Тема 4. Соціалізація особистості

1. Біологічні та психологічні підходи до вивчення соціалізації.

2. Процес розвитку індивідів з точки зору Ж. Піаже, Л. Колберга, К. Галліган та Е. Еріксона.

3. Процес соціалізації з погляду представників символічного інтеракціонізму.

4. Агенти соціалізації.

Соціалізація – це складний процес включення індивіда в суспільні відносини, в ході якого він засвоює зразки поведінки, соціальні норми і цінності, необхідні для успішного функціонування в даному суспільстві.

Первинна соціалізація – та соціалізація, у яку індивід включається в дитинстві. Вторинна соціалізація (ресоціалізація) – це подальший процес засвоєння нових ролей, цінностей, знань на кожному етапі життя.

Теорії соціалізації мають досить тривалу історію становлення і розвитку.

Чарльз Дарвін, займаючись вивченням еволюції, пояснював, що кожен вид розвивається протягом тисяч поколінь у міру того, як генетична мінливість поліпшує його здатність до виживання і відтворення. Ознаки, що сприяють виживанню, виявляються як «природа» виду. З цієї причини деякі вчені вважали, що люди, як і інші живі істоти, мають інстинктивну «людську природу». При нашій схильності вважати свій власний спосіб життя природним, стверджувалося, що економічна система відбиває «інстинктивну потребу людини до конкурентної боротьби», що деякі люди є «природженими злочинцями», що жінки емоційніші «від природи», тоді як чоловіки «від природи» розумніші та ін.

Неправильно розуміли Ч. Дарвіна і ті, хто намагався осмислити культурне розмаїття. Після багатовікового вивчення світу європейцям було відомо, що жителі різних країв поводяться неоднаково. Однак вони пов’язували ці відмінності не з культурою, а з біологією. Прихильники біологічних теорій заявляли, що начебто члени технологічно примітивних суспільств із біологічної точки зору менш розвинені, а тому їх не можна вважати повноцінними людьми. Цей етноцентричний погляд допомагав виправдувати колоніалізм: чому б не експлуатувати інших, якщо вони не сприймаються вами як люди?

У XX ст. біологічні пояснення поведінки людини виявилися під вогнем критики. Психолог Джон Б. Уотсон розробив теорію біхевіоризму, відповідно до якої поведінка є не інстинктивною, а є результатом навчання. Тому люди залишаються людьми, де б вони не жили, відрізняючись лише своїми культурними зразками. Іншими словами, дослідник убачав корені людської поведінки не в спадковості, а у впливі навколишнього середовища.

Зиґмунд Фройд розробив знамениту теорію психоаналізу. Він вважав, що біологія відіграє ключову роль у розвитку людини, але не як специфічні інстинкти. З. Фройд припустив, що в людей є дві основні потреби. Перша складається у зляганні, що вчений назвав інстинктом життя, або еросом (за ім’ям давньогрецького бога любові), друга – в агресивному прагненні, названа інстинктом смерті, або танатосом (від давньогрец. «смерть»). Ці протилежні сили діють на несвідомому рівні і породжують глибинне внутрішнє напруження.

З. Фройд об’єднав основні потреби з впливом суспільства, щоб створити модель особистості, яка складається з трьох частин: Ід, Его і Суперего. Ід (від лат. «воно») втілює основні потяги людської істоти, що є несвідомими і вимагають негайного задоволення. Йдучи коренями в біологію, Ід існує при народженні, перетворюючи немовля на суцільну вимогу уваги до себе, дотику та їжі. Але суспільство протистоїть центрованому на собі Ід, і тому одним з перших слів, яке засвоює дитина, є слово «ні».

