Тема 5. Соціальна взаємодія у повсякденному житті

1. Поняття й типологія соціальних статусів та соціальних ролей.

2. Етнометодологічний підхід до вивчення соціальної реальності.

3. Вербальна та невербальна комунікація в процесі взаємодії.

4. Гумор як складова частина повсякденного життя.

Соціальний статус – це положення (позиція), що займає особистість або група в суспільстві відповідно до професії, соціально-економічного становища, політичних можливостей, статі, рівня освіти, сімейного стану. Поняття соціального статусу характеризує місце особистості в соціальній структурі суспільства, у системі суспільних взаємодій, у її діяльності в різних сферах життя і, нарешті, оцінку діяльності особистості з боку суспільства. Остання може виражатися в різних якісних і кількісних показниках – авторитет, престиж, привілеї, рівень доходів, зарплата, премія, нагорода, звання, слава і т. ін.

Р. Лінтон виділив «подвійне значення» поняття «соціальний статус». Кожна людина має певний соціальний статус, відповідно до якого займає місце в соціальній ієрархії, наприклад, мер міста, викладач, лікар і т. ін. Але в той же час, кожен індивід поєднує в собі кілька статусів, та може бути водночас депутатом, членом якої-небудь політичної партії, чоловіком, батьком, гравцем у футбол і т. д. Іноді ці статуси вступають у протиріччя одне з одним. У такому випадку індивід, який виконує припис одного із соціальних статусів, виявляється змушеним ігнорувати вимоги іншого. У своїй реальній поведінці індивід звичайно прагне зберегти свій соціальний статус чи підвищити його. Часом людина змушена жертвувати багато чим, щоб діяти відповідно до приписів власного соціального статусу – утримуватися від тих чи інших бажань, бути стриманим у присутності сторонніх, дотримуватись правил етикету, вимог моралі, права і т. ін.

Оскільки кожну людину характеризує не один, а кілька статусних ознак, Роберт Мертон ввів у соціологію поняття «статусний набір», що застосовується для позначення всієї сукупності статусів даного індивіда. Отже, статусний набір являє собою всю сукупність статусів, що характеризують особистість у розмаїтості її взаємодій з іншими особистостями з погляду виконання нею своїх прав і обов’язків.

У процесі соціальної взаємодії може виявитися розбіжність статусів. Вона виникає, як правило, у двох випадках: 1) коли індивід займає високу статусну позицію в одній соціальній групі і низьку – в інший, 2) коли права й обов’язки одного статусу суперечать правам і обов’язкам іншого статусу чи заважають їх виконанню. Соціологи класифікують статуси з погляду того, як люди їх набувають. Залежно від того, чи займає людина визначену статусну позицію завдяки наслідуваним ознакам (стать, раса, національність) чи завдяки власним зусиллям, розрізняються ще два види статусів: приписаний і досягнутий.

Приписаний статус являє собою соціальний стан, що індивід здобуває при народженні або потім – мимоволі – у житті. Скажімо, чоловік – це запропонований незалежно від бажань, прагнень, зусиль статус, даний індивіду самим фактом його народження.

Досягнутий статус, навпаки, являє собою соціальний стан, що індивід займає за своїм власним вибором, і відбиває його особисті здібності й успіхи. Такими є статуси учня-відмінника, батька, дружини, хакера або депутата.

На практиці більшість статусів припускає деяке поєднання приписань і досягнень. Це означає, що перші впливають на другі. Людей, які досягають, приміром, статусу юриста або депутата, напевно поєднує запропонована перевага народження в благополучних родинах. Іншим доказом виступає те, що набагато менш бажані статуси – наприклад, злочинця чи безробітного – частіше набувають люди, народжені в бідних сім’ях.

Домінуючий статус – той, що має особливе значення для соціальної ідентичності і часто впливає на все життя індивіда. Для більшості людей таким статусом виявляється рід їхніх занять, тому що він багато чого повідомляє про соціальне походження, рівень освіти і доходи індивіда.

Іншою складовою соціальної взаємодії є роль – поведінка, очікувана від індивіда з певним статусом. Люди мають статус і виконують роль. Наприклад, володіння статусом студента означає, що така людина має відвідувати заняття, виконувати завдання й у цілому прагнутиме збагатити свою особистість у процесі навчання.

