Тема 1. Що вивчає соціологія?

1. Об’єкт, предмет, структура і функції соціології.

2. Соціальні закони і поняттєво-категоріальний апарат.

3. Місце соціології в структурі сучасного знання.

4. Коротка історія розвитку соціології.

«Соціологія» у буквальному перекладі означає «вчення про суспільство» (з лат. «суспільство» і грецької «слово, вчення»). Соціологія – це наука, що вивчає суспільство, закономірності його функціонування і розвитку, взаємодію соціальних спільнот різного типу і рівня, соціальні інститути та соціальні процеси в їхньому зв’язку із суспільним цілим.

Будь-яка галузь науки має свій об’єкт і предмет. Об’єкт науки розуміється як певна область дійсності, що має відносну завершеність і цілісність. Найзагальнішими об’єктами наук є природа і суспільство, звідки й випливає розподіл наук на природознавчі та соціально-гуманітарні. З вищесказаного зрозуміло, що об’єктом дослідження соціології як науки є суспільство. Але обмежитися визначенням об’єкта науки, звичайно, недостатньо хоча б тому, що ціла низка наук може мати той самий об’єкт. Філософія, історія, політологія, правознавство – усі ці науки вивчають суспільство. Тому вчений–соціолог аналізує ту грань, «зріз», специфічну якісну визначеність, що цікава саме йому на відміну від історика, юриста, філософа.

Предмет науки припускає, що якась реальність розглядається не цілком, а лише з того боку, який визначається специфікою даної науки. Інші сторони розглядаються як умови існування об’єкта. Звичайно предмет науки є результатом теоретичного абстрагування, що дозволяє виділити цілком певні закономірності функціонування і розвитку досліджуваного об’єкта. Більшість учених вважають, що предметом соціології є сукупність проблем соціальної сфери громадського життя. У західній літературі соціологія розуміється частіше як наука про соціальні спільноти або соціальні системи. Інші соціологи вважають головним предметом дослідження соціальні відносини.

Уявлення про предмет соціології було б не повним, якби ми не враховували, що вихідною клітинкою дослідження суспільства є людина. Проблема особистості не може не хвилювати соціолога, тому що саме людина є суб’єктом соціальних відносин і соціальної поведінки. Соціологія йде від аналізу особистості до дослідження закономірностей функціонування суспільства і соціальних спільнот.

Узагальнюючи питання про предмет соціології, треба відзначити, що різноманітні підходи до цієї проблеми не стільки суперечать один одному, скільки взаємно доповнюють один одного, складаючи в такий спосіб цілісне уявлення про предмет соціології.

Можна дати таке визначення соціології: це наука про закономірності розвитку і функціонування соціальних систем як глобальних (суспільство в цілому), так і часткових (соціальних груп, інститутів і т. ін.), а також закономірності колективних форм поведінки людей.

Структуру соціології в найзагальнішому вигляді можна представити в такий спосіб: а) загальна соціологічна теорія; б) теорії середнього рівня; в) конкретно-соціологічні дослідження.

Вітчизняна соціологія певний час існувала в першу чергу як прикладна соціальна наука, головною задачею якої було обслуговування пануючої еліти і вирішення різного роду соціально-практичних проблем. Вітчизняні досягнення в соціології стосуються головним чином методології та методики емпіричних досліджень. В області фундаментальної соціології ці досягнення невеликі, а в США та у Західній Європі саме цей напрямок дослідження є головним. Аналіз викладання соціології в цих країнах свідчить про те, що у вищих навчальних закладах вивчається «загальна» або «теоретична» соціологія, а прикладну вивчають тільки студенти, які спеціалізуються на ній. Університетське академічне середовище є там головним інтелектуальним джерелом розвитку соціології як автономної дисципліни.

Останнім часом в Україні з’явилися спроби змінити орієнтацію науки убік поглиблення теорії, прагнення актуалізувати теоретичні, гуманістичні, системні уявлення в соціології. Шлях цей дуже складний, тому що є чимало протидіючих факторів, зокрема, комерціалізація наук узагалі, в тому числі і соціології. Фундаментальна наука не може існувати в жодній країні без підтримки держави, що акумулює у своїй політиці довгострокові потреби суспільства.

Як і в будь-якій іншій науці, у соціології з часу її виникнення існувала проблема законів і закономірностей, що теж вирішувалася неоднозначно.