Щоб уникнути фрустрації, дитина повинна навчитися реалістично підходити до світу. Це здійснюється через Его (від лат. «я»), що являє собою свідомі зусилля індивіда, спрямовані на урівноважування уроджених потягів до пошуку насолоди з вимогами суспільства. Его розвивається, коли ми усвідомлюємо себе, але також розуміємо, що не можемо одержати усього, чого хочемо. Нарешті, у людській особистості розвивається Суперего (від лат. «понад я»), що являє собою культурні цінності і норми, інтерналізовані індивідом. Суперго виступає нашою совістю, пояснюючи нам, чому ми не можемо одержати усього, чого хочемо. Воно починає формуватися, коли дитина усвідомлює батьківський контроль, і дозріває, коли людина приходить до розуміння, що поведінка кожного повинна враховувати культурні норми.

Для дитини, центрованої на Ід, світ є приголомшуючим потоком фізичних відчуттів, що або приємні, або болючі. Однак з розвитком Суперего вона вивчає моральні поняття належного і неналежного. Іншими словами, спочатку діти здатні відчувати добро тільки фізично, але в 3–4 роки вони сприймають добро і зло відповідно до своєї оцінки власної поведінки відносно до культурних норм.

Ід і Суперего конфліктують, але в добре пристосованого індивіда Его врівноважує ці протиборчі сили. Якщо конфлікти не вирішуються в дитинстві, то надалі вони можуть спливати на поверхню у вигляді розладів особистості.

Сучасні фахівці, які займаються вивченням соціального світу, виявляють обережність і жодну людську поведінку не називають інстинктивною. Це не означає, що біологія не грає в поведінці людини ніякої ролі. Зрештою, життя людей залежить від функціонування організму. Нам відомо і те, що в дітей часто бувають загальні з їхніми батьками біологічні ознаки (наприклад, зріст або колір волосся) і спадковість позначається на інтелекті, здібностях до музики та малювання, а також на особистості (наприклад, у реагуванні на фрустрацію). Мозок, якщо він не задіяний на ранніх етапах життя людини, не розвивається сповна. У той же час реалізація індивідом того чи іншого вродженого потенціалу залежить від факторів навколишнього середовища, що створюють можливості для його розвитку.

Таким чином, не заперечуючи значення природи, ми можемо сказати, що велику роль у формуванні людської поведінки грає навколишнє середовище. Швейцарський психолог Ж. Піаже, виділяючи різні стадії в розвитку особистості, наголошує на інтелектуальному розвитку дитини і підлітка залежно від досвіду та соціальної взаємодії. В інтелектуальному розвитку Ж. Піаже виділяє кілька великих етапів, що змінюють один одного у певній послідовності. Уперше дії дитини відбиваються у формі думки на другому році життя. З цього віку і приблизно до 2-х років дитина проходить доопераціональну стадію мислення, що характеризується Ж. Піаже як стадія «егоцентризму». На цьому етапі дитина використовує скоріше образи, ніж поняття і концентрується на дійсному моменті. У віці 7 років мислення дитини «децентрується», відбувається перехід на стадію конкретних операцій. Дитина починає розуміти, що існують різні точки зору – егоцентризм поступається місцем соціоцентризму. Після 11 років мислення дитини переходить на нову стадію – стадію формальних операцій, що завершується до 15 років і характеризує «зрілий розум», здатний до дедуктивних умовиводів і побудови гіпотез. Соціалізацією Ж. Піаже називає соціальні відносини між самими дітьми (відносини кооперації) та між дитиною і дорослим (відносини примушення). Дитина соціальна від самого народження, але соціалізується тільки поступово, у міру формування відповідного інтелектуального апарата і моральних принципів.

Лоуренс Колберг вніс свої уточнення в теорію Ж. Піаже, зайнявшись вивченням морального мислення – способів, якими індивіди оцінюють ситуації як правильні або неправильні. У даному випадку розвиток знову відбувається за стадіями. Маленькі діти, які сприймають світ виходячи з болю та задоволення (сенсомоторна стадія за Ж. Піаже), знаходяться на доконвенціональному рівні морального розвитку. На цій ранній стадії «правильність» прирівнюється до того, що я відчуваю приємним.