Статуси і ролі також залежать від культури. В Європі «дядько» – це брат матері або батька. Однак у В’єтнамі брати по материнській і батьківській лінії називаються по-різному і мають різні обов’язки. Звичайно, у кожному суспільстві фактичне виконання ролі розрізняється залежно від особистості людини, хоча в деяких суспільствах дозволяється більш індивідуальна демонстрація ролі, ніж в інших.

Р. Лінтон розглядав соціальну роль як динамічну сторону соціального статусу, як його функцію, пов’язану з набором норм, відповідно до яких особистість має поводитися у певних ситуаціях. Ці норми визначають ті види поведінки, які людина, що володіє даним соціальним статусом, може здійснювати стосовно індивіда з іншим статусом і, навпаки, вчинки іншої людини стосовно першої. Поняття соціальної ролі, таким чином, відноситься до таких ситуацій соціальної взаємодії, коли регулярно і протягом тривалого часу особистість відтворює усталені риси поведінки, тобто її певні стереотипи, що відповідають очікуванням інших людей. Тому соціальну роль можна визначити і як сукупність очікувань і вимог, що пред’являються соціальною групою, суспільством в цілому до індивіда, який займає певну позицію. Ці очікування, побажання, вимоги втілюються в конкретних соціальних нормах.

Поняття «рольовий набір» позначає сукупність ролей, характерних для даного конкретного індивіда у визначених ситуаціях. Однак кожна з ролей, виконуваних людиною, може виникнути і здійснитися тільки у взаємодії (реальній чи уявній) з іншими людьми. Але сама соціальна взаємодія стає можливою та ефективною тільки тоді, коли індивіди, що вступають у взаємодію, правильно сприймають і оцінюють ролі одне одного. Цей процес американський психолог Т. Шибутані назвав прийняттям ролі. Прийняття ролі, відзначає він, складний процес, що включає в себе сприйняття жестів, що заміщає ідентифікацію з іншою людиною і проекцію на неї своїх власних тенденцій поведінки. Це означає, що здатність людини ефективно брати участь у злагоджених діях залежить від його здатності в уяві ставати різними людьми. В економічно розвинених суспільствах більшість людей оперує масою обов’язків, що є продиктованими їх різноманітними статусами і ролями. Соціологи, таким чином, визнають існування рольового конфлікту, тобто конфлікту між ролями, що відповідають двом або декільком статусам.

Ми переживаємо рольовий конфлікт, коли нас «розриває» між декількома напрямками, але ми намагаємося відреагувати на численні статуси, якими володіємо. Іноді вирішуємо чимось поступитися. Наприклад, добре відома людина може прийняти рішення не брати участь у виборчій кампанії, оскільки її вимоги можуть зашкодити сімейному життю. В інших випадках деякі люди воліють не мати дітей, аби ті не перешкоджали кар’єрному зростанню.

Навіть ті ролі, що пов’язані з окремим, одиничним, статусом, здатні накладати на нас взаємовиключні вимоги. Рольовою напругою називається напруга між ролями, закріпленими за окремим статусом. Начальнику на заводі, можливо, подобається підтримувати дружні відносини з робітниками. Але в той же час у нього є виробничі задачі і він має зберігати дистанцію, необхідну для оцінювання дій підлеглих. Іншими словами, хоча серйозні проблеми виникають не у всіх випадках рольової напруги, буває, що балансувати приходиться при виконанні різних ролей, закріплених навіть за одним-єдиним статусом.

Одна зі стратегій зведення рольового конфлікту до мінімуму полягає в тому, щоб «розкласти своє життя по поличках» так, щоб виконувати ролі, пов’язані з одним статусом, у визначений час і у визначеному місці, а ролі, що відповідають іншому статусу, – у зовсім іншій обстановці. Знайомим прикладом цієї схеми є рішення «залишити проблеми на роботі» перед тим, як відправитися додому, до родини.

