Тема 3. Суспільство

1. Визначення поняття «суспільство».

2. Історичні типи суспільства.

3. Суспільство в розумінні К. Маркса.

4. Формування суспільства з точки зору М. Вебера.

Вся історія соціологічної думки – це історія пошуків наукових підходів і методів будови теорії суспільства, яка б відбивала дійсні реалії соціального життя, що супроводжувалася розробкою різних концептуальних підходів до категорії «суспільство». Існує, наприклад, «атомістична» теорія, згідно з якою суспільство розуміється як сукупність діючих особистостей чи відносин між ними. Крайнім вираженням даної концепції була теорія Г. Зіммеля, який вважав, що «суспільство» узагалі являє собою взаємодію індивідів. Взаємодія завжди складається унаслідок певних потягів або заради певних цілей. Еротичні інстинкти, діловий інтерес, релігійні імпульси, захист або напад, гра або підприємництво, прагнення допомогти, навчитися, а також безліч інших мотивів спонукують людину до діяльності для іншого, з іншим, проти іншого, до сполучення та узгодження внутрішніх станів, тобто до надання впливів та, у свою чергу, їх сприйняття. Ці взаємні впливи означають, що з індивідуальних носіїв спонукальних імпульсів та цілей утворюється єдність, «суспільство».

Р. Бертом були розроблені основні принципи «сітьової» теорії, що в пояснювальній концепції суспільства в центр уваги ставить особистісні атрибути діючих індивідів. Головний акцент ця теорія та її різновиди роблять на діючих індивідів, які приймають соціально значущі рішення ізольовано один від одного.

У теоріях «соціальних груп» суспільство інтерпретувалося як сукупність різних взаємодіючих груп людей, які є різновидами однієї домінуючої групи. У цьому сенсі, виходячи з концепції Ф. Знанецького, можна говорити про народне суспільство, що означає всілякі групи і сукупності, які існують у межах одного народу або католицької громадськості, розуміючи під цим усілякі сукупності і групи, існуючі у рамках католицької церкви.

Якщо для «атомістичної», або «сітьової» концепцій істотним компонентом у визначенні суспільства є тип відносин, то в «групових» теоріях – людські групи. Розглядаючи суспільство як найбільш загальну сукупність людей, автори даної концепції, власне кажучи, ототожнюють поняття «суспільство» з поняттям «людство».

Існує група дефініцій категорії «суспільство», згідно з якими воно є системою соціальних інститутів і організацій. Іншими словами суспільство – це велика сукупність людей, спільно здійснюючих соціальне життя в межах цілої низки інститутів і організацій. Відповідно до цієї концепції саме соціальні інститути та організації гарантують стійкість, сталість відносин між людьми, встановлюють стійку структуру усіляких форм колективного життя, і без них було б неможливим забезпечення потреб, гарантування організованого процесу колективної діяльності, регулювання конфліктів, розвиток культури і т. ін. Визначення такого роду можна було б назвати «інституціональними» або «організаційними», оскільки у факті існування інститутів і організацій в них вбачаються характерні риси суспільства. Без певних інститутів та організацій суспільство не могло б гарантувати свою подальшу еволюцію і саморозвиток. Таке розуміння суспільства часто зустрічається в роботах етнологів.

Е. Дюркгейм був одним з перших (після О. Конта) серед соціологів, хто зробив спробу інтерпретації суспільства як «чогось своєрідного». Він стверджував, що сучасне суспільство, засноване на постійно зростаючому розподілі праці, не може розумітися як просте зібрання ізольованих індивідів, зібрання договорів, заснованих на особистому інтересі. Воно являє собою органічну єдність не менше, ніж попередні форми суспільства.

Функціональна концепція трактує суспільство як групу людських істот, яка представляє собою систему дій для самозабезпечення.