Конвенціональний рівень, друга стадія теорії Л. Колберга, досягається на початку підліткового віку (відповідає стадії формальних операцій, останньої стадії в системі Ж. Піаже). На цьому етапі молоді люди втрачають дещицю свого егоїзму, навчаючись визначати правильне і неправильне з погляду того, що подобається їх батькам і що погоджується з культурними нормами. На цій стадії при винесенні моральних суджень індивіди також намагаються не просто спостерігати за чужими діями, а оцінювати також наміри людей. На останній стадії морального розвитку за Л. Колбергом, що є постконвенціональним рівнем, індивіди виходять за рамки норм свого суспільства, щоб обдумувати абстрактні етичні принципи. Тепер вони думають про свободи, незалежність або справедливість – можливо, стверджуючи при цьому, що законне ще не означає правильне. Дослідницькою помилкою Л. Колберга було те, що всі суб’єкти в його дослідженнях були хлопчиками. Автор поширив результати, отримані при роботі із суб’єктами чоловічої статі, на всіх людей. Ця проблема спонукала його колегу, Керол Гілліган, вивчити вплив гендера на моральне мислення.

К. Гілліган, порівняла моральний розвиток дівчинок і хлопчиків і знайшла, що представники двох статей використовують різні стандарти правоти. К. Гілліган стверджує, що хлопчикам властивий підхід справедливості, і вони спираються на формальні правила у визначенні правильного та неправильного, дівчинкам же – підхід турботи та відповідальності, коли ситуація оцінюється з акцентом на особисті відносини. Злодійство, наприклад, з погляду хлопчиків, погане, тому що порушує закон. Дівчинки більш схильні дивуватися, навіщо комусь знадобилося красти, і можуть симпатизувати людині, яка краде, скажімо, з метою нагодувати голодну дитину.

Л. Колберг убачає перевагу чоловічого мислення, заснованого на правилах, над жіночим, що відштовхується від особистості. Але К. Гілліган зауважує, що безособисті правила домінують у житті чоловіків на роботі, тоді як особисті відносини займають більше місце в житті жінок (матерів, які забезпечують догляд). Чому ж, у такому випадку, запитує К. Гілліган, ми повинні приймати чоловічі стандарти за норму судження про всіх?

Роботи К. Гілліган розширюють наше розуміння розвитку людини і гендерних аспектів. Але чим пояснити зафіксовані нею відмінності між жінками і чоловіками? У чому тут справа: у спадковості чи середовищі? На думку К. Гілліган, причиною усьому є культурне обумовлювання. У міру того, як жінки усе більше зосереджують своє життя на роботі, моральне мислення, характерне для двох статей, стає не настільки різним.

Теорія розвитку особистості Е. Еріксона виникла з практики психоаналізу. На думку Е. Еріксона, основи людського «Я» кореняться в соціальній організації суспільства. Кожній стадії розвитку особистості відповідають свої, властиві даному суспільству очікування, які індивід може виправдати або не виправдати, і тоді він або залучається до суспільства, або відкидається ним.

Ці ідеї Е. Еріксона лягли в основу двох важливих понять його концепції –«групової ідентичності» та «его-ідентичності». Завдяки тому, що з першого дня життя виховання дитини орієнтоване на включення її до соціальної групи, формується групова ідентичність. Паралельно з груповою ідентичністю формується его-ідентичність, що створює в суб’єкта почуття стійкості та безперервності свого «Я», незважаючи на зміни, що відбуваються з людиною в процесі її росту і розвитку.

Е. Еріксон висунув три нових і важливих положення. По-перше, він припустив, що, поряд з описаними З. Фройдом фазами психосексуального розвитку, у ході якого змінюється спрямованість потягу від аутоеротизму до зовнішнього об’єкта, існують і психологічні стадії розвитку «Я», у ході якого індивід встановлює основні орієнтири стосовно себе і свого соціального середовища. По-друге, Е. Еріксон стверджував, що становлення особистості розтягується на весь життєвий цикл, а не закінчується в підлітковому віці. І, по-третє, кожній стадії властиві свої власні параметри розвитку, що можуть бути позитивними і негативними.