Соціологія виникла в XIX ст. як позитивна соціальна теорія, що повинна була стати доказовою і загальнозначущою наукою про суспільство, а отже, передбачалася можливість відшукати повторювані закономірності громадського життя і побудувати загальні поняття суспільствознавства. О. Конт виділив дві групи соціальних законів: закони статики (незмінних станів, стійких умов існування будь-якого соціального явища) і закони динаміки (закономірності змін, соціального розвитку).

З виникненням наприкінці XIX ст. так званої розуміючої соціології змінився погляд на проблему соціальних законів. Макс Вебер вважав, що соціологічні узагальнення не є відображенням дійсних процесів соціального світу: дослідник констатував їх, виходячи зі своїх суб’єктивних оцінок. Явища вважаються об’єктивними настільки, наскільки вони мають значення для теорії. М. Вебер відмовлявся від спроб формулювати соціальні закони.

Георг Зіммель припускав наявність природних законів для руху кожного конкретного суспільного елемента, але вважав, що для цілого (для суспільства) законів соціального розвитку немає.

Соціальний закон є вираженням суттєвих зв’язків соціальних явищ і процесів, насамперед зв’язків соціальних відносин і соціальної діяльності людей. Соціальні закони складаються під час природного перебігу подій. Але в той же час вони реалізуються в конкретній формі фактичної поведінки людей, об’єднаних у соціальні групи. Специфіка дії соціальних законів вимагає необхідності співвіднесення суб’єктивного з об’єктивним. У цьому, швидше за все, і полягає суть соціологічного підходу. З одного боку, соціальні спільноти (групи), що є предметом соціології, виступають як суб’єкти свідомості і дії, які більш-менш повно усвідомлюють свої інтереси. Але, з іншого боку, ці спільноти людей займають об’єктивно подібне положення в системі суспільних відносин. Зазначена об’єктивність складається в основному стихійно, як результат взаємодії груп, зіткнення й узгодження їхніх інтересів.

Поняттєво-категоріальний апарат соціології містить у собі три групи категорій: загальнонаукові категорії у відповідному соціологічному відбитті («соціальна система», «соціальний розвиток» та ін.); власне соціологічні категорії («стратифікація», «інститут», «організація», «статус», «роль», «норми», «цінності» та ін.); категорії дисциплін, суміжних із соціологією («особистість», «батьківщина», «культура» та ін.).

Ключовим для розуміння категоріального апарата соціології, без сумніву, виступає поняття «соціальне». Соціологічна традиція, що йде від М. Вебера, припускає тлумачення поняття соціального через категорію «соціальна дія». Ця традиція в основних своїх рисах підтримується й у сучасній американській соціології (наприклад, «теорія соціальної дії» Т. Парсонса).

Інша традиція розуміння соціального пов’язана з категорією «соціальні відносини» (К. Маркс). Соціальне розуміється в цьому випадку як сукупність відносин між різними соціальними групами та спільнотами, до яких відносять класи, професійні, формальні організації, територіальні, поселенські групи та соціальні інститути.

Через поняття «соціальна дія і взаємодія», «соціальні відносини» дається в соціології характеристика всіх інших соціальних понять: «роль», «статус», «соціальний контроль», «соціальна група», «соціалізація», «соціальний інститут», «соціальна структура» та ін. Фундаментальною категорією соціології є також категорія «суспільство», що розглядається як соціокультурна система.

Функції будь-якої гуманітарної дисципліни можна було б розділити на дві групи: гносеологічні та соціальні (маючи на увазі, що на практиці вони взаємозалежні і нероздільні).

Гносеологічні (або теоретико-пізнавальні) функції соціології полягають у повному і конкретному пізнанні тих чи інших сторін соціального життя, у розумінні його як цілісного явища. Це – нагромадження знань та їх систематизація.

Сутність соціальних функцій соціології – у знаходженні шляхів і засобів впливу на соціальне життя, на ті чи інші його сторони на основі пізнання та вивчення закономірностей соціального розвитку. До основних соціальних функцій можна було б віднести: критичну, гуманістичну, прогностичну, прикладну.

Критична функція соціології полягає в тому, що соціологія, з одного боку, показує, що можна зберегти, усталити, розвинути в соціальному житті, а з іншого боку, виявляє те, що вимагає радикальних перетворень. Соціологія, досліджуючи суспільство і його окремі елементи, ставить їм соціальний діагноз з метою знаходження ефективних шляхів відновлення соціального здоров’я. Соціологія займається і профілактикою соціальних хвороб.