На основі різних концептуальних визначень у соціології склалася ще одна (аналітична) дефініція, що розглядає суспільство як відносно самостійне або таке, що самозабезпечує населення, яке характеризується внутрішньою організацією, загальною територією, культурними відмінностями та природним відтворенням. Залежно від того, який зміст вкладається в поняття «самозабезпечення», «організація», «культура» та інші і яке місце приділяється цим поняттям у тій чи іншій теорії, ця дефініція набуває різного характеру.

Соціологічні категорії (нижчого порядку порівняно з категорією «суспільство»), що включаються представниками різних соціологічних шкіл як в аналітичну, так і концептуальну дефініції суспільства, мають суттєве значення для розуміння його природи і характеру. Але загальний недолік названих вище визначень поняття «суспільство» полягає у тому, що вони ототожнюють поняття «суспільство» з поняттям «громадянське суспільство», опускаючи питання про ту матеріальну основу, на якій виникає і розвивається «громадянське суспільство».

У сучасних соціологічних теоріях суспільство розуміється як відносно стійка система соціальних зв’язків і відносин як великих, так і малих груп людей, що визначилася в процесі історичного розвитку людства, підтримується силою звичаю, традиції, закону, соціальних інститутів і т. ін., та ґрунтується на певному способі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних і духовних благ.

Традиційне суспільствознавство при аналізі історичних типів суспільств і сучасних моделей соціального розвитку спиралося на формаційний підхід Карла Маркса, що пояснює процес розвитку людства як зміну однієї формації іншою. К. Маркс виділив п’ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична. При такому підході процес виробництва матеріальних благ розглядається як основа громадського життя. Роблячи, люди впливають один на одного, і ця система взаємодій людей (безпосередніх та опосередкованих, свідомих та несвідомих), зайнятих виробництвом, обміном, розподілом матеріальних благ, утворює виробничі відносини. Характер виробничих відносин і форма власності як їх основа відрізняють одну формацію від іншої.

Г. Ленські виділяє наступні історичні типи суспільств: мисливців та збирачів; скотарів і землеробів; аграрні; індустріальні.

Згідно теорії Г. Ленські людські суспільства самого раннього типу складалися з мисливців і збирачів. Засоби до існування в таких суспільствах люди одержували від полювання, рибальства і збору диких їстівних рослин. Суспільства мисливців і збирачів побудовані за родовим принципом. Родина добуває і поширює їжу, захищає своїх членів і навчає дітей. В таких суспільствах існує певна спеціалізація за віковою та гендерною приналежністю. Найменші та найстарші роблять, що можуть, а здорові дорослі забезпечують основний видобуток їжі. Суспільства мисливців і збирачів Г. Ленські вважає егалітарними (від франц. egalite – рівність).

Близько 10–12 тисяч років тому з’явилася технологія, що змінила життя людей. Люди відкрили для себе землеробство – застосування ручних інструментів для одержання врожаю. Розвиток промислових технологій створив соціальну нерівність. У міру того, як одні родини виробляли більше продуктів харчування, ніж інші, вони займали владне і привілейоване положення. Формування альянсів, у тому числі шлюбних, з іншими елітними родинами дозволило соціальним перевагам закріплюватися і зберігатися в поколіннях. Поряд із соціальною ієрархією виникли примітивні форми держави, що спиралася на військову силу і захищала панування еліти. Однак, не маючи можливості підтримувати зв’язок або подорожувати на великі відстані, правитель контролював лише дуже обмежену кількість людей, а тому імперські підстави проступали ще дуже слабко.

Приблизно 5 тис. років тому на Середньому Сході відбулася ще одна технологічна революція, що змінила велику частину світу. Йдеться про виникнення агрокультури (оброблення ґрунтів за допомогою плугів, що тягнуть тяглові тваринні чи більш могутні джерела енергії). Соціальна роль таких нововведень, як плуг, що приводиться в дію силою тварин, іригація, колесо, писемність, поява цифр і використання різних металів, виявилася настільки великою, що та епоха називається «зорею цивілізації». Нова техніка обробки землі дозволила селянам обробляти набагато більші площі, чим вдавалося раніше, коли оброблялися невеликі ділянки. Крім того, селяни поколіннями могли обробляти ті самі наділи, що, у свою чергу, сприяло осілому способу життя.

