123

Тема 1: Вступ. Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи і форми мовлення.

План.

1. Українська мова – державна мова в Україні.

2. Стилі сучасної української літературної мови.

3. Українська мова як компонент професійної культури.

Література

1. Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. – К.: Либідь, 1991. – 254 с.

2. Антисуржик / За ред. О.Сербенської. – Львів: Світ, 1994. – 149 с.

3. Культура ділового мовлення: Практикум. – Чернівці: Рута, 1997. – 168 с.

4. Коваль А.П. Культура ділового спілкування: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1992. – 280 с.

5. Культура української мови: Довідник / За ред. В.М.Русанівського. – К.: Либідь, 1990. – 302 с.

1. Українська мова – державна мова в Україні.

На земній кулі налі­чується понад 3000 мов (за іншими даними понад 6000). Проте більшість з них не мають своєї писемності й державного статусу. Українська мова нале­жить до мов з давньою писемною традицією (понад тисячу років) і, відпо­відно до статті 10 чинної Конституції України, є державною мовою в Україні з 1989 р.

У Європі кількість офіційних і державних мов зростає. Якщо в 1815 р. (під час Віденського конгресу) – їх було лише 13, в 1919 p. (під час підписання Версальської мирної угоди) уже 27, а в 1945 p. (під час Потсдамської конфе­ренції) – 35. Отже, поява дедалі нових мов – закономірність загальносвітова. І на цьому тлі піднесення статусу української мови до рівня державної мови України виглядає не як якийсь виняток, а як цілком природне явище.

Українською мовою розмовляє приблизно 49 мільйонів чоловік: 37 млн. – в Україні; 7 млн. – у сх. діаспорі; 5 млн. – у зх. діаспорі. За кількістю тих, хто користується нею, вона стоїть на 21 місці в світі.

Українська мова мала близький до державного статус у ті історичні періо­ди, коли функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державно­му і приватному листуванні.

У дописемний період розвитку східнослов’янських племен у перших дер­жавних утвореннях вироблялося наддіалектне мовлення у законодавчій сфері та державному керівництві.

З об’єднанням цих племен в одну державу на основі києво-полянського діалекту та суміжних говорів починає формуватися єдина літературна мова. Після прийняття християнства в Київській Русі в церковно-релігійній сфері поширюється старослов’янська мова, проте вона не витіснила давньоруську писемну мову з законодавства, діловодства, офіційного та приватного листу­вання, літописання, красного письменства. Ця мова фактично була держав­ною.

Після татаро-монгольської навали на території Галицько-Волинського князівства в державному вжитку далі залишається давньоруськокиївська пи­семна мова. Ця мова з початку XIV ст. функціонувала в законодавстві, судо­чинстві, великокнязівській канцелярії, державному листуванні.

Близький до державного статус у XIV – І пол. XVI ст. українська мова посідала в Галичині та 3ахідній Волині, що входили до складу Польщі. Вона вживалася в справочинстві, судах, мабуть, на основі якогось привілею, що не дійшов до нас.

Хронологія тотального духовного й фізичного нищення української мови починається з кінця XVI століття. Після Люблінської унії українська шляхта продовжувала обстоювати рідну мову, домагалася, щоб “руською мовою та письмом” велася юридична документація, але в юридично-ділову галузь усе активніше входили польська та латинська мови. Сейм Польщі 1669 року при­йняв ухвалу, згідно з якою все діловодство мало вестися тільки польською й латинською мовами. Сейм 1696 року ще гостріше поставився до цього. На­слідки полонізації дали про себе знати: в адміністративних установах упро­довж тривалого часу українська мова не вживалася. Не мала вона статусу державної і на тих українських землях, які були у складі Австро-Угорщини.

Протягом XIV – XVII ст. українська писемно-літературна мова була мо­вою державного діловодства в Молдавському князівстві. У XVIII ст. укра­їнська мова тут майже цілковито зникла з офіційного вжитку.

На Лівобережній Україні в державних установах українська мова зберег­лася до початку 80-х років XVIII ст., коли російський царат ліквідував за­лишки автономії України (1863 – Валуєвський циркуляр: заборона друкувати українською мовою наукові, релігійні та та педагогічні праці; 1876 – Емський указ: заборона друкування українською мовою в Російській імперії; 1888 – заборона вживання української мови в офіційних установах тощо).

Найсумніші часи в XIX – поч. XX ст., бо не тільки в офіційному, а й шкільному вжитку українська мова була силоміць повністю витіснена росій­ською. Аж після революційних подій 1907 року було знято в Росії обмеження українського друкованого слова, але в державному шкільництві української мови не відновлено.

Українське законодавство про мову бере початок з березня 1918 р., коли було прийнято Закон Центральної Ради про державну мову. У кінці 1919 p. законом Директорії УHP українська мова проголошена державною із забез­печенням прав національних меншин. У 1919 p. такий закон ухвалила Захід­ноукраїнська Народна Республіка. Державність української мови була закріп­лена в Карпатській Україні в Конституції 1939 року.

Ліквідація української державності у 20-х роках і 1939 (у Закарпатті) знову призвела до обмеження її офіційної функції.

У радянські часи, попри проголошений курс на розвиток національних мов, вживалися заходи по зросійщенню, в тому числі й українців: 1933 – припинення українізації та русифікація українського правопису; 1970 – указ про захист дисертацій російською мовою; 1975 – поновлення цензурування “Кобзаря”; 1983 – постанова про “покращення викладання російської мови в СРСР”.

У період т. зв. перебудови радянського суспільства ycе наполегливіше ставиться питання про державний статус української мови. (28 жовтня 1989 p. прийнято Закон УРСР “Про мови в Українській РСР”). У Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 року, у ст. 10 записано: “Державною мо­вою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 року дав таке тлумачення цього та інших пунктів Конституції: “Таким чином положення Конституції зобов’язують застосовувати дер­жавну – українську мову як мову офіційного спілкування посадових і служ­бових осіб при виконанні ними службових обов’язків, у роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів АРК, органів місцевого самоврядування, а токож у навчальному процесі в держав­них і комунальних навчальних закладах України”.

Державна мова (як зазначається в “Українська мова. Енциклопедія”) – за-кріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики. Термін з’явився у часи виникнення націо­нальих держав.