Під гуманістичною функцією соціології треба розуміти те, що вона займається розробкою теорії та програм діяльності людей і соціальних груп щодо перетворення тих чи інших сторін соціального життя. Соціологія пояснює, які соціальні умови необхідні для того, щоб людина змогла реалізувати себе як суб’єкт соціальної діяльності. Відсутність подібних умов може призвести до соціальної напруженості, роз’єднаності, конфронтації і, в результаті, до кризи суспільства.

Прогностична функція соціології припускає відтворення перспектив розвитку соціальних відносин. Людству сьогодні важко знайти правильні рішення, якщо воно не прогнозує подальші шляхи розвитку соціуму, не виробляє моделі розвитку цивілізації в майбутньому. Соціальне передбачення завжди було частиною соціологічного знання, що знаходило вираження в різного роду утопічних, фантастичних теоріях і т. ін. Наукове прогнозування соціального розвитку допомагає побачити перспективи людської цивілізації і спроектувати деякою мірою соціальне життя в бажаному для людей напрямку.

Прикладна функція соціології полягає у проведенні емпіричних (конкретних) соціологічних досліджень дійсності. Вона, без сумніву, важлива, хоча не можна зводити лише до неї всі соціологічні функції, як, на жаль, у нас нерідко відбувається на практиці. У нашому суспільстві опитування суспільної думки придбали надзвичайну популярність, й у зв’язку з цим анкетний метод опитування розглядається ледве чи не як основний метод дослідження в соціології.

Розвиток і зміна соціального життя призводять до розвитку і зміни методів його дослідження. З огляду на особливості сучасного етапу розвитку соціології, треба відзначити три важливих моменти, що характеризують метод соціологічного пізнання: по-перше, це введення тимчасового параметра до самої методології мислення, до гіпотези і концепції, що ми раніше називали принципом історизму; від вивчення станів на конкретний момент часу важливо зараз переходити до вивчення процесів соціального розвитку; по-друге, врахування змін структури соціального простору; спостерігається ефект просторової трансформації суспільств, вихід за межі берегів соціальних процесів (локальні переростають у регіональні, регіональні – у глобальні); глобалізм – найважливіша ознака сучасної і завтрашньої соціології; по-третє, зростаюча активна участь соціології як науки в реальному житті, у соціальному процесі, а звідси – орієнтація соціології на знаходження шляхів рішення соціальних проблем, на виявлення конфлікту інтересів, на прогнозування і проектування соціальних рішень.

Уперше місце соціології в структурі наук було визначено Огюстом Контом. Система наук, на його думку, являє собою ієрархію, що виражає процес розвитку від простого до складного. Кожна наступна ступінь у розвитку знання (наука більш високого порядку) розуміє попередню як свою необхідну передумову. «Ієрархія» основних наук така: математика – астрономія – фізика – хімія – біологія – соціологія. Соціологія ґрунтується на біології, але має в собі щось своєрідне, що випливає зі взаємодії індивідів, впливу кожного покоління на наступні.

Позначимо лише найбільш тісні зв’язки соціології з іншими науками.

Соціологія і філософія: обидві науки вивчають особистість і соціальні спільності як об’єкти і суб’єкти діяльності. Але філософи це роблять на високому рівні узагальнення. Тому вони не можуть виявити життя у всьому його суперечливому існуванні. Соціологія, спираючись на філософію, орієнтується на більш конкретний аналіз, на дослідження складної мозаїки соціальної діяльності, поведінки і відносин. У свою чергу, соціологія впливає на філософію, змушуючи її розширювати і поглиблювати рівні узагальнення.

Соціологія та історія: вони мають однаковий об’єкт дослідження – суспільство, що вивчається в процесі його розвитку. Як відомо, норми поведінки і відносин, цінності, культура передаються з покоління в покоління. Дуже важливо виявити цю еволюцію, що є областю загальних інтересів історії і соціології. Не випадково польський соціолог Ян Щепанський підкреслював особливо тісні контакти соціології з історією культури. Відмінності підходів цих наук у тому, що історія намагається реконструювати минулу діяльність людей у всій її неповторності, індивідуальності. Але вона не в змозі пояснити сьогодення і тим більше прогнозувати майбутнє. Сучасність завжди відрізняється від минулого, тому що вона є творенням нового. Задача соціолога – «схопити», зафіксувати це нове на рівні соціально типового.