Етнометодологія вивчає шлях, яким люди осмислюють своє повсякденне оточення. Етнометодологія в основному є плодом діяльності Гарольда Гарфінкеля, якого не задовольняв погляд, що панував у ті часи, на суспільство як на широку, абстрактну «систему». Г. Гарфінкель хотів проаналізувати, яким образом ми обмірковуємо незліченні знайомі ситуації. Наші розмови і поведінка, пояснював дослідник, мають більш глибоких припущеннях щодо світу, які ми звичайно вважаємо чимось таким, що само собою зрозуміло.

Поміркуйте над тим, з чого виходить людина, коли задає комусь просте питання: «Як справи?». Що мається на увазі: стан здоров’я, думки, настрій або фінансовий стан? І взагалі – чи очікується відповідь або просто так виявляється ввічливість?

Етнометодологія, отже, вивчає процес осмислення соціальних контактів. Г. Гарфінкель стверджує, що єдиним способом знайти, яким чином ми наповнюємо події змістом, є цілеспрямоване порушення правил. Коли ми ігноруємо загальноприйняті правила і спостерігаємо за реакцією людей, ми можемо зрозуміти механізм, за допомогою якого люди вибудовують реальність. Тому Г. Гарфінкель пропонував своїм студентам відмовлятися від «правил гри» у найрізноманітніших ситуаціях. Деякі студенти, які мешкали разом з батьками, починали поводитися як квартиранти, а не як діти; інші заходили до крамниці та затівали торг; треті затягали людей у прості ігри, щоб навмисне зневажати правила; інші ж заводили бесіди і повільно присувалися все ближче і ближче до співрозмовника.

Згодом студенти доповідали про реакцію людей, дії котрих вони вивчали. Як правило, «жертви» дратувалися, з чого випливає, наскільки важлива для нас повсякденна реальність. Спроба точно встановити, чому люди сердилися, змусила студентів обміркувати негласні угоди, що лежать в основі сімейного і колективного життя, здійснення покупок, чесної гри і т. ін.

Деякі соціологи вважають етнометодологію несерйозним видом досліджень, тому що вона фокусується на звичайних переживаннях і застосовує незвичайні методи. І все-таки цей підхід допомагає краще усвідомити непомітні зразки повсякденного життя.

Засоби спілкування можна розділити на дві групи – вербальні (мовні) і невербальні. Під час виховання в певному культурному і національному середовищі, крім мови, дитина засвоює набір невербальних засобів, за допомогою яких серед дорослих прийнято виражати свої настрої та бажання, і водночас учиться «зчитувати» з поведінки і зовнішності інших людей ознаки, за допомогою яких їх можна зрозуміти й оцінити. Соціальна взаємодія в повсякденному житті залежить від тонких взаємозв’язків між виразами обличчя, жестами, словами. Люди зазвичай використовують у процесі спілкування вирази обличчя і жести партнерів по взаємодії, щоб розширити їх словесні повідомлення і щоб перевірити, наскільки вони щирі.

Невербальні засоби спілкування можуть бути класифіковані в такий спосіб:

• оптико-кінетичні – поза, жест, міміка, хода, напрямок руху, довжина паузи, частота контакту;

• екстралінгвістичні – інтонація, голосність, тембр, паузи, подих, сміх, плач, кашель;

• тактильні – рукостискання, поцілунок, поплескування;

• просторово-часові (дистанція, час, ситуація спілкування).

Невербальне спілкування підсилює або послабляє вербальний вплив; допомагає виявити наміри учасників спілкування; створює образ партнера; підтримує оптимальний рівень психологічної близькості учасників спілкування; є індикатором психічних станів особистості; підсилює емоційну насиченість сказаного.

Поєднання вербальної і невербальної дій утворює процес впливу суб’єктів спілкування одне на одного. Такий вплив буде ефективним, якщо в нього включаються механізми сприйняття і взаєморозуміння.

У середині ХХ століття досить популярним напрямком досліджень у соціальній психології було створення каталогів жестів і поз, типових для тієї чи іншої культури. Найкраще вивчений набір поз і жестів, що виражають ставлення до партнера за наступними характеристиками: уникання – наближення, відкритість – закритість, домінування – підпорядкування. Наприклад, про близькість чи формальність контактів говорить фізична дистанція спілкування. Американський антрополог Е. Хол для своєї культури розробив деякі фізичні нормативи дистанції, що відповідають відносинам різного типу: інтимна дистанція – 0 ¸ 30 см; особиста дистанція – 30 ¸ 120 см; соціальна дистанція – 120 ¸ 360 см; публічна – 360 см і більш.