За теорією Е. Еріксона, так само як і у З. Фройда, перша стадія розвитку людини відповідає оральній фазі й охоплює перший рік життя. У цей період розвивається параметр соціальної взаємодії, позитивним полюсом якого служить довіра, а негативним – недовіра. Якщо дитина не одержує належного догляду, любові, то в неї виникає недовіра до світу, яку вона переносить на інші стадії свого розвитку. Питання про те, що переможе, виникає знову на кожній наступній стадії розвитку.

Друга стадія, збігаючись з анальною фазою, охоплює другий і третій роки життя. На цій фазі встановлюється співвідношення між самостійністю, з одного боку, і соромливістю та непевністю, з іншого. Дитина, яка винесла з цієї стадії набагато більше самостійності, ніж сорому (якщо батьки надають їй робити те, на що вона здатна), буде добре підготовлена до розвитку самостійності надалі.

Третя стадія звичайно приходиться на вік від чотирьох до п’яти років. Соціальний параметр цієї стадії, на думку Е. Еріксона, розвивається між заповзятливістю на одному полюсі і почуттям провини на іншому. Від того, як на цій стадії реагують батьки на ігри і забави дитини, багато в чому залежить, яка з цих якостей буде переважати у її характері.

Вік від шести до одинадцяти років – четверта стадія, що відповідає латентній фазі в психоаналізі. Тут Е. Еріксон розширює рамки психоаналізу і вказує, що розвиток дитини в цей період залежить не тільки від батьків, але і від відношення інших дорослих. У цей період у дитини розвивається здатність до дедукції, до організованих ігор, регламентованих занять, а соціальний параметр цієї стадії характеризується вмілістю, з одного боку, і почуттям неповноцінності – з іншого.

При переході на п’яту стадію (дванадцять – вісімнадцять років) параметр зв’язку з навколишнім середовищем коливається між позитивним полюсом ідентифікації «Я» і негативним полюсом плутанини ролей. Тобто підліток, який набув здатності до узагальнень, має об’єднати все, що він знає про себе як про сина, школяра, друга, спортсмена і т. ін. Усі ці ролі він має зібрати в одне ціле, осмислити, пов’язати з минулим і спроектувати в майбутнє. Якщо молода людина успішно справиться з такою психосоціальною ідентифікацією, у неї з’явиться відчуття того, ким вона є і куди йде. На відміну від попередніх стадій, вплив батьків тут виявляється більш побічним.

Шостою стадією життєвого циклу є початок зрілості. Специфічний для цієї стадії параметр криється у позитивному полюсі близькості (у шлюбі, дружбі) і негативному – самотності.

Сьома стадія – зрілий вік. На цій стадії з’являється новий параметр особистості – загальнолюдяність. Загальнолюдяністю Е. Еріксон називає здатність людини цікавитися долями людей за межами сімейного кола, замислюватися над життям майбутніх поколінь. Той, у кого таке почуття причетності до людства не виробилося, зосереджується на самому собі та власному комфорті.

Восьмий, останній, параметр класифікації Е. Еріксона – психосоціальний, він укладений між цілісністю та безнадійністю.

Такі основні стадії життєвого циклу в класифікації Е. Еріксона. Поширюючи період формування особистості на весь життєвий цикл, учений стверджує, що кожному віку властиві свої емоційні кризи. Е. Еріксон вважає, що на кожній стадії є свої сильні сторони, і що невдача на одній стадії може бути виправлена наступними вдачами на інших. Крім того, теорія Е. Еріксона перекладає частину відповідальності за формування особистості з батьків на самого індивіда та на суспільство.