Соціологія і політологія. Політологія вивчає політичні процеси, політичні відносини, політичні цінності, політичну систему, політичну культуру, тобто усе, що стосується політичної сфери життя суспільства. Соціологія ж, досліджуючи людей і спільноти як суб’єкти, має справу з громадянським суспільством, що функціонує поряд з державою і яке стає самостійною сутністю на певному етапі розвитку людської цивілізації, коли людина висувається на принципово нову позицію як у взаєминах із суспільними інститутами, так і в усвідомленні особистісної самооцінки. Громадянське суспільство і його взаємини з державою та з політичною системою в цілому – це і є та грань, де відбувається взаємодія соціології та політології.

Соціологія і психолого-педагогічні науки. Вся історія становлення соціології свідчить про тісний органічний зв’язок проблем власне соціальних і психолого-педагогічних. Немає практично жодної роботи, що претендує на цілісне висвітлення соціальних явищ, у яких не зачіпалися б питання виховання, освіти, психології. Що ж є загальним для педагогіки і соціології? Їхню діалектику поєднує аналіз різних сторін одного об’єкта дослідження, тобто різних характеристик взаємодії суспільства й особистості, органічний зв’язок процесів соціалізації та виховання особистості. Цим визначається близькість ключових понять даних дисциплін, а також спільність методів одержання інформації (соціометрія, використання тестів, різного виду опитувань).

Соціологія і природничі науки. Особливо слід зазначити наявність зв’язку соціології з природничими науками. В результаті її взаємодії з біологією знайшов свого розвитку системний підхід в соціології, почали розвиватися соціальна екологія та соціальна медицина. Зростає та міцнішає зв’язок з математикою, у сьогоденні важко уявити соціологію без спеціальних математичних методів, які дозволяють забезпечити високу ефективність і вірогідність проведених емпіричних досліджень. У соціологічних дослідженнях широко використовуються математичні методи аналізу даних, тому взаємодія соціології і математики, зокрема, розширення використання методів математичного моделювання в соціології є одним з важливих напрямків розвитку соціально-гуманітарних досліджень. Будь-який аналіз даних, отриманих у ході соціологічного опитування, потребує наступної їх обробки і систематизації з використанням статистичних методів математики і комп’ютерні технології.

Беззаперечний зв’язок соціології з фізикою, відкриття якої впливають на глобальний розвиток усього людського суспільства в цілому. Створені за допомогою фізиків електрика, радіо, телефон, телеграф, телебачення, численні побутові зручності сконструювали зовсім нову «повсякденність», а тому корінним чином змінили сам побут, спосіб життя, навіть настрій, відношення в суспільстві. Тобто фізику в сучасному світі можна сприймати як стрижневу науку, що сприяє прогресуючому розвитку цивілізованого суспільства і суттєво змінює останнє. З іншого боку, фізика як будь-яка інша наука є важливою складовою суспільства, а науковий розвиток, безумовно, визначається розвитком цивілізації в цілому.

Можна назвати ще низку наук, з якими соціологія має тісні зв’язки: право і правознавство, етнологія і етнографія, антропологія і географія, статистика і демографія та інші.

Для розвитку соціології як науки характерні два взаємозалежних процеси: диференціація (вичленовування специфічного предмету, методу дослідження, структури науки, відмінних від інших наук) та інтеграція (установлення міжпредметних зв’язків). У ХІХ - початку XX ст. ця наука тільки створювалася і відокремлювалася, і в цей період важливо було насамперед обґрунтувати претензії на самостійність, дати простір розвитку теоретичного знання, появі навчальних курсів соціології, кафедр та ін. Процес диференціації соціології від інших наук, вичленовування її предмета, специфіки мав першорядне значення. Зараз скоріше переважає тенденція до інтеграції суспільних наук. Адже суспільство – це цілісна система, і дослідження його тільки тоді може бути успішним, коли воно буде здійснюватися з різних боків, у різноманітних аспектах і зрізах, але не ізольовано різними науками, а в їхній взаємодії та інтеграції. Не випадково найбільш цікаві й успішні дослідження з’являються зараз у суміжних науках: економічній соціології, соціальній екології, соціальній психології, політичній соціології та ін.