У ході людини багато індивідуального, неповторного, але разом з тим при всій своїй індивідуальності хода несе культурно значущу, загальну інформацію щодо стану, настрою людини, його статі, віку.

З одного боку, кожна людина має унікальний, неповторний набір голосових і мовних особливостей: інтонацію в сполученні з голосністю і довжиною фраз, характерними паузами. З іншого боку, дуже багато параметрів голосу несуть соціально значущу інформацію, що допомагає «розкодовувати» його власника в ситуації спілкування. Наприклад, голосність асоціюється з такими рисами людини, як впевненість і соціальна сміливість. Відомим засобом управління розмовою є паузи.

Незважаючи на існування безлічі невербальних сигналів, використовуваних зазвичай нами і наділених змістом для інших, здебільшого наша взаємодія відбувається у формі розмови або бесіди. Соціологи завжди вважали, що мова має фундаментальне значення для соціального життя. Однак підхід, що концентрується саме на використанні мови в повсякденних ситуаціях повсякденного життя, розроблений зовсім недавно. У мовному спілкуванні найчастіше зустрічається розмова – нерегулярний вербальний обмін, що відбувається в неформальних бесідах з іншими.

Гумор – важлива частина повсякденного життя. Спроби соціологів пояснити гумор і сміх у поняттях символічної взаємодії досить численні. Серед західних дослідників найбільш помітний Джордж Г. Мід. Відповідно до його поглядів людину можна розглядати лише в контексті соціальної поведінки, заснованої на комунікації. Відповідно до теорії символічного інтеракціонізма суспільство складається з незліченних видів відносин між людьми, що обмінюються не стільки жестами, скільки значеннєвими (символічними) діями, у тому числі і сміхом.

Таким чином, Дж. Мід думав, що люди реагують і на вчинки людей, і на їхні наміри. У своїх дискусіях про сміх Дж. Мід наводить приклад: ми йдемо по вулиці і бачимо людину, яка зненацька падає. Чому ми в подібному випадку сміємося? Вочевидь, ми ідентифікуємо себе з цією людиною – ми приймаємо його відношення і як би падаємо разом з ним. Спочатку це лякає нас, але коли ми усвідомлюємо, що нічого серйозного не відбувається і нам не треба вставати на ноги і приймати нормальне, пряме положення, а навпаки, можемо допомогти людині піднятися, ми посміхаємося. Напруга зникає, ми можемо розслабитися.

Теоретичні міркування Дж. Міда, що включає коротке трактування сміху, були фрагментарними і були зустрінуті з деяким сумнівом. Зокрема, відмічалося, що приведений Дж. Мідом приклад показує також, що він розглядає сміх насамперед як відповідну реакцію на стимул. Однак що стосується останнього (стимулу), варто мати на увазі, що відповідна реакція в процесі взаємодії завжди залежить від стимулу. У процесі прийняття ролі іншого реакція негайно змінюється в стимул і навпаки. У теорії Дж. Міда соціальна взаємодія нагадує щось невловиме, у якому важко визначити, що є стимулом, а що реакцією, що причиною, а що наслідком. Будь-який безглуздий жест у багатозначному контексті взаємодій може бути наділений певним символічним значенням. Людина спотикається і падає, і цей факт сам по собі не має значення, але в багатозначному контексті, у якому люди розглядаються як живі істоти, яким варто правильно рухатися, ця подія стає смішною та гумористичною, і це виражається за допомогою сміху.

Зиґмунд Фройд був одним з перших дослідників, які розглядали гумор як захисний засіб. Пояснюючи місце жарту, каламбуру в логіці неврозів, З. Фройд вважав, що наступний за ними сміх розряджає напругу, створену обмеженнями з боку соціальних норм. Така розрядка викликає почуття задоволеності, хоча б і тимчасове, в учасників конфлікту і сприяє вирішенню проблем.