Латентна та генітальна стадії для Е. Еріксона – це періоди, коли в індивіда розвивається почуття ідентичності або протилежне йому почуття рольовий дифузності. Для Е. Еріксона вирішальна задача підліткового періоду полягає в становленні почуття Я-ідентичності, зростаючої впевненості, що сьогоднішнє сприйняття індивідом самого себе є продовженням його минулого Я і узгоджується зі сприйняттям його іншими людьми. Порівняно з людьми, у яких розвилося почуття ідентичності, людина з дифузією ролей не цілком упевнена у тому, ким вона є насправді, вона не знає, чи відповідає те, що думає про себе вона сама, тому, що думають про неї навколишні, і вона не уявляє, як стала тим, ким є тепер, і ким стане в майбутньому. У пізній підлітковий період і студентські роки прагнення вирішити задачу ідентичності може призвести до вступу в різні групи і викликати болісні переживання з приводу вибору кар’єри.

Великий внесок у пояснення процесу соціалізації внесли представники школи символічного інтеракціонізму Ч. Ку­лі та Дж. Г. Мід. На думку Ч. Кулі, кожна людина будує своє «Я», ґрунтуючись на реакціях інших людей, з якими вона вступає в контакт. Стрижень особистості – це результат соціальної взаємодії, у ході якого індивід навчився дивитися на себе як на об’єкт, очима інших людей.

Людина має стільки «соціальних Я», скільки існує осіб і груп, про думку яких він піклується. Вирішальна роль у соціалізації індивіда приділяється первинним групам – родині, друзям, сусідам, у яких складаються неформальні та довірливі відносини.

Людське «Я», що відкривається через реакції інших, відомо як «дзеркальне Я» Ч. Кулі. На його думку, інші люди – це ті дзеркала, у яких формується образ «Я» людини. «Я» включає: уявлення про те, яким я здаюся іншій людині; уявлення про те, як ця інша людина оцінює мій образ; випливаюче з цього специфічне почуття гордості чи приниження («самоповага»).

Концепція «узагальненого іншого», розроблена Дж. Мідом, доповнює і розвиває теорію «дзеркального Я». «Узагальнений інший» означає в Дж. Міда анонімних «людей», «народ», «суспільство» як абстрактний суб’єкт – мережа інститутів (родина, релігія, освіта), держава. Формування у свідомості «узагальненого іншого» – вирішальна фаза соціалізації.

На думку Дж. Міда, свідоме «Я» виростає в соціальному процесі. Маленька дитина виявляє своє «Я» як істота, яка має певні наміри тільки у взаємодії з іншими. Якщо дитина спілкується тільки з однією людиною, її розвиток як індивідуальності буде порівняно прямолінійним та одномірним. Дитині потрібно декілька дорослих, котрі по-різному реагують на світ. До того ж необхідно, щоб значущі для дитини «інші» самі контактували з «узагальненим іншими».

Вбачаючи особливість людської свідомості у здатності використовувати символи і жести, Дж. Мід вважав, що людина може бути об’єктом для самої себе, будучи і суб’єктом. Психічну систему цього процесу Дж. Мід називає «Я»(I) та «Мене»(mе). Як суб’єкт – «Я» може лишатися самим собою, як об’єкт – прийнявши відношення іншого до самого себе. Посередниками цього процесу є «значущі інші», тобто мати, батько та інші близькі.

Головна роль у процесі соціалізації, на думку Дж. Міда, належить дитячим іграм, у процесі яких розвиваються розум і здібності дитини, засвоюються ролі відразу декількох осіб. На першій стадії розвитку (1 – 3 роки) дитина просто примірить на себе всілякі ролі. На другій стадії (3 – 4 роки), називаною стадією колективної гри, дитина разом з іншими починає здійснювати упорядковану взаємодію між різними особами (гра в «дочки – матері»). Критерієм формування зрілого «Я» служить здатність прийняти на себе роль «узагальненого іншого», що відбувається на третій стадії (від 4 – 5 років і далі).

