30.Включення Зх.України, Пн. Та Пд. Бессарабії до складу срср(1939- 1940рр.)

Згідно з Пактом і таємним протоколом радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і вступили в Західну Україну і Західну Білорусію. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. Східна Галичина і Західна Волинь були зайняті Червоною армією майже без опору з боку Польщі, за 12 днів.

28 вересня 1939 р. союз Німеччини і СРСР був скріплений Договором про дружбу і кордон. Договір уточнив сфери впливу цих держав і розмежувальну лінію між ними на території Польщі „по лінії Керзона” (річках Нарев – Західний Буг – Соп). У сферу впливу СРСР переходили Литва, Бесарабія і Північна Буковина, у сферу впливу Німеччини – Лемківщина, Холмщина, Посяння і Підляшшя: майже 16 тис. кв. км етнічних українських земель з 1,2 млн. населення опинилися під німецькою окупацією.У червні 1940 р. Червона армія зайняла Північну Буковину і Бессарабію, які були загарбані Румунією у 1918–1919 рр.

Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські українські землі ввійшли до складу УРСР, що відповідало споконвічним прагненням українців до возз’єднання в межах однієї держави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального статусу цих земель. Організація влади на приєднаній території здійснювалася на основі Конституції СРСР (1936 р.) і Конституції УРСР (1937 р.). Це були надзвичайно прогресивні конституції, але ступінь їх прогресивності ніяк не впливав на політичний режим.

31.Українська національно-демократична революція. Створення Української Центральної Ради та її боротьба за автономію України.

Українська революція 1917–1921 років — черга подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917–1921 роках.Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. У період 1917–1921 років Україна пережила різні форми національної державності (УНР, Українська держава, ЗУНР), але державну незалежність втримати не змогла. Отже, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка була наслідком несконсолідованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, розбіжностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами. Однак, не досягши своєї цілі, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію державності. Лютнева демократична революція 1917 р. в Росії була зумовлена зростаючою внутріполітичною і соціально-економічною кризою, пов'язаною з Першою світовою війною й незавершеністю процесу передвоєнного реформування Російської імперії. Внаслідок цієї революції утворилося двовладдя — Тимчасовий уряд та Ради робітничих і солдатських депутатів. У країні було ліквідовано самодержавний лад, розпочалися демократичні перетворення. Всі політичні партії та громадські організації стали діяти легально. Тимчасовий уряд на чолі з позапартійним князем Г. Львовим, до якого входили представники ліберально-буржуазних партій і один соціаліст — міністр юстиції О. Керенський, проводив політику продовження війни, виявив неспроможність вирішити національне питання. . За розпорядженням Тимчасового уряду на місцях створювалися «громадські комітети», призначались замість губернаторів урядові комісари. На земських з'їздах розпочалось обирання виконавчих губернських комітетів. Другою владою виступали створювані на місцях Ради робітничих, солдатських, а потім і селянських депутатів, засновниками яких були загальноросійські партії соціал-демократів та есерів. Як і в Центральній Росії, багатопартійні Ради спершу очолювали переважно есери і меншовики, лідери яких загалом підтримували Тимчасовий уряд. Ради почали на місцях боротися з продовольчими труднощами, за встановлення на підприємствах 8-годин-ного робочого дня, формували загони народної міліції, червоної гвардії тощо. Проте в Україні вони не відігравали провідної ролі й на владу не претендували.

Створення Української Центральної Ради Події в Петрограді прискорили початок Української національно-демократичної революції. Водночас із конкуруючими владними структурами 3—4 березня 1917 р. в Києві було сформовано ще один центр влади, який став носієм ідеї національного відродження України, — Українську Центральну Раду. Вона швидко перетворилася на впливовий представницький орган народної влади. Лідерами Центральної Ради стали М. Грушевський (Голова), В. Винниченко, С Єфремов, С Петлюра, М. Порш та ін. Ідеалом М. Грушевського була «федерація соціалістичних республік Європи», рівноправними членами якої мали бути «Українська Радянська Республіка і Російська Совєтська». Автономна Україна, як вбачав він, повинна мати всі державні атрибути. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд. Провідну роль у визначенні основних принципів діяльності Центральної Ради та її роботі загалом відігравали найвпливовіші на той час Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів та Українська партія соціалістів-федералістів.