Будь-яка людина, що контактує з іншими, як правило, прагне зберегти свій образ, підтримати свій престиж. Визнання останнього з боку інших індивідів є такою потребою, що стимулює певну активність. Наприклад, зі свого досвіду ми знаємо, що оповідач анекдотів ніколи не задовольняється самою розповіддю. Визнання компанії, якщо, звичайно, воно відбудеться, приносить оповідачу не порівнянне ні з чим задоволення. Позитивна оцінка жартівника виявляється необхідним стимулятором нехай короткої, але дуже позитивної активності. Вміла і вчасно розказана історія виконує і вже згадану захисну функцію. У будь-якому випадку оповідач має реальну можливість розрядити напруженість у міжособистісних відносинах.

Міжособистісне співробітництво в багатьох випадках пов’язано зі взаємодопомогою між людьми. Крім співробітництва, пов’язаного з одержанням матеріальних вигод, існують й інші його види, наприклад, співробітництво, мотивоване потребою в самоствердженні, а також у дружній підтримці. На такі види співробітництва гумор і сміх впливають у якості дуже ефективних «скріпок».

На психологічному рівні конфлікту твердження про корисність гумору і сміху підтверджується життєвим досвідом багатьох поколінь. За твердженням Бернарда Шоу: «Іноді треба розсмішити людей, щоб відвернути їх від бажання Вас повісити». Гумор і сміх, як правило, ведуть до сублімації конфлікту. Зрозуміло, сублімація – не вирішення конфлікту, тому ризик його ескалації залишається. Але гострота ситуації, безсумнівно, слабшає.

Функції гумору також полягають в ідентифікації – процесі ототожнення себе з іншою людиною, групою. Емоційна солідарність з іншими сприяє засвоєнню моделей соціальної поведінки, здійснюваного групою, прийняттю її норм та цінностей. Жарти і дотепи всередині групи зазвичай сприяють її зімкненню, але також є й ознакою згуртованості. У професійних групах ідентифікація відбувається не тільки по вертикалі (начальник – підлеглий), але і по горизонталі (більшість – меншість, інженери – робітники, кваліфіковані – некваліфіковані робітники і т. ін.). За умов напруги між окремими людьми, що належать до різних груп, також між самими групами офіційні (формальні) відносини можуть бути змінені під впливом гумору в ту чи іншу – здебільшого позитивну – сторону. Результатом може бути переосмислення сформованих відносин, що призводить до створення «моста» між групами, які є суперниками. Однак в умовах відкритого конфлікту сторони зазвичай бояться гумору і сатиричних інтенцій, бо бачать в них для себе загрозу або образу.

При напрузі, що не призводить до конфлікту, функції гумору більш різноманітні та розпливчасті. В ієрархічних структурах працівники, які посідають місце на горі, використовують його для доказу власної переваги. Гумор підлеглих більш асиметричний. Його критичність стосовно начальників є очевидною; у той же час він є перешкодою для агресивної поведінки і являє собою віддушину для роздратування, що накопичилось. Ілюстрацією «управлінського гумору» є відомі «Закони» Мерфі, Паркінсона, Пітера.

Жарти «по вертикалі» з боку підлеглих фіксують увагу на простоті начальника, його неосвіченості, низькій культурі. Начальники використовують гумор «по вертикалі» з метою осуду промахів підлеглих. Такого роду дотепи і жарти зазвичай не тільки інтегрують групи, але і встановлюють межі цих груп. Обмін ролями між представниками таких груп може носити гротесковий характер.

Подвійну функцію грає гумор і сміх у необхідній зміні лідерів. Як уже зазначалося вище, приниження їхньої ролі завжди було метою таких проявів гумору, як політичні карикатура, анекдот, сатира. Саме з цієї причини в тоталітарних суспільствах на подібну творчість існує безумовна заборона, іноді підкріплювана навіть кримінальною відповідальністю. У справді демократичних суспільствах ситуація складається трохи інакше.

Зазвичай на зміну політикам, що грають на класовій чи національній нетерпимості, як правило, приходять лідери згоди. Це відбувається найчастіше на фазі «затихання» конфлікту.

