№1

Галузеві економіко-географічні дисципліни в своїй методології спираються виключно на специфіку галузей. Проте кожна галузь - це не самоціль розвитку, а лише елемент такої великої системи, як господарство країни, в якому регрес окремих галузей може бути прогресивним в силу прогресу трансформації господарства загалом.

Країнознавець, спираючись на комплексний підхід, бачить галузь в контексті розвитку господарства як системи.

Країнознавство є наукою і навчальною дисципліною, яка комплексно вивчає країни і регіони світу, досліджує, систематизує й узагальнює дані про їхню природу, населення, внутрішні просторові відмінності [Масляк, 2008].

Об'єктом вивчення країнознавства є країни як основні одиниці сучасної соціально-політичної організації світу, а також їх великі частини (райони, штати, області, провінції тощо) і різні міждержавні регіональні та глобальні угрупування.

Країни і регіони світу вивчає не лише країнознавство, вони є об'єктом вивчення й історії, географії, філософії, суспільствознавства, культурології, соціології, геології та інших наук і навчальних дисциплін. Кожна з них досліджує лише певну сторону об'єкта, тобто його конкретні властивості, явища, процеси і відношення. Та складова об'єкта, на яку найбільше спрямована увага тієї чи іншої науки і називається її предметом.

Предметом країнознавства є країни і регіони світу як єдині системи, що складаються з різнорідних, але взаємопов'язаних елементів, які діють як єдине ціле на світовій політичній арені. Країнознавство інтегрує в собі універсальні знання про країни, відображаючи цілісну картину буття основних одиниць соціально-політичної організації світу. Системною універсальністю предмета країнознавства є наступні твердження:

- всі сфери функціонування суспільства будь-якої країни є тісно взаємопов'язаними між собою;

- неможливо отримати цілісної картини тієї чи іншої держави або регіону при вилученні того чи іншого її елементу (сфери, регіону);

- велике значення має взаєморозміщення країн і регіонів стосовно одне одного у географічному (геополітичному) просторі;

- країни і міждержавні утворення існують у часту, який разом з простором визначають буття людей, народів і суспільств;

- будь-яка система (країна) складається з підсистем нижчого ієрархічного рівня, до яких переважно належать територіально-управлінські системи (штати, губернії, області, провінції тощо);

- функціонування територіальних утворень (країн і регіонів) відбувається постійною зміною їх станів унаслідок як внутрішньої, так і зовнішньої взаємодії елементів [Масляк, 2008].

Конкретними об'єктами дослідження країнознавства є галузеві (територіальні) чи просторово-територіальні форми організації країн загалом, чи окремих їх частин.

№2

Вчення про економіко-географічне положення (ЕГП). Економіко-географічне положення властиве всім економіко-географічним об’єктам: містам, районам, країнам, субрегіонам, регіонам, континентам.

Економіко географічне положення – сукупність просторових відносин між підприємствами, населеними пунктами, ареалами, районами, окремими країнами, їх групами (регіонами) та зовнішніми об’єктами, які мають або матимуть у майбутньому для них економічне значення.

У межах загальної категорії ЕГП можливий поділ його на декілька окремих складових:

- транспортно-географічне положення (положення стосовно основних транспортних шляхів);

- промислово-географічне положення (стосовно джерел сировини, палива, енергії, центрів видобувної та обробної промисловості, науково-технічних баз);

- агрогеографічне положення (щодо продовольчих баз та основних центрів переробки й споживання сільськогосподарської продукції);

- демографічне положення (стосовно трудових ресурсів та науково-технічних кадрів);

- рекреаційно-географічне положення (щодо центрів рекреації);

- геополітичне положення (стосовно світових та регіональних „центрів сили”, геополітичних конкурентів та союзників);

- геокультурне положення (щодо основних планетарних цивілізаційних утворень та їх центрів).

№3

Вчення про міжнародний географічний поділ праці (МГПП).

Міжнародний географічний поділ праці (МГПП) – форма суспільно-територіального поділу праці, тобто поділу праці між країнами, спеціалізація їх виробництва на певних видах продукції, якими вони обмінюються.

Спеціалізація виробництва можлива за певних умов. Для формування МГПП необхідні такі умови:

- країна виробник повинна мати будь-які переваги у розвитку даної галузі з-поміж інших країн;

- поза країною-виробником повинні існувати країни, де виникає попит на її продукцію за вищою ціною;

- витрати на перевезення продукції з місця виробництва до місця споживання не повинні поглинати різницю між ціною виробництва та ціною продажу (країна-виробник повинна отримувати прибуток).