Аграрні суспільства демонструють разючу соціальну нерівність. У багатьох країнах значну частину населення складали селяни чи раби. Еліта, будучи звільненою від ручної праці, займалася філософією, мистецтвами і літературою. Це пояснює історичний зв’язок між «елітарною культурою» і соціальними привілеями. У збирачів та мисливців, а також у землеробському суспільстві продуктами харчування займалися в основному жінки. Однак агрокультура висуває на позиції соціального домінування чоловіків.

В аграрних суспільствах безпрецедентну владу здобувають представники еліти. Щоб удержати в підпорядкуванні великі імперії, правителі мають потребу в послугах безлічі адміністраторів. Відповідно поряд із розвитком економіки, складається і політична система, перетворюючись на окрему сферу життя.

Індустріальна система – це виробництво товарів з використанням передових джерел енергії, що приводять у рух великі механізми. До промислової ери головним джерелом енергії були фізична сила людей і тварин. Однак приблизно в середині XVIII століття на заводах та фабриках почали застосовувати енергію води, а після – парових казанів, що дозволяло пристосовувати до роботи великі механізми. В індустріальних суспільствах перш за все змінився характер і зміст праці. Якщо в аграрних суспільствах більшість чоловіків і жінок працюють або дома, або на прилеглих полях, то індустріалізація веде людей від домівок до фабрик, розташованих недалеко від джерел енергії та оснащених гігантськими механізмами. Праця промислових робітників, безумовно, набагато продуктивніше, однак у результаті втрачаються близькі робочі стосунки, міцні сімейні узи і багато традиційних цінностей, вірування і звичаї, характерні для аграрних співтовариств. Професійна спеціалізація досягає небаченого ступеня. Індустріальна технологія трансформує і родину, яка перестає бути основою для економічного виробництва, навчання і релігійного служіння. Технологічні зміни сприяють відмовленню від рамок традиційної родини, зростанню кількості самотніх, розлучених людей, неповних чи прийомних родин. Г. Ленські вважає, що на ранній стадії індустріалізації перевагами передових технологій користується лише невелика частина населення. Однак згодом добробут зростає, так що дедалі більша кількість людей живе довше й комфортніше.

Багато індустріальних суспільств вступили вже в наступну фазу технологічного розвитку, і можна розширити аналіз Г. Ленські, щоб врахувати тенденції останнього часу. Соціолог Деніел Белл увів термін постіндустріалізм, щоб позначити технологію, що підтримує економіку і ґрунтується на інформації. Якщо в індустріальних суспільствах виробництво зосереджене на заводах і пов’язане з механізмами, що допомагають створити матеріальні блага, то в постіндустріальному – на застосуванні комп’ютерів та інших електронних пристроїв, що продукують, обробляють, накопичують і використовують інформацію. Якщо в індустріальному суспільстві люди вивчають і застосовують механічні навички, то постіндустріальна епоха вимагає уміння інформаційного типу, потрібні, щоб працювати з комп’ютерами і реалізовувати високотехнологічну комунікацію в будь-якій іншій формі. Це різко змінює професійну структуру суспільства. У постіндустріальному суспільстві для промислового виробництва необхідно набагато менше робочої сили, зростає роль офісних працівників, менеджерів та ін. – усіх тих, хто зайнятий обробкою інформації (в областях, що простираються від фундаментальних наук і реклами до маркетингу і зв’язків із громадськістю). Українське суспільство достатньо швидко засвоює принципи функціонування постіндустріалізму та впроваджує новітні інформаційні технології в різні галузі суспільного життя, проте слід зазначити, що, навіть інформаційне суспільство базується на виробництві та споживанні матеріальних товарів. Зважаючи на це, перспективи розвитку України у теперішній час викликають деякі побоювання, бо занепадає матеріальне виробництво, скоротилася кількість заводів, не вистачає кваліфікованих фахівців. Тому не слід поспішати зараховувати Україну до країн, що дійшли постіндустріальної фази розвитку.