Було б невірним, звичайно, оцінювати гумор як засіб, винятково пом’якшуючий конфлікт. На етнічних жартах відмічено, що часом такий гумор загострює відносини; вони зустрічаються в різних країнах, але мають майже однаковий зміст. А. Зіжервельд вважає, наприклад, що вони виражають: 1) уявлювану дурість етнічної групи, що осміюється; 2) її скнарість; 3) її надсексуальність або навпаки, імпотентність.

Деякі дослідники вважають жарти своєрідною реакцією на зближення і перемішування етнічних груп в індустріальних суспільствах. У цих суспільствах соціальні, моральні й географічні границі стають не такими помітними, й однією з функцій етнічних жартів, анекдотів є відновлення необхідної дистанції, створення елементів контролю над національною меншістю (або більшістю) населення. У такий спосіб підтримується дистанція між «нами» і «ними». У подібних жартах тією чи іншою мірою виявляються погано приховувані націоналістичні почуття, ненависть і злість, а також усвідомлення власної переваги. У колишньому СРСР найбільш розповсюдженими були анекдоти і гостроти про чукчів, вірменів, грузинів, євреїв; у США – про негрів, поляків, латиноамериканців. В Ураїні досить часто об’єктами жартів потсають відносини між українцями (хохлами) та росіянами (москалями).

Агресивна напруженість такого роду гумору буває не завжди очевидна. Багато анекдотів, зокрема, залишають можливість для різного роду їх тлумачення. Більш того, «міжнаціональні» жарти особливо в період напруженості найчастіше перефразуються і використовуються національними меншостями вже з новим, протилежним змістом. Отже, значення гумору набагато більше, ніж це може здаватися. Доки в нас зберігається почуття гумору, ми затверджуємо свою волю і не стаємо бранцями реальності. Коли ми посміхаємось, ми дещо змінюємо себе і навколишній світ.

Резюме.

1. При аналізі соціальної взаємодії, що відбувається між індивідами, однією з найважливіших категорій є поняття соціального статусу, яке характеризує місце особистості в соціальній структурі суспільства, у системі суспільних взаємодій, у її діяльності в різних сферах життя і, нарешті, оцінку діяльності особистості з боку суспільства.

2. Залежно від того, чи займає людина визначену статусну позицію завдяки наслідуваним ознакам (стать, раса, національність) чи завдяки власним зусиллям, розрізняються два види статусів: приписаний і досягнутий. Приписаний статус являє собою соціальний стан, що індивід здобуває при народженні або потім – мимоволі – у житті (наприклад, чоловік, жінка, українець і т. ін.). Досягнутий статус, навпаки, являє собою соціальний стан, що індивід займає за своїм власним вибором, і відбиває його особисті здібності й успіхи (наприклад, учень-відмінник, батько, дружина, хакер і т. ін.).

3. Важливою складовою соціальної взаємодії є роль – поведінка, очікувана від індивіда з певним статусом. Соціальну роль можна розглядати як динамічну сторону соціального статусу, як його функцію, пов’язану з набором норм, відповідно до яких особистість має поводитися у певних ситуаціях.

4. Поняття «статусний набір» застосовується для позначення всієї сукупності статусів даного індивіда. Статусний набір являє собою всю сукупність статусів, що характеризують особистість у розмаїтті її взаємодій з іншими особистостями з погляду виконання нею своїх прав і обов’язків.

5. Поняття «рольовий набір» позначає сукупність ролей, характерних для даного конкретного індивіда у визначених ситуаціях. Кожна з ролей, виконуваних людиною, може виникнути і здійснитися тільки у взаємодії (реальній чи уявній) з іншими людьми.

6. Етнометодологія вивчає шлях, яким люди осмислюють своє повсякденне оточення. Цей підхід допомагає краще усвідомити непомітні зразки повсякденного життя за рахунок цілеспрямованого порушення правил взаємодії. Коли ми ігноруємо загальноприйняті правила і спостерігаємо за реакцією людей, ми можемо зрозуміти механізм, за допомогою якого люди вибудовують реальність.

7. Гумор є важливою частина повсякденного життя. Спроби соціологів пояснити гумор і сміх у поняттях символічної взаємодії досить численні. Серед західних дослідників особливу увагу слід звернути на аналіз Джорджа Г. Міда та А. Зіжервельда.