталися значні політичні зрушення, пов’язані з винекненням мануфактур.

Виникає небувалий розмах антифеодальних антифеодальних виступів у зв’язку зі збільшенням панщини. Гайдамацький рух, що розпочався XVIIIст. переріс у величезне народно-визвольне повстання.

1768р – полльський сейм ухвалив постанову про формальне зрівняння в правах католиків і православних.

Перша половина XIXст. – це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила винекнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із скрутного положення. Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи викликало протидію у пригнічених народних мас. Залежно від обставин ця протидія набувала різних пасивних і активних форм.Селяни писали скарги на поміщиків в урядові установи; відмовлялися відбувати панщину, платити оброк; виявляли непокору місцевим та центральним офіційним властям; самовільно створювати самоврядування тощо. Всі ці вияви народної непокори та протесту складали зміст селянського руху.

Під час Кримської війни виникає нова форма селянського руху, яка дістала назву “Київська козаччина”

Своєрідним феноменом у межах селянського руху були народні виступи під проводом Устима Кармелюка. Особливо активними були дії кармалюківців 1830-1835рр., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бесарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним структурам придушити цей виступ.

У першій половині XIXст. посилюється невдоволення кризою феодально-кріпосницької системи та зростає опозиційнімсть до самодержавної влади. Одним з показників цього процесу стало винекнення в українських землях масонських лож, які були організаційними формами об’єднання опозиційно настроєної ліберальної еліти. Царський уряд, відчуваючи з боку масонівпотенційну загрозу, 1822р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків.

Основною причирною декаб ристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором – війна 1812р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичнимдосвідом Європи.

Надзвичайно важливо, що паралельно кількісному зростанню товариств та їхній консолідації активно йшов процес теоритичного осмислення шляхів виходу суспільства з кризи, створювалися моделі майбутнього суспільного устрою.

Наприкінці 50-х років XIXст. внаслідок кризи феодально-кріпосницької системи господарювання, поразки Росії у Кримській війні, царський уряд починає здійснювати реформи.

19 лютого 1861р. – скасування кріпосництва указом Олександра II. Селяни наздобули право вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торгівельні заклади тощо. Але селяни залишалися тимчасово забов’язаними. Реформа була грабіжницькою.

Для державних селян умови реформи були сприятливіші, ніж для поміщицьких, вони отримали майже вдвічі більші земельні наділи. Реформа сприяла розвитку капіталізму в Україні. Було проведено ряд інших реформ (військова, фінансова).

Міська реформа – встановлювалися міські ради – “думи”, члени яких обирало населення, що платило податки. Найбільшої гостороти боротьба селян проти поміщиків досягла у 1890-х рр.