Ступінь залучення будь-якої держави до МГПП залежить насамперед від рівня розвитку її продуктивних сил. Тому економічно розвинуті країни посідають провідні позиції в сучасному міжнародному поділі праці, особливо у випуску наукомісткої продукції. Підвищення ролі у МГПП багатьох країн Азії, Африки та Латинської Америки відбувається переважно за рахунок ресурсопостачання в економічно розвинуті країни, тобто зберігається їх сировинна спеціалізація.

№4

Вчення про територіальну організацію суспільства й господарства (ТОСГ). Це вчення узагальнює та інтегрує весь напрацьований економіко-географічною наукою теоретичний інструментарій. Поняття „територіальна організація суспільства й господарства” охоплює всі аспекти розміщення продуктивних сил, розселення людей, соціальної, демографічної, економічної та екологічної політики.

Територіальна організація суспільства й господарства – поєднання функціонуючих територіальних структур (розміщення населення, виробництва, природокористування), пов’язаних структурами управління з метою відтворення життя суспільства.

Територіальна організація суспільства й господарства постає одночасно як явище і як процес. Як явище воно реалізується у формі ієрархічно супідрядних соціально-економічних систем (регіонів) різного рангу. Як процес – відбувається у постійному русі всього соціально-економічного життя населення в просторі й часі.

№5

Географі́чний детерміні́зм — це форма натуралістичних вчень, які приписували провідну роль у розвитку суспільства і народів їхньому географічному положенню; однин з різновидів детермінізму.

Найяскравішим представником цієї ідеї виступав французький філософ XVIII ст. Ш. Монтеск'є, який зробив спробу вивести з географічних умов, що обумовлені географічним положенням, характер і звичаї народів, їх господарський і політичний устрій. Цю ідею розвивало багато вчених XIX ст.: англійський історик Г. Букль, французький географ — Е. Реклю, американський географ Е. Гантінгтон, відомий російський вчений українського походження Л. Мечников та інші. Так, наприклад, Е. Реклю, який зробив опис усіх країн земної кулі, характеризуючи господарство, надавав вирішального значення впливові природних умов, які визначаються насамперед географічним положенням.

На близьких до Е. Реклю позиціях стояв його соратник Л. Мечников. У праці «Цивілізація і великі історичні ріки» ним запропоновано «географічну теорію прогресу й соціального розвитку», в якій головним фактором прогресу названо географічне середовище. Вирішальну роль у розвитку суспільства і поширенні цивілізацій він відводив річкам, морям, океанам. Відповідно до цього, всю історію людського суспільства він поділяв на три етапи: річкова цивілізація, середземноморська цивілізація, океанічна цивілізація.

Патріархом напрямку географічного детермінізму вважають німецького географа, основоположника політичної географії кінця XIX ст. Ф. Ратцеля. Головна його заслуга в тому, що він намагався пов'язати між собою політику і географію, вивчити політику тієї чи іншої країни, виходячи з її географічного положення у певному просторі. У своїй книзі «Політична географія» (1897), зокрема у четвертому розділі він акцентує увагу на політико-географічному положенні держави.

6. ТЕОРІЯ РЕГІОНАЛІЗМУ

За І. Герасимовим регіоналізм є основою географічної науки, сприяє збереженню її цілісності. Таким чином ключовим поняттям він виділяв регіон як складову географічнорго простору. Ю. Саушкін вважав, що регіоналізм є ядром географічних наук і виділяє їх межі.

Ця теорія відображається у працях Інокентія Герасимова (1905-1985), Саушкіна Ю., Вадима Покшишевського (1905-1984), Сергія Лаврова (1928-2000) тощо.

Теорія регіонального розвитку (регіоналізму). Сучасний регіоналізму є своєрідною міждисциплінарною теорією, проникнувши в інші науки, пов’язані з географічним простором. На цій основі виникли регіональна економіка, регіональна політика, регіональна демографія тощо.

7. ТЕОРІЯ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ

Економічне районування – процес виявлення об’єктивно існуючих економічних районів.

Економічний район – територіальна цілісна частина господарства країни, що характеризується спеціалізацією як основною господарською функцією та комплексністю (взаємопов’язаністю та збалансованістю найважливіших підрозділів і елементів господарства).

Фундаментальними положеннями теорії районування є:

1) визнання об’єктивного існування економічних районів;

2) наявність економічної цілісності як важливої ознаки району;

3) визначення району як системи регіонів нижчого ієрархічного рангу;

4) урахування комплексності району й господарської спеціалізації, що визначає функції району в межах господарства країни.