Інформаційна революція найбільш наочна в багатих країнах, однак нова технологія впливає і на світ у цілому. Небачений загальносвітовий потік товарів, людей та інформації пов’язує суспільства один з одним і створює глобальну культуру. Подібно тому як індустріальна технологія об’єднала розрізнені громади, у результаті чого виникла національна економіка, постіндустріальна сприяє об’єднанню націй для побудови загальносвітової економічної системи.

Як зазначалося вище, перше класичне уявлення про суспільство дали роботи Карла Маркса. Він розробив ідею соціального конфлікту, боротьби між сегментами суспільства за цінні ресурси. Для К. Маркса найголовнішою формою соціального конфлікту був класовий конфлікт, породжуваний тим способом, яким суспільство створює матеріальні блага. Він відзначав, що індустріальна економічна система перетворила малу частину населення на капіталістів – людей, які володіють і керують фабриками та іншими підприємствами заради одержання прибутку. Для цього вони прагнуть продати товар за ціну, що перевищує його собівартість. Велика ж частина населення перетворюється при капіталізмі на промислових робітників, яких К. Маркс назвав пролетарями – людьми, які продають свою продуктивну працю за заробітну плату. Між капіталістами та робітниками конфлікт неминучий. Щоб і надалі одержувати високі прибутки, перші заморожують заробітну плату на низькому рівні. Звичайно ж, робітники хочуть одержувати більше. Оскільки прибутки і зарплати черпаються з того самого джерела, розвивається конфлікт. У розумінні Маркса, він може закінчитися тільки зі зникненням самого капіталізму.

Усі суспільства складаються із соціальних інститутів – великих сфер соціального життя, або соціальних підсистем, організованих для задоволення потреб людей. К. Маркс стверджував, що лише один інститут – економіка – панує над іншими і визначає характер суспільства. Спираючись на філософську доктрину матеріалізму, відповідно до якої досвід людей визначається способом виробництва матеріальних благ, К. Маркс вважав, що політична система, родина, релігія й освіта сприяють розвитку економіки суспільства. Якщо Г. Ленські наполягав на особливій ролі технології у формуванні суспільства, то К. Маркс писав про економіку як про «реальну основу» суспільства. Він розглядав економічну систему як базис суспільства, а інші соціальні інститути, у тому числі родина, політика і релігія, базуються на цьому фундаменті, утворюючи надбудову.

Соціальні інститути закріплюють пануюче положення капіталістів, захищаючи їхнє становище і законодавчо передаючи власність у спадщину від одного покоління до наступного в рамках родини. Власне, члени індустріальних капіталістичних суспільств не вважають свої правові та сімейні системи джерелами соціальних конфліктів. Навпроти, люди розуміють своє право на приватну власність як «природне». К. Маркс відкидав капіталістичні ідеї як помилкову свідомість, пояснення соціальних проблем не пороками суспільства, а недоліками людей. На його думку, у багатьох соціальних проблемах винуватим є промисловий капіталізм сам по собі. Омана, вважав К. Маркс, шкодить людям, оскільки ховає істинну причину їхніх проблем. При індустріальному капіталізмі, як і на більш ранніх етапах розвитку суспільства, існують два великих соціальних класи – правлячий і пригноблений, – у чому відбиваються два основних положення в системі виробництва. Подібно господарям і рабам в античному світі та дворянам і кріпакам при феодальному ладі, тепер до соціального конфлікту втягнуті капіталісти і пролетарі. При цьому, як і в минулому, один клас контролює інший, будучи власником засобів виробництва. К. Маркс використовував термін класовий конфлікт (а іноді класова боротьба) для позначення конфлікту між цілими класами, пов’язаного з розподілом матеріальних цінностей і влади в суспільстві.