Соціологія як самостійна наука сформувалась до середини XIX століття. Її засновник О. Конт своє вчення, основними частинами якого були соціальна статика (вивчення структур суспільства, узятих немов би в застиглому вигляді) і соціальна динаміка (аналіз послідовності соціальних змін), назвав «соціальною фізикою». Знайшовши, що А. Кетле вже використовує цей термін, О. Конт у 1839 р. назвав своє вчення соціологією. Він визначав соціологічне знання як таке, що засноване на фактах, на емпіричному й аналітичному дослідженні соціальних явищ. Це, на думку О. Конта, дозволяє соціології відійти від абстрактних структур, стати наукою, близькою до природознавства, що використовує методи природничих наук і саме тому здатна вирішувати проблеми громадського життя. Аналізуючи проблему взаємозв’язку особистості і суспільства, О. Конт вважав, що тільки суспільство та його соціальні інститути є повноправними суб’єктами соціальних відносин, а особистість завжди лише продукт впливу суспільства. О. Конт по праву вважається «батьком» соціології, оскільки дав науці назву, допоміг визначити її місце серед інших наук, намітив контури предмета соціології.

Вчення О. Конта одержало подальший розвиток у соціологічних концепціях Г. Спенсера. Їхня головна ідея – мінливість суспільства і плавний еволюціонізм у його розвитку, обумовлені ускладненням суспільства, внутрішньою диференціацією соціальних відносин і розподілом праці. Розвинене суспільство, за Г. Спенсером, – складна організація з відносно автономними системами: регулятивною, виробляючою засоби для життя і розподільною. У своїй праці «Основи соціології» Г. Спенсер проводить аналогію між біологічним і соціальним організмами і стверджує, що для того й іншого властива боротьба за існування, що є одним з головних принципів соціального буття. Значущим у соціальному прогресі він вважав перехід від суспільства, в якому особистість цілком підпорядкована соціальному цілому, до такого стану, при якому соціальний організм (держава) лише сприяє саморегуляції індивідів.

На другу половину XIX – початок XX ст. припадає розквіт теоретичної соціології, розвиток соціологічних теорій, що стали класичними. Цей період – це свого роду соціологічний «осьовий час». Тому увага до нього особливо пильна. Аналіз класичного періоду в розвитку соціології припускає вирішення проблеми систематизації створених у цей час соціологічних теорій, визначення принципу їхнього структурування, критерію їх класифікації. Тут існують різні підходи.

Найчастіше використовується принцип співвіднесеності соціологічної концепції з іншими науками (визначення невідомого через відоме). Так, виділяють соціальний органіцизм і соціальний дарвінізм (Л. Гумплович, Г. Спенсер та ін.), що зводять закономірності еволюції людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції і висувають принципи природного відбору, боротьби за існування і виживання найбільш пристосованих у якості визначальних факторів громадського життя; соціальний механіцизм, прихильники якого (А. Кетле, Г. Кері, В. Парето та ін.) намагалися пояснити громадське життя і поведінку людини, поширюючи на них закономірності, встановлені у фізичних науках; географічний напрямок у соціології (Г. Бокль, Л. І. Мечников та ін.), що відстоює вирішальну роль географічного середовища в історії суспільства; психологічний напрямок (Л. Уорд, Ф. Гіддінгс, Г. Лебон, Г. Тард та ін.), представники якого прагнули зводити суспільні явища до психічних, шукали ключ до пояснення всіх суспільних явищ і процесів у психічних особливостях поведінки індивіда чи спільноти. Розглядаються в історії соціології й інші напрямки. Однак жоден з них не може включити найбільш значущі, класичні соціологічні концепції.

На межі XIX та XX ст. цілком виявилася своєрідність в аналізі суспільства в рамках таких соціологічних шкіл, як німецька, французька, російська, американська та ін.

Серед німецької соціологічної школи необхідно виділити дві основні фігури К. Маркса та М. Вебера, соціологічні теорії яких зробили без перебільшення величезний вплив на розвиток соціології. Хоча ці теорії створювалися не одночасно, вони знаходяться як би в заочній суперечці. У роботах К. Маркса розкритий механізм впливу економіки на громадське життя і політику, створена своєрідна системна теоретична картина життя суспільства, описані її перспективи, у яких розвинуті соціалістичні уявлення про цілі суспільного руху. У зв’язку з цим теорія К. Маркса отримала багато активних прихильників, зіграла важливу роль у розвитку соціології.

