Засоби активізації уваги слухачів під час виступу.

Контакт між слухачами і виступаючим залежить значною мірою від того яке враження справить промовець у час його появи, як він звернеться до ауди­торії, як почне свій виступ. Слухачі завжди добре відчувають, чи промовець виступає з внутрішнім задоволенням, чи лише з обов’язку; вони дуже швидко орієнтуються в тому, чи промовець володіє матеріалом, а чи боїться і теми, і аудиторії. Тон його, манери, одяг, жести, міміка, інтонація – усе промовляє до слухачів і все або посилює вплив від сказаного, або, навпаки, послаблює його.

Тому перед виходом на трибуну слід зібратися з думками, зосередитися, підготувати себе внутрішньо і починати виступ активно, доброзичливим тоном, одразу ж показавши своє бажання щось нове повідомити аудиторії. Якщо про­мов­цеві вдасться закріпити такий початок цікавою і змістовною подальшою розповіддю, викликати до себе повагу слухачів за знання, щирість, принци­повість і переконливість, то можна вважати, що контакт встановлено.

При підготовці тексту до читання треба пам’ятати, що промовець зарані при­речений на провал, якщо він читає свій текст, а не розмовляє з аудиторією.

Щоб прочитане справило добре враження, необхідно текст промови спе­ціально доопрацювати, зробивши в ньому поправки на виголошення:

1.Довгі речення треба, по можливості, замінити короткими (або поді­лити).

2.Слід увести – і не лише на початку – звертання до слухачів, покликані ак­ти­візувати їх увагу (як ви знаєте, товариші). Їх не повинно бути дуже багато, але в “ключових” позиціях вони потрібні.

3.Добре б використати вставні словосполучення, властиві для усної мови (можна сказати, як кажуть у таких випадках).

4.Надзвичайно важливо продумати, в яких місцях тексту потрібні паузи, і позначити їх.

5.Не менш важливо подивитися на текст своєї доповіді ще й під таким ку­том зору: чи не забагато в ній “книжних” слів (тих слів, які ми знаємо, але в ус­но­му мовленні їх обминаємо).

6.У тексті виступу необхідно виділити ті місця, які будуть переказуватися

(доповідач повинен час від часу відриватися від конспекту, щоб побачити своїх слухачів, відчути їх реакцію на прослухане).

Книжний характер публічного мовлення виявляється у:

- правильності (відповідності нормам літературної мови);

-точності (використанні слова у відповідності до його мовного значення);

• стислості (використання таких мовних засобів, які найбільш яскраво виражають головну думку);

• виразності (використанні елементів художнього стилю);

• доцільності (зумовленої книжним характером мовлення й тісним зв’яз­ком публічного мовлення з різними стилями літературної мови).

• Звідси й красномовство в різних сферах спілкування (навчальне, офіційно-ділове, мітингове, публіцистичне, ораторське та ін.).

Тема 5: Культура писемного мовлення.

План.

1. Особливості писемної форми мови.

2. Технічні правила оформлення рукописних текстів та машинописних текстів.

1.Особливості писемної форми мови.

Писемна мова – мова, зафіксована на папаері чи іншій поверхні за допо­мо­гою усталеної системи графічних знаків, сприймання зором, розташованих у певній лінійній послідовності і співвіднесених з одиницями реального, звуково­го мовлення.

Характер писемного мовлення багато в чому визначається специфічними умовами писемного спілкування і в першу чергу – відсутністю співрозмовника в момент висловлення думки. Невизначна кількісно аудиторія обслуговує, як правило, писемне мовлення (адже книжки, статті газети, журнали розраховані на величезну, саме “невизначену кількісно” аудиторію).

Одиницею писемного мовлення, тобто реальним проявом його, є текст – це “ланцюг” речень, які дають в результаті певну якісно нову цілість.

Чим відрізняється писемна форма від усної?

1.Писемне мовлення є вторинним стосовно до усного мовлення (воно й ви­никло пізніше і загалом спирається на усне мовлення як на своє джерело).

2.Писемне мовлення фіксується графічними, матеріальними знаками й сприймається зором. Самі по собі ці графічні знаки неоднорідні: серед них є лі­тери українського алфавіту, цифри, різні наукові симовли, умовні позначки, гра­фіки, малюнки.

3.Писемна форма дає нам можливість фіксувати кимось висловлене, а це забезпечує збереження й відтворення чийогось мовлення у просторі й часі (тоб­то значно пізніше того, як воно було висловлене).

4.Писемна мова не лише в діловому стилі, а й у ряді інших нехудожніх стилів, як правило, монологічна (діалоги поширені в усному мовленні та в ху­дож­ніх творах).

5.Оскільки користуючись писемною формою мовлення людина має мож­ли­вість перечитати написане, виправити, поліпшити текст, остільки писемне мовлення відзначається загалом більшою регламентацією мовних засобів, ніж усне мовлення.

6.У зв’язку з тим, що в писемній формі мовлення відсутні такі важливі су­провідні елементи усного мовлення, як інтонація, жест, міміка, безпосередня ситуація мовлення та ін., важливу роль у писемних текстах починають відігра­вати засоби суб’єктивно-емоційних оцінок.

7.Така риса писемної форми мовлення, як традиційність і певний писем­ний “консерватизм”, проявляється в ділових паперах особливо чітко й послі­довно.

8.У писемній формі особливо чітко проявляється диференціація текстів за сферами спілкування. Деякі види документів існують тільки у писемній формі (якщо резолюції, накази, акти можуть бути прочитані перед аудиторією, то накладні, квитанції, розписки відомі лише в писемній формі й призначені виключно для сприймання їх зором, а не на слух). Для багатьох галузей мовної практики П.м. є пріоритетною формою (художня, мемуарна і наукова літера­тура, державне й особисте листування).

9.Значну роль в житті суспільства відіграє й така особливість писемної форми мовлення – потенціально необмежена кількість відтворення й дублюван­ня в тотожній писемній формі певного документа, що необмежено збільшує можливості його впливу.

10.У писемному тексті наявна ще така його особливість – здатність бути відтвореним у живій звуковій мові. Звукове відтворення тексту не завжди буває точною копією писемного тексту (досить пригадати, як той самий текст читає кілька різних людей або порівняти текст доповіді з її виголошенням).