34.Наслідки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн, доля укр. Народу.

Одним із важливих історичних наслідків перемоги над фашистською Німеччиною та її союзниками було завершення об’єднання українських земель. Питання про повоєнні кордони України ставилось ще на Тегеранській (1943 р.) та Кримській (1945 р.) конференціях глав держав антигітлерівської коаліції: СРСР, США і Великобританії. Радянське керівництво, спираючись на перевагу, здобуту в результаті перемоги у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні, рішуче домагалося закріплення кордону на так званій „лінії Керзона”, що гарантувало об’єднання українських земель у складі УРСР і юридично закінчувало входження до України західних областей, у тому числі й тих, що перебували в її складі у 1939-41рр. У зв’язку з цим було підписано цілий ряд договорів із сусідніми з Україною державами про врегулювання післявоєнних кордонів: 29 червня 1945 – з Чехословаччиною про злиття Закарпаття з Радянською Україною; 10 лютого 1947 р. – радянсько-румунський договір, який юридично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940. 16 серпня 1945 р. було зафіксовано польсько-український кордон у договорі між СРСР і Польською Республікою, який мав проходити в основному по „лінії Керзона” з невеликими відхиленнями. Таким чином, після закінчення війни вперше за багато століть фактично всі українські землі увійшли до складу Української РСР. Другим важливим наслідком війни було те, що 26 квітня 1945р. на конференції в Сан-Франціско Україна увійшла до складу ООН як один із засновників, тобто Україна завоювала авторитет на міжнародній арені, адже вона зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією. Отже,Український народ, який став одним із переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що після війни все буде інакше, що тоталітаризм – то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними. Ще протягом довгих десятиліть Москва відмовляла українському народові, як і іншим народам СРСР, у праві на вільний, самостійний розвиток, на власну незалежну державу.

35. М.С. Грушевський – видатний український вчений, політичний та громадський діяч.

М.С. Грушевський (1866-1934) – видатний український історик, археолог, соціолог, літературознавець, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч. Історична концепція М. Грушевського ґрунтувалась на здобутках європейської науки, а її методологічні засади оригінально і своєрідно поєднували найновіші теорії історичного процесу, які знаменували перехід від класичної до модерністської парадигми у східноєвропейській історіографії. В історіософії М.Грушевського історичний процес є безперервною еволюцією з прогресивним спрямуванням, яка має багатовимірний характер. Еволюціонування, розвиток є для нього сутнісною характеристикою існування людства як сукупності націй, націй як кінцевих суб’єктів історії, і менш загальних історичних феноменів, таких як держава, література, релігія тощо. Загальноісторичний процес у М. Грушевського неможливо розглядати як однолінійний. Однозначно визначеним є тільки загальний напрям історії – прогрес.

Узагалі процес еволюції нації, на думку М. Грушевського, розвивається у трьох головних площинах – політичній, суспільно-економічній та культурній, які, в свою чергу, діляться на багато інших вужче спеціалізованих сфер розвитку. Ці три головні сфери охоплюють собою "обсяг" історичного існування нації. Слід зазначити, що ці сфери не тотожні і їх пріоритетність не постійна для історії - вона змінюється відповідно до конкретного моменту історичного розвитку. Занепад і застій в одній із площин історичної еволюції компенсується прогресом та успіхами в інших. Найчастіше М. Грушевський називає пріоритетними соціально-політичну та культурну сфери історичного розвитку.

Прогресивний розвиток "народу-нації" для М. Грушевського можливий лише за умови, коли нація, усвідомлюючи власну самобутність, у всіх сферах свого розвитку контактує із іншими народами, збагачуючи себе та доповнюючи своїми здобутками поступовий рух людства. Пов'язування М. Грушевським еволюції "народу-нації" із загальним прогресом людства дає підстави стверджувати вплив просвітницької філософії на його світогляд.

Для всіх історіософських теорій, як прогресивного, так і регресивного спрямувань, велике значення має питання критеріїв історичного прогресу. Для праць М. Грушевського характерні в основному два таких критерії: відповідності "загальнолюдському" напряму історичного розвитку та корисності того чи іншого явища для формування нації. При цьому, якщо перший часто виступає як програмовий, то другий більше використовується у безпосередній практиці історичного дослідження. Саме другий критерій часто діє в оцінках М. Грушевського всупереч класично-позитивістським критеріям прогресу.

Об'єктом дослідження вченого є "народ-нація", який у своїй еволюції в конкретних природно-географічних умовах і у взаємодії з іншими народами створює частину матеріальної і духовної культури, що є елементом загальнолюдського поступу до торжества ідеалів гуманізму. Рушієм цього поступу є прагнення до подолання суперечностей, котрі постійно виникають у суспільстві між процесами соціальної диференціації та інтеграції. Вчений схилявся до розуміння закономірного розвитку історичного процесу, але цей розвиток інший, ніж у природному світі, бо більш складний і багатофакторний.

Методологічні погляди М. Грушевського формувалася під впливом декількох філософських систем – просвітництва, романтизму, позитивізму, неокантіанства та ін. Завдяки цьому учений зміг створити оригінальну теорію історичного процесу, що й досі привертає увагу дослідників своєю націленістю на всебічне вивчення соціальних явищ у їх історичному розвитку.