Принципово інший підхід при поясненні причин і логіки суспільного розвитку використовував М. Вебер, основоположник розуміючої соціології та теорії соціальної дії. Взаємодія соціологічних теорій К. Маркса і М. Вебера визначає своєрідність німецької соціологічної школи класичного періоду. При цьому більш докладний аналіз припускав би не тільки розширити виклад цих теорій, але і доповнити їх розглядом соціологічних поглядів таких великих німецьких соціологів, як Ф. Теніс, який один з перших представив соціологію як багаторівневу науку, виділивши чисту, прикладну та емпіричну соціологію; а також Г. Зіммель, який здійснив аналіз форм соціальної взаємодії, що носять «наскрізний» для людства характер (конфлікт, конкуренція, підпорядкування, авторитет, договір та ін.), що суттєво вплинуло на становлення сучасної соціології.

Характеризуючи французьку соціологічну школу класичного періоду, виділимо концепції двох дослідників – Е. Дюркгейма та Г. Тарда. Між ними розгорнулася дискусія з основного питання соціології, специфічно модифікованого: що є вихідною соціальною реальністю – індивід чи суспільство? Г. Тард вирішував це питання на користь індивіда. Колективну свідомість він вважав функцією, а не фактором індивідуальних свідомостей, у психології вбачав ключ до соціології, громадське життя та його процеси пояснював дією простих психічних механізмів, головним з яких є наслідування. Існування суспільства він пояснював як взаємодію двох процесів: перший – індивідуальна творчість, винахід нового (у результаті чого створюються мова, господарство, уряд, релігія і т. ін.), а другий – слідування нововведенням, що забезпечує їхнє поширення. Взаємодія цих процесів порівнюється з киданням каменів у воду і рухом кіл по воді (нові відкриття – нові хвилі слідування і т. ін.). Ціль соціології, за Г. Тардом, відкривати повторюваність соціальних фактів. Допоміжною наукою є статистика, що враховує кількість повторень, викликаних кожним творчим актом. Задачу соціологічної науки Г. Тард бачив у вивченні законів слідування, завдяки яким суспільство підтримує своє цілісне існування і розвивається в міру виникнення і поширення винаходів.

Соціологічна теорія Е. Дюркгейма, центральної фігури французької соціологічної школи, яка найактивніше сприяла інституціоналізації соціології у Франції, ґрунтувалася на концепції колективних уявлень і була спрямована проти психологізму Г. Тарда. У визначенні предмета соціології Е. Дюркгейм йшов шляхом пошуку особливого роду реальності – реальності «соціальних фактів», що існують об’єктивно, незалежно від індивіда та здійснюють примусовий тиск на нього. Суспільство, згідно з Е. Дюркгеймом, – це вихідна, первинна реальність, наділена рисами переваги над індивідом. Систематизація даних уявлень здійснена соціологом у концепції соціологізму, протилежній індивідуалістичним концепціям, теорії соціальної атомізації. Розробляючи проблему специфічного методу соціології, Е. Дюркгейм обґрунтовував принципи об’єктивізму та емпіризму в дослідженні соціальних фактів, при проведенні соціологічних досліджень. У здійснюваних дослідженнях центральною була проблема співвідношення «механічної» та «органічної» форм соціальних зв’язків, форм солідарності, друга з яких виникає на основі розподілу праці. В міру удосконалення системи розподілу праці має розвиватися «органічність» солідарності членів суспільства. Е. Дюркгейм відбив у своїй теорії недосконалість буржуазного суспільства, порушення в ньому соціальних зв’язків, що призводять до кризи особистості – до соціальної аномії та самогубства. Вихід Е. Дюркгейм бачив у створенні нових органів суспільної солідарності, що він називав професійними корпораціями, які повинні були виконувати виробничі і культурні соціальні функції.

Таким чином, у концепціях Г. Тарда і Е. Дюркгейма вже усередині власне соціологічного знання глибоко опрацьовані два способи вирішення основного питання соціології.