Маркс також критикував капіталізм за те, що той породжує відчуження – відчуття самітності та страждання, викликане безсиллям. Знаходячись під владою капіталістів, пролетаріат є звичайним товаром – джерелом робочої сили, яку можна здобувати і викидати за бажанням. Дегуманізація, викликана умовами та специфікою праці (особливо монотонною, нескінченною заводською працею), призводить до того, що робітники не мають можливості радіти життю. Вони відчувають неможливість поліпшення свого положення. Тут відчутно проступає ще одне протиріччя капіталістичного суспільства: у міру того, як люди розробляють технологію для набуття влади над світом, економіка здобуває дедалі більший контроль над ними.

К. Маркс аналізує чотири форми відчуження:

1. Відчуження від процесу праці. В ідеалі люди працюють, щоб задовольнити свої безпосередні нестатки і розвити потенціал своєї особистості. Капіталізм, однак, позбавляє робітників права брати участь в обговоренні того, що вони роблять і як вони це роблять. Багато видів роботи зводяться до нудотного, безупинного повторення рутинних дій. К. Маркса не здивував би той факт, що ми скрізь, де тільки можливо, заміняємо людей машинами. За його переконанням, капіталізм досить давно перетворив людей на механізми.

2. Відчуження від продуктів праці. Продукт праці належить не робітникові, який його створює, а капіталістам, які продають його й одержують прибуток. Тому, вважав К. Маркс, чим значніший особистий внесок робітників у їхню працю, тим більше вони втрачають.

3. Відчуження від інших робітників. Праця, як заявляв Маркс, дає людям можливість налагодити зв’язки в громаді. Однак індустріальний капіталізм позбавляє атмосфери співробітництва, наповнюючи трудову діяльність духом конкуренції. Фабрична праця майже не залишає можливостей для товариських відносин.

4. Відчуження від людської сутності. Індустріальний капіталізм призводить до відчуження робітників від їхніх особистісних можливостей. Індустріальний капіталізм спотворює діяльність, що повинна служити вираженню кращих якостей людини, перетворюючи її на тяжке переживання, що веде до дегуманізації.

На думку К. Маркса, єдиним шляхом подолання капіталізму є кардинальна зміна суспільних відносин. Він пророкував народження більш гуманної системи виробництва, яку назвав соціалізмом, – коли всі люди будуть рівні. Хоча Маркс розумів перешкоди щодо впровадження соціалістичної революції, проте був розчарований, що йому не дожити і не побачити повстання робітників. Переконаний в аморальності капіталізму, він був упевнений: згодом працівники, які складають більшість, усвідомлять, що мають ключ до кращого майбутнього. Ця зміна буде, безумовно, революційною і навіть насильницькою. У підсумку ж, як вірив К. Маркс, соціалістичне суспільство зуміє задовольнити потреби всіх і кожного.

Макс Вебер був знавцем права, економіки, релігії та історії. Він запропонував концепцію, що багатьма розцінюється як найбільший внесок у соціологію. Вебер виділяв шляхи, якими людські ідеї формують суспільство. Він розумів владу технології та багато в чому погоджувався з ідеями К. Маркса щодо соціального конфлікту, але заперечував матеріалістичний марксистський аналіз. Він стверджував, що суспільства відрізняються головним чином уявленнями їх членів про навколишній світ. Відповідно до М. Вебера, певною основою виступають ідеї, особливо переконання і цінності, оскільки сучасне суспільство автор вважав продуктом не тільки нової технології і капіталізму, але й нового способу мислення.

М. Вебер порівнював соціальні форми, що виникали в різні часи і різних країнах. При цьому він спирався на ідеальний тип — абстрактне твердження про найважливіші особливості будь-якого соціального феномена. Він вивчав релігію та зіставляв «ідеального протестанта» з «ідеальним іудеєм», «ідеальним індуїстом» і «ідеальним буддистом», хоча знав, що в точності цим моделям ніякі реальні індивіди не відповідають. Вживання М. Вебером слова ідеальний не означає, начебто розглянутий об’єкт «гарний» чи «кращий». З погляду ідеалу можна аналізувати і злочинців, і священиків.