Ядрами економічних районів є районоутворювальні центри і територіально-виробничі комплекси (ТВК) – об’єднання підприємств, які зумовлюють економічний ефект за рахунок раціонального використання місцевих природних і соціально-економічних умов і ресурсів.

8. КОНЦЕПЦІЯ РАЙОННОЇ ШКОЛИ КРАЇНОЗНАВСТВА

Советская районная школа — школа в социально-экономической географии, доминировавшая в Советском Союзе в 1930—70-х годах.

Первым и важнейшим этапом формирования советской районной школы стала разработка в 1920 году плана ГОЭЛРО, в ходе которой территория страны была разделена на экономические районы для формирования на их основе локальных энергетических, транспортных и промышленных систем, а также корректировки сетки АТД. Разработкой плана руководили Г. М. Кржижановский и И. Г. Александров.

Создателем советской районной школы как университетского направления является Н. Н. Баранский, в 1928 году написавший учебник, который излагал экономическую географию СССР по районному принципу (была использована именно сетка Госплана). В 1929 году на Физико-математическом факультете МГУ Н. Н. Баранским была основана кафедрa экономической географии СССР, которая являлась центром районной школы на протяжении всех последующих лет. К середине 1930-х годов все другие направления социально-экономической географии в СССР были свёрнуты.

Базовые понятия районной школы были заимствованы из марксистской политэкономии: частным случаем общественного разделения труда является территориальное разделение труда, в рамках которого, соответственно, субъектами специализации выступают страны и их отдельные районы. Порайонная специализация экономики была одной из идей плана ГОЭЛРО, который в числе прочего предполагал и экономическое районирование России.

Понятийный аппарат советской районной школы был расширен Н. Н. Колосовским в 1940—1950-х годах. Им, в частности, введены термины энерго-производственный цикл (совокупность производств, объединенных связями по сырью и энергии), территориально-производственный комплекс (совокупность производств, от размещения которых на одной площадке достигается дополнительный экономический эффект), разработана теория экономического районирования. Советская районная школа выработала наиболее подробную понятийную базу для географии промышленности, которая являлась ее основным направлением. При этом, население в советской районной школе в течение долгого времени рассматривалось в первую очередь как трудовые ресурсы, а не как источник формирования спроса.

В связи с акцентом на практическую деятельность, наибольшего расцвета советская районная школа достигла в годы индустриального бума семилетки 1958—1965 гг.. Её представители работали в организациях, занимающихся проектированием новых промышленных предприятий и сопутствующей инфраструктуры (включая города), органах государственного планирования и т. д.

В 1970-е годы, в связи с переходом от территориального принципа управления экономикой к отраслевому, а также с выходом на первый план социальных проблем, методологический аппарат времён индустриализации, которым оперировала советская районная школа, становился всё менее востребованным и адекватным реальности. Научное направление быстро распадается на ряд отраслевых блоков, представители которых постепенно фактически отказались от принадлежности к советской районной школе. Схожая судьба в тот же период постигла англо-американскую школу пространственного анализа, которая оказывала заметное влияние на советскую экономическую географию в 60—70-е годы XX века.

9. КОНЦЕПЦІЯ ПРОБЛЕМНОГО КРАЇНОЗНАВСТВА

Концепція проблемного країнознавства. Проблемний підхід в економіко-географічному країнознавстві об’єднує всю проблематику в три групи:

1) проблеми, що мають важливе значення при вивченні всіх країн та регіонів;

2) проблеми, важливі для країн певного типу й рівня розвитку;

3) проблеми, специфічні для певної країни (регіону).

Комплексна характеристика країн охоплює 11 тематичних блоків, що об’єднують підходи традиційного і проблемного країнознавства:

1) своєрідність території;

2) територія і географічне положення;

3) історико-географічні етапи;

4 природа і природокористування;

5) населення і культура;

6) господарство;

7) розселення населення;

8) суспільство;

9) райони;

10) стан довкілля;

11) перспективи.

Головні особливості комплексної характеристики країн:

- взаємозалежний розгляд природних, соціально-економічних і етнокультурних територіальних систем та їх проблем;

- зосередження уваги на людині, формах і географічних типах її діяльності, культури;

- історико-географічний підхід до аналізу заселення та освоєння території;

- виявлення внутрішніх географічних розбіжностей районів та їх провідних центрів;

- приділення уваги природним і соціально-економічним процесам тощо.

10. КОНЦЕПЦІЯ «ПОЛЮСІВ ЗРОСТАННЯ»

Згідно з цією концепцією розвиток виробництва різних галузей господарства відбувається нерівномірно. Завжди можна виділити динамічні галузі, які переважно стимулюють зростання економіки, є „полюсами розвитку”. Внаслідок концентрування такі галузі мають тенденцію зосереджуватись у певній точці – „полюсі зростання”. Здебільшого таким полюсом є місто, іноді район, який внаслідок концентрування має сприятливий господарський вплив на оточення.

