2. Основні комунікативні ознаки мовлення.

Джерелом багатства (різноманітності) мовлення є лексичні, фразеологічні, словотворчі, граматичні й стилістичні ресурси мови.

Лексичне і фразеологічне багатство формується не лише словниками лі­те­ратурної мови (вони не охоплюють вичерпно мову народу, усіх його етніч­них, соціальних груп). Мова у своєму розвитку випереджає словник.

Лексичне і фразеологічне багатство твориться синонімічними рядами: чим повніший синонімічний ряд, тим більша можливість відбору відповідно до змісту й мети висловлювання. Важливо, щоб мовець володів синонімічними ре-сурсами мови в усіх її стильових різновидах і в усіх її лексико-граматичних класах слів (іменникова, прикметникова, дієслівна, синоніміка фразеоло­гіз­мів…).

Слід враховувати внутрішньорівневу синоніміку (напр., у літературній мові) і міжрівневу (напр., у літературній мові і діалектах), яка має стилістичне застосування в розмовному, художньому, частково і в публіцистичному стилях (порівн.: насміхатися – кепкувати – кпити – кеп чинити – діал. сміха прави­ти).

Багатство лексики – це і багатство значень, а не лише лексем. Засвоєння усіх можливих значень багатозначних слів – головна вимога до мовця.

Семантичне багатство – застосування семантично вагомих «повноінфор­ма­тивних» одиниць, які не допускають двозначного сприйняття тексту. Усі се­мантичні групи лексики становлять її багатство: розмовно-побутова, етно­графічна, соціально-побутова, термінологічна і т.д. Великі семантико-стиліс­тичні потенції мають іншомовні слова, архаїзми (історизми), старослов’янізми, неологізми, які урізноманітнюють мовлення, видозмінюють при необхідності його колорит.

Сьогодні спостерігаємо активний процес метафоризації термінів (оздоровлення обстановки, передвиборна платформа депутата), оновлення значень і функцій історизмів (гласність, неп, космос, меценат, дача), активно запозичуються і творяться нові слова (арбітраж, відео, сауна, екстрасенс, хіт-парад, гама-концерт).

Багатство слів і значень неможливе без багатства форм. Іменники можуть мати паралельні форми роду (спазм – спазма, зал – зала, клавіш - клавіша), відмінків (Д.в. брату – братові, вівці – овець, коні - коней); активно функці­онують паралельні відмінкові форми числівників (Р.в. шести – шістьох…); великі семантико-стилістичні можливості мають прикметникові паралелі (присвійні прикметники: материн – материнський, братів – братовий; стяг-нені/нестягнені форми: білі – білії, синє – синєє; повні – короткі форми: пов-ний – повен…).

Фонетичні варіанти також урізноманітнюють мовлення, сприяють його виразності: лише – лиш, ходити – ходить, гуляє – гуля, на тому – на тім…

Лексичне і семантичне багатство виявляються у фразі і тексті, на рівні синтаксису багатство забезпечують: паралельні синтаксичні конструкції (син-так­сичні синоніми, варіанти, напр.: підрядне речення часу – дієприкметни­ко­вий зворот, підрядне означальне речення – дієприкметниковий зворот; сполучення дієслова з іменником – і з інфінітивом (перестати грати – припи­ни­ти гру, продовжити читати – продовжити читання); варіанти граматичних форм – майбутній час (буду писати - писатиму), фразеологічні й перифрастичні звороти (люди в білих халатах – лікарі, бійці невидимого фронту – розвід­ни­ки). Урізноманітнюють мовлення й варіювання сполучних засобів (порівн. сполучники: і - та, але - та, щоб - аби, який - що, тоді як – у той час як…).

Доречність – це така ознака мовлення, яка організовує його точність, ло­гіч­ність, виразність, чистоту і т.ін., вимагає такого добору мовних засобів, які відповідають змістові та характерові експресії повідомлення. Але для доречнос­ті в мовленні тільки мовних засобів недостатньо – доречність враховує ситуацію, склад слухачів, естетичні завдання.

Наше мовлення не може бути безбарвним – навіть офіційний і науковий сти­лі мають свою тональність: розмірковувальну, переконуючу, доказову. Не може воно бути й словесно порожнім: бідність лексики, словесна тріскотня не прикрашають мовлення – повнота думки досягається не кількістю слів, а їх смис­ловим наповненням, вагомістю. Мовлення повинно бути гнучким, дина­мічним, функціонально мобільним. Просторічний елемент мови теж виконує свою функцію, якщо буде стилістично виправданим, доречним. Штампи, канце­ляризми в офіційному стилі – доречні, в художньому – допустимі як стилістич­ний прийом творення образів, в інших випадках – недоречні, засмічують мову.

Кожен стиль має свої закономірності відбору мовних засобів. Стильова доречність твориться співмірністю, узгодженістю засобів, їх несуперечністю. Напр., діалектизми, канцеляризми, просторічні слова в художньому стилі ви­сту­пають як засіб стилізації та індивідуалізації персонажів. У науковому, публі­цис­тичному, офіційно-діловому стилях, які мають здебільшого писемну форму вияву, доречні складні, розгорнуті синтаксичні конструкції, в усному мовленні доречніше розчленувати, розбивати висловлювання на частини, подавати його наче окремими частками, тоді воно краще виконує свої комунікативні функції.

Контекстуальна доречність рекомендує різні типи неповних речень:

• контекстуальні – пропуск членів речення (підметів, обставин) можливий і доречний тому, що вони наявні в попередній фразі, змістовий зв’язок з ними не втрачено;

• ситуативні – пропускаються з метою максимальної швидкості повідом­лення ті члени речення, які слухач легко «підставляє» відповідно до ситуації (напр., на тролейбусній зупинці: П’ятий? (Який це тролейбус – п’ятого марш­руту?). Ні, другий);

• еліптичні – структура речення (зумовлена специфікою його змісту, ме­тою висловлювання, особливо ефективною інтонацією) підпорядковується і гра­матичним, і стилістико-експресивним нормам.

Контекстуальна доречність об’єднує писемне мовлення в надфразні єд­ності (словесні масиви, пов’язані єдністю змісту, структурою, ритмікою, повто­ренням слів-скріпів, образів), які в усному мовленні відзначаються меншими паузами на межі речень. Тіснішим інтонаційним зв’язком фраз, інтонаційним підсиленням смислових скріпів (повторюваних займенників, сполучників, при­слівників та ін.). Контекстом встановлюється доречність/недоречність вставних слів, місце звертання у фразі. Контекстуальною доречністю визначається і порядок слів у реченні.

Ситуаційна доречність – відповідно до ситуації спілкування організо­ву­єть­ся, така доречність рекомендує форму спілкування (діалог, внутрішній моно­лог і т.д.), форму звертання (авторська множина ввічливості, внутрішня множина, однина, фамільярні інтимні формули звертання (добродію, колего, діти, Маріє)).

Від ситуації залежить і лексичне наповнення тексту (ступінь його склад­ності, характер логіко-семантичних зв’язків, обсяг лексики з конкретним і абст­ракт­ним значенням і т.д.), застосування в ньому візуальних засобів (схем, таблиць, формул, графіків).