М. Вебер відмовився від класифікації суспільств за їх технологіями або системами виробництва та зосередився на людському баченні світу. Іншими словами, члени доіндустріальних суспільств занурені в традицію, а індустріальних капіталістичних – раціональні. Під традицією Вебер розумів настрої та вірування, що передаються з покоління в покоління. Ті, хто живе традицією, керуються минулим. Конкретні дії вони знаходять правильними і вірними єдино тому, що все це було заведено віддавна.

Але, за твердженням М. Вебера, у сучасних суспільствах люди віддають перевагу раціональності – цілеспрямований, тверезий розрахунок найбільш ефективних шляхів виконання окремої задачі. Раціональний світогляд виключає почуття, що із традиційної точки зору вважаються своєрідною інформацією. Як правило, сучасні люди воліють думати і діяти, відштовхуючись від сьогодення і з огляду на наслідки, оцінюють професійну діяльність, шкільне навчання і навіть близькі відносини з позиції того, що потрібно буде зробити та вкласти, і що вони одержать натомість.

І промислову революцію, і капіталізм М. Вебер розглядав як доказ становлення раціональності. Він скористався виразом «раціоналізація суспільства», щоб позначити історичний перехід від традиції до раціональності як до форми людського мислення, яка домінує. Далі він помітив, що сучасне суспільство «розчакловане», коли наукове мислення і технологія змели павутиння сентиментальних прихильностей до минулого.

Готовність прийняти новітню технологію є, отже, одним з могутніх показників ступеня раціоналізації суспільства. З погляду М. Вебера, ступінь технологічних удосконалень у суспільстві залежить від розуміння людьми навколишнього світу. Протягом всієї історії багато людей могли взяти на озброєння нову технологію; однак лише в раціональному культурному кліматі Західної Європи наукові відкриття стали імпульсом до індустріальної революції.

Щоб краще зрозуміти точку зору М. Вебера, варто розібратися, як виник індустріальний капіталізм. На думку одного з засновників соціології, він являє собою спадщину кальвінізму, християнського релігійного плину, що виріс з протестантської Реформації. Як пояснював Вебер, кальвіністи підходили до життя з надзвичайно суворих і раціональних позицій. Більш того: центральним пунктом у релігійній доктрині Джона Кальвіна було приречення (ідея про те, що всевідаючий і всемогутній Господь визначив до порятунку одних людей і до прокльону – інших). Віруючи, що доля кожного визначена до народження, кальвіністи вважали: люди не в змозі її змінити. Більш того, вони навіть не знають, у чому вона полягає. Отже, кальвіністи коливалися між підбадьорюючими баченнями духовного порятунку і тривожних страхів вічного прокльону.

Незнання своєї долі було нестерпно, і тоді прихильники Дж. Кальвіна поступово прийшли до певного рішення. Чому б, міркували вони, тим, кому уготована слава у світі іншому, не бачити ознак божественного порятунку у світі цьому? Такий висновок підштовхнув кальвіністів до інтерпретації мирського благополуччя як знака Божої милості. Несамовито бажаючи одержати подібну втіху, вони вирушили на пошуки успіху, спираючись у виконанні своїх задач на раціональність, дисципліну і важку працю.

Їх погоня за багатством була викликана не ними самими, оскільки потакання своїм примхам і марнотратство вважалися гріховними. Але кальвіністи не збиралися і ділитися своїми багатствами з бідними, оскільки бідність виступала знаком Божої немилості. Вони повинні були слідувати тому, що вони почитали за особисте покликання, Божественне призначення, і вкладати прибуток у нове виробництво для досягнення ще більшого успіху. Так кальвіністи заклали фундамент для капіталізму. З релігійним завзяттям вони використовували багатство, щоб створити ще більше багатство, заощаджували гроші й охоче брали на озброєння нові технології, що допомагали їх зусиллям.

Погоня за прибутками відрізняла кальвінізм від інших релігій. Католицизм (традиційна релігія більшої частини Європи), наприклад, затверджував пасивний світогляд «іншого світу»: добрі справи, смиренно зроблені на землі, принесуть винагороду на небесах. Для католиків матеріальний статок зовсім не мав того духовного значення, що мотивувало кальвіністів. І саме тому, вважав Вебер, промисловий капіталізм розвився переважно в тих областях Європи, де були сильні кальвіністські настрої.

