20 Охарактеризуйте процес „радянізації” на Західній Україні після включення її до складу срср та урср. Як оцінюються ці подцї в історичній літературі?

Сталінський режим нехтував місцевими ообливостями, звичаями, традиціями, намагаючись уніфікувати управління економікою, соціально-політичною і культурною сферами буття людей. Всюди безцеремонно запроваджувалася російська мова: на виробництві, в установах, на транспорті, в системі освіти. Всі відповідальні посади обіймали русифіковані вихідці зі східних областей.

У жовтні 1946 р. ЦК КП(б)У прийняв спеціальну постанову „Про заходи щодо посилення массово-політичної та ідеологічної роботи в західних областях України”. Відповвідно все доросле населення було взяте під невсипущий контроль. Злочинні методи колективізації, які свого часу застосовувалися на Сході України, були повністю повторені у західному регіоні: адміністративний і податковий тиск, так зване „розкуркулення”, арешти й депортації селян до Сибіру.

Одним з елементів радянизації західноукраїнських територій і встановлення тотального ідеологічного контролю над місцевим населенням була заборона греко-католицької (уніатської) церкви та приєднання її до руської православної церкви.

У квітні 1945 р. в газетах „Радянська Україна”(Київ) та „Вільна Україна” (Львів) з’явилася велика стаття за підписом В. Росовича(насправді Я. Галана) підназвою „З хрестом чи ножем”, яка містила гострі нападки на уніатів. Греко-католицьку церкву звинуватили у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами та українськими буржуазними націоналістами.

Грубий і безцеремонний натиск на греко-католицьку церкву без згоди переважної більшості віруючих викликав глухий протест. Греко-католицька церква на західноукраїнських землях не зникла – вона пішла у підпілля, почався „катакомбний” період її існування (1946-1989).

Отже, відновлення сталінського терористичного режиму принесло на західноукраїнські землі нові випробовування: насильницьку колективізацію сільського господарствва, массові репресії, русиффікацію і релегійні утиски.

21 Державотворчі процеси в Україні в радянський період.

24-25 жовтня 1917р. в Росії до влади прийшли більшовики на чолі з Володимиром Леніним, які, виконуючи рішення ІІ-го Всеросійського з’їзду рад, поставили за мету встановити радянську владу на всій території колишньої Російської імперії, в тому числі й в Україні. 14 березня 1919р. на засіданні ВУЦВК Конституція була затверджена. В ній УСРР проголошувалась державою “трудящих і експлуатованих мас пролетаріату і найбіднішого селянства”, в якій встановлювалась диктатура пролетаріату в особі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. В Конституції УСРР наголошувалося, що завданням диктатури пролетаріату в Україні є “здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення соціалістичних перетворень і систематичного придушення всіх контрреволюційних намірів з боку імущих класів”. З цією метою запроваджувались заходи, безпосередньо спрямовані на знищення існуючого економічного ладу, що виражалося у скасуванні приватної власності на землю і на всі інші засоби виробництва.Стосовно державного управління, то до нього залучаються тільки трудящі маси. Законодавча компетенція вищих органів влади УСРР була розмежована. Згідно з Основним Законом до виключного відання найвищого державного органу – Всеукраїнському з’їздові Рад належало: а) затвердження, зміни, доповнення Конституції УСРР; б) оголошення війни і укладення миру (в разі терміновості, коли неможливо було скликати з’їзд ці питання міг вирішувати ВУЦВК Рад) та деякі інші.

В Конституції УСРР був розписаний механізм утворення місцевих органів влади та управління, їх структура і компетенція. Органами радянської влади на місцях були губернські, повітові та волосні з’їзди Рад та обрані ними виконкоми, а також міські та сільські ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконавчі комітети. Відразу ж після прийняття Конституції УСРР в квітні-травні 1919р. відбувалося формування місцевих органів влади та їх виконкомів. Разом з тим, паралельно з ними, продовжували діяти створені партійними комітетами революційні комітети (ревкоми) та комітети бідноти (комбіди), що нерідко приводило до суперечок та конфліктів між цими паралельними органами на місцях. В процесі формування радянської системи управління в УСРР створювалася, крім законодавчої і виконавчої, судова гілка влади. 30 грудня 1922р. в Москві був скликаний з’їзд Рад радянських республік, що об’єднувалися, який увійшов в історію як 1-й Всесоюзний з’їзд рад. Він прийняв “Декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік” та “Договір про утворення СРСР”. В цих документах говорилося, що віднині всі радянські республіки об’єднуються в єдину державу.