Серед представників української соціології слід відзначити М. М. Ковалевського, який займався вивченням соціально-політичних явищ. У політичній соціології він вбачав загальну теорію розвитку і прагнув розглядати історію держави та влади в соціологічному контексті. Він був прихильником теорії «суспільного договору» та вважав, що влада має належати саме народові. З ідеї народного суверенітету випливають права народу засновувати або знищувати будь-яку форму правління в державі. Вивченням розвитку соціально-політичної думки та державотворення займався відомий вчений Д. Багалій, який працював професором Харківського університету.

Проблемами теоретичної соціології, зокрема вивченням соціальної структури суспільства, займалася О. Якуба, яка крім численних та значущих теоретичних доробок багато зробила для відродження соціології в Україні. Вона була ініціатором і організатором однієї з перших соціологічних лабораторій в країні, першої кафедри соціології в Україні, на основі якої було створено соціологічний факультет Харківського національного університету.

Нині вітчизняна соціологія, достатньо активно інтегрується у світову соціологічну науку. Визнанням міжнародного авторитету вітчизняної соціології став вихід у світ окремих випусків журналу «Соціологічні дослідження» Російської Академії наук і «Міжнародного соціологічного журналу» (Нью-Йорк), цілком присвячених працім українських соціологів. З року в рік зростає кількість публікацій вітчизняних соціологів у зарубіжних фахових виданнях. Основні напрями сучасних соціологічних досліджень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах формування ринкових відносин, факторів виникнення і механізмів подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, впливу національних аспектів на розвиток сучасного суспільства, формування нових мотивацій і ціннісних орієнтацій різних верств населення України, зумовлених перехідним станом суспільства та ін. Активно використовуються прикладні дослідження в різних галузях соціально-економічного, політичного і духовного життя.

Зараз важко уявити галузь суспільства, а як наслідок, і соціології, яка б лишалася поза увагою соціологів, зокрема вітчизняних. Серед найбільш досліджуваних тем сучасної української соціології можна зазначити історію соціології (А. Ручка, В. Танчер), теоретичну соціологію (Н. Черниш, В. Городяненко), економічну соціологію (В. Ворона, В. Пилипенко), соціологію освіти (В. Бакіров, В. Астахова), соціологію організацій (Л. Хижняк, В. Бурега), соціольну стратифікацію (Є. Головаха, С. Макеєв), соціологію молоді (Л. Сокурянська, В. Осовський), соціологію комунікацій (Ю. Яковенко, Н. Лисиця), етносоціологію (М. Шульга, В. Оніщук), соціологію політики (В. Волович, О. Куценко), соціологію конфліктів (В. Ніколаєвський), соціологія управління (Б. Нагорний, В. Судаков), соціальне прогнозування (М. Лепський), соціологію особистості (В. Хмелько, Є. Подольська), соціологічні методи дослідження (В. Паніотто, А. Горбачик, В. Максименко) та багато інших.

Резюме.

1. Соціологія – це наука, що вивчає суспільство, закономірності його функціонування і розвитку, взаємодію соціальних спільнот різного типу і рівня, соціальні інститути та соціальні процеси в їхньому зв’язку із суспільним цілим.

2. Структуру соціології в найзагальнішому вигляді можна представити в такий спосіб: а) загальна соціологічна теорія; б) теорії середнього рівня; в) конкретно-соціологічні дослідження.

3. Соціологія виникла в XIX ст. як позитивна соціальна теорія, що повинна була стати доказовою і загальнозначущою наукою про суспільство, а отже, передбачалася можливість відшукати повторювані закономірності громадського життя і побудувати загальні поняття суспільствознавства.

4. Сутність соціальних функцій соціології – у знаходженні шляхів і засобів впливу на соціальне життя, на ті чи інші його сторони на основі пізнання та вивчення закономірностей соціального розвитку. До основних соціальних функцій можна віднести: критичну, гуманістичну, прогностичну, прикладну.

5. Соціологія як самостійна наука сформувалась до середини XIX століття. Її засновник О. Конт своє вчення, основними частинами якого були соціальна статика (вивчення структур суспільства, узятих немов би в застиглому вигляді) і соціальна динаміка (аналіз послідовності соціальних змін), назвав «соціальною фізикою». Знайшовши, що А. Кетле вже використовує цей термін, О. Конт у 1839 р. назвав своє вчення соціологією.

6. Українська соціологія значно «молодша» порівняно із європейською та американською, проте вона досить стрімко розвивається протягом останніх двох десятиліть.