Хоча наступні покоління кальвіністів були менш релігійні, вони зберегли прагнення до успіху й особисту дисципліну, тоді як релігійна етика перетворилася на трудову. Іншими словами, індустріальний капіталізм можна розглядати як «розчакловану» релігію, коли стали цінувати багатство як таке.

Відповідно до М. Вебера, раціональність поклала початок індустріальної революції і капіталізму, а отже, визначила сучасне суспільство. Згідно М. Веберу, головні складові сучасного суспільства – капіталізм, бюрократія і наука – є виразом того самого основного фактора: раціональності.

М. Вебер, як і К. Маркс, визнавав ефективність індустріального капіталізму. Він погоджувався і з тим, що сучасне суспільство породжує феномен відчуження, хоча пояснював його іншими причинами. К. Маркс вбачав їх в економічній нерівності, М. Вебер же – у паралізуючому ефекті безлічі бюрократичних правил і встановлень. Бюрократії, попереджав М. Вебер, бачать у людях не унікальних індивідів, а лише канцелярські одиниці. Крім того, робота на великі організації припускає виконання спеціалізованих і часом відверто рутинних операцій. М. Вебер пророкував, що сучасне суспільство перетвориться на величезну систему правил, що розростається, та прагне регулювати абсолютно все.

Як і К. Маркс, він бачив, що сучасне суспільство, покликане служити людям, обертається проти своїх творців і поневолює їх. І так само порівнював індустріальний капіталізм з похоронним дзвоном, що дзвонить по людині. М. Вебер описував сучасного індивіда як лише маленький гвинтик, який безперестану рухається в механізмі, що наказує йому без кінця виконувати одну й ту саму операцію. Хоча М. Вебер міг би назвати і переваги сучасного суспільства, на майбутнє його він дивився з деякими побоюваннями. Йому здавалось, що раціоналізація суспільства зведе людей до рівня роботів.

Резюме.

1. Існує багато визначень поняття «суспільство». У сучасних соціологічних теоріях суспільство розуміється як відносно стійка система соціальних зв’язків і відносин як великих, так і малих груп людей, що визначилася в процесі історичного розвитку людства, підтримується силою звичаю, традиції, закону, соціальних інститутів і т. ін., та ґрунтується на певному способі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних і духовних благ.

2. К. Маркс, аналізуючи зміни в суспільстві, виділив п’ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична. При такому підході процес виробництва матеріальних благ розглядається як основа громадського життя.

3. Г. Ленські, вивчаючи взаємозв’язок між появою нових технологій та розвитком суспільства, виділив наступні історичні типи суспільств: мисливців та збирачів; скотарів та землеробів; аграрні; індустріальні. Багато індустріальних суспільств вступили вже в наступну фазу технологічного розвитку, і можна розширити аналіз Г. Ленські, щоб врахувати тенденції останнього часу. Соціолог Деніел Белл увів термін постіндустріальне суспільство, щоб позначити технологію, що підтримує економіку і ґрунтується на інформації.

4. К. Маркс аналізував сучасне йому суспільство з позицій теорії соціального конфлікту, центральною ідеєю якої є боротьба між сегментами суспільства за цінні ресурси. К. Маркс критикує капіталістичне суспільство, оскільки воно закріплюють пануюче положення відносно невеликої кількості капіталістів, у той час як пролетарії, котрі виробляють основні матеріальні цінності у суспільстві, є відчуженими як від продуктів, процесу праці та інших робітників, так, як наслідок, і від людської сутності.

5. М. Вебер порівнював соціальні форми, що виникали в різні часи і різних країнах. За М. Вебером, раціональність поклала початок індустріальної революції і капіталізму, а отже, визначила сучасне суспільство. Згідно М. Веберу, головні складові сучасного суспільства – капіталізм, бюрократія і наука – є виразом того самого основного фактора: раціональності.