Друга Конституція УСРР була затверджена ІХ Всеукраїнським з’їздом Рад 1925 р. В ній йшла мова про устрій радянської влади, бюджет УСРР, герб, прапор, столицю, проголошувалась Україна державою робітників і селян. Центральним органом влади у республіці, як і за попередньою Конституцією, залишалися Всеукраїнський з’їзд Рад, ВУЦВК, її президія та РНК.В 1932р. ВУЦВК ухвалив постанову про перехід на триступеневу адміністративно-територіальну систему: район – область – центр.

З 1934р. столицею Української РСР замість міста Харкова стає Київ. В новій Конституції 1937 р. була фактично закріплена керівна роль ВКП(б) в державі. В новій Конституції була фактично закріплена керівна роль ВКП(б) в державі. Відповідно до Конституції СРСР та УРСР в Україні була закріплена наступна система державного управління. Найвищим органом державної влади законодавчим органом була Верховна Рада України РСР, яка обиралися всіма громадянами республіки терміном на 4 роки. Вона обирала Президію, утворювала уряд – Раднарком УРСР, Верховний суд УРСР. Відповідно до Конституції УРСР 1937р. формувались і місцеві органи влади і та управління, а саме: обласні, районні, селищні та сільські ради та їх органи – виконкоми. Формально згідно з Конституцією СРСР 1936р. та Конституцією УРСР 1937р. в Союзі та, зокрема, в Україні проголошувалась демократична форма правління, яка однак в реальному житті вона діяла частково, оскільки фактично влада належала ВКП(б), її низовим партійним організаціям. Одним із найактивніших структурних елементів партійно-радянської системи, що остаточно сформувався на цей час було Державне політичне управління СРСР та УРСР, що виникло з надзвичайних комісій (ВЧК) ще 22 березня 1922р. Система управління в УРСР протягом 70-80-х рр. суттєво не змінювалась. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади був уряд – Рада Міністрів УРСР, яка утворювалася Верховною Радою УРСР на першій після виборів сесії. Уряд УРСР за Конституцією був відповідальний перед Верховною Радою, а в період між сесіями – перед Президією Верховної Ради і їм підзвітний. Але ні одне рішення з тих чи інших загальнореспубліканських проблем не подавалося до Верховної Ради, не пройшовши стадію Політбюро і ЦК КПУ. . Згідно з Конституцією УРСР 1937р. місцеві органи влади мали назву Ради депутатів трудящих, а пізніше з прийняттям Конституції УРСР 1978р. – Ради народних депутатів. В Україні, як і в цілому по СРСР, сформувалася єдина система місцевих Рад – обласні, міські, сільські та селищні Ради народних депутатів. Верховна Рада УРСР здійснювала керівництво своєю системою Рад. Ради вищого рівня здійснювали керівництво Радами нижчого рівня. Місцеві Ради розглядалися як представницькі органи народу і одночасно як органи держави. За Конституцією СРСР і Конституцією УРСР всі органи державної влади були підпорядковані і підзвітні Радам. Діяльність системи Рад була побудована на принципі демократичного централізму.

Підсумовуючи тему, можна зробити такий висновок, що протягом майже 70 років в Україні функціонувала партійно-радянська система державної влади та управління, яка пройшла складний шлях становлення і розвитку в далеко не однозначних міжнародних обставинах, з ризикованими видатними досягненнями і прорахунками. Та в кінці 80-х-на поч. 90-х рр. вона вичерпала себе і вступила у глибоку кризу, що призвело до її заміни в серпні 1991р.