18.) Хрущовська «відлига»

Відлига — неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна (друга половина 1950-х р. — початок 1960-х р.). Його характерними рисами були певний відхід від жорсткої Сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського життя. Початок відлиги пов'язують зі смертю Сталіна 1953 р. До періоду «відлиги» також відносять нетривалий період, коли фактичним керівником країни був Георгій Малєнков. Саме він на першому ж закритому засіданні Президії ЦК КПРС висловився про необхідність припинення політики культу особистості і переходу до колективного керівництва країною.Із відлигою пов'язують перш за все засудження «культу особи» Сталіна. На ХХ з'їзді КПРС Микита Хрущов засудив сталінські репресії. Багато політичних ув'язнених в СРСР і країнах соціалістичного табору було звільнено й реабілітовано. Було дозволено повернення на батьківщину для багатьох народів, яких було репресовано у 1930-х — 1940-х роках. Додому було відправлено десятки тисяч німецьких і японських військовополонених. У деяких країнах до влади прийшли порівняно ліберальні керівники, такі як Імре Надь в Угорщині. Було досягнуто домовленості з західними державами про державний нейтралітет Австрії й виведення звідти всіх окупаційних військ. 1955 року Хрущов зустрівся в Женеві з президентом США Двайтом Ейзенгавером і головами урядів Великобританії та Франції. У зовнішній політиці було проголошено курс на «мирне співіснування» з капіталістичним світом. Було помітно послаблено цензуру, перш за все у літературі, кіно, інших видах мистецтв. Але межі дозволеного виявилися досить чіткими. Придушення радянськими військами Угорської революції 1956 року, засудження Бориса Пастернака, якого 1958 року було нагороджено Нобелівською премією з літератури, придушення заворушень серед населення (зокрема, у Грозному 1958 року, Новочеркаську 1962) тощо. Остаточним завершенням відлиги вважають відсторонення Хрущова[2] і прихід до влади Брежнєва (1964). Десталінізацію було зупинено, а у зв'язку зі святкуванням 20-ї річниці перемоги у Вітчизняній війні почалося звеличення ролі Сталіна як організатора перемоги радянського народу.

19.) Повоєнні адміністративно-територіальні зміни. Зовнішньополітична діяльність УРСР. Серед повоєнних адміністративно-територіальних змін можна назвати: По-перше – врегулювання територіального питання з Польщею. У вересні 1944 року за угодою між Польщею і УРСР споконвічні українські землі, 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тисяч українців, передавалися Польщі. 16 серпня 1945 року між СРСР і Польською Республікою укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону, який закріплював кордон в основному по "лінії Керзона", хоча і тут Москва пішла на поступки прорадянській політиці польського уряду – на окремих ділянках відхилення на схід (на користь Польщі) було до 30 км. Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився в 1951 році, коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею.По-друге – приєднання Закарпаття до УРСР. В листопаді 1944 року I з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України в Мукачево ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР, а в червні 1945 року договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив це рішення.По-третє – остаточно крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 року під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала права УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично визнані кордони, встановлені в червні 1940 року. Отже, західні кордони УРСР і СРСР в післявоєнні роки визначалися не з волі народів та історичної справедливості, а з волі диктаторів і прорадянських режимів, хоча в основному цей процес мав позитивні наслідки, бо таким чином відбулося: − остаточне визнання кордонів республіки, які зафіксовані Актом про державну незалежність України в 1991 році; − збільшення території УРСР (з 470 тис.км2 до 601 тис. км2) та її демографічного потенціалу на 8 млн. чоловік; − об'єднання земель у складі однієї держави (УРСР), завершилося формування сучасної території (останнім актом цього процесу стало включення у 1954 році Кримської області до складу УРСР).

Наприкінці Другої світової війни Україна знову виходить на зовнішньополітичну арену. Проте, будучи складовою частиною Радянського Союзу, вона була не в змозі проводити самостійну зовнішню політику. 27 січня 1944 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. На Кримській конференції у лютому 1945 р. США та Англія зобов'язалися підтримати пропозицію Радянського уряду щодо прийняття УРСР і БРСР у члени ООН. 6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно включилась у роботу. Д.Мануїльський очолив комітет по підготовці тексту преамбули (вступу) і першого розділу Статуту ООН — "Цілі та принципи" міжнародної організації. Інші члени української делегації - І.Сенін, О.Палладін, В.Бондарчук, М.Петровський, П.Погребняк - теж взяли активну участь у роботі комітетів.На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1946 р. Україну було обрано до складу Економічної і соціальної ради, а в 1948-1949 pp. обирається непостійним членом Ради Безпеки ООН. Представників України запрошують до роботи деяких структур організації, в тому числі Міжнародного суду та ін. Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону та Лаосу. З перших років свого відродження українська дипломатія була досить активною. На чолі з наркомом Д.Мануїльським вона бере участь у Паризькій мирній конференції (29 липня — 15 жовтня 1946 р.) і в лютому 1947 р. ставить свій підпис під мирними договорами з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. Також українська делегація взяла активну участь у роботі Дунайської конференції 1948 p., яка вирішувала питання режиму торгового судноплавства на Дунаї. У розпал "холодної війни" УРСР увійшла до Всесвітньої Ради Миру. Запропонувала цілий ряд мирних ініціатив. Незважаючи на таку бурхливу зовнішньополітичну діяльність, Україна не виходила за межі політики московського центру. Так, угоди з Польщею та Чехословаччиною про врегулювання питання кордонів підписувались представником Союзного Наркомату закордонних справ. А пропозиції Великобританії (1947) та Судану (1956) щодо встановлення прямих дипломатичних відносин з УРСР так і залишились без відповіді. Таким чином, вихід УРСР на зовнішньополітичну арену був зумовлений стратегічними інтересами СРСР.