11. КОНЦЕПЦІЯ ГЛОБАЛЬНИХ (СВІТОВИХ) МІСТ

Ця концепція твердить, що світова економіка, політика, культура має свої центри, які вже не належать одній країні, а глибоко інтегровані в світове суспільство. Ці центри зосереджуються в найважливіших містах планети, які називають світовими містами.

Світові міста виділяють за такими критеріями:

1) чисельність населення;

2) роль міста як великого фінансового центру;

3) ступінь концентрації штаб-квартир Транснаціональних корпорацій (ТНК);

4) важливість міжнародних функцій і наявність штаб-квартир міжнародних організацій;

5) розвиток сфери ділових послуг;

6) роль великого транспортного вузла.

До світових міст належать Нью-Йорк, Токіо, Лондон, Париж. В зв’язку з прискореною інтеграцією світових процесів передбачається виникнення нових міст глобального значення.

12. Розкажіть про традиційні методи досліджень (історичний, картографічний, порівняльний).

Метод дослідження науки – система прийомів і способів пізнання її загальних закономірностей та вивчення конкретних об’єктів, явищ і процесів.

В арсеналі економічної і соціальної географії наявні як традиційні методи дослідження, так і нові, пов’язані з потребами науково-технічної революції (НТР). До першої групи методів належать історичний, картографічний, порівняльний, методи спостережень, системного аналізу, статистичний, економічного районування та ін. Друга група охоплює методи економіко-математичні, дистанційних спостережень, геоінформаційний.

Історичний метод застосовується в усіх суспільних та природних науках. Своєрідність його використання у регіональній економічній і соціальній географії світу полягає у тісному поєднанні з аналізом і просторовими аспектами соціально-економічного розвитку. Тобто історичний метод в економічній географії розглядає еволюцію природно-суспільних відносин в економічному аспекті. Знання історичної географії необхідне для розуміння сучасної географії населення і розміщення продуктивних сил, а також для прогнозування їх змін на прикладі конкретних регіонів світу.

Картографічний метод дає змогу створювати тематичні карти, наносячи на них безліч об’єктів, відображаючи їх взаємо розташування і взаємозв’язки. Цей метод використовують на всіх етапах дослідження – від збирання вихідних даних до розроблення нових наукових матеріалів. Складання різноманітних тематичних карт підвищує інформаційну місткість наукового матеріалу. Карти є дієвим інструментом наукових досліджень.

Порівняльний метод притаманний усім географічним наукам. Він покликаний знайти найбільш істотні риси подібності та відмінності у господарському використанні територій певних регіонів світу, в географічних типах господарства і розселення, в їх взаємозв’язку.

13. Розкажіть про традиційні методи досліджень (методи спостережень, системного аналізу, статистичний, економічного районування)

Метод дослідження науки – система прийомів і способів пізнання її загальних закономірностей та вивчення конкретних об’єктів, явищ і процесів.

В арсеналі економічної і соціальної географії наявні як традиційні методи дослідження, так і нові, пов’язані з потребами науково-технічної революції (НТР). До першої групи методів належать історичний, картографічний, порівняльний, методи спостережень, системного аналізу, статистичний, економічного районування та ін. Друга група охоплює методи економіко-математичні, дистанційних спостережень, геоінформаційний.

Метод спостережень відіграє важливу роль у регіональній економічній і соціальній географії світу. Роль міжнародного туризму, поїздки зарубіжними країнами розширюють можливості безпосередніх особистих спостережень за особливостями господарського використання території, системами і типами розселення, умовами життя та культурного населення.

Метод системного аналізу базується на принципі поетапності, передбачає визначення мети, завдань, формулювання наукової гіпотези, всебічне дослідження кожної з територіальних систем, особливостей розміщення і розвитку продуктивних сил, а також вивчення цілісної системи, її внутрішніх і зовнішніх зв’язків, погодження галузевих й територіальних проблем.

Статистичний метод ґрунтується на аналізі даних про господарство і населення регіонів та країн, сприяє з’ясуванню особливостей просторової взаємодії різних територіально-економічних систем. У цьому аспекті важливу роль відіграє статистика як ефективний інструмент дослідження економічного і соціального стану конкретної території.

Метод економічного районування сприяє виявленню взаємопов’язаних в соціально-економічному аспекті частин країни за певною спеціалізацією. Базуючись на вченні про економічні райони, потребує обробки різноманітної економічної та соціальної інформації.