Дж. Мід підкреслював значення відносин з однолітками для формування самостійної і відповідальної особистості.

Агентами соціалізації називаються окремі люди, групи та інститути, що беруть участь у процесі формування особистості. До них відносять, як правило, родину і родичів, групи однолітків і знайомих, школу (вищий навчальний заклад), засоби масової інформації та ін.

Родина найсильніше впливає на соціалізацію. Малюки цілком залежать від інших людей, і відповідальність за їх розвиток повністю лягає на батьків та інших членів родини. Щонайменше, як до вступу дітей до школи родина також навчає дітей навичкам, викладає їм цінності та демонструє переконання. Соціалізація в родині пов’язана не тільки з цілеспрямованими діями батьків, але і з обстановкою, яку створюють дорослі. Саме від оточення у значній мірі залежить, навчаться діти бачити себе сильними або слабкими, тямущими або тупими, а також чи будуть вони почувати, що їх люблять або просто терплять і, як припускає Е. Еріксон, чи будуть вони вважати світ небезпечним місцем або таким, що заслуговує довіри.

Крім цього, родина визначає для дітей соціальний стан, що стосується расової, релігійної, етнічної та класової приналежності. Згодом усі ці елементи стають частиною «Я»-концепції дитини.

Дослідження показують, що класове положення батьків впливає на їхні методи виховання дітей. Від класового положення залежить не тільки кількість грошей, що витрачаються батьками на дітей, але і те, чого вони очікують від них. На думку Мелвіна Кона, люди, які займають нижчі сходинки в соціальній ієрархії, звичайно малоосвічені і виконують нескладні роботи, що ретельно контролюються. Очікуючи, що їхні діти опиняться в тому ж положенні, вони заохочують слухняність і заради нього навіть можуть практикувати фізичні покарання, наприклад ляпанці. Професійна діяльність благополучних, більш освічених батьків звичайно вимагає уяви і дає більше особистої свободи. Тому вони намагаються розвинути ті ж якості у своїх дітях. Іншими словами, батьки діють так, щоб спонукати дітей іти за їх стопами.

Навчання в школі розширює соціальний світ дітей, у який включаються люди іншого походження. У школах дітей навчають безлічі знань і навичок. Однак неформальним шляхом підносяться й інші уроки, які можна назвати схованим сценарієм. Такі заходи, як спортивні ігри, підвищують цінність змагання та показного успіху. Крім того, діти отримують безліч неформальних уроків щодо правильного в моральному відношенні способу життя, прийнятого в конкретному суспільстві.

Для більшості дітей школа також виступає першим досвідом спілкування з бюрократією. Шкільний день підкорюється безособовим правилам і строгому розкладу. Зрозуміло, що все перераховане є відмітними ознаками багатьох організацій, де ці діти будуть працювати надалі.

Нарешті, шкільна соціалізація відбувається таким чином, що діти розподіляються відповідно за гендерними ролями. Рафаела Бест відзначає, що в школі хлопчики більше займаються фізичними вправами і чимало часу проводять на вулиці, тоді як дівчинки найчастіше добровільно намагаються допомогти вчителю з прибиранням у класі або в інших господарських справах. Гендерні відмінності зберігаються у вузах, де жінки тяжіють до мистецтв та гуманітарних наук, а чоловіки – до природничих наук і комп’ютерної техніки.

До моменту потрапляння до школи діти вже встигають відкрити для себе групу рівних – соціальну групу, члени якої мають загальні інтереси, соціальний стан та вік. На відміну від родини і школи вона дозволяє дітям вислизнути з-під безпосереднього нагляду дорослих. Серед рівних діти навчаються самостійно формувати відносини. Такі групи також дозволяють обговорити інтереси, які дорослі, можливо, не поділяють (наприклад, одяг і популярну музику) або не терплять (наркотики і секс).

Тому не дивно, що батьки виражають стурбованість колом друзів своїх чад. У стрімко мінливому суспільстві групи рівних мають величезний вплив, і установки молодих і літніх можуть відрізнятися через «розрив між поколіннями». Значущість груп однолітків, як правило, максимальна в підлітковому віці, коли молоді люди починають віддалятися від родин і вважати себе дорослими.

Однак навіть у підлітковому віці батьківський вплив на дітей зберігає свою силу. Однолітки можуть впливати на мінливі інтереси, наприклад, до музики або фільмів; але батьки більше впливають на довгострокові цілі, такі як вступ до університету.

Нарешті, будь-яка округа або школа являє собою соціальну мозаїку, що складається з численних груп рівних. Індивіди схильні позитивно відноситися до своєї групи і дискредитувати інші. Крім того, на людей впливають ті групи рівних, до яких вони хочуть приєднатися, – процес, названий соціологами випереджальною соціалізацією (навчання, що допомагає індивіду досягти бажаного стану). У школі, наприклад, молоді люди можуть імітувати стилі і сленг групи, до якої вони розраховують примкнути. Або ж молодий юрист, який сподівається стати партнером у юридичній фірмі, для того, щоб бути прийнятим, може дотримуватися установок і поведінки інших партнерів.

Засоби масової інформації (ЗМІ), «мас-медіа» – знеособлені засоби комунікації, націлені на величезну аудиторію. Слово «медіа» походить від латинського «середина» і має на увазі об’єднання людей. Засоби масової інформації є продуктом комунікаційної технології (спочатку газети, потім радіо і телебачення) і поширюють інформацію в масштабному порядку. У сучасних суспільствах ЗМІ впливають на наші установки і поведінку. Для сучасних дітей стало звичайним дивитися телевізор ще до того, як вони навчаються читати. Діти ростуть, проводячи біля телевізора стільки ж годин, скільки витрачають на школу і спілкування з батьками. З багатьох причин телебачення (як і інші засоби масової інформації) викликає чимало критичних суджень. Окремі ліберальні критики стверджують, що воно є дзеркальним відображенням форм нерівності, властивих нашому суспільству, і що в телевізійних програмах рідко піддається сумніву існуюче положення справ. У більшості передач чоловіків показують як домінуючих над жінками. У цілому телебачення й інші засоби масової інформації збагачують наше життя розважальними і пізнавальними програмами. Крім того, знайомлять нас з іншими культурами і спонукують обговорювати поточні проблеми. Однак їхня роль, особливо телебачення, в питаннях соціалізації залишається темою, що викликає запеклі суперечки.

Нарешті, на соціалізацію впливають і інші групи крім родини, школи і груп рівних. Для деяких людей такими виявляються релігійні організації, робочий колектив, армія та соціальні клуби.

Розглянувши численні джерела соціалізації, стає зрозуміло, що в них закладені різні послання. Тому соціалізація не просто питання соціального навчання, але складний процес засвоєння й оцінки суперечливої інформації різного роду.

Для сучасної України проблеми соціалізації молоді актуалізуються під впливом особливостей перехідного періоду, що переживає українське суспільство. Становлення України як незалежної і самостійної держави спричинило поруч із конструктивними явищами – деструктивні процеси, які негативно вплинули на соціалізацію підлітків. В системі освіти відбувся розрив між навчанням і вихованням, як провідним механізмом соціалізації: зростає кількість навчально-освітніх закладів, метою яких є тільки навчання – від дитячого садочка до школи. Внаслідок цього виховання виявляється відданим на відкуп асоціальним структурам або засобам масової інформації. Засилля насильства на телебаченні веде до того, що у значної частини підлітків суттєво знижується поріг чутливості, підвищується агресивність. Інша частина молоді, навпаки, стає надмірно чутливою, емоційно збудженою, знервованою. Підвищена емоційність підлітків знаходить прояв, в тому числі, у різних формах явно або потенційно деструктивної поведінки, число актів якої невпинно зростає. Йдеться про правопорушення і вживання наркотиків, бійки з однолітками та вживання тютюну, алкоголю. Звичайно ж, їх поширенню сприяє ціла низка чинників, до яких у нашому суспільстві додається ще вплив нестабільної економічної ситуації. Скоріше як негативний можна оцінити вплив українського телебачення на сексуальну поведінку піділітків. Цінності, норми та стереотипи статевого життя, які транслюють українські ЗМІ, дуже часто далекі від реальності, орієнтують підлітків на безладні статеві зв’язки, що не спираються на взаємні почуття любові та відповідальності, провокують та стимулюють і без того підвищену підліткову сексуальність. На інтелектуальному розвитку підлітків суттєво позначається майже повна відсутність цікавих, високопрофесійних пізнавальних телепрограм. Оскільки розлучити підлітка з телевізором практично неможливо, треба зробити так, щоб телебачення допомагало йому жити, розвиватися інтелектуально, емоційно, а не стимулювало найпотаємніші людські прояви, без кінця демонструючи бруд сучасного життя. При відсутності суспільного телебачення з високим рівнем освітньо-культурних програм основний тягар нейтралізації негативного впливу такого виду інформаційної продукції лягає на сім’ю. Але інститут сім’ї також переживає кризу: зростає кількість розлучень, збільшується темп життя родини та викривляється характер стосунків між різними поколіннями в сім’ї і, як наслідок, остання намагається перекласти свої функції на інші інститути. Дослідження українських соціологів свідчать про дивовижну необізнаність сучасних батьків з різноманітних питань виховання молодого покоління, в тому числі статевого, їх педагогічну безпорадність, відсутність елементарних умінь та навичок спілкування з підлітками.

Тому, на думку фахівців, зараз в Україні існує серйозний дефіцит позитивного впливу на дітей і підлітків усіх інститутів соціалізації – сім’ї, освітніх установ, масмедіа.

Резюме.

1. Соціалізація – це складний процес включення індивіда в суспільні відносини, в ході якого він засвоює зразки поведінки, соціальні норми і цінності, необхідні для успішного функціонування в даному суспільстві.

2. Первинна соціалізація – та соціалізація, у яку індивід включається в дитинстві. Вторинна соціалізація (ресоціалізація) – це подальший процес засвоєння нових ролей, цінностей, знань на кожному етапі життя.

3. Існує достатньо велика кількість підходів до визначення поняття «соціалізація»: біологічні, психологічні та соціологічні. Представники біологічного підходу спираються на теорію еволюції Ч. Дарвіна та здебільшого пояснюють різницю в розвитку тих чи інших суспільств за рахунок того, що члени технологічно примітивних суспільств з біологічної точки зору менш розвинені, що певний час слугувало виправданню європейського колоніалізму.

4. Психологічні підходи при аналізі процесу соціалізації спираються на теорію біхевіорізму, згідно з якою людина, як і тварини, реагує на певні стимули, тому поведінка людини не є інстинктивною, а формується в процесі взаємодії з оточуючими.

5. Соціологи наголошують не тільки на важливій ролі оточуючих в процесі формування особистості, а вказують також на значний вплив набагато більшої кількості факторів (агентів соціалізації), серед яких найбільш суттєвими є сім’я, друзі, школа, засоби масової інформації тощо.

6. В Україні процес соціалізації ускладнений радикальним реформуванням суспільного життя, ростом напруженості, конфліктності соціальних відносин, що призводить до дефіциту позитивного впливу на дітей і підлітків усіх інститутів соціалізації – сім’ї, освітніх установ, масмедіа та ін. Для телебачення сучасної України характерна пропаганда західних, причому, далеко не самих кращих зразків життя. Розробка реального механізму створення суспільного телебачення, яке б продукувало якісний інформаційний продукт, повинно стати пріоритетним